Відчуваю солодкуватий запах, прокручую в голові, що в підвалі рештки

Пам’ять живих про полеглих – це нескінченний ланцюг зв’язку між теперішнім та майбутнім, який пронизує сучасність духом вдячності та нагадує про важливість продовження спадщини героїв для наступних поколінь. Натомість повернення тіла захисника додому є важливим етапом для родин та спільноти в процесі визначення значущості його подвигу. Так, групи, що здійснюють пошук загиблих та зниклих воїнів, несуть важливу місію для вшанування цієї пам’яті. Цей процес не лише встановлює обставини загибелі, але й надає можливість сім’ям мати право на гідне поховання героя під його іменем. Це чергове нагадування, що через прагнення Росії знищити Україну гинуть конкретні люди, а не анонімні “герої”.

Пошукова робота – це невпинне підкорення низки викликів: безперервні поїздки, безліч кілометрів у дорозі, розкопки в різних точках, переходи по позиціях та розбитій техніці, аналіз відпрацьованих бойових дій та розбирання завалів. Це вимагає детального розгляду і збору інформації, керування дронами, обходження небезпечних зон, а також пошук та аналіз слідів подій. У цьому складному процесі, який включає безліч етапів, важливою складовою є фотофіксація, і саме на цьому етапі працює Катерина Ротаренко, допомагаючи відтворити ймовірний хід подій. Дівчина працює у складі позаштатної пошукової групи РУ сил ТРО “Південь”, а також є учасницею Гуманітарного проєкту ЗСУ “НА ЩИТІ”. У своїй роботі Катерина зосереджується на фотофіксації останків та ексгумації загиблих, а також на обережному виконанні завдань, пов’язаних з прокладанням маршрутів експедицій та відпрацюванні точок.

Спогадами про ексгумацію в Ізюмі, де відбулась перша “зустріч зі смертю”, найтяжчими знахідками при тілі загиблого, етичними та правовими важелями важливості ексгумації росіян, а також про “війну дронів” й інші виклики, що ускладнюють завдання групи біля лінії зіткнення – в інтерв’ю для Букв ділиться військовослужбовиця пошукової групи Катерина Ротаренко.

Фото: особистий архів Катерини

– Насамперед, які етапи передбачає пошукова експедиція – від моменту визначення її напрямку, перебігу пошукової роботи – до етапу доставки тіл полеглих? Адже важливо розуміти, якою ціною сьогодні дається можливість просто належно поховати полеглого.

– Перший етап

Наразі маємо наступну ситуацію: наша пошукова група – це зведена група, до якої входять ГО Воєнно-історичний центр “Пам’ять і слава”, частина досвідчених пошуковців з ГО мобілізувалися та було створено першу в Україні позаштатну групу пошукових та евакуаційних заходів при Регіональному управлінні Сил ТРО “Південь”. Пошуковці від ТРО “Південь” та ГО залучаються до виконання завдань Центральним управлінням Цивільно-військового співробітництва Генштабу ЗС України. Тобто, ЦВС визначає зону пошуку і термін експедиції, а також надає дані (локації) для відпрацювання.

Другий етап

До моменту виїзду групи є багато підготовчої роботи, яка залишається за кадром. Адже оснащення групи відбувається завдяки роботі ГО ВІЦ” Пам’ять і слава”, яка залучає підтримку від фондів, інших ГО, бізнесу, місцевої влади та волонтерів. Забезпечити виїзд пошуковців у поле – це достатньо кропітка робота. Починаючи з палива для авто і самих авто, закінчуючи дрібним інструментом для ексгумації та рукавичок.

Третій етап

Безпосередньо під час пошукової роботи наша група співпрацює з місцевим населенням, головами сільрад та поліцією. Робота на місці з людьми дає багато результатів. Однак, часто доводиться спростовувати інформацію від місцевих стосовно поховань, що також допомагає людям не додумувати історії та надає спокій, що на їх території немає загиблих. Я часто пояснюю людям, навіщо ми шукаємо загиблих росіян, і, коли вдається достукатися, вони діляться інформацією, де є шанс їх знайти.

Фото: особистий архів Катерини

Робота в полях і лісосмугах – проста і складна одночасно. Здавалося б, є точка, яку потрібно відпрацювати – приїхали, перевірили, відпрацювали та поїхали. Але в реальності – ні. У ході бойових дій неможливо зафіксувати, “хто” і “де” знаходиться на кожну хвилину. І де саме смерть дотягується до воїна. Тому під час пошуків також проводиться й аналітична робота на місці – розташування позицій, яким чином відбувався наступ чи відступ, хто там стояв, як довго, наскільки позиція обстріляна і багато інших деталей. Якомога більше потрібно зібрати інформації від бригади, яка зазнала втрат – це завдання управління ЦВС.

