«Не змогли передбачити вторгнення і окупації? Це ваші проблеми» – небезпечне рішення суду

Джерело: адвокат, співзасновник ГО “Центр дослідження законодавства України” Назар Чорний

Про рішення Північного апеляційного господарського суду, ухвалене в листопаді 2023 року, яке залишилось непоміченим для публіки, однак містить висновки, що можуть мати далекосяжні наслідки поза межами спору, в якому було ухвалене.

Коротко про суть справи: у травні 2019 року між державним (100% акцій контролюється КМУ) АТ “Укрексімбанк” та приватною компанією (ТОВ “Придніпровська БІОТЕС”) було укладено кредитний договір, за яким кошти банку мали бути спрямовані на будівництво та введення в експлуатацію біопаливної ТЕЦ у місті Токмак Запорізької області. Згодом до кредитного договору було укладено договори поруки (поручителем став співвласник компанії боржника) та іпотеки – як забезпечення зобов’язань компанії-боржника. Щодо предмета іпотеки – ним став житловий будинок та земельна ділянка, які належать поручителю, а також квартири останнього.

Після початку повномасштабної війни в лютому 2022 року поручитель за кредитним договором надіслав банку пропозицію припинити дію договорів поруки та іпотеки, посилаючись на те, що істотно змінились обставини їх укладення, які позивач не міг передбачити, а якби міг, то не уклав би ці договори. Зокрема, поручитель посилався на початок повномасштабної війни та зумовлене цим запровадження воєнного стану, а також на факт окупації міста Токмак на Запоріжжі, де й планувалось збудувати ТЕЦ за кошти, отримані за кредитним договором. Банк на подібну пропозицію не погодився і поручитель звернувся до суду.

Що вирішили суди: суд першої інстанції позов задовольнив повністю, розірвав договори поруки та іпотеки, погодившись з тим, що позивач не укладав би угод подібного змісту і не взяв би на себе зобов’язань у такому обсязі, якби знав чи міг передбачити початок повномасштабного вторгнення Росії та окупацію території, на якій мало здійснюватись будівництво об’єкта, яке було забезпечене порукою та іпотекою.

Суд апеляційної інстанції скасував попереднє рішення і відмовив у задоволенні позову, мотивувавши рішення тим, що господарська діяльність завідомо здійснюється на власний страх і ризик, а суть ролі поручителя в зобов’язанні полягає саме в забезпеченні виконання зобов’язання у разі порушення з боку боржника – іншими словами, позивач (поручитель) знав, на що підписувався, незалежно від обставин.

В чому проблема: загалом, позиція суду апеляційної інстанції (окрім доводу про те, що поручитель і боржник мали передбачити можливість окупації Росією Токмака на Запоріжжі) – є сталою в подібних правовідносинах, доволі обґрунтованою та логічною, адже інститут забезпечення позики існує саме для того, щоб кредитор міг гарантувати повернення свого майна, не зважаючи на ймовірні фінансові негаразди позичальника.

Однак, контекст справи, а також те, що суд апеляційної інстанції вдався до аргументу про обов’язок передбачити можливість та масштаби Великої війни – нівелює типову логіку у подібних правовідносинах.

Суд першої інстанції зауважив, що подальше виконання договорів поруки та іпотеки порушує баланс інтересів сторін та позбавляє позивача (поручителя) того, на що він розраховував при їх укладенні, адже зміна фактичних обставин зробила неможливим стягнення боргу з позичальника. Окремо суд першої інстанції застеріг, що банк також не врахував можливості початку повномасштабної війни та окупації. 

Іншими словами – якщо обидві сторони не передбачили можливості окупації інших територій України Росією, то покладення наслідків окупації лише на одну зі сторін є несправедливим. Особливо враховуючи те, що в іншому випадку банк мав би збільшити ціну кредитування, страхуючи додаткові ризики. Це зробило б його кредитні пропозиції менш привабливими на ринку, чого банк очевидно не хотів, обравши сподівання, що такі ризики не настануть.

Також слід наголосити на одному з доказів, який суди двох інстанцій оцінили діаметрально по-різному – лист банку на адресу поручителя (позивача) № 0400120/34685-22 від 08.11.2022.

Суд першої інстанції акцентував на тому, що в зазначеному листі банк визнає суттєвий вплив військової агресії РФ проти України на реалізацію проєкту будівництва та введення в експлуатацію ТЕС у місті Токмак Запорізької області. На думку суду першої інстанції, це нівелює аргументи банку про те, що позивач знав про початок російсько-української війни у 2014 році, окупацію Криму та частини Донецької і Луганської областей і тому повномасштабне вторгнення 2022 року не може вважатись істотною зміною обставин.

