Куля пройшла через магазин автомата у долоню, залишився лише мізинець: про «Атома» з 3 ОШБр
Нещодавно Патронатна служба “Янголи” оголосила про перший в Україні збір на протези зі значною метою – 20 мільйонів гривень для вісьмох військових із двох підрозділів: 3-ї штурмової бригади та 12-ї бригади “Азов”. Кошти потрібні для придбання функціональних та біонічних протезів, які можуть максимально наближено відновити у захисників функціональність рук та ніг.
Більшість із цих бійців вже мають чіткий намір – після протезування та реабілітації повернутися у стрій. І навіть якщо це будуть не бойові посади, вони мають достатньо досвіду та навичок, щоб виконувати іншу важливу місію заради війська. Тому зараз першочергове завдання – якнайшвидше отримати якісне протезування. Власне, як пояснюють “Янголи”, завдяки їхньому збору це можна зробити швидше, ніж, наприклад, за умовами державної програми, яка спершу пропонує рік з первинним протезом. Проте наразі збір дещо призупинився.
“Наша робота говорить сама за себе – 85% поранених бійців, яких ми підтримуємо, повертаються у стрій. Це факт, який важливіший за будь-які дискусії в соцмережах. І так, ми помічаємо певну “втому” цивільних від війни – так само як й інші фонди чи військові підрозділи. Але це проблема не окремого збору, а, на жаль, загальна тенденція в суспільстві.
Найбільша проблема зараз – це нестача людей на передовій. Якісне лікування та протезування дозволяють нашим бійцям повертатися в стрій. Тож якщо ви хочете, щоб наші хлопці мали силу боротися, повернути собі здоров’я і можливість стояти на своїх ногах – допоможіть їм”, – зазначають у Патронатній службі в коментарі для Букв.
Усі бійці, для яких триває збір, мають різні травми, тож ступінь і суми необхідного протезування для кожного з них теж є різними. Так, для бійця Третьої штурмової бригади на псевдо “Атом” ціль складає 1 мільйон гривень. Букви поспілкувалися із захисником про його перші кроки у війську як бійця піхоти, бойове завдання в Авдіївці, базування на коксохімічному заводі, період лікування та повернення до строю вже на Харківському напрямку, а також про наслідки тривалої евакуації, ампутацію й те, як доводиться відновлювати сили в руці, аби підготувати її до протеза.
Фото: особистий архів захисника
– Яне, зараз Вам 20 років. Тобто, на момент повномасштабної війни, якщо я не помиляюсь, Вам ще не було вісімнадцяти. Розкажете, яким було Ваше життя тоді? Ви ще навчалися, так?
– Коли розпочалася повномасштабна війна, мені було 17 років. Я тоді навчався на архітектора на першому курсі в Київському національному університеті будівництва і архітектури (КНУБА). Взагалі я професійно займався спортивно-бальними танцями протягом одинадцяти років, але, мусив піти, бо не вистачало часу. Далі вже розпочалось повномасштабне вторгнення.
Ми сюди повернулися після деокупації, і ось я тут рік “посидів” так сказати, попрацював на Новій пошті, а потім пішов у Третю штурмову. Рішення прийшло досить просто, адже виникло питання: “Що ще я можу зробити?”. Я ж з Бучі, у мене квартиру “вскрили”, багато чого винесли. Раніше я мешкав у військовому містечку, де знаходився аеропорт Антонова, тому від друзів, які були в окупації, чув багато неприємних речей. Слухаючи це все, я відчув бажання трішки “покосити” росіян. Так і подав заявку.
– Знаю, що в такому віці, щоб приєднатися до війська, потрібна письмова згода батьків. Як, до речі, Ваші батьки сприйняли таке рішення? Вас одразу зарахували саме в піхоту, так?
– В принципі, я батькам розповів про це майже одразу, бо не бачив сенсу приховувати. Вони спершу навіть не повірили, думали, що я жартую. Я взагалі сподівався потрапити в артилерію, думав, може, мені пощастить. А коли прийшов на співбесіду, мені сказали, що у мене немає жодних навичок, тож так, буду в піхоті. Я подумав: “Ну, немає проблем”. Розповів батькам, мама спочатку сказала, що не відпустить мене. Але потім вона прийняла це, сказавши, що це моє життя і мій вибір.
Фото: особистий архів захисника
– Поговоримо про те, якими були Ваші перші кроки у війську. Бо, як ми знаємо, зараз існує багато думок про те, що військові мають замало часу, аби опанувати потрібні навички з нуля. Як це було у Вас?
