«Хлопці мали вийти на евакуацію, а не для оборонних завдань»: дружина зниклого бійця «Люті»

Об’єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють» – була створена у 2023 році, як підрозділ нового зразка. Власне, у відкритих джерелах зазначено, що більшість бійців бригади – це саме представники поліції, що вже свідчить про нетиповість такого формування. Однак, до її складу також увійшли добровольці з-поміж звичайних громадян, які добровільно обрали шлях військових. І вже згодом усі вони були об’єднані метою захисту територій української держави та безпосередньо залучені до операцій на лінії фронту.

Вже згодом бійці “Люті” опинилися на найважчих напрямках Донеччини. Зокрема, саме ця бригада була на передовій ведення боїв у Бахмутському районі. У вересні 2023 року оборонці “Люті” повідомили про звільнення села Кліщіївка – стратегічно важливого населеного пункту, звідки фактично відкривається вид на Бахмут. Так, штурмові операції тривали далі, в інших населених пунктах. В той самий час родичі почали отримувати непоодинокі сповіщення про те, що їхні рідні вважаються безвісти зниклими.

Таке сповіщення отримала й Дар’я Бондар: у селищі Богданівка, що на Донеччині, зник її чоловік – військовослужбовець бригади “Лють” на псевдо “Святий”. 20-го грудня минув рік відтоді, як вона втратила слід коханого… Версії щодо зникнення оборонця різняться, але Дар’я вірить, що чоловік живий, і продовжує боротися за нього та його побратимів. Для цього вона, разом з іншими родичами, об’єдналася в спільноту – Об’єднання родин зниклих бійців бригади “Лють”.

Більше про шлях “Святого” у бригаді, як добровольця, участь безпосередньо у штурмових операціях, важке поранення захисника й все ж повернення на передову, а також про евакуацію поранених, яка перетворились на оборону, версії щодо зникнення групи й, врешті, відступ бригади з цього напрямку – Дар’я поділилась в інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Дар’є, становище бійців бригади “Лють” є для Вас особистим, адже у складі бригади проходив службу Ваш чоловік. Чи правильно я розумію, що на момент вторгнення він обіймав посаду поліціянта, як і більшість військових, які згодом увійшли до цієї бригади?

– Насправді, значна частина хлопців дійсно є поліціянтами, але так само є багато цивільних, які свідомо стали добровольцями. Особисто мій чоловік та його побратим, із яким вони разом зникли, у мирному житті були далекими від військової справи чи поліції загалом. Мій чоловік працював помічником машиніста на залізниці. Ще зазначу, що більшість хлопців бригади дуже молоді – від 20 років. 

На момент повномасштабного вторгнення моєму чоловікові було 23 роки. Не можу сказати, що він мав особливу тягу до війська, але його не покидало відчуття, що він робить замало. Він відчував провину через те, що залишався вдома, поки інші хлопці були на фронті. Хоча я завжди намагалася його переконати, адже навіть працюючи помічником машиніста на залізниці, він зробив дуже багато, теж допомагаючи військовим.

У лютому 2023 року почали з’являтися перші згадки про Гвардію наступу та підрозділи, які до неї входять. І ось саме тоді оприлюднили інформацію про Об’єднану штурмову бригаду “Лють”. Думаю, вже в той момент мій чоловік обрав цю бригаду для себе. Однак, про своє рішення він розповів мені лише після проходження відбору та низки процесів на приєднання. Тобто, він був у бригаді з моменту її створення.

– Хотілося б поговорити про бойову підготовку бійців перед тим, як вони заступили на лінію фронту. Чи з самого початку планувалося, що бригада виконуватиме завдання на найважчих напрямках, як-от Бахмутський, чи спершу це були задачі, пов’язані із захистом територій?

– Після відбору у них був, так би мовити, “тестовий місяць”, протягом якого вони проходили навчання, як поліціянти. Далі відбувся розподіл на полки – “Сафарі”, “Цунамі”, “Луганськ-1”, “Дніпро-1” та батальйон “Еней”. Після цього, їх, власне, відправили на місця базування. І ось вже там вони проходили більш сильну підготовку, а в липні – вирушили на передову, в Донецьку область. 

