Андрій вигадував оригінальні бойові місії, яких їх ніхто не вчив – історія пілота-аса Джуса

“Привид Києва” – немов супергерой сучасності, в який так палко повірили українці на початку повномасштабної війни. Міська легенда, а врешті – назавжди в історії – образ незламності та спротиву надії. Щит, що захищає українське небо. Символ українського захисника, який з’являється там, де на нього не чекають і знищує ворога у небі над Україною. Так, льотчики-герої не дали росіянам увірватись до столиці. Вони виграли дорогоцінний час для побудови оборони Києва та виходу артилерії на бойові позиції. Завдяки їм ми побачили спалені колони російської техніки на підступах до Києва. Відсіч, які українські льотчики дали в столичному небі й створив образ “Привида Києва”, за яким приховані імена реальних героїв повітряного простору України.

Вже сьогодні “Привид Києва” уособлює всіх пілотів 40-ї бригади тактичної авіації, що в перші години широкомасштабного вторгнення сіли за штурвали літаків і мужньо відбивали ракетні та авіаційні атаки ворога. Серед них був і Андрій Пільщиков, відомий ас за позивним “Джус”. Андрій був тим пілотом, який протягом свого свідомого життєвого шляху боровся за розвиток української авіації. Він розумівся на світових і європейських стандартах, прагнув, щоб наша авіація модернізувалася і була частиною світової традиції західної авіації. Джус безупинно боровся з “радянщиною” в нашій системі, стикався зі спротивом старших офіцерів, але наполегливо стояв на своєму. У 2022 році він увійшов до адвокаційної групи, яка просувала передачу винищувачів F-16 Україні, з’їздив на зустріч із урядовцями в Сполучені Штати та дав десятки інтерв’ю західним медіа… 25 серпня на Житомирщині зіткнулися навчально-бойові літаки Л-39: загинули троє українських пілотів, серед яких і Андрій. В один момент голос української авіації замовк. Проте, згодом, назавжди зазвучав голосом Джуса.

Про прагнення Андрія застосовувати нові технології, за що його неодноразово відсторонювали від польотів, те, як застарілі літаки та озброєння обмежували бойові спроможності нашої авіації, зміцнення ППО і зниження ризиків при виконанні бойових завдань, а також про те, яким є внесок “Джуса” в покоління льотчиків XXI сторіччя – ділиться для Букв мати Андрія – Лілія. 

– Аналізуючи життєвий шлях Андрія, важко не помітити ту щиру любов до неба та літаків. Знаю, що ще з 15-ти років він ходив по аеродромах Харкова та фотографував літаки. Як почалась ця його “любов” до неба у Вашій пам’яті?

– Почалось все з моделей літаків. Коли Андрію було 5 років, ми зібрали першу модель британського військового літака. Він збирав літаки і разом з тим вивчав їх опис і креслення. Не завжди доробляв модель до кінця, мабуть, йому подобався сам процес – розбиратися в деталях, в конструкції. Далі, років з десяти, спілкувався з льотчиками. Почав займатись фотографуванням літаків – цивільних, спортивних, а потім і бойових. Зрозуміло було, що він буде працювати в авіації, але багато з нас бачили у ньому майбутнього видатного авіаконструктора. Але Андрій обрав саме військову авіацію.

Фото: особистий архів Лілії

Фото: особистий архів Лілії

– Про Андрія згадують, як про людину, яка є “рушійною силою реформ в наших Повітряних силах”. Сам Андрій часто висловлював свою нелюбов до радянської військової системи. Чи ділився він з Вами “закуліссям” військової служби і тим, що йому в ній не подобалось?

– Андрій вперто намагався застосовувати нові технології, сучасну електроніку під час польотів. За це не раз отримував догани, керівництво зовсім не думало, що може допомогти під час польотів на застарілих літаках. Бувало, що за такі ініціативи його відсторонювали від польотів. Вільна думка, сучасний інтелект, знання англійської, чудова комунікабельність і до того ж тверезий, здоровий спосіб життя – все це дратувало деяких керівників старої генерації. Вони у повній мірі користувалися здібностями Андрія, і у той же час зневажали і заздрили. Нічого не хотіли змінювати ні у нормативній базі, ні у порядку несення служби. Їх все влаштовувало, але молодь прагнула оновлення авіації. Як технічного, так і організаційного. Через незгоду з таким керівництвом, небажанням виконувати понаднормову, невластиву льотчикам роботу та через фактичну відсутність соціальних гарантій, щороку звільнялися десятки досвідчених льотчиків. І Андрій разом з кількома товаришами по завершенню контракту також звільнився. 

Треба сказати, що на початок повномасштабної війни ситуація з льотної роботи ніяк не покращилася. Але з перших хвилин війни льотчики повернулися у бригади. Поряд з величезними ризиками і бойовими втратами льотчики перебували і досі перебувають під тиском тої старої командної системи, яка психологічно дуже виснажує наших героїв. Тут усі сподівання на те, що з появою нових літаків в Україні буде замінена уся система управління військовою авіацією.      

