Я пам’ятаю цей жах у деталях – «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей»

10 жовтня у Києві відбувся передпоказ виставки у межах проєкту “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”. Захід, присвячений Дню ментального здоров’я, але, передусім, це виставка з історіями дітей, які пережили окупацію, виживали під безперервними бомбардуваннями, втратили батьків, а врешті – втратили якусь значну частину себе. Всупереч твердженню про “непочуті голоси”, головне завдання виставки – привернути увагу суспільства до проблеми емоційного стану української молоді, яка стала свідком війни. Це про створення безпечної платформи для дітей, завдяки якій їх унікальні історії про пережиті випробування будуть почутими. 

Фото: “Щоденники війни”, Владислав Томік

На заході представлені дитячі щоденники, нотатки, малюнки та особисті речі українських дітей. Загалом виставка охоплює 14 зворушливих історій. Спікерами заходу стали 5-теро дітей з різних міст України, які поділились своїми спогадами й думками про пережите та майбутнє. Більше про унікальні історії війни, написані дітьми з власного досвіду і меседжі, що лунали під час заходу – в репортажі Букв.

Ініціаторкою проєкту “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей” є візіонерка Христина Храновська. Презентація щоденників у Києві стала другою точкою у маршрутній карті виставки, офіційне відкриття якої у серпні 2023 року відбулось в Амстердамі. Як зазначає Христина, спільний голос українських дітей сьогодні звучить запитанням: “Мамо, чому нас вбивають?”.

“Це 14 живих історій українських дітей. Вони почали писати ці щоденники, чи малювати малюнки, чи знімати відео роботи – від першого дня окупації, сидячи в підвалі, без їжі. Це також діти, які власноруч витягали братів, сестер і тата з обстріляної машини. Діти, які отримали поранення або залишились без батьків. Наша задача – щоб голоси цих дітей були почутими у світі, щоб міжнародна спільнота бачила, яку травму переживає зараз молоде покоління України. Щоб ті діти, які закрилися, яким страшно, які не можуть поділитися своєю історією, бачили, що вже є діти, які розповідають, і розуміли, що вони не одні з цією проблемою та травмою. Ми зараз завершуємо роботу сайту, де кожен зможе навіть анонімно поділитися своєю історією. Виставка буде продовжувати свою подорож країнами Європи і масштабуватиметься з усіх історій, якими діти з нами ділитимуться надалі. 

Фото: ЮНІСЕФ

Ми працюємо зі спеціальними анкетами, які нам надали психологи. І, знаєте, коли ми почали цей проєкт, 10 місяців тому, страшно було навіть підійти і почати розмову, але зараз діти все охочіше і охочіше висловлюють бажання розповідати свої історії. Для них це можливість “бути почутими” і надати голос їх близьким. Наприклад, хтось говорить про свого тата, який загинув, що він герой. Вони хочуть, щоб світ знав, який подвиг здійснюють їх близькі для своєї країни. Як і те, яку ціну за неї платить кожен з нас.

Чим більше ми спілкуємось, тим більше вони відкриваються. Сьогодні хтось із них виступає у ролі спікера, а інші підтримують одне одного. Це про дружні стосунки, які вони вже готові формувати. І сьогодні ми дійсно хочемо говорити лише в позитивних настроях, бо з песимізмом ми Україну не побудуємо”, – для Букв ділиться ініціаторка проєкту Христина Храновська.

В українській столиці ключовим партнером та співорганізатором заходу виступив Дитячий фонд ООН “ЮНІСЕФ”. Саму виставку “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей” відкрила Перша леді Олена Зеленська. Доєдналась до заходу в ролі ведучої також українська блогерка і громадська діячка Марія Єфросиніна. 

“Ці стани, які вирують в нас протягом 594 днів – їх важко описати. Іноді здається, що їх зрозуміють лише українці. Ми невпинно питаємо одне одного “ти як?” і людина завмирає в пошуку відповіді. Сьогоднішній захід присвячений людям певної вікової категорії. Останнім часом ми дуже багато почали говорити про ментальний стан наших захисників та захисниць, які зараз повертаються додому, про стан жінок і маленьких дітей, бо розуміємо, що це дуже вразлива категорія. Але якщо говорити про людей від 13 до 21 року, так сталося, що нам стало не до них. Бо сильна психіка, молоді, все життя попереду, вони впораються, в дорослих зараз багато проблем… Так  молоді люди уникають розмов про свій ментальний стан, вони схильні думати, що це соромно.  І сьогодні нам хочеться говорити про підлітків. І говорити з ними”, – під час свого виступу наголосила Марія Єфросиніна.

