«Тато став птахом». Сказати це було помилкою». Дружини полеглих захисників – про горювання своїх дітей

“Коли я дізналася про вагітність, чоловік дев’ять днів не виходив на зв’язок. Я тоді була за кордоном, навіть рідним людям боялася сказати, що при надії. Не знала, як далі бути, що робити… Того дня, коли він зателефонував, у нього було перше питання: “Вагітна?”. “Так”. І він починає плакати, радіти. Виходить до мене на відеозв’язок і до друзів говорить: “Моя Вікторівна вагітна”. І всі: уууу. Починають вітати. Цей момент за всю мою вагітність – єдиний яскравий і приємний”. Це слова дружини полеглого героя Андрія Біланя, Яни Білань. Вона – мама трьох дітей.

У другому випуску “Родинного подкасту” Меморіалу Яна з дружиною полеглого героя Юлією Селютіною говорять про дитяче горювання. Їхній досвід коментує практикуюча психологиня Світлана Пирожок. Спеціально для Букв Меморіал підготував добірку важливих тез із подкасту. Весь подкаст можна переглянути тут.

Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал, яка розповідає історії полеглих військових та вбитих Росією цивільних, спеціально для Букв. 

“Маєш дбати про себе, але просто не можеш”. Вагітність і втрата

Юлія Селютіна, Світлана Пирожок і Яні Білань під час обговорення теми дитячого горювання. Фото: надане героїнями

Чоловік Яни Білань Андрій поліг 20 листопада 2023 року на Сумщині. Тоді жінка була за кордоном. Носила під серцем третю дитину. Коли коханий загинув, військові побоялися сказати їй про цеі. Страшну звістку Яні повідомив її батько. 

“Подзвонив і каже: “Яно, в нас горе”. І я до нього з криком: “Яке горе?”. І в цю секунду я розумію, що він зараз скаже. Ми саме тоді виходили з дому. В мене на руках однорічна дитина, а за руку тримаю 5-річну… Почала шукати, як мені виїхати до України”. 

Чоловік Яни Білань Андрій поліг 20 листопада 2023 року на Сумщині. Фото: родинний архів

Яна каже – вона розуміла, що має дбати про свою ще ненароджену дитину. Але сил на це не було.  

“Під час вагітності мені було страшенно погано, різні думки були. Це важкий час. Розумієш, що ти відповідальна за ще ненароджене життя. І воно повністю залежить від твого настрою, від твоєї сили, від можливості далі жити. А її немає. Було відчуття, що мене збили з ніг і я не можу встати”, – згадує Яна. 

Народити після втрати чоловіка

“Коли прийшов час народжувати, в мене був страх. Я хотіла, щоб мені робили кесарів розтин. Розуміла, що сама можу не справитися. Було погано і фізично, і морально. Коли народжувала двох старших доньок, чоловік був поряд. Він правильно дихав, я повторювала за ним, я не знала, як буду робити це без нього. Та коли народилася Аделінка, мені здавалося, що це чоловік її передав. Називала її “передача з небес”. Це були дуже приємні відчуття”, – каже Яна. 

Яна Білань з дітьми. Фото: родинний архів

“Був момент, коли я зрозуміла, що від мене залежать всі троє моїх дітей, їхнє майбутнє. Дуже добре пам’ятаю, коли моя старша донька почала боятися, щоб я не померла. Питала: “Мамо, ти будеш жити?” Мабуть, це і був той момент, коли починаєш триматися за це життя”, – додає вона. 

Як повідомити дитині про смерть батька?

Після звістки про загибель Яна почала писати знайомим психологам. Хотіла дізнатися – як правильно повідомити дитині про втрату. 

“Мені сказали: “Дитина має знати про те, що тато буде похований на кладовищі”. Ховали чоловіка там, де живуть його батьки. За день до похорону приїхала зі старшою донькою до дідуся й бабусі. Приходили старші люди, молилися, приносили квіти. Сказала дитині, що тато буде тут, це буде остання можливість його побачити. Додала: “Але він не зможе тебе обійняти, заговорити до тебе, взяти на руки”. Донька питала, чому так багато людей. Сказала: “Ці люди дуже любили твого тата, поважали його. Ти маєш пишатися, що ти дочка Андрія Біланя”, – розповідає Яна. 

Олексій Селютін отримав важкі поранення під час оборони Бахмута. Воїн помер у лікарні. Фото: родинний архів

“Моїй доньці було 13 років. І перше питання, яке я собі ставила після смерті чоловіка, – як скажу про це дитині? Подзвонила психологам. Мені порадили: “Головне, щоб це було від тебе. Не сторонні люди, не соцмережі”. Була майже 12 година ночі. Я набрала дитину. Мені було страшно. Говорили по відеозв’язку. Такого крику, який я тоді почула, не чула ніколи в житті. Здавалося, що в мене зупиняється серце. Донька була не сама, її там підтримували. Але я розумію, що в той момент їй потрібні були саме мої обійми”, – ділиться Юлія Селютіна. Вона втратила чоловіка Олексія 12 липня 2022 року. Він загинув від поранень, отриманих під час оборони Бахмута. 