Фото: особистий архів Дар’ї

Наскільки мені відомо, мій чоловік з самого початку розумів, що вони братимуть участь безпосередньо в штурмах та зачистках територій. Він знав, що це не обмежуватиметься лише патрулюванням звільнених територій. Хоча, спілкуючись із деякими рідними, я чула думки, що спершу їх дійсно не мали відправляти в епіцентр боїв. Але мій чоловік одразу мене попередив, що так не буде. Вже з липня він брав участь у найважчих боях за Курдюмівку, в Бахмутському районі.

– Як загалом виглядала лінія оборони: наскільки близько вони перебували до ворога, чи це була перша лінія, чи доводилось виконувати завдання безпосередньо на нулі? Чи розповідав Ваш чоловік про їхнє становище?

– Так, безпосередньо на нулі вони штурмували, відбивали позиції ворога. Першим бойовим виходом мого чоловіка був саме штурм. Я завжди чекала на нього 2-3 дні, поки він перебував на завданні. Він завжди тримався дуже мужньо…

Під час боїв за Курдюмівку він отримав поранення – травму колінного суглоба. Лікарі казали, що йому потрібна операція та тривала реабілітація, адже без милиць він майже не міг пересуватися. Так сталось, що два місяці він лікувався, але операцію йому так і не зробили. Попри те, що нога все ще турбувала, його виписали й знову відправили на Бахмутський напрямок. Це було 15-е грудня.

Вже 19 грудня він написав мені своє крайнє повідомлення. Сказав, що його раптово включили до резервної групи для допомоги в евакуації хлопців. Цей ранок став початком трагедії, якої, можливо, можна було уникнути.

Фото: особистий архів Дар’ї

– Коли взагалі почали фіксувати більш масові зникнення військових цієї бригади? Чи ділився Ваш чоловік якоюсь інформацією про такі випадки до моменту свого зникнення? 

– Так, військові зникали в тій же Курдюмівці, Кліщіївці. Лише у нашому Об’єднанні є люди, чиї рідні зникли у липні 2023 року. Протягом цього часу вони чекають на інформацію про свого рідного, але її немає. Вони також вважають, що командування, певною мірою, винні в цьому. Адже це не поодинокі випадки. 

– Повертаючись до зникнення Вашого чоловіка: Ви сказали, що їх разом з побратимом направили евакуйовувати інших бійців. Щось врешті сталось на шляху?

– Фактично, бойового розпорядження не було. Вони разом із побратимом перебували у резервній групі, вийшли на евакуацію пораненого, аби допомогти перенести його до місця евакуації. Однак їм повідомили, що їхня робота на цьому не закінчилася. Командири по рації наказали залишитися на позиції, до якої вони прибули. Згодом віддали наказ вирушити на підкріплення для оборони позицій у населеному пункті Богданівка, Бахмутського району. 

Хлопці були в резерві й не мали достатньої кількості боєкомплекту для оборони. Вони виходили на евакуацію, а не для оборонних завдань. До того ж, дорогою до позиції вони потрапили під мінометний обстріл. Усі залишилися фізично неушкодженими, але перенесли контузію: їх сильно нудило, і вони блювали. Того разу мій чоловік ще виходив на зв’язок і казав, що через свою травму відчуває сильний біль у коліні.

З дронів було чітко видно, як російські військові неодноразово намагалися штурмувати наближені позиції. Сили були нерівними… На позиції знаходилися троє хлопців, а мій чоловік із побратимом прийшли як “підкріплення”. Командири полку “Луганськ-1” спостерігали за ситуацією з пункту моніторингу, але не давали команди на відступ чи додаткове підкріплення. Вони лише спостерігали, як хлопців поступово брали в оточення.

Я можу сказати, що їх залишили на розсуд долі… Того дня всі п’ятеро зникли. Наступного дня зникло ще шестеро – з ними ситуація повторилася за тим самим сценарієм. Це була не битва, де шанси рівноцінні. Це – трагедія. Саме тому моя сьогоднішня боротьба не лише за повернення чоловіка – я хочу домогтися справедливості. Це не просто історія про мою невизначену втрату чи шлях, як дружини зниклого безвісти. Це також нагадування про відповідальність командирів, які мають берегти своїх людей.

Фото: особистий архів Дар’ї

21 грудня зранку мені зателефонували з кадрового відділу “Люті” і повідомили, що мій чоловік не повернувся з поля бою, ймовірно, через артобстріл. Однак, згідно з інформацією, яку я маю, хлопців оточили російські військовослужбовці і взяли в полон. Це зафіксовано на відео з аеророзвідки. Далі, за словами командира роти, після того, як їх взяли в полон, їх розстріляли. Однак, ця інформація не підтверджена, і цього також не зафіксовано на відео. Тож, я не вірю в це і до останнього буду чекати чоловіка живим.

