Для військових «героїзація» може посилити почуття провини – психологиня Тетяна Ціленко

Повернення ветеранів додому після їх залучення до бойових дій – є початком нової боротьби за повноцінну інтеграцію в суспільство. Адже розуміємо, що досвід, з яким захисники залишають службу, є травматичним через низку причин: перенесені важкі поранення, що можуть супроводжуватися ампутацією кінцівок, пережитий полон, що значно вплинув на здоров’я, втрата побратимів й суцільна руйнація, яку довелося побачити на власні очі… Водночас в Україні кваліфікована психологічна допомога для учасників бойових дій – є новою практикою. Зокрема й через те, що з 2014 року статистика захисників, які зверталися б за допомогою до фахівця – була незначною. Відповідно, проблематику травми, яку можуть відчувати військові – майже не досліджували. Вже зараз це питання набуває розголосу й засвідчує, що запровадження ветеранських політик – це в першу чергу про повагу, а не про пільги.  

“Букви” провели серію інтерв’ю з українськими захисниками, аби через їх досвід розглянути проблеми, пов’язані з викликами, яких зазнають ветерани й сприяти їх подальшій безпечній інтеграції в суспільство. Так, більшість військових порушили питання чутливих тем, які можуть виникати під час комунікації з цивільними громадянами. Зокрема, йдеться про теми, що стосуються бойового досвіду, ситуації на фронті, питань мобілізації тощо. Це й про те, яким чином на рівні суспільства мовлять про війну та якою бережуть пам’ять про неї. Додатково було порушено проблему психологічного стану захисників, які, через пережитий досвід, під час адаптації, можуть відчувати гостру потребу у роботі з фахівцем. Однак не всі ветерани виражають цю необхідність, що також може створювати розбіжності у розумінні  цивільних. Тож, це не лише про те, якою має бути комунікація з вразливими категоріями населення, а й про коректність висвітлення у медіапросторі досвіду, що проживають військові.

Більше про те, які емоції проживають ветерани, опиняючись між контрастами цивільного та військового оточення, фізичні “тригери”, що можуть спровокувати важкі психоемоційні стани, а також про теми, що повертають у травматичні події – в матеріалі для Букв поділилась Тетяна Ціленко – керівниця психологічного відділу благодійного фонду “Веста”.

Фото: особистий архів Тетяни

 Які дії цивільних можуть впливати на те, що військовий не відчуває себе частиною суспільства?

– Байдужість та відстороненість від реальності, що може бути виражено у деяких категорій цивільних. Ми живемо в часи війни. І при цьому, дехто ніби ховається за фіранкою. 

Також, відсутність тактовного й етичного спілкування цивільних з військовими. Дехто може дозволити собі неетичні питання чи фрази. Наприклад: “коли вже буде перемога?”, “а чого ти туди пішов? не зміг відмазатись?”, “ти когось вбивав?” тощо.

Розмови про способи уникнути мобілізації. Як би хтось не пояснював собі причини власного переховування від вступу до війська – варто тримати це при собі. Не обговорюйте подібні теми у присутності військових, ветеранів або членів їх родин. 

Дехто з цивільних може дозволяти собі гучні святкування. Звісно, життя продовжується. І в ньому є як сумні, так і радісні події. Однак зараз ми щодня втрачаємо людей. Тож, Ваше свято саме на широкий загал – може бути сприйнято як зневага до втрат, до болю.

Які питання для ветеранів можуть бути особливо чутливими?

– Чи доводилось тобі вбивати? Чи втрачав ти побратимів?

– Чи шкодуєш про те, що пішов на війну?

– Як тебе твоя родина/дружина/дівчина відпустила? 

– Скільки ти отримуєш грошей за службу?

– Чи ти привіз звідти зброю/БК/трофеї? тощо.

Насправді не допустимо звертатися з особистими питаннями до військових чи ветеранів зокрема. Особисті кордони (як фізичні, так і психологічні) – існують, тож важливо ставитись до них з повагою. Поставте собі запитання: “чому я хочу запитати це у військового? що я хочу почути?”. Будьте чесними. Багато запитань часто ставлять лише з цікавості. Не робіть цього. 

Стати “тригером” може будь-яка фраза чи запитання. Адже ми не знаємо, який досвід у цієї людини: можливо він/вона когось втратили, або, наприклад, пройшов\пройшла полон, катування тощо. Цілком ймовірно, що людина може перебувати на етапі реабілітації. Бойовий досвід дійсно змінює людей. Військові починають сприймати світ як “чорно-білий”. Будьте тактовними, стриманими. Не наполягайте на бесіді з Вами, людина має бути емоційно готовою до цієї розмови. Або ж, час “готовності” може не настати. Це також важливо розуміти.

Чому називати військових “героями” може бути некоректно? 

– Маємо розуміти, що герой – це звання, яке потрібно заслужити. І не кожен військовий чи ветеран має його офіційно. Крім того, звернення на кшталт “герой” може посилювати почуття провини, невпевненості в собі або стати тригером, що запустить спогади про подію, що травмувала. Наприклад, військовий не зміг когось врятувати, переніс втрату бойового товариша тощо.

Чи коректно порушувати питання бойового досвіду військових? 

– Порушувати питання бойового досвіду в розмові з військовими – некоректно. Однак, часто, військовий або ветеран може самостійно підняти цю тему (чи будь-яку іншу стосовно чутливих питань у суспільстві). Тоді Ви можете підтримати дану розмову. І тут лише Вам вирішувати, чи готові Ви почути й підтримати людину, яка пережила травматичний досвід. Важливо не оцінювати, не ставити “ярлики”, не нав’язувати власне бачення – просто вислухати. Будьте чесними. Якщо Ви не готові слухати певну інформацію – скажіть про це відверто. Так буде краще для всіх.

Чи впливає воєнний маркетинг на психіку людини? Якими є ці прояви?

– На жаль, це дійсно може впливати травматично. Прикро бачити, що для деяких організацій прибуток важливіший за людяність. Використання військової атрибутики, назв чи термінології в цивільних бізнесах, чи товарах – виглядає жахливо. У військових або ветеранів часто виникає природне обурення: “як вони можуть це робити? для чого?”. Хочеш бути дотичним до військових – вступай до лав ЗСУ. 

Не був причетний до бойового досвіду – не “примазуйся”, так би мовити. Всі ці “маркетингові ходи” знецінюють та принижують військових й ті справи, які вони щоденно роблять. Одні (ветерани) можуть відчувати сум чи образу, інші – злість чи агресію. Стани можуть бути різними, але жоден не буде позитивним.

Якими є головні виклики, яких зазнають ветерани у суспільстві?

Як кожен громадянин може їх не допустити?

– Дбайте про етичне