Практикуюча психологиня Світлана Пирожок зазначає, що у кожного свій шлях проживання горя. 

“Перш за все, треба дивитися, як я впораюся з цим, де мій особистий код стійкості. Бо дитина проживає життя в полі матері, і її емоційний стан має значний вплив. Якщо мама дуже яскраво проживає горювання, то дитина ним заражається. Створити толерантне поле в такій ситуації це – великий виклик. Але ми маємо шукати свої сильні сторони, щоб впоратися з цим. Важливо говорити дитині правду. Бо якщо щось приховувати, рано чи пізно це видасть хтось зі сторони. І біль буде ще більший, ніж якби про це повідомив хтось із рідних”, – каже вона. 

Яна Білань розповідає, як сказала дитині, що її тато став птахом. Але згодом зрозуміла, що це було помилкою. 

“Коли я прийшла в садочок забирати дитину перед тим, як ми мали їхати в Україну, вона спитала мене: “Мамо, тато став птахом?” Я в цей момент просто охолола. Розуміла, що пізніше мені буде ще гірше про це говорити. Стала на коліна: “Так, тато став птахом і полетів у небо”. Але сказати це було помилкою. Через кілька місяців ми йшли з ринку і побачили збитого голуба. І в дитини почалася істерика. Хотіла її звідти забрати, а вона: “Мамо, це ж тато. Ти мені збрехала”. Ми повернулися, взяли птаха і поховали його. Потім поговорила з дитиною: “Я не знала, як тобі це сказати. Тато помер. Він є на небі. Його тіло поховане, але його душа є з тобою”, – говорить Яна. 

Яна Білань. Фото: родинний архів

Особливості горювання у дітей

Діти різного віку по-різному переживають втрату. 

“Дітям до року немає потреби щось говорити. Малюк може відчувати, що щось не так, якийсь час може не спати, може бути тривожність. Але потім це згладжується. У діток від 3 років і старше ще працює магічне мислення. Вони ще не мають усвідомлення, що людина не прийде, можуть щось придумувати, фантазувати. Діти 6-12 років – вже майже дорослі. Підлітки, які переживають втрату, шукать собі зовнішню опору, це можуть бути, наприклад, друзі, – каже Світлана Пирожок. – Доросла людина горює через когніцію, через думки, вона міркує, проживає. А в дитини це більше поведінкова історія. Спочатку в неї шок, потім може йти агресія, далі – торг: а може це не зі мною трапилося? А згодом можуть бути депресивні стани. І що тут важливо? Зануритися в себе, вибудовувати нові сенси, підніматися вгору на прийняття ситуації. В кожної людини відбувається цей процес по-своєму, так, як його може пережити психіка”, – каже психологиня. 

Практикуюча психологиня Світлана Пирожок. Фото: надане Світланою

Вона наголошує, що кожна особистість вибере свій шлях прожиття втрати й важливо не затягнути дитину в своє горювання. 

“Якщо мама дуже активно горює, постійно говорить по телефону, всім розповідає про своє горе, дитина є слухачем цієї історії. І біль дитини постійно посилюється. Це може вилитися в те, що дитина уникатиме мами, злитиметься на неї. Тож ми дивимося на дитину, ми розуміємо дитину, ми відчуваємо дитину, ми толерантні до неї і не затягуємо у своє горювання”, – додає Світлана. 

Відкладене горювання: чому діти не відразу хочуть говорити про втрату 

Юлія Селютіна зізнається, її донька рік після загибелі батька не хотіла заводити про це мову. 

“Мені хотілося, щоб вона зі мною говорила про мого чоловіка. А зараз я розумію, що не треба було лізти дитині в душу, бо вона не хотіла і не могла. У неї рік просто вилетів. Багато дітей з самого початку заперечують, не сприймаються, але потім наздоганяють. І ти бачиш і розумієш, що дитина от тільки зараз починає горювати”, – ділиться Юлія. 

Юлія Селютіна. Фото: родинний архів

“У нас теж цей процес тривав рік. Коли ми переглядали фото і траплялися світлини мого чоловіка, вона відразу їх перегортала. Я – навпаки. Мені хотілося подивитися, поговорити з дитиною, хотіла її затягнути в це, мені здавалося, вона не хоче висловити те, що відчуває. Донька сама почала говорити про тата, коли пройшов рік після загибелі”, – додає Яна Білань. 

Світлана Пирожок називає цей процес відкладеним горюванням. 

“Психіка в ту хвилину не могла впоратися і вона відклала. Але через рік горювання можливо швидше пройде і менше травматично… Загалом же, коли мама все робить для того, щоб створити простір, в якому зцілить себе, то до цього простору вона доєднає і дитину. Треба знати про себе більше, щоб вибудовувати цей код стійкості. Розуміти, на що я можу опертися, де я бачу сенси в житті, куди рухаюся далі”, – радить Світлана.