Додатково залучаємо дрони: для обстеження території зверху та місць, куди через певні причини не можна під’їхати/підійти, зокрема і через мінну небезпеку. Аеророзвідка на сьогодні суттєво допомагає в пошуку. Дає можливість як розширити зону, так і виключити з пошуку, наприклад, деякі ділянки (поля). Робимо детальну перевірку підбитої техніки: зазвичай, уражена техніка має бойові комплекти на борту, які детонують, і в такому випадку від людини залишається дуже мало, тож знайти бодай уламок кісточки чи біологічний матеріал, придатні до ДНК-експертизи, дуже складно.

Четвертий етап

Коли знаходимо тіло/а (рештки) – відбувається процес евакуації або ексгумації з місця події.

П’ятий етап

Транспортування до органів судово-медичної експертизи. Передача тіл (решток).

Фото: особистий архів Катерини

– Катерино, я правильно розумію, що Вашою першою значною експедицією, яку Ви називаєте “бойовим хрещенням”, стала ексгумація в Ізюмі? Наскільки картини побаченого вплинули на Ваше особисте усвідомлення реалій війни?

– Звісно, експедиція до Ізюма була однією зі складних та впливових. Після неї я ухвалювала рішення, чи залишаюся шукати в полі, чи буду допомагати дистанційно. Наша група не брала участі в ексгумації масових поховань. Але і без цього було достатньо роботи. Коли з мирної спокійної Одеси заїжджаєш на щойно деокуповану територію – це шокує. Розбиті, спалені, посічені та скривджені, деякі повністю безлюдні міста… Ті люди, що залишилися, живуть без світла, тепла, води та газу. Життя зупинилося. Але потрібно було сконцентруватися на роботі, тоді я робила перші кроки. Слухала, що казали досвідчені пошуковці, та допомагала. Там була моя перша зустріч зі смертю – росіянин лежав на узбіччі дороги, його тіло понівечене, багнюка, дощ і нестерпний сморід, розбита техніка та домівки, танки та БМП, замурзані, ледь на ходу, пікапи військових проносилися повз. Ця реальність закарбувалася в мені – тіло трясло, в горлі пересохло і мозок, який не хотів сприймати того, що побачили очі. Тоді я запитала себе: “Чи зможу виконувати таку роботу?”. Відповідь була – так. Я домовилася сама з собою. І вже півтора року – в складі пошукової групи.

Фото: особистий архів Катерини

– Важливими напрямками Вашої діяльності також є Херсонщина та Донеччина. Чи можемо ми сформувати загальний “портрет” цих міст, крізь призму руйнувань та жертв, які Вам доводилось бачити на власні очі?

– Мій основний напрямок – Херсонщина, на Донеччині я була лише раз. Звісно, відрізняється природний рельєф, також видно різний хід боїв, це передусім впливає і на пошукову роботу. Зараз важко зробити порівняння, бо за рік активних бойових дій змінюється і сама війна. Тепер маємо війну дронів, що також ускладнює роботу для пошукової групи, оскільки ми не маємо можливості працювати близько лінії зіткнення. Картина, де зупинилося життя, однакова в обох регіонах.

На Херсонщині маю можливість спостерігати за відновленням. Багато людей повертаються, якщо збереглося частково житло і є можливість забезпечити своє існування вдома. Поля обробляють: Херсонщина жила завдяки сільському господарству, тому фермери, які залишилися, докладають усіх зусиль, щоб знову вирощувати культури. Наші люди – дуже сильні, вони надихають. У них не опускаються руки навіть коли все зруйноване, адже вони щасливі, бо орда пішла з нашої землі.

Фото: @maximdondyuk

Фото: @maximdondyuk

– Знаю, що крім роботи з тілами, це також робота із речами, які в подальшому можуть мати велике значення для родин полеглих. Чи траплялися знахідки, які вплинули на процес ідентифікації або залишили особливий слід у Вашій пам’яті?

– Безумовно, все, що було знайдено при тілі (іноді в безпосередній близькості), має велике значення для подальшої ідентифікації. Я роблю фотофіксацію і все це додаю до звіту. Всі знахідки передаються разом з тілом до СМЕ (судово-медичної експертизи). Найважче – це коли знаходиш документи чи жетон, а потім бачиш у Фейсбуці, що цю людину шукають рідні, і як боляче їм весь цей час жити у невідомості. А ще пізніше – читати некролог про нього… Однак, це надає розуміння, заради чого ми працюємо, і чому не можна зупинятися.

Фото: особистий архів Катерини

Фото: особистий архів Катерини

– У своєму Інстаграмі Ви ділитесь фрагментами історій з експедицій. Це і про складні етапи роботи з тілами полеглих, і про моменти життя, коли діти грають на руїнах… Чи є історія за час Вашої діяльності, яка яскраво показує ці контрасти нашого сьогодення?