Фото: особистий архів Лілії

Фото: особистий архів Лілії

– Сьогодні більшість українців знають про Джуса як людину, що була дотичною до історії “Привида Києва”. Хоча сам він говорив про це дещо сором’язливо. А яким був Андрій до повномасштабної війни? Можливо є певні події, що сформували його досвід?

– Коли з’явилася легенда про Привида Києва, а разом з нею й з фото Андрія у шоломі, було зрозуміло, що він до цього доклався. Йому в дитинстві подобалися усякі супергерої, особливо Бетмен. Отож, для підняття настрою українців у найстрашніші дні, потрібно було створити наш образ супергероя, який захищає їх з неба. Наші льотчики дійсно стали такими супергероями, хоча бої зі скаженим ворогом були нерівні і дуже важкі. Звісно, Привид Києва не міг бути один. Це були усі, хто захищав небо столиці. Насамперед, Васильківська бригада, якій скоро буде присвоєно назву “Привид Києва”. Саме Андрій наполягав на цій заміні ще радянської назви бригади на таку символічну, як прийнято на Заході. Звісно, Андрій був одним з Привидів Києва, але не хизувався цим. Він вмів тримати інтригу і дещо цікаве увесь час приховував до певного моменту.

До повномасштабної війни Андрій вже мав 10 років служби у Повітряних Силах. Досвід був найрізноманітніший. Через брак штату він часто призначався виконувачем обов’язків практично на всіх посадах, крім комбрига. Мав досвід міжнародної співпраці. Виконував дуже багато медійної роботи. Після звільнення кілька місяців офіційно був зареєстрований безробітним. За цей час встиг здати тести з англійської мови на рівень В2 та попрацювати військовим перекладачем. Згодом почав дуже результативно працювати у ДК “Укрспецекспорт” МОУ, де якраз і знадобилися його блискучі знання у галузі військової техніки та озброєнь. Дуже важливими подіями були міжнародні навчання “Чисте небо-2018” та візит до авіабази Фресно у Каліфорнії у 2019 р. Андрій був активно залучений до планування та проведення навчань, був увесь час поруч із керівництвом, у тому числі спілкувався з Командуванням Авіації Нацгвардії США. Саме ці чудові контакти і дружба надалі допомогли Андрію здійснити той доленосний для України візит до Вашингтона у червні 2022 року. 

Фото: особистий архів Лілії
МіГ-29 самостійний виліт 2016

Фото: особистий архів Лілії
Курсант 1-й самостійний політ, 2012

– Повернімось до перших місяців повномасштабної війни. Відомо, що станом на 7 травня 2022 року Джус вже мав 500 годин бойового нальоту. Яким Ви згадаєте той період з огляду на те, як Ви підтримували зв’язок із сином? Як він його проживав?

– Андрій був дуже зайнятий бойовою роботою. Я розуміла, що в принципі ніяк не можу на це вплинути, і практично не знала, що конкретно він робив кожного дня. Я намагалась не відволікати, але, звичайно, якимись дрібницями підтримувати його настрій на позитиві. Надсилала корисну йому інформацію з міжнародних медіа. Іноді вдавалося дотепно пожартувати, обмінятися цікавими фото. Щось обговорити, прокоментувати. Ми в основному переписувались у чатах, іноді лише говорили. Щоб ніхто не підслуховував. Загалом, з міркувань конфіденційності, закрили профілі у соцмережах і застосовували захищені месенджери.

Застарілі літаки та озброєння обмежували бойові спроможності нашої авіації, і Андрій з побратимами вигадував оригінальні бойові місії, яких їх ніхто не вчив. У перші декілька місяців їх керівництво не дуже впливало на бойову роботу, бо ситуація була практично непередбачувана. Згодом вдалося зміцнити ППО і знизити ризики при виконанні бойових завдань. Але старе озброєння та радіолокаційне обладнання літаків не давали можливості ефективно нищити повітряні цілі. Коли з’явилося нове озброєння –  HARM, JDAM та інше, тоді вже стало цікавіше. Андрій просто несамовито рвався літати, по 5 вильотів на день на лінію фронту.     Поміж боями Андрій невтомно виходив у ефір провідних телеканалів світу і просив про допомогу, бо було зрозуміло, що старій авіації скоро настане край. Він активно працював з технічними фахівцями, щоб переобладнати старі літаки під нове озброєння. Прилаштовував додаткову електроніку для застосування у кабіні під час польоту.  

Фото: особистий архів Лілії
Аероклуб Коротич, Харків, 2013 рік

– Джус неодноразово давав інтерв’ю західним ЗМІ, однак не розкривав свого імені та повністю не показував обличчя. Це було пов’язано з питаннями безпеки чи особистими переконаннями?

– Загалом це нормально, щоб закривати обличчя військового льотчика. Він же потім ходив містом, їздив Україною, то ніхто не мав би його впізнавати. У країні війна, і передусім треба було думати про безпеку.  