Проте, суд апеляційної інстанції при оцінці листа № 0400120/34685-22 від 08.11.2022 проігнорував фактичне визнання банком істотної зміни обставин і зосередився виключно на пропозиції банку розірвати договори поруки та іпотеки достроково – за умови оформлення в заставу іншого нерухомого чи рухомого майна або дострокового погашення заборгованості в сумі понад 1 мільйон євро.

Крім того, на дату укладення спірної угоди, травень 2019 року, жодних фактичних передумов, які дозволяли б передбачити як початок повномасштабної війни, так і окупацію певних територій України, об’єктивно не існувало. Адже до 24 лютого 2022 року воєнний стан в Україні запроваджувався лише раз, на 30 днів (26.11.2018 – 26.12.2018) і лише на частині території (в межах 10 областей). Після закінчення строку дії, правовий режим воєнного стану не було продовжено.

У 2019 та наступних роках і аж до лютого-березня 2022 року інформаційна та політична позиція української влади полягала саме у вжитті максимальних заходів для того, щоб інтенсивність бойових дій на сході України зменшувалась, навіть ціною фактичних територіальних поступок на користь Росії. Подібна позиція також не може вважатись аргументом на користь безумовної здатності та обов’язку учасників спірних правовідносин передбачити ймовірність повномасштабної війни, як вважає Північний апеляційний господарський суд у рішенні від 19 жовтня 2023 року по справі № 911/2797/22.

Однак найголовнішою проблемою є те, що суд апеляційної інстанції фактично переносить відповідальність за наслідки окупації з Росії (як держави) на український бізнес. При цьому, презумпція відповідальності країни-агресора за наслідки вторгнення, на момент ухвалення рішення, уже знайшла відображення як на міжнародному рівні, так і в національному законодавстві України і судовій практиці.

Зокрема, у Резолюції Генасамблеї ООН “Про сприяння правовому захисту і відшкодуванню шкоди за агресію проти України” передбачено, що РФ має бути притягнута до відповідальності за порушення міжнародного права в Україні та визначено потребу у створенні міжнародного механізму відшкодування збитків, що виникли внаслідок російської агресії. Членам ООН рекомендується створити відповідний міжнародний реєстр збитків (стати його держателем погодились Нідерланди).

Варто згадати й ряд рішень міжнародних арбітражів, ухвалених на користь українських компаній, яким було завдано збитків внаслідок російського вторгнення в Україну. Зокрема, Ощадбанк у 2018-2022 роках здобув перемогу у французьких судах щодо стягнення з РФ збитків, завданих окупацією Криму, захопленням майна банку, що призвело до упущеної вигоди. Схоже рішення було ухвалене і за зверненням ПриватБанку до третейського суду в Гаазі.

Своєю чергою, Верховний Суд ще в квітні 2022 року сформував правову позицію (повторно підтвердивши її у травні 2022 року), яка дозволяє українським судам ігнорувати юрисдикційний імунітет РФ у справах про відшкодування збитків. Це вкрай нетипове рішення, оскільки концепцію “par in parem non habet jurisdictionem” (рівний рівному непідсудний, лат.) ніхто не скасовував і зазвичай держави мають імунітет в судах інших держав. Але, щонайменше, суд апеляційної інстанції міг скористатись цією позицією для збереження рівноправності учасників угоди та справедливості при розподілі втрат.

Тим паче, що ключова норма національного законодавства у спірних правовідносинах, стаття 652 Цивільного кодексу України у частині 4 дає суду право змінити договір у зв’язку з істотною зміною обставин – у випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. Відтак у суду було принаймні декілька варіантів дій у справі, серед яких було обрано найбільш формальний, такий, що базується виключно на нормативному регулюванні спірних правовідносин та ігнорує контекст їх виникнення та розвитку. І на додачу – зроблено вкрай небезпечний висновок щодо відповідальності за ризики, настання яких не було враховано навіть на рівні держави за наявності ряду спеціалізованих інституцій.

Подібне рішення могло б стати як справедливим (враховуючи, що банк також фактично позбавлений можливості повернути кредитні кошти та одержати законний прибуток, окрім як шляхом звернення стягнення на заставне майно), так і обґрунтованим з урахуванням обставин, у яких воно було б ухвалене.