Чому Різдво 7 січня — не «традиція», а спадок радянського культурного насилля

Радянський Союз, як тоталітарна імперія, не просто забороняв релігійні свята – він систематично спотворював їх, щоб стерти національну ідентичність поневолених народів. Українське Різдво стало однією з жертв цієї політики, де традиції були розмиті, а релігійний зміст замінений на атеїстичну пропаганду. Особливо цинічним було нав’язування дати святкування 7 січня, яка прив’язувала українців до московської церковної традиції, та впровадження чужорідних елементів, як Дід Мороз і секулярний Новий рік.

Спочатку розберімо міф про “традиційне” православне Різдво 7 січня. Ця дата походить від юліанського календаря, введеного ще Юлієм Цезарем у 46 році до н.е., який відстає від сучасного григоріанського на 13 днів. Таким чином, 25 грудня за юліанським календарем припадає на 7 січня за григоріанським. Це не радянський винахід, але СРСР активно використовував цю дату як інструмент культурного домінування. Російська православна церква, підконтрольна Москві, залишилася на юліанському календарі, тоді як західні церкви перейшли на григоріанський ще в XVI столітті. В Україні, де українці переважно традиційно святкували 25 грудня, радянська влада силоміць нав’язувала московський варіант через придушення незалежних церков і підтримку підконтрольних структур.

Такий крок був зокрема інструментом ізоляції вірян окупованих територій від решти світу, а також створював ілюзію “особливого шляху православних народів”.

Антиріздвяний плакат

СРСР не “змусив” святкувати саме 7 січня в прямому сенсі – він взагалі забороняв Різдво як релігійне свято, називаючи релігію “опіумом для народу”. Але коли заборона не спрацювала повністю, режим дозволяв святкування тільки в рамках підконтрольної Російської православної церкви, яка дотримувалася юліанського календаря. Це було частиною ширшої політики русифікації: українські церкви, як Українська греко-католицька, були заборонені в 1946 році, а вірян змушували приєднуватися до московського патріархату. Результат? Українці, які хотіли зберегти віру, мусили святкувати 7 січня, бо будь-яке відхилення загрожувало репресіями – арештами, допитами чи втратою роботи.

Міф 1: 7 січня – точна дата народження Ісуса Христа

Насправді, Біблія не вказує жодної конкретної дати народження Ісуса – це не історичний факт, а символічний вибір. Ранньохристиянські теологи, як Гіполіт Римський (III ст.), обчислили дату на основі біблійних пророцтв, пов’язуючи її з весняним рівноденням (зачаття Ісуса 25 березня, народження – через 9 місяців). Ця дата була зафіксована в 336 р. н.е. в Римі, задовго до будь-яких “язичницьких” звинувачень. Святкувати саме 25 грудня – не про “історичну точність”, а про вшанування таємниці втілення.

Міф 2: Різдво 25 грудня – це “перефарбоване язичницьке свято” (Сатурналії чи Сол Інвіктус)

Це найпоширеніший стереотип, який ігнорує реальність: ранні християни свідомо обирали дати язичницьких свят, щоб замінити їх євангельським змістом – стратегією євангелізації, а не запозиченням. Сатурналії (17-23 грудня) справді були римським карнавалом, але Різдво не “скопіювало” їх: християнське свято акцентує на народженні Спасителя, а не на пиятиці. Аналогічно, день Сола Інвіктуса (25 грудня) – імператорське свято 274 р. – було язичницьким, але християни вже святкували Різдво паралельно, перетворюючи сонячний культ на символ “Сонця Праведності”. Це не “паганізм”, а перемога віри – як і з великодніми яйцями чи ялинкою, які набули християнського сенсу. Юліанський календар, навпаки, не відповідає сучасним астрономічним стандартам і не використовується у світському житті, тримаючи у відриві Різдво від решти аспектів нашого життя.

Міф 3: Дата 25 грудня вигадана “папою Римським” для контролю мас

Насправді, рішення було колективним: східні церкви (як Александрійська) теж святкували 25 грудня з IV ст., а не тільки Захід. Це не “католицька змова”, а єдність раннього християнства.

Чому це неправильно – ігнорувати 25 грудня?

По-перше, це заперечує історичну реальність: справжня дата народження Христа невідома, але вибір 25 грудня був символічним для ранніх християн, щоб замінити язичницькі свята. По-друге, в українському контексті 7 січня стало маркером російського впливу, особливо після 2014 року, коли Православна церква України (ПЦУ) почала переходити на 25 грудня, щоб відмежуватися від Москви. А головне – наші предки саме 25 грудня святкували Різдво. До радянської окупації українці за григоріанським календарем (введеним після Берестейської унії 1596 р.) відзначали свято 25 грудня, наближаючись до Європи і віддаляючись від московської ортодоксії, яка вперто трималася юліанського архаїзму. Це була автентична традиція, де Різдво символізувало свободу і культурну незалежність, а не колоніальний диктат. Святкувати 7 січня – це не “традиція”, а спадок колоніалізму, який СРСР закріпив, щоб тримати українців у культурній залежності. Це неправильно, бо воно розділяє націю, послаблює ідентичність і слугує інструментом гібридної війни Росії сьогодні.