– Я вже настільки “просякла” цією війною, що тепер пошукові експедиції зливаються в одну велику. Лише папки на робочому столі та сезони року говорять про різний час. Історія одна: є два світи – де триває війна, і де її немає, хоча вона повсюди. З останнього, добре пам’ятаю Анатолія, ми проводили пошуки в селі, знищеному війною. Він приїхав до себе додому, точніше до того, що залишилося, в надії знайти якісь вцілілі речі. Зараз він вимушено живе в приймах у дальніх родичів. Він просто питає нас: “Що мені робити? Де мені жити? Попереду зима… А мене можуть у будь-який час попросити звільнити житло”. В перемішку з цим відчаєм, він розповідає, що в нього було, як жили тут в селі, яке заможне воно було. І його очі… Очі людини, в якої забрали, зруйнували все, що було, і безліч питань в них, на які ми не маємо відповідей. Він просто обробляв землю і казав про щасливу старість. Тепер його старість перетворилася на виживання. Ми ходимо на руїнах його дому, я відчуваю солодкуватий запах за гаражем, йду за Анатолієм і вже прокручую в голові, що десь в підвалі є людські рештки, бо ніс вже веде по сліду. Декілька кроків і бачу ще одну втрату господаря – дві корови, їх навіть не відв’язали, у них не було шансу втекти. Війна пронизує усе смертю.

Фото: особистий архів Катерини

Фото: особистий архів Катерини

– Не можу оминути питання безпеки, адже Ваша команда також працює на територіях, що були епіцентром боїв. Про наявність залишків, що не вибухнули, та небезпечних об’єктів. Чи є наочні історії, які демонструють ці ризики?

– Пошукові експедиції відбуваються у супроводі саперів, вони йдуть попереду, перевіряють місцевість. Звісно, ризики однаково високі, бо забруднення дуже щільне. Всі учасники знають про правила безпеки, тож кожен стежить за їх виконанням, бо це життя – як твоє, так і побратимів. На жаль, наші колеги з пошуку мали негативний досвід підривів, але янголи нас бережуть, всі живі й повернулися до роботи. Весь час працюєш у напрузі, уважно вдивляєшся в землю та все, що навкруги. Бо не можна втрачати пильності.

– Знаю, що Вам також доводиться “збирати” загиблих росіян. Які етичні та правові важелі ви враховуєте при визначенні ролі Вашої команди в процесі ідентифікації осіб, які є воєнними злочинцями? І як це відображається особисто на Вас?

– Пошук та ексгумація росіян відіграє важливу роль, оскільки постійно відбуваються обміни – мертві на мертвих. Бувають випадки, коли, заходячи на позиції, ми не знаємо, кого саме знайдемо, або відстань від загиблих з обох боків може бути незначною. Важливо евакуювати з поля бою всіх загиблих. З мертвими не воюємо. Ворог прийшов на нашу землю і загинув, ми відправимо тіло на його землю, і рідні будуть знати, що він загинув в Україні, й саме Україна передала його назад. Це про етичність, цивілізованість та повагу до смерті. Всі війни закінчуються, і я хочу докласти зусиль, щоб не було невідомих братських поховань. Росіян теж шукають їх сім’ї.

Фото: особистий архів Катерини

– Знаю, що під час експедицій Ви знаходите шеврони полеглих захисників, які, до речі, зберігаються у майже неушкодженому стані. Зазвичай, чи заглиблюєтесь Ви в історію захисника знайденого шеврона? А також чи комунікуєте Ви із родичами загиблих?

– Насправді таких знахідок небагато, і знайти, кому саме належить шеврон, не так просто, навіть якщо там вказане прізвище. Всі знахідки ми збираємо, в перспективі хочемо відкрити музей. Безумовно, якщо хтось з рідних впізнає шеврон воїна, то ми його передамо сім’ї.

Зазвичай, родичі звертаються на нашу сторінку або до мене із певними запитами, я їх консультую щодо процедури, куди подавати офіційні запити. Якщо локація, де зниклий безвісти потрапляє в зону нашої експедиції, то ми перевіряємо. Безпосередньо повідомляти про якісь знахідки ми не маємо права, це вже компетенція інших органів.

Фото: особистий архів Катерини

– Як би Ви описали контраст між мирним життям в містах, які не зазнали військових дій, та тими, де життя фактично зупинилося? Який основний меседж Ви прагнете передати українському народу крізь призму власного досвіду?

– Війна не завершиться скоро. Ворог – сильний і ні на мить не зупиняється. Готуйтеся, проходьте курси військової та медичної підготовки. Допомагайте війську. Але не просто “скинули” донати й пішли жити своє життя. Допомагайте точково. Пам’ятайте, що кожного дня гинуть захисники, і ніхто не хоче помирати. Наш новий ранок з кожним днем стає дорожчим і його ціна – людські життя і назавжди поламані долі рідних, які втратили близьких. Робіть більше для війська, наскільки це можливо, інакше ми не вистоїмо.

Усі охочі підтримати пошукову групу можуть знайти інформацію на їх офіційній сторінці у Фейсбуці:

https://www.facebook.com/slavaodessa.org

Відчуваю солодкуватий запах, прокручую в голові, що в підвалі рештки – Катерина Ротаренко