Від дохристиянських обрядів до символу захисників України: історія «Щедрика»

Свято наближається! Попри роки війни, які затьмарюють українську буденність, нам складно відмовити святковій іскорці запалити наші душі. У ці дні важливо пам’ятати тих, хто ціною свого життя і здоров’я оберігає мир на нашій землі – наших вояків. Зокрема, нагадала про це 241-ша бригада ТРО Києва, яка зробила основою своєї рекрутингової кампанії легендарний “Щедрик” Миколи Леонтовича у виконанні відомого бандуриста Тараса Компаніченка.

Мотив боротьби за українське виживання і “Щедрик” переплітаються тісніше, ніж може здатися. Пісня, яка стала символом свята у світі, насправді є криком про допомогу. Західна аудиторія, перейнявши мелодію як “Carol of the Bells”, часто не усвідомлює її українського походження, а тим паче – трагедії її творця. Автор мелодії, Микола Леонтович, жив у злиднях і його вбила радянська влада. Ця пісня, представлена за ініціативи Симона Петлюри на міжнародній арені, мала на меті привернути увагу до боротьби України за незалежність. Але, як часто трапляється, мелодію прийняли, а її творців – залишили напризволяще. Композитори, твори яких зривали овації на найпрестижніших сценах демократичного заходу, були приречені потрапити у м’ясорубку радянського культуроциду. 

Минуло сто років, і спадкоємці більшовицького терору знову намагаються стерти українську ідентичність. Водночас світ усе частіше дізнається, що їхній улюблений “Carol of the Bells” – це давня українська щедрівка, яку співали ще до християнства, коли Новий рік святкували навесні.

Минуло сто років – і сьогодні ЗСУ захищають українські землі, що споконвіку належали нам. Зокрема, саме у цей передсвятковий час, коли по світу знову звучить “Щедрик”, військові 241 бригади захищають від окупації росіянами Покровськ – місто (на той час селище), в якому жив Микола Леонтович, і чиє ім’я закодоване у гербові міста.

Пресофіцер 241 ОБр ТРО ЗСУ Мирослав Откович розповів Буквам, чому саме “Щедрик” вони обрали за один із символів своєї кампанії: 

“Диявол криється в деталях. Миколу Леонтовича вбив російський агент на ім’я Афанасій. Йому, за українським  звичаєм, батьки композитора гостинно дозволили переночувати у хаті. А вже вранці прозвучав зловісний постріл. Миколи Леонтовича не стало. Це я до того, що варто пам’ятати, з яким підлим агресором маємо справу. Серед цього дикого племені не варто шукати “хороших русских”. Як тільки хтось з них опиниться на порозі вашого дому – чекайте біди. Історичні уроки доводять одне: у ворога варто стріляти першими!” 

Джерело: 241 ОБР ТРО ЗСУ

Історія “Щедрика”

“Щедрик” – древній обрядовий твір, який виконували навесні, коли прилітали ластівки. Він належить до жанру щедрівок – українських новорічних пісень, що з’явилися ще в язичницькі часи. Оригінальний текст оспівує приліт ластівки, що приносить звістку про новий цикл життя й добробут:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.

З часом, коли Новий рік почали святкувати взимку, щедрівки стали виконувати у цей день – і лише текст натякав на те, що ця пісня була створена під інший сезон.

На відміну від колядування на Різдво, де оспівували народження Христа, у щедрівках славили господаря, його родину та домашнє господарство. Щедрувальники бажали достатку, гарного врожаю та приплоду худоби в новому році. Натомість отримували винагороду – їжу чи гроші.

Назва пісні – “Щедрик”, походить від слова “щедрий”, яке означає плідний і життєдайний; це була проста одноголоса мелодія, що базувалася на чотирьох нотах. 

“Щедрик” Леонтовича – доказ української самобутності

Микола Леонтович узяв за основу народний варіант пісні, що був записаний до збірника народних пісень у Краснополі (нині Житомирська область). Працювати над обробкою композитор почав у 1910 році, а завершив у 1916-му. Його версія, збагачена гармонією, отримала визнання ще за життя автора, зокрема і на теренах України. 

Микола Леонтович, джерело: архів

У 1919 році на українські землі насувався більшовизм. Він став загрозою як для незалежності держави, так і для будь-яких носіїв українськості. Питанням виживання України (на той час – УНР) було політичне визнання цивілізованим світом. Захід усвідомлював загрозу більшовизму, проте розв’язанням проблеми бачив підтримку опонентів-імперіалістів – білогвардійців, а не підтримку опору українських націоналістів.   