– Моє навчання почалося ще в рекрутинговому центрі. Ми там перебували десь два місяці, поки я оформляв документи та вирішував якісь свої питання. У самому центрі вже проходили різні заняття та лекції. “Учебку” нам вела Військова школа імені полковника Євгена Коновальця. Перші дні, звісно, було дуже незрозуміло: у нас забрали телефони, усе робимо так, як скаже інструктор, можна було лише три цигарки на день і таке інше. Інструктори, до речі, були з Третьої штурмової та “Азова”. Ось так ми два місяці тренувалися. Спочатку були думки: “Навіщо над нами так знущаються?”, а потім ти просто звикаєш, і вже кайфуєш від цього.
– Вже після цієї підготовки, Вас одразу відправили на передову лінію фронту, так? Це був Авдіївський напрямок, чи спершу Ви базувались на інших ділянках?
– Ми потрапили в бригаду в той час, коли якраз завершилася “Бахмутська кампанія”, і у нас ще було трохи часу підготуватися перед Авдіївкою. В сумі, у мене було дуже багато навчання перед першим бойовим досвідом. І ось наш перший вихід був одразу таким “енергійним” – в Авдіївку. Щоб закріпитися там і утримати все, що залишалося, ми робили все можливе. Тобто, десь наступали, десь утримували. На деяких позиціях обстріли були практично постійними. Виходи артилерії, дрони, міномети – все постійно працювало. За десять секунд можна було спокійно почути 20-30 виходів з семи різних точок.
Фото: особистий архів захисника
– Чи правильно я розумію, що умовно була якась точка, де Ви базувались своєю групою, і звідти теж могли “відповідати” росіянам? Чи доводилось постійно переміщатися? Щоб зрозуміти, в яких умовах Ви перебували.
– Виходить, що моя робота полягала в тому, щоб кудись збігати та щось принести. Ми перебували на коксохімічному заводі, і я дуже багато пересувався по території, допомагав виносити поранених, заносити провізію, за можливості, або заводити нові групи. “Бігунком” був, можна так сказати.
Взагалі, на позиції ми заходили двома групами: спочатку перша, а трішки пізніше вже наша. І ось я сиджу в якійсь будівлі і чую по рації, що по цій першій групі “працюють” артилерією. І дізнаюся, що мого кента “затрьохсотили”. Того дня у його мами ще був день народження. Ось це був складний момент. Я тоді ще й сам голодний, нічого не їв, не виспався – дуже важкий день. Я був другим номером кулеметника, у мене був повний рюкзак зі спорядженням і ще два короби на 250 патронів. І з усім цим ми з побратимом почали евакуювати мого друга.
Евакуація проходила 5-6 годин, бо тільки ми вдвох несли його на цих ношах. Якось взагалі годину не могли пересуватися, бо над нами “висів” дрон. А ще зима, сніг тане, усюди ця “каша”. Складна евакуація, але були й свої смішні історії. Ногу ми йому врятували, і він, до речі, вже повернувся в стрій.
Фото: особистий архів захисника
– Чи поділитесь, за яких обставин Ви отримали поранення? Тобто, чи це теж був прицільний обстріл позицій, чи це сталось під час того, коли Ви пересувались між позиціями? Що Ви пам’ятаєте про свої перші відчуття?
– Взагалі після Авдіївки у мене була лікарняна відпустка, бо я надірвав зв’язку. І ось потім я відправився на Харківський напрямок. Ми тоді штурмували, це вже був шостий день на позиціях, і я знову багато ходив, заносив воду і таке інше. І ось ми групами пішли в бік позицій, і під самою окопною лінією я отримав поранення. Куля пройшла через магазин автомата і вдарила мені в долоню. Лише мізинець залишився повноцінно на місці.
Як я собі уявляв, куля пройшла через магазин, і здетонував якийсь набій. Або ж, оскільки там якраз дрон зі скидом “висів”, може, мені прилетів якийсь уламок у долоню. Все, що я пам’ятаю – це сірий спалах і як я котився. Я навіть досі не знаю, що точно могло статися. У плечі була куля, і якби вона влучила на кілька сантиметрів нижче, то перебила б артерію, і були б зовсім інші справи.
– Наскільки я розумію, спершу потрібно накласти турнікет, але у Вас було поранення і на зап’ясті, і в плече. Тобто, в умовах, коли евакуацію не провести швидко, це ризиковано в тому сенсі, що може зазнати відмирання уся рука. Що Ви робили спершу?
– Спершу я просто покотився і не одразу зрозумів, що сталося. Потім глянув на ліву руку – з нею все добре, думаю, ну хоч вона на місці, бо я ж лівша. Потім дивлюсь на праву – а там зовсім неприємне видовище. Ну я наклав турнікет і пішов далі в бік наших позицій. Там мене зустрів побратим, я зняв броню, і він перенаклав турнікет. Лише тоді помітили, що в мене ще й діра в плечі й звідти кровоточить. Пізніше прибігла медик, зробила тампонаду, і розуміючи, що швидкої евакуації не буде, ми перекинули турнікет нижче. Бо я собі думав: “Втратити руку по плече не хочеться. Якщо вже втрачати, то хоча б до ліктя. Так ще нормально буде”.