– Знаю, що Андрій також займався волонтерством та був ідейним натхненником проєктів, які допомагали українським пілотам ставити обізнанішими та ефективнішими. Чи можете, будь ласка, детальніше розповісти про волонтерську діяльність та проєкти сина?

– У перші ж тижні війни Андрій побачив наслідки відсутності захисного спорядження у авіаторів. Особливо це стосувалося вертолітників. Годі було чекати якихось швидких держзакупівель. Але ж щодня хтось гинув або був поранений через відсутність шоломів та спеціального одягу. Тоді почалося. У США колеги Андрія організували благодійний фонд “Wingmen for Ukraine”, через який зробили багато закупівель спорядження для льотчиків. Фонд і нині діє. Андрій вклав туди і свої особисті заощадження задля порятунку побратимів. Ці кошти і зараз працюють. В Україні також був задіяний благодійний фонд “Неопалима купина” для закупівель обладнання для авіаторів. І зараз цей фонд працює, забезпечуючи запити наших льотчиків.

Щодо підвищення рівня знань наших льотчиків – Андрій заздалегідь організував курси з авіаційної англійської мови, вивчення будови та систем управління літака F-16, впроваджувались симулятори з віртуальною реальністю. Багато чого на ходу придумувалось. Бо це ж  покоління льотчиків XXI сторіччя з усіма його новими технологіями.     

Фото: особистий архів Лілії

– Нещодавно Ви висловилися: “Андрій харків’янин з центру міста, він сформований тут, а про нього нічого не кажуть. На таких людей має опиратися місто, щоб говорити, що Харків – патріотичний, український, дає героїв”. Яких дій сьогодні не вистачає для належного вшанування пам’яті захисника?

– Нам треба навчитися розуміти, в чому полягав безцінний внесок кожного з наших героїв, щоб з цим досвідом перемагати, вчити на ньому молоде покоління. Зараз на наших очах створюється історія новітньої України. І мають бути визначені знакові для держави особистості, і належним чином визнана їх роль. У цьому сенсі дивно виглядають деякі діячі органів місцевої влади, які навіть не знають про своїх героїв. Щодо Андрія – я бачу повну байдужість і непоінформованість у місті Харків. Немає зацікавленості і бажання говорити про героїв, розміщувати їх портрети у місті, організовувати заходи. Влада міста не приділила жодної уваги, не було ніякої реакції, коли Андрій загинув. Дуже гірко і прикро, що місту це виявилось байдуже. Окремі друзі, колеги, деякі журналісти намагаються щось  говорити, щось висвітлювати, але загалом місто не знає своїх героїв. Виходить, що родичі мають когось просити, самі просувати інформацію у медіа. У той же час Харкову слід не тільки відбудовувати свої вулиці, але й вибудовувати свою історичну пам’ять на основі героїчних вчинків харків’ян. Треба всіляко підкреслювати, що саме високий інтелект міста, унікальне науково-технічне співтовариство, численні цікаві події, ще з мирних часів, допомогли сформувати інтелект таких героїв, як Джус. І майбутнє України і особливо Харкова – саме у розвитку науки, інтелектуальної складової, без якої зараз неможливо жити і перемагати.

Фото: особистий архів Лілії

– Ліліє, чи є слова сина, які Ви хотіли б передати усім українцям як настанову та водночас нагадування про реальних військових, що відрізняються від поширеного в суспільстві образу, яким, наприклад став “Привид Києва”?

– Привиди Києва, як і усі наші захисники – це не якісь казкові супергерої. Це реальні люди, які теж хочуть жити. Але вони свідомо йдуть на ризик, гинуть заради життя українців. Це треба цінувати, не бути байдужими, не самозаспокоюватись. Бо навколо війна, і нам ще далеко до перемоги. Треба всіляко приділяти увагу нашим мужнім захисникам, родинам загиблих воїнів. Категорично неприпустимо створювати контраст між ситим мирним життям із гучними святкуваннями і бойовими буднями нашого війська. Суспільство має робити свою внутрішню роботу, викорінюючи корупцію, контролюючи дії влади. Найгірше, що зараз може бути, це байдужість. Байдужість до чужого болю і втрат. До щоденних потреб поранених. До відчаю інвалідів. До сліз сиріт. У суспільства дуже багато роботи, і нашу Перемогу ми маємо вибороти не тільки на полі бою. Кожен щоденний успіх в кожній добрій справі – це теж Перемога. І кожен має пам’ятати, що Україна – понад усе.

У памʼять про самовідданість та вагомий бойовий внесок у майбутню Перемогу України, виключно важливу діяльність у політичній та соціальній сферах, створено петицію про присвоєння Пільщикову Андрію Борисовичу почесне звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

“Пам’ятайте, що у кожному винищувачі F-16, який захищатиме суверенітет України та спокій ЄС, буде частинка душі Андрія”, – зазначено в тексті петиції.

https://petition.president.gov.ua/petition/207722?fbclid=PAAabKRrFUoVU11dNECwTO7OYm74rfzkxT3E3VAIRLjtOPmykqBMVByGlPAFQ