Причини провалу мобілізації та як їх виправити

Джерело: Назар Чорний, адвокат, співзасновник ГО “Центр дослідження законодавства України”.

Поки готується до другого читання проєкт № 10449 про внесення змін до мобілізаційного законодавства, який сам по собі містить ряд сумнівних, корупційних та завідомо беззмістовних норм, окремі нардепи вважають за необхідне довести ситуацію до повного абсурду.

Наприклад, член фракції ВО “Батьківщина” Вадим Івченко поділився ідеєю заборонити дітям тих, хто ухиляється від мобілізації, здобувати вищу освіту. Звісно, подібна теза – це лише свідчення повного невігластва конкретної людини, обраної українцями для ухвалення законів. Але вона досить яскраво ілюструє загальну концепцію комунікації влади з громадянами та бачення ролей у цих взаєминах. А також нездатність влади передбачити майбутні наслідки своїх нинішніх рішень.

Норми законопроєкту № 10449 передусім зосереджені навколо розширення заходів примусу громадян до мобілізації. Для цього передбачено як створення додаткових інструментів (можливість актуалізувати облікові дані не лише в ТЦК, а й через ЦНАП і електронний кабінет військовозобов’язаного) та зміна принципу повідомлення військовозобов’язаного про необхідність прибути до ТЦК з факту отримання повістки на факт її надсилання, так і запровадження ряду заходів примусу у разі ухилення від прибуття до ТЦК: блокування рахунків, позбавлення права керувати авто, права виїзду за кордон.

Усі ці заходи мають сенс в контексті конституційно закріпленого обов’язку громадян захищати незалежність і територіальну цілісність України. Проте, на практиці, коли держава апелює виключно до обов’язку, ігноруючи інтереси тих, до кого апелює та взаємні зобов’язання – це призводить лише до появи нових способів уникнення виконання обов’язку.

Важлива ремарка: безумовно, ті, хто каже, що достатньою причиною для того, щоб мобілізуватись, є недопущення повторення Бучі та Маріуполя в значно більших масштабах і на всій території України – праві. Як праві були й ті, хто наприкінці 2021 – на початку 2022 року попереджав про необхідність готуватись до повномасштабного вторгнення, а у 2019-2020 – про неможливість домовитись з Росією через те, що Росії не потрібна жодна домовленість з Україною.

Але, як ми знаємо з наведених прикладів – однієї цієї правоти замало, тому при розв’язанні проблеми з мобілізацією слід відштовхуватись від фактів, які зводяться до того, що страх перед російською армією для більшої частини суспільства став меншим, ніж страх перед потраплянням в армію та на передову. Щоб вийти з цього замкненого кола, слід проаналізувати, які саме стимули та перестороги впливають на рішення громадян щодо мобілізації.

Частіше за все йдеться саме про чіткі строки служби – особливо на тлі того факту, що добровольці 2022 року служать уже третій рік і наразі навіть не йдеться про те, щоб їхня служба на цьому завершилась.

Так, у законопроєкті № 10449 згадується можливість демобілізації після 36 місяців безперервної служби під час воєнного стану – але у строки, визначені ставкою Верховного головнокомандувача. Які це будуть строки, можна зрозуміти з тієї позиції, яку Верховний головнокомандувач займає щодо питання посилення мобілізації – попри одностайні прохання військових про критичну необхідність поповнення та заміни виснажених бійців, він її повністю ігнорує та максимально дистанціюється від коментування теми, яка є однією з найбільш непопулярних у суспільстві.

Подібну позицію можна пояснити “електоральною логікою”, однак неможливо – логікою лідера країни під час повномасштабної війни. Відтак, демобілізація після 36 місяців служби поки що залишається суто декларативною нормою, яка може на практиці перетворитись у демобілізацію після скасування воєнного стану.

Про високу ймовірність розвитку подій  саме в такому напрямку свідчить і те, що якби демобілізація після 36 місяців служби була б реальним наміром влади, а не заявою для заспокоєння, то заміна тим, кого мають демобілізувати через рік – уже мала б прибувати на фронт. А заміна цій заміні – проходити ВЛК, розподіл в підрозділи та викликатись для навчання, щоб потрапити в підрозділи ще через рік.

Тільки за таким принципом можна розв’язати три взаємовиключні проблеми – забезпечити демобілізацію у визначений строк, забезпечити стабільність фронту та забезпечити резерв на випадок ескалації або власних наступальних дій. На практиці ж результати економічної та мобілізаційної політики влади найкраще описуються словами одного з чинних військовослужбовців – ”нам заміну може ще знайдуть, але заміну нашій заміні – уже ні”.