Загалом, поранення я отримав десь о четвертій дня, а виїхали з позицій ми аж о другій ночі – до того це було неможливо через ФПВішки, які постійно над нами “висіли”. Потім мені вже почали колоти знеболювальне, далі лікарня – витягнули кулю, і повезли далі. Коли приїхав у госпіталь у Харкові, я вже розумів, що мені відріжуть руку. Тоді подзвонив мамі й кажу: “Мам, є дві новини: хороша і погана. Хороша – я скоро буду вдома. Погана – мені зараз відріжуть руку”. Ось так воно все і сталося.
Фото: особистий архів захисника
– Чи можете розповісти про етапи, які Вам доводиться проходити перед протезуванням? Бо на сторінці Патронатної служби я бачила відео, як Ви працюєте саме з протезом, навчаєтесь його відчувати.
– В основному, це відновлення сил у руці, щоб я міг підняти її разом із протезом. Сам протез працює на датчиках, які реагують на згинання та розгинання м’язів: коли м’язи напружуються, датчик це зчитує. Ми займаємося зміцненням м’язів на цій руці, щоб підготувати їх до протеза. Я також роблю фізичні вправи, бігаю, щоб бути витриваліше. Мені пощастило, що моя більш функціональна рука – саме ліва. Тому, в основному, я можу робити більшість справ, але, звісно, складніше. Я перестав мити посуд, слава богу (сміється), не готую теж. А так, то я вже звик, майже все можу робити.
– Ви не приховуєте, що після протезування та реабілітації хочете повернутися до служби. Проте, наскільки я розумію, повернутися на бойові позиції буде непросто. Чи розглядаєте Ви якісь альтернативні варіанти?
– Так, особисто я роблю все можливе, щоб повернутися у стрій. Мені навіть сказали, що допоможуть знайти роботу, адже, найімовірніше, у своїй роті я вже не зможу залишитися, оскільки вона вважається бойовою. Але я зараз маю багато знань, щоб стати, наприклад, інструктором. У будь-якому разі людину з таким пораненням хтось має замінити, адже хто тоді буде сидіти в окопі та штурмувати?
Фото: особистий архів захисника
– Давайте трішки перемістимося в майбутнє: що Ви мрієте зробити найпершим, коли знову зможете “повноцінно” відчувати обидві руки? І чому зараз головна надія на протезування – це саме донати звичайних людей?
– Просто хочеться робити якісь звичайні речі. Наприклад, взяти по одному стакану в кожну руку. А не якось боротися, щоб одною рукою спробувати донести два стакани. Просто, щоб в побуті відчувати дві руки.
Знаєте, в перший час я ще навіть якось ховав руку, бо було ніби як дискомфортно. Зараз вже “забив” на це. Можливо, комусь не подобається на це дивитися. Але мені якось всерівно, бо я все-таки руку не під рейками втратив через необережність якусь. Найприкольніше, як діти реагують. Хтось боїться, хтось розпитує, і завжди цікаво дивитися за реакцією.
Головна надія на донати, тому що зібрати самостійно на протез – дуже складно. Якби не Патронатна служба, я б, швидше за все, отримав державний протез – якийсь “гачок”, який ставлять одразу після загоєння руки. Але насправді, як це роблять у всьому світі, має пройти хоча б півроку, щоб зникла післяопераційна набряклість і не було проблем із куксою. У мене, наприклад, було ускладнення, і руку зашивали двічі, а одразу після цього пропонували поставити протез. Я не хочу травмувати собі куксу. Зараз, завдяки Патронатній службі, є можливість отримати хороший протез одразу. І хочеться, щоб кожен військовий мав таку можливість, а не отримував просто конвеєрний варіант. Важливо, щоб функції, які було втрачено, відновилися максимально.
Долучитися до збору на протезування для українських бійців може кожен охочий за посиланням:
Глава Офісу президента Андрій Єрмак на запитання щодо ситуації із корупцією в Україні заявив, що, мовляв, це так Росія намагається заплямувати імідж української влади.
Українці змушені змінювати харчові звички та економити на продуктах внаслідок війни. Згідно з дослідженням, майже половина українців (49%) повідомляє про зміни у своїх харчових звичках з початку повномасштабного вторгнення.
Народний депутат від “Слуги народу” Дмитро Гурін запевняє, що щиро не вбачає ні ризиків, ані проблем у тому, аби роздавати кошти партнерів, котрі ті передали на цільові програми в Україні. Принаймні так він відповів на запитання Букв на платформі X.
Президент України Володимир Зеленський прагне провести президентські вибори після закінчення війни, щоб усі громадяни, включно з військовими та біженцями, могли взяти участь у голосуванні.
У центрі Варшави (Польща) з’явилася інсталяція, де зображено українських військових, підписаних датами народження та загибелі. Утім на цих плакатах є помилки, зокрема одну військову помилково назвали загиблою.