Фото: ЮНІСЕФ

Першою до слова запросили шістнадцятирічну Софію Громакову з Маріуполя. З 13-ти років дівчина малює картини на замовлення, грає на електро та бас-гітарі, випікає тортики. Таким безтурботним та наповненим Софія згадує своє життя до повномасштабного вторгнення. На запитання “як ти?”, сьогодні дівчина з тремтячим голосом відповідає, що тримається. Однак, стримати емоції не вдається, коли вектор розмови змінюється на спогади про найболючіше. Софії разом з мамою вдалося вибратись з окупованого міста на чужій автівці. Під час перебування в оточеному Маріуполі дівчина вела нотатки на своєму телефоні. Після евакуації написала картину, в якій втілила свої переживання. 

Фото: “Щоденники війни”, Владислав Томік

“Я досі пам’ятаю цей жах у найменших деталях. З перших днів мій тато пішов до тероборони й, на жаль, загинув. Він був дуже доброю людиною, найдобрішою з усіх, кого я знала. Він загинув 11 березня, а ми досі не знаємо, де він. Ця рана на серці ніколи не загоїться. Я хочу, щоб люди пам’ятали тих, хто загинув за них”, – зі сльозами на очах розповідає Софія.

Фото: ЮНІСЕФ

Війна внесла свої “фарби” і в творчість п’ятнадцятирічного Миколи Костенка. Хлопець створював малюнки, які фактично стали свідченням злочинів росіян, перебуваючи в окупації у Маріуполі. Сьогодні Микола згадує про те, як малював, щоб відволіктися від постійних обстрілів, як було страшно під час вуличних боїв і яким був винищувач, що постійно літав бомбити “Азовсталь”. Проте війна застала хлопця значно раніше, не з екрана телевізора, а у власній домівці. 

Фото: “Щоденники війни”, Владислав Томік

“Професійно я почав займатися творчістю після 2014-го року. Тоді малював пейзажі, будови, зображував красу природи, але до людей руки не доходили. До повномасштабної війни я, звісно, трохи малював “танчики”, але це також пов’язано з тим, що війна зачепила мене і в 2014 році. Мені було 6 років і я був змушений покинути рідний край. Тоді ми на деякий час виїхали до бабусі з дідусем в Запоріжжя. Потім приїхали у тодішній Димитрів (з 2016 року – Мирноград) з мамою, бабусею і братом. Коли ми гуляли з братом, я побачив як два літаки літало над Мирноградом. Один, здається, був підбитий, горів, а другий летів слідом за ним. Досвід того періоду також трохи вплинув на мою творчість. Я був вражений тим, що взагалі може коїтися. З приходом “повномасштабної” я свідомо почав малювати війну. Вибухи, техніка, а тепер і люди – все на одному аркуші. Важливим елементом моїх робіт є герб України – символ захисту, щита, перемоги та волі. Важливо дізнаватися історії людей, які пережили подібний досвід. Хочеться, щоб люди об’єднувалися і ділилися пережитим для усього світу. Щоб не соромилися своїх почуттів, виражали їх в творчості. Світ має це чути, допомагати нам більше і наближати нашу перемогу. Голос дітей дуже сильний”, – ділиться з Буквами Микола.

Фото: “Щоденники війни”, Владислав Томік

Фото: ЮНІСЕФ

Інша учасниця проєкту і спікерка – п’ятнадцятирічна Віолетта Горбачова з Нової Каховки, що на Херсонщині. На виставці дівчина презентувала особисті записи та фотографії, створені під час чотирьох місяців окупації. На початку свого виступу Вероніка чітко окреслила, що це історія не про сум, а про сильного українського підлітка. Головний меседж дівчини: щоб світ змінився, потрібно зрозуміти твій посил до нього.  

“Я почала волонтерити в підпільній проукраїнській організації, що таємно допомагала людям, які не могли фізично вийти на вулицю, адже там було небезпечно. Зачинялись магазини і аптеки. Я бачила, як молоді хлопці і дівчата, щоб віднести ліки та їжу малій дитині або літній жінці, створювали карту, де стріляють і можуть тебе побачити. Водночас я бачила і міцних дорослих людей, які ризикують життям інших, підтримуючи ворога і здаючи власних сусідів”, – згадує дівчина. 

Фото: ЮНІСЕФ

Одним із героїв, чиї роботи представлені на виставці, є дванадцятирічний Артем Скрипченко з Торецьку, Донецької області. З початком повномасштабної війни, сім’я хлопця опинилася в епіцентрі ворожих обстрілів. Так, 11-го вересня одна з російських ракет влучила в будинок родини Скрипченко. Мати Артема намагалася врятувати чоловіка, проте не встигла. Чоловік та батько родини загинув. Сьогодні усі малюнки хлопця присвячені війні та татові. Натомість, серед планів Артема – стати лікарем, щоб рятувати життя, а зокрема, дбати про тих, хто втратив кінцівки внаслідок війни.

