Колишні в’язні, які воюють у ЗСУ, не отримали обіцяних прав

Джерело: Frontliner

Близько 11 тисяч засуджених добровільно вступили до лав Сил оборони України, повідомляє Державна кримінально-виконавча служба. Багато з них проявили себе в боях на найскладніших ділянках фронту. Втім, держава досі не надала їм обіцяних прав. Frontliner розповіло як воюють засуджені та чому вони так і не стали вільними людьми.

У травні 2024 року держава дозволила окремим категоріям ув’язнених добровільно долучатися до бойових підрозділів. На той момент в Україні налічувалося близько 39 тисяч засуджених, на фронт вирушив кожен четвертий. Вийшли вони за процедурою умовно-дострокового звільнення. Передбачалося, що після року служби УДЗ буде знято, а кримінальне минуле – забуте.

Одними з перших добровольчий батальйон “Шквал” почали формувати в Першому окремому штурмовому полку імені Дмитра Коцюбайла. У його складі засуджені билися на найважчих ділянках фронту – Запорізькому, Торецькому, Допробільському та Покровському напрямках. Наступні півтора року бійці не лише втримували, але й звільняли та зачищали населені пункти на лінії фронту.

Держава не дотрималась обіцяного

Серед перших добровольців були молоді, сильні та вмотивовані хлопці. Командир 1-ї роти батальйону “Шквал” “Палкін” порівнює їх з бультер’єрами – зухвалі, охочі гризтися й битися. Серед них 23-річний Олексій, позивний “Лям”. Він здійснив найбільше бойових виходів серед хлопців зі “Шквалу” 1 ОШП. “Лям” не може порахувати кількість. Він розповів, що марить штурмом й сам просить командирів відправити його не завдання.

“Я дуже сильно люблю штурмувати посадки. Я можу піти на два тижні, повернутись на день додому і потім знову йду в посадку”, – зазначив він.

Фото: Frontliner

“Лям” порівнює війну з грою Counter-Strike. Але, на відміну від гри, у реальному житті немає кнопки “зберегтися”. Багато інших добровольців сприймали війну як гру, допоки не потрапили у важкі бої на Курахівському напрямку восени 2024 року. Крім азарту, хлопці почали відчувати страх.

“На нулі думаєш, як би дотягнути до ранку. Ніби дотягнув, а потім – як дотягнути до вечора. Думаєш, хотілось би родину побачити, зарплату отримати”, – розповів 26-річний штурмовик Валентин на позивний “Ізюм”.

Йому залишалося сидіти у в’язниці ще кілька місяців, але він вирішив стати добровольцем майже одразу після ухвалення закону про мобілізацію ув’язнених. Уже в червні 2024 року “Ізюм” опинився на передовій і провів 24 дні в оточенні російських військ.

Чимало з тих “бультер’єрів” уже загинули на фронті. Дехто був відзначений високими державними нагородами за віддану службу. Втім, держава так і не дала їм того, на що вони найбільше чекали, – права побачити свій дім та сімʼї.

Довічне умовно-дострокове звільнення?

Під час мобілізації держава пообіцяла засудженим низку гарантій. Зокрема, зняття адміністративного нагляду після року служби. Це мало дати можливість виїжджати за межі лінії фронту, мати відпустки й, зрештою, відчувати себе вільними людьми.

Однак на практиці адміністративний нагляд не зняли ще з жодного мобілізованого засудженого. Контроль над ними покладено на командирів військових частин. За рік дії закону про мобілізацію увʼязнених командири виявили: алгоритму зняття адмін нагляду у війську просто не існує.

26-річна Юлія, позивний “Брукс”, вступила до “Шквалу” під час першої хвилі рекрутингу ув’язнених жінок. Вона підписала контракт та пройшла базову підготовку. Відтоді виконує завдання на контрольно-спостережному пункті. Служить вже понад рік. Хоча за цей рік строк її увʼязнення вже закінчився, вона досі перебуває під адміністративним наглядом.

“Мені сказали, що я буду нормальною військовою, а я всю жизнь буду уздшницею. Але я пишаюсь, що я в “Шквалі”. Мені лише не подобається, як до нас ставиться держава”, – розповіла Юлія.

Фото: Frontliner

Йти на штурм – єдине право колишніх вʼязнів

У законі про мобілізацію засуджених залишається чимало “білих плям”, каже заступник командира Першого окремого штурмового полку з морально-психологічного забезпечення “Джаз”. Після поранення колишні вʼязні не можуть списатися або перевестися на інші посади. За законом засудженим належить бути лише штурмовиками. Тому поранені залишаються на полігонах або у частині, хоча могли б виконувати завдання як артилеристи, оператори дронів, розвідники. Командири “Шквалу” 1 ОШП намагаються знайти нове призначення тим, хто після поранення більше не може виходити на позиції, хоча для цього немає нормативних положень.

Так само засуджені не можуть претендувати на офіцерські посади. У “Шквалі” є чимало бійців, здатних виконувати функції командирів середньої ланки, зазначає “Джаз”. Так само законодавці не передбачили можливості декретної відпустки, хоча підрозділи набирають увʼязнених жінок. У “Шквалі” 1 ОШП вже були вагітні і опікувалися ними самі командири.

Фактично єдине право, яке має колишній в’язень у війську – йти на штурм. Закон виявився відірваним від реалій війни та життя. Це породжує у засуджених відчуття, що держава не розраховувала на їхнє повернення з перших боїв живими. Наслідком стали випадки самовільного залишення частин.