– Чи можемо ми говорити про приблизну статистику зниклих безвісти в ті дні? Чи вдалося згодом когось ідентифікувати як загиблих, або, можливо, були підтвердження, що хтось із них перебуває у російському полоні?

– Саме в населеному пункті Богданівка, після двох днів невдачі, хлопців звідти вивели. Далі їх направили на Часовий Яр, а потім – у Торецьк. Наскільки мені відомо, вже на цих напрямках операції були більш спланованими й успішними. Поодинокі випадки зникнення все ж траплялися, але щоб зникали цілими групами – мені такого невідомо.

Щодо офіційно підтверджених у полоні – наразі це три людини з бригади. Усіх російська сторона підтвердила публікаціями у соцмережах. Одного хлопця впізнали відносно нещодавно, на відео з Рамзаном Кадировим. Він перебуває у Грозному. Ми також маємо не підтверджену інформацію про те, що більшість поліціянтів можуть тримати окремо від інших, не знаючи, що з ними робити. Хоча, нам кажуть, що вони мають так само статус комбатантів, як й інші військові. Але за півтора роки ми не отримали жодної звістки щодо них від звільнених з полону.

Фото: особистий архів родин Об’єднання

– Повертаючись до зникнення групи, в якій перебував Ваш чоловік, чи були спроби організувати пошукові операції, наприклад, із залученням дронів? Адже, як я розумію, фізично дістатися до місця зникнення було вкрай небезпечно.

– Ні, вони лише покинули цей населений пункт. Коли ми щодня дзвонили і запитували, коли ж вони будуть шукати наших рідних, нам казали, що тепер це відповідальність Збройних сил України. Наприклад, якщо військові з 93-ї бригади, які ще залишаються на позиціях поблизу, обшукають ці території – буде добре. Але дали зрозуміти, що “Лють” тепер цим не займатиметься.

– Бригада “Лють” неодноразово була відзначена за боєздатність, і навіть президент України згадував про неї особисто. Чи відчуваєте Ви, що така репутація бригади впливає і на рівень занепокоєння військово-політичного керівництва щодо зникнень бійців?

– Взагалі, цей рік ми, як родичі, залишались в інформаційному вакуумі. Командування бригади, правоохоронні органи та інші установи, які мали б здійснювати пошук – обмежувались лише формальними відповідями та посиланнями на нормативно-правові акти, які також не були дотримані. Більшість хлопців, які зникли, раніше могли працювати слідчими чи були залучені до цієї сфери за фахом. І тепер їхні колеги, які могли б допомогти, нас ігнорують… У моєму випадку, навіть через рік після зникнення чоловіка, свідків, зазначених у моїх клопотаннях, так і не опитали, а справа не наповнюється. 

Лише після розголосу в соцмережах і того, як ми об’єднались, ми почали помічати мінімальні зрушення у комунікації з командуванням. Особисто я, від імені нашого Об’єднання, писала дуже багато колективних звернень до МВС, до керівництва “Люті”, до Офісу президента. 

Є хлопці, які зникли у липні 2023 року, одразу після перших боїв, і ми можемо сказати, що понад півтора року жодної реальної роботи у пошуках наших рідних від бригади не проводилось. Тобто, протягом цього часу вони не подали координати місця зникнення в установи, уповноважені на пошук, не надали інформації про обставини зникнення. Я вважаю, що бездіяльність – це злочин, який теж має бути покараний. 

Фото: особистий архів родин Об’єднання

Наразі я майже постійно на контакті з представником бригади, намагаючись теж допомогти. Адже зараз є дуже багато Об’єднань родичів по бригадах, які мають свій досвід боротьби та пошуку рідних. Мені хочеться вірити, що зараз командування щиро хоче допомогти родинам зниклих безвісти. Нещодавно вони навіть організували для нас зустріч, що, безумовно, є кроком вперед. Втім, навіть попри це, ми досі не отримали відповіді на головне питання “Що сталось з нашими рідними? І яка їхня подальша доля?”. Адже більшість не знають обставини, які призвели до зникнення їхнього рідного. 