Розмивання традицій: Від куті до Діда Мороза – як СРСР напхав чужорідне

Радянська політика щодо українських традицій Різдва була ще більш руйнівною: режим не просто забороняв, а свідомо розмивав їх, замінюючи релігійні елементи на секулярні та ідеологічні. У 1920-1930-х роках Різдво було повністю стерте з календаря – церкви руйнували, священників репресували, а колядників ловили біля храмів. Але коли зрозуміли, що народні звичаї не зникнуть, совєти почали “ребрендинг”: елементи Різдва перенесли на Новий рік, який став головним святом, вільним від “релігійного мракобісся”.

Антиріздвяний плакат

Автентичне українське Різдво – це Свята вечеря з 12 страв (як кутя, узвар, вареники), колядки з вертепом, де фігурують ангели, пастухи та Ірод, найліпші побажання господарям і прославляння Бога. СРСР розмив це, впровадивши чужорідні елементи:

– Дід Мороз і Снігуронька: Замість Святого Миколая – релігійної фігури – з’явився секулярний Дід Мороз, запозичений з російського фольклору, але адаптований як “радянський дідусь” з червоним кожухом (образ був ідеологічно адаптований до радянської символіки). Снігуронька, його онука, – вигаданий додаток для “сімейного” образу. Це не українське, а імперське нав’язування, яке витіснило Миколая як символа милосердя.
– Ялинка як “новорічна”: Традиційна різдвяна ялинка, символ вічності Христа, була заборонена як “буржуазний пережиток”, але потім дозволена тільки як “новорічна” – без хреста чи зірки Віфлеєму, а з радянською зіркою на верхівці. Це перетворило релігійний символ на інструмент пропаганди.
– Заміна колядок на “піонерські” пісні: Автентичні колядки, як “Добрий вечір тобі, пане господарю”, були заборонені або замінені на пісні про Леніна, Сталіна та “щасливе радянське дитинство”. Вертеп, сатиричний театр з українським гумором, переслідувався як “антирадянський”.
– Секуляризація їжі та звичаїв: Свята вечеря втратила пісний характер, а традиції, як “дідух” (сніп жита як символ предків), були витіснені радянськими “колективними” гуляннями. Режим вводив “соціалістичні обряди”, де Різдво ставало “зимовим святом праці”.

Ці зміни були частиною ширшої кампанії з руйнування української ідентичності: СРСР бачив Різдво як форму опору совєтизації, тому намагався стерти його, але українці таємно зберігали традиції в селах. Проте радянське “напхування” залишило слід – навіть сьогодні деякі українці плутають Діда Мороза з Миколаєм, а Новий рік святкують гучніше за Різдво.

Така політика – це не просто “адаптація”, а культурний геноцид. СРСР, як атеїстична держава, нав’язував матеріалізм, стираючи духовний вимір Різдва, який для українців був не тільки релігійним, а й національним – символом єдності, опору та спадщини предків. Чужорідні елементи, як Дід Мороз, були інструментом русифікації: вони витісняли український фольклор російським, роблячи культуру “єдиною радянською”. Це неправильно, бо порушує право нації на самоідентифікацію, перетворює свято на пропаганду і залишає психологічний шрам – покоління виросли без справжнього розуміння своїх коренів.

Сьогодні, в 2025 році, Україна активно повертається до автентики: ПЦУ святкує 25 грудня, вертепи відроджуються, а радянські елементи відкидаються як колоніальний баласт. Факт, що наші предки саме 25-го святкували, підкреслює: Різдво – це про свободу, а не про московські календарі. Щоб зцілити це, потрібно критично переосмислити минуле: Різдво – не про дату чи казкових дідусів, а про свободу віри та культури. Радянський “гібрид” – це фальшивка, яка не заслуговує на місце в українській душі.

Звісно, у період війни, нестабільності й хронічного виснаження далеко не кожна людина має внутрішній ресурс переглядати звички, які роками здавалися “правильними” або “просто традицією”, особливо коли це стосується релігії та спогадів. Але варто чесно назвати речі своїми іменами: без поступового, іноді болісного відходу від московського культурного та символічного спадку неможливе формування повноцінної української ідентичності. Бо ідентичність – це не лише мова й прапор, а й система координат, у якій ми живемо щодня: календар, свята, ритуали.

Ці зрушення починаються з дрібних, але принципових рішень – перестати автоматично відтворювати те, що десятиліттями нав’язувалося як “єдине правильне”. Не тому, що “так сказали”, а тому, що ми нарешті дозволяємо собі бути суб’єктами, а не підневільними спадкоємцями чужої ідеології.