90 років з дня народження Юрія Литвина: закатований дисидент, якого «захищав» Медведчук

У 47 років він уп’яте постав перед судом. Юрій Литвин пів свого життя провів у концтаборах, а саме – 22 роки. Його вбито у таборі Кучино, де співкамерники  знайшли його з розрізаним животом, а за кілька днів помер у лікарні.

Юрій Литвин народжений на Київщині 26 листопада 1934 року у родині вчителів. Батько Юрія загинув на фронті у 44-му, тому виховувала мати. Пізніше хлопця взяв під опіку дядько, що служив в Росії. Згодом юнак повертається на Батьківщину через хворобу.

Як і більшість на той час, Литвин був щирим комсомольцем, однак любов до української літератури його змінила. Хлопець почав мріяти про вищу освіту.

Уперше хлопець постав перед судом у 19 років – за вкрадене колгоспне теля. У 1953 році “за грабіж державної та суспільної власности” Литвину присуджують 12 років позбавлення волі. Два роки Юрій відбував покарання, аж поки за нього не вступився лідер партизанського загону, у якому воював батько, Ковпак. 

Після тюрми Литвин збирає навколо себе ув’язнених українців, які на волі планували боротися за соборність та незалежність України. Юрій створює “Групу визволення України”. Спілка ставила собі за мету “боротьбу за відторгнення України від СРСР, боротьбу з комуністичними ідеями”. Незабаром тоталітарний режим за це звинувачує його в організації антирадянської націоналістичної спілки. Литвина арештовують та засуджують знову, тепер – на 10 років. 

Юрій Литвин у 1958 р. під час першого ув’язнення за політичною статтею

У таборах в Іркутській області познайомився з Левком Лук’яненком, який пізніше став одним із засновників Української Гельсінської групи.

Юрій Литвин казав в’язням і наглядачам так:”Цього не пишуть на етикетках пляшок у горілчаних крамницях. І горлечко пляшки – надто вузеньке віконце у світ. Не випий скількись там пляшок горілки – купи приймач, слухай Радіо Свобода – то й ти знатимеш”.

Вийшовши з ув’язнення, Литвин одразу поїхав до Москви, у посольство США, і передав інформацію про становище політв’язнів. Йому боліло за тих, хто лишився у таборах. Працівникам вдалося його вивести з установи непоміченим.

З 1974 по 1977 відбув покарання у таборі суворого режиму за “наклепницьку літературну та публіцистичну працю”. Від важких та жахливих умов Юрій хворів, у нього відкрилася виразка, а операцію зробили так погано, що він ледве вижив.

Одразу після звільнення Литвин поновив контакти з дисидентами і вступив до Гельсінської групи. 1979 року написав нарис “Правозахисний рух в Україні: його засади і перспективи”. Це викликало резонанс у суспільстві.

На святкуванні дня народження сина до Литвина під’їхали декілька міліціонерів та заштовхали у машину. Скоро про його арешт та знущання говорить “Радіо Свобода”. А майже через місяць система йому помстилася та засудила за нібито побиття міліціонерів.

“Провокацією” і “свідомим злочином” він назвав дії радянської влади не лише проти нього, а й “проти всіх, кому дорогі і близькі ідеали демократії та гуманізму”.

Адвокатом Литвина був Медведчук, про якого згодом пише Юрій: ”Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю”.

Його засудили до трьох років таборів. Трохи більше ніж за місяць до виходу на волю йому присуджують ще 10 років таборів і 5 років заслання. Учасників Гельсінської групи не бажали випускати. З тавром “особливо небезпечний рецидивіст” його відправляють до Пермської області, села Кучино. 

Джерело: архів

Свого часу там перебувала більшість українських правозахисників: Василь Стус, Олекса Тихий, Левко Лук’яненко тощо.

“Я не політик, я правозахисник і за будь-якої влади моє найімовірніше місце – у в’язниці”, – говорив Литвин. У таборі він остаточно підриває своє здоров’я. Один за одним помирають його однодумці. Його фізичне та ментальне самопочуття погіршується з кожним днем.

Незадовго до його смерти до в’язниці приходив дантист – нібито полікувати тих, хто того потребує. Він обточив Юрію усю емаль і більше не прийшов. Біль Литвина був нестерпним. Він не міг спокійно їсти, говорити. Не беручи участи у бесідах, він страждав. Йому заборонили лягати на нари у нічний час. 

1984 року Литвин одержав звістку про смерть колишньої дружини, син лишається з бабусею, а згодом – під опікою незнайомих людей. Душевний і фізичний стан дедалі гіршав. У серпні, як сам казав однокамерникам, вже нічого не бачить і не годен ходити. 

23 серпня Юрія Литвина знайшли на нарах, накритого ковдрою, він марив. Крізь сон питав: ”Зуби принесли?”

Пізніше здогадалися зняти ковдру – у Юрія був розрізаний живіт. Смерть визнали самогубством, хоч у камері не знайшли жодних гострих речей.

Загалом Юрій Литвин був засуджений на 41 рік, відсидів 22. Литвина переслідували за літературні твори, сповнені проповідування ненасильництва та гуманізму, за правозахисну діяльність, за критичне мислення.

Радянський закон не дозволив забрати тіло померлого, поки не закінчиться строк його ув’язнення. Саме тому так довго домагалися родини Литвина, Тихого та Стуса дозволу на перепоховання.

• 4 серпня 1985 року у віці 47 років Василь Стус загинув, вписавши назавжди своє ім’я в лави мучеників за Україну.