Родичі зниклих безвісти заслуговують на те, аби про них пам’ятали, щоб хлопців шукали і держава, заради якої вони боролись – не залишала їхні сім’ї наодинці з цією трагедією. Сьогодні рік, як зник мій чоловік (20 грудня), і з власного досвіду можу сказати, що час не лікує, а лише додає того болю…

– Хочеться, аби ми вкотре акцентували на проблемах, яких зазнають родини зниклих через певні неврегульованості на державному рівні. Тоді, коли немає належної інформаційної політики щодо статусу “безвісти зниклий”.

– Більшість людей, на жаль, не розуміють мету нашої боротьби, бо просто не є на нашому місці. Родини оборонців бригади “Лють” прагнуть лише одного – відкритості у комунікації та конкретних відповідей. Двічі, коли ми приїжджали на мирну акцію до Києва, керівництво бригади дізнавалося про це і направляло своїх представників для діалогу. Це свідчить про те, що наші зусилля не були марними – ми змусили звернути на себе увагу. І так має бути у всіх процесах.

Але іноді ця увага зовсім не є такою, яку ми, як родичі, потребуємо. Коли я вперше стояла у Львові на акціях чи мітингах, люди, які проходили повз, іноді казали: “Лють – це ж “менти”, а значить їх можна не шукати”. Або ж є надто багато упереджень, що поліціянти стоять лише на блокпостах. Це є наслідком того, що немає інформаційного висвітлення.

Чесно кажучи, такі слова я переживала дуже болісно, навіть знаючи, що мій чоловік ніколи не був дотичний до поліції. Розуміючи, що він завжди був надзвичайно відданий захисту нашої країни. Всі ці хлопці перебували на полі бою, виконували важкі бойові завдання і зникли під час оборони держави. І виходить, що тепер їх знецінюють. Вони, можливо, зараз переживають тортури у полоні, але цього, схоже, все ще недостатньо для людей, яких вони захищали…

Фото: особистий архів родин Об’єднання

– Ви вже неодноразово згадували про Об’єднання родин зниклих, яке, власне, ініціювали саме Ви. Розкажете про свій шлях? Адже, наскільки я розумію, першочерговий аспект для родичів зниклих чи полонених – не рухатися поодинці. 

– Після зникнення чоловіка я залишилась зовсім одна у великому місті. Рідні не поруч, дітей у нас немає, друзі якось раптово відчужились, оминаючи чуже горе… Лише побратими, які стояли з моїм чоловіком пліч-о-пліч, намагались підтримувати мене, навіть залучали своїх дружин. Бувало, мені здавалось, що вони створили чергу, хто в який день мені писатиме. І можна сказати, що вони не дозволяли мені тоді впасти. Бо, чесно кажучи, коли мені сказали, що мій чоловік міг бути розстріляний, мені здавалося, що майбутнього у мене більше немає… Я опинилась замкнутою в квартирі і півроку майже не виходила на двір. 

І ось за цей час я зробила висновок, що країна, керівництво бригади – нами не цікавляться. Їм неважливо, чи справляємось ми з усім цим болем… Після довгих вагань я зрозуміла, що мені потрібна допомога і почала працювати з психологом. За медичними показаннями, я мала приймати антидепресанти, і поступово до мене повернулись сили. Було усвідомлення, що я маю боротися не лише за свого чоловіка, але й за інших хлопців з бригади. Тоді я самостійно почала розголос у соціальних мережах і так знайшла ще більше родин зниклих. Поступово це перетворилось в Об’єднання і лише спільними зусиллями рух пішов. Що ми тільки не робили…

Потім почали отримувати відповіді про те, що у нас по бригаді є підтверджені випадки полону серед тих, кого вважали зниклими безвісти. Знаєте, у мене не було ніяких заздрощів, що це не мій чоловік, що не в мою сім’ю прийшла ця радісна новина… Мені було так приємно повідомити чиїйсь мамі про полон, а потім разом з нею плакати. Тоді я відчула, що є корисною, і це мене підтримувало, давало сили йти далі.

Рідним, які зараз проходять такий шлях, я б радила не мовчати, боротися, звертатися до всіх можливих інстанцій, шукати однодумців, створювати об’єднання. Лише об’єднаний голос може змінити ситуацію. “Безвісти зниклий” – це статус, коли один день ти віриш, що хлопці точно повернуться, а іншого дня – тебе пробирають сумніви. Але, якими б не були ці сумніви – наші захисники, наші рідні – потребують нас. І я знаю, що у мого чоловіка є лише я – тож маю зробити все, аби повернути його додому.