На другому місці за частотою згадок – фінансове забезпечення та гарантії. Цей пункт включає досить широкий список, починаючи зі збільшення грошового забезпечення (оскільки навіть значно перебільшені “100 000 бойових” часто не покривають всіх потреб військовослужбовців, не кажучи вже й про те, що ті з них, хто за профілем обов’язків не потрапляє на передову, але від цього працює не менше – отримують вдвічі, а то й у 5 разів менші суми). В останньому випадку йдеться саме про висококваліфікованих фахівців, для яких заробітна плата розміром 50 000 грн не є чимось винятковим, а радше нормою, чи навіть нижньою межею норми у цивільному житті. Водночас зростання технологічної складової війни збільшує потребу саме в таких людях.

Але найчастіше йдеться не про збільшення виплат військовослужбовцям безпосередньо, а про систему гарантій для їхніх рідних, яка дасть впевненість, що мобілізація, поранення чи навіть загибель не залишить їх без засобів до існування. Звісно, існує постанова КМУ № 168 від 28.02.2022 (про тих самих “15 мільйонів” родичам загиблих військових), але через забюрократизованість процедур родичі загиблого отримують ці виплати через місяці, а то й роки після його загибелі.

На другому місці – гарантії забезпечення медичних потреб (починаючи від об’єктивної ВЛК до забезпечення лікування та реабілітації після поранення). Щодо ВЛК сказано уже більш ніж достатньо, навіть президент уже підписував указ про перевірку їхніх висновків (що є достатньо прозорим натяком на масштаби корупції у цій сфері), однак йдеться не стільки про відверту корупцію, скільки про “виконання плану”, внаслідок чого самі військові відмовляються приймати в підрозділи деяких людей, яких ВЛК та ТЦК визнали придатними до служби.

Стосовно медичних гарантій для військовослужбовців, то, з одного боку, держава дійсно фінансує витрати на лікування для військових, принаймні поточні. З іншого ж, турботи щодо довгострокового медичного нагляду, реабілітації, протезування та супроводу ветеранів та демобілізованих за станом здоров’я військовослужбовців значною мірою покладаються на волонтерські організації та благодійні фонди. Це дозволяє закривати принаймні частину потреб, але жодним чином не може вважатись гарантіями.

Що ж до ефективності державної системи гарантій для ветеранів, то про неї доволі яскраво говорить той факт, що 7 лютого нардепи відправили у відставку міністерку у справах ветеранів Юлію Лапутіну – після тривалої жорсткої критики з боку ветеранської спільноти через бездіяльність у сфері ветеранської політики, зокрема – бездіяльність щодо створення військового меморіального кладовища у Києві. Характерно, що відставка Лапутіної стала одним з рідкісних випадків, коли влада і опозиція були повністю солідарними у своїх оцінках її ефективності на посаді.

І нарешті третя за частотою згадувань пересторога – гарантії підтримки бодай на найближчий після демобілізації час. Військова служба, навіть на визначений строк, тягне за собою значну втрату зв’язків з цивільним життям, паузу в кар’єрі, часто – зміну розміру доходів та негативний вплив на здоров’я. Відтак, і цивільним, яких зачепить мобілізація, і військовим, які не планують подальшої кар’єри в армії, потрібна впевненість у тому, що держава не забуде про них в той же день, коли їхні послуги більше не будуть потрібні для її захисту.

Звісно, це не єдині питання, що турбують українців (причому як цивільних, так і військових), однак решта (як-то – мобілізація чиновників та урядовців або “рівноправна” мобілізація, гарантії “адекватного” командування, покарання корупціонерів) лежать радше в площині відчуття справедливості, відтак потребують ефективної комунікації з боку держави та заходів, які не мають прямого стосунку до мобілізаційної політики та практики..

Звісно, задоволення всіх зазначених потреб не гарантує виконання мобілізаційних планів шляхом лише рекрутингу добровольців. Але це дасть змогу знизити рівень суспільної напруги та, найголовніше, зберегти мобілізаційний потенціал на майбутнє, адже на сьогодні уже очевидним є той факт, що той формат перемоги, який декларує влада і підтримує суспільство – відновлення територіальної цілісності України в кордонах 1991 року, є недосяжним ні в найближчій перспективі, ні силами тих людей, які уже є військовими або стануть ними найближчим часом. В іншому ж випадку нас чекає поразка через втрату самої можливості продовжувати опір.