Український інтелігент і борець за незалежність Симон Петлюра, після низки невдалих спроб добитися визнання України світом, взявся за останній важіль з невикористаних – культурну дипломатію. У тому ж 1919 році він доручив диригенту Олександру Кошицю створити Українську Республіканську Капелу. Головною метою її гастролей було привернути увагу світу до України, а центральним елементом програми концертів був “Щедрик” в обробці Миколи Леонтовича. 

Симон Петлюра, джерело: архів

Капела вирушила у свою першу подорож під час війни та політичних потрясінь. Учасникам доводилося долати багато труднощів: багатомісячну затримку через неможливість перетнути кордон, нестачу фінансування, втому від виснажливих переїздів, іноді навіть голод. 

Кошиць згадував, як під час гастролей у Європі їм довелося залишити частину учасників через брак коштів. Проте навіть у таких умовах хор зберігав високий рівень виконання і здобув шану публіки.

Капела почала свої гастролі у Чехословаччині, згодом відвідала Австрію, Швейцарію, Німеччину, Францію, Іспанію, Бельгію, Нідерланди. Концерти супроводжувалися захватом слухачів, які вперше відкривали для себе багатство української музичної спадщини.

Джерело: архів

У Парижі французька преса писала, що український хор “перевершує все, що можна було очікувати”. У Барселоні публіка піднесено аплодувала після кожної композиції.

У 1922 році хор здійснив турне США та Канадою, де “Щедрик” став справжньою сенсацією. Виступ у Карнеґі-гол у Нью-Йорку запам’ятався тривалими оваціями. Публіка була зачарована мелодією, яка звучала незвично і магічно.

Journal de Liège, Бельгія: “Українське мистецтво – нове, але потужне. Хто його відчув, не може не полюбити України”. 

La Gazette de Hollande, Нідерланди: “До України мені було цілком байдуже, але тепер я ладен скрізь відстоювати Мистецтво цієї країни!”. 

Hudebni revue, Чехія: “Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли й перемогли. Я думаю, ми мало про них знали й тяжко кривдили, коли несвідомо й без інформацій з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським. Саме наше бажання “великої і неподільної Росії” є слабким аргументом проти природи цілого українського народу, для якого самостійність є всім, як було колись і нам”.

Джерело: журнал “Smetana”

Чеський історик, музикознавець, політик, професор Карлового університету, Зденек Неєдли (Zdenek Nejedlý) написав у журналі “Smetana”: “Покладімо руку на серце й смиренно вчімося – мистецтво постало перед нами у своєму чистому вигляді. А українських співаків просимо нас не забувати і повертатись при першій же нагоді. Можна з певністю сказати, що симпатії до них лише зростатимуть. І коли здійсниться те, у що ми дійсно віримо, і з боку політичного Україна стане нашим прямим сусідом, тоді наші зв’язки стануть ще тіснішими. Дорогим спогадом стане те, що братерські українсько-чеські стосунки зродились в наших концертних залах… Отже, той, хто пережив і відчув прекрасні співи Української Республіканської Капели, не може не полюбити України всією душею”.

Кривава ціна втраченого часу 

Попри успіх капели за кордоном, в Україні ситуація була драматичною. УНР втратила незалежність, і більшість учасників хору не змогли повернутися додому через загрозу репресій. Кошиць був змушений залишитися в еміграції. Місяці затримки через страх Європи почути Україну коштували занадто дорого. 

Після окупації Києва в лютому 1919 року російська більшовицька армія влаштовувала терор. Свідомих українців розстрілювали та ховали у братських могилах.

Червоний терор поступився місцем білому, коли в серпні 1919 року Київ “визволили” російські білогвардійці, підтримувані Заходом. Вони заборонили використовувати назву “Україна”, знищили портрети Тараса Шевченка та розпочали переслідування українських діячів. У листопаді 1919 року білогвардійці стратили українських письменників Гната Михайличенка й Василя Чумака, які працювали в журналі “Мистецтво”.

У ті ж дні Микола Леонтович вирішив залишити столицю. “Шукали мене чорносотенні: так що прийшлось покинути Київ”, – згадував він у листі до Якима Греха.

Плакат “Світовий мир на Україні!” Ґеорга Гасенка, 1919 рік.

У листопаді 1919 року, коли його “Щедрик” здобував овації у Франції, композитор вирушив із Києва. “У благенькому літньому пальтечку на плечах та неоковирній шапочці, геть змарнілий, застуджений”, – описували його сучасники. Він здолав понад 300 кілометрів пішки, до міста Тульчин на Поділлі. Наступні роки життя композитор і його сім’я провели у злиднях і голоді. 