Фото: “Щоденники війни”, Владислав Томік

Ще одна щемлива історія – Аріни, яка разом з батьком, братами та сестрою евакуювалися з Херсонщини. Коли вони під’їжджали до Миколаєва, автівку почали обстрілювати російські військові. Її батько зазнав 17 кульових поранень. Дівчинка самотужки витягла з авто братів та сестру в окопи, благаючи російських військових про порятунок тата. Лише на українському кордоні йому почали надавати допомогу, але, на жаль, врятувати чоловіка не вдалося. У щоденнику Аріни – багато думок про те, що це вона винна у смерті батька, що не змогла потерпіти, перечекати там.  

Показовою та відмінною серед інших – є історія Даніїла. Найбільш переломними подіями у своєму житті хлопець називає дві події: перша – день, коли він дізнався про страшний діагноз своєї хрещеної, друга – 24-го лютого. З початком повномасштабної війни, більшість лікарень частково зазнали змін графіку роботи і її підходів. В деяких містах люди просто не могли отримувати повноцінну допомогу. Особливо це відобразилося на категорії онкохворих людей, серед яких опинилася і хрещена Даніїла. Хлопець в деталях згадує 1 квітня 2022 року: 

“Ще вранці ми молилися, щоб не було обстрілу, а ввечері отримали надію. Один з фондів зголосився допомогти і організувати закордон групу тих, кому потрібна допомога. Я пам’ятаю той вечір, коли ми говорили з нею по телефону, вона все ще сумнівалась, а я переконував, що це єдина можливість її врятувати. В якийсь момент до її кімнати зайшла онучка, взяла за руку і подивилася в очі. В той момент у слухавці пролунало: “Я їду. Ти зі мною? Мені потрібна людина, яка хоч трошки знає англійську мову”. Я впізнав її таку ж сильну, таку ж бойову, якою вона була до. За цей час поруч із нею я пройшов безліч етапів усвідомлення: від байдужості до цікавості, від зневіри до надії, від ігнорування до прийняття. І я вдячний за цей час. Моя хрещена все ще там. Вона отримує необхідну допомогу та вчиться жити сама. І я вірю, що в неї все буде добре”, – з усмішкою розповідає Даніїл.

Фото: ЮНІСЕФ

Окремий блок – присвячений предметам, особистим речам дітей, історії яких розповідає проєкт. Це елементи одягу, передані волонтерами або ті, що були з дітьми під час евакуації, символічні прикраси, які стали символом віри в українців і згадкою про найтепліші спогади з рідного дому, іграшки, які вони власноруч створювали, перебуваючи в окупації тощо. 

Фото: ЮНІСЕФ

“Дорослі, давайте знімемо з себе маску пихатості, тому що дорослих людей ми сьогодні бачимо тут. Незважаючи на кількість років, скільки минуло від вашого народження, дорослими ви стаєте лише тоді, коли є свідомими і відповідальними. І ця свідомість може наздогнати кожного в різний момент: когось в 5 років, когось в 19, а когось – ніколи. Ми бачимо багато несвідомих дорослих, які вважають себе найкращими, а насправді інфантильні, які виправдовують не лише власні вчинки, а й намагаються виправдовувати погані вчинки інших людей. Ми зараз багато говоримо про нашу стійкість. І, на жаль, вона з’являється тільки тоді, коли є випробування. І сьогодні ці діти дають надію на те, що вихід є”, – резюмує Перша леді Олена Зеленська.

Фото: ЮНІСЕФ

Перше, що вражає у нотатках та малюнках дітей  – це дорослість маленьких авторів. Дитина ніби дорослішає з кожним реченням, а описані події – констатація фактів без прикрас. Проте такою є реальність нашого сьогодення: молоде покоління було змушене стати сильним занадто рано. А тепер – вони голоси нашого сьогодення. Ті, що документують наш досвід.

У Києві експозиція триватиме з 11 до 25 жовтня. Щодня з 12:00 до 20:00 виставку зможуть побачити усі охочі за адресою вул. Десятинна, буд. 12, ArtHall D12.

Проєкт “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей” реалізується за підтримки ЮНІСЕФ, Благодійного Фонду “Діти Героїв”, Благодійного Фонду “Голоси дітей”, Платформи “Тю” та МЗС України. Основні медіапартнери: Суспільне Новини і Суспільне Культура.