Куди б колишні вʼязні не прийшли після звільнення з тюрми, на них була би стигма “зеків”. Вони сподівалися, що армія стане для них тим шансом почати життя заново. Але після формального звільнення засуджені так і залишились під контролем системи.

З огляду на бездіяльність законодавців бойові командири вирішили взяти відповідальність на себе. Командир 1-го ОШП Дмитро Філатов із позивним “Перун” подав клопотання щодо внесення змін до закону про мобілізацію засуджених. Таким чином полк став першим бойовим формуванням, що публічно порушило це питання.

“У нас Перун рве всіх за піхоту. Я особисто бачив, як він кричав ротним: “Усі працюють на піхоту. Піхота працює на нас, ми працюємо на піхоту”, – розповів “Лям”.

Командири не збираються залишати ситуацію такою, яка вона є. Це обіцяють й рекрутам.

Репутація 1 ОШП у тюрмах

У 2024 році Перший окремий штурмовий полк розпочав рекрутинг з Івано-Франківщини, звідки походить засновник підрозділу – Дмитро Коцюбайло “Да Вінчі”. Відтак рекрутери поступово просувалися із заходу на схід України. А попереду них вже неслися звістки з тюрми в тюрму про те, хто вони такі. “Джаз” згадує:

“Бувало так, що ми приїжджали в тюрму і нам казали, що сьогодні тут сто людей пройшли ВЛК спеціально для нас. Вони чекали на нас”.

Коли 1 ОШП дісталися однієї з в’язниць Дніпропетровщини, один з в’язнів почав кричати до решти чоловіків:

“Пацани, я йду етапом з західної України. Це – “Да Вінчі”, вони їб*йші тіпи!”

Різні бригади почали конкурувати за новобранців. У перші півроку 1 ОШП вдавалося набирати кількасот людей за місяць, але потім темпи значно сповільнилися. Зокрема через погану серед в’язнів репутацію деяких підрозділів, припускає “Джаз”. Новобранці, які саме зараз проходять базову підготовку на полігоні “Шквалу” 1 ОШП це підтверджують. До підписання контракту вони вже чули, як у деяких підрозділах командири посилають підлеглих на смерть.

Для новобранця Сергія, на псевдо “Пірат”, вибір підрозділу не був випадковим. У вʼязниці чоловік уважно слідкував за тим, кого забирали різні підрозділи. Він бачив, що дехто брав до себе старих, з інвалідностями. Але у Першому ОШП так не було. Тому два місяці тому чоловік долучився до підрозділу “Да Вінчі”.

“Тут нормальний контингент. Ми – “Шквал”, штурмовики. Ми не лишаємо поранених, забираємо своїх”, – зазначив “Пірат”.

Колишні в’язні навчаються на окремому полігоні

“Джаз” називає “Шквал” найкращою піхотною компонентою. Адже 1 ОШП проводить один з найбільш ґрунтовних вишколів серед інших підрозділів. З колишніми в’язнями працюють інструктори, які пройшли бої ще з Дмитром Коцюбайлом. Вони – практики і передають свої знання з рук в руки. Завдяки ретельній підготовці загиблі та поранені в підрозділі почали з’являтись лише через місяці боїв на передовій.

Колишні ув’язнені мають окремий полігон. Сюди регулярно прибувають новобранці, які навчаються близько місяця перед тим, як вирушити на позиції. Шість днів на тиждень вони тренуються. Щодня – зарядка, кросфіт, біг. Новобранці відвідують заняття зі зброї, “Кропиви” для планування та орієнтування, тактики, тактичної медицини, саперної справи.

“Тут не готують “мʼясо”, тут готують бойову одиницю”, – каже 32-річний новобранець Дмитро, позивний “Скін”.

Фото: Frontliner

Дмитрові залишилось сидіти у вʼязниці півтора роки. Але треба воювати, каже він. Дмитро – на екваторі навчання. За два тижні вирушить на позиції. У чоловіка горять очі, коли говорить про майбутній вихід.

У хвойному лісі стоїть туман. Напередодні чергового заняття – шикування. Хтось з новобранців запізнюється, тому увесь стрій вимушений чекати. На шикування плететься юнак, берці човгають багнюкою. Чоловіків це починає дратувати і вони підганяють побратима нецензурною лексикою. Коли той підходить, йому вичитують командири та наказують відтискатися. Чимало добровольців підтверджують, що у 1 ОШП роблять висновки зі вчинків. Якщо бути порядним, командири це оцінять.

У обіцянках про права немає нормативного підґрунтя, тому командири намагаються ініціювати зміни у законодавстві самотужки. Від початку мобілізації вʼязні можуть покладатися лише на вдачу. Якщо поталанить з підрозділом та командирами, то їх будуть берегти, ретельно готувати і не віддавати неможливі до виконання накази. Командування шукатиме лазівки, як дозволити чесним бійцям йти у відпустки та на підвищення. Але вдача всміхається не завжди. Не існує закону, що дає колишнім вʼязням справжні гарантії. Тож зараз вони почуваються залежними від системи людьми, як було у вʼязниці.

Кабінет Міністрів вніс до Верховної Ради проєкт закону стосовно удосконалення умов укладення контракту про проходження військової служби. Документ передбачає створення умов для переходу Сил оборони на комплектування за контрактом шляхом запровадження мотиваційних контрактів.

Колишні в’язні, які воюють у ЗСУ, не отримали обіцяних державою прав – Frontliner