У ніч на 23 січня 1921 року композитор загинув від руки агента ВНК (Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем при РНК РРФСР). Той, представившись чекістом, який нібито бореться з бандитизмом, попросився переночувати. Вранці він пограбував будинок і застрелив Миколу Леонтовича. На час загибелі композиторові було 43 роки. 

Умисне убивство композитора радянським режимом було засекречене аж до розвалу СРСР. 

Як і тисячі інших митців, Леонтович став жертвою радянського культуроциду за його вклад в українську самобутність – аби російська імперська машина потім могла переконувати українців у власній меншовартості – а з ними й увесь світ.

Минуло 103 роки з часу вбивства Миколи Леонтовича та 98 років із моменту вбивства більшовиками Симона Петлюри, але їхня справа досі живе. “Щедрик” став культурним послом, який демонструє багатство української музичної традиції.

Через кілька років після створення мелодії американський композитор Пітер Вільговський написав англомовний текст, і пісня отримала назву Carol of the Bells. Вона стала надзвичайно популярною у всьому світі. Новий текст, адаптований до зимових свят із відповідною символікою, зробив українську мелодію частиною світової культурної спадщини.

До 2022 року мало хто знав, що ця музична перлина насправді була відчайдушним закликом України про допомогу. Однак із початком повномасштабної війни увага всього світу була прикута до нас. І тоді світ почув Україну та дізнався, чия душа створила цю надзвичайно просту й водночас прекрасну мелодію.

Пресофіцер Мирослав Откович переконаний, що нині потрібно стати на захист “Щедрика” та Різдва, яке він уособлює:

“Щедрик”, попри багатогранність, сприймається більшістю людей в світі та Україні, як символ Різдва. Різдва, яке у нас українців, а в подальшому і решти цивілізованого світу, може відібрати злий демон, який сидить у кремлі і всім погрожує “орєшніком”. Ми ж закликаємо захистити Різдво, захистити своє українське та європейське майбутнє. Тобто через символи спонукаємо до дій. Якщо розкривати технологічну складову, так працює міфодизайн, який конструює загальновизнані речі і перетворює їх в переможні наративи. Боротьба за визволення з ватної реальності  та збереження україноцентричної свідомості громадян – у цьому я вбачаю свою місію в ЗСУ і загальну стратегію державної політики. І це той ключовий фактор, який може забезпечити потрібний рівень підтримки для Сил Оборони“.

Мирослав Откович, джерело: особистий архів

Сто років минуло – а ворог той же

Сьогодні, сто років потому, внуки та правнуки червоної чуми знову топчуть українські землі. Збройні сили України уже десять років стримують ворожу армію: останні два з половиною роки – особливо масово. Україна знову – під загрозою зникнення. 

“Є речі, які потрібно чесно говорити суспільству. Одна з них – це те, що  усі чоловіки, у кого  досі не виникло бажання обрати одну з професій, які зараз активно пропонують в рекрутингових центрах ЗСУ, надалі так чи інакше будуть у війську“, – констатує Мирослав Откович. – Тільки вибір у них буде набагато менший, ніж той, що зараз. Як постелиш – так і виспишся. Тому це Різдво хтось проведе за столом в родинному колі, а комусь доведеться захищати його мирну коляду в окопі. Але хлопців треба замінити, і ніхто крім громадян України цього зробити не зможе. Холодний північний вітер нині дме, як ніколи сильно в розхристані груди українського Донбасу. Покровськ, в якому Микола Леонтович колись викладав музику і наспівував свого “Щедрика”, готується до вирішального бою, а разом з ним і 241 окрема бригада Київської тероборони. У цьому бою ми повинні перемогти, бо так влаштований світ, якби не було важко: добро перемагає зло, особливо напередодні Різдва“. 

Картина тернопільського художника Олега Шупляка

Що сказав би Микола Леонтович, якби знав, що його “Щедрик” досі лунає – у бліндажах на його дорогій серцю Донеччині?

Як відреагував би Симон Петлюра, який бачив би конвої західної зброї, що йдуть на фронт до українських захисників?

Ймовірно, це була б радість у перемішок з гіркотою та болем. Але було б полегшення: ще є кому боротися, і є за що. А це – найголовніше.

ДЛЯ ДЕТАЛЬНІШОЇ ІНФОРМАЦІЇ ТА ДЛЯ ПРЯМОГО РЕКРУТИНГУ В 241 ОБР ТРО ЗСУ ТЕЛЕФОНУЙТЕ: 063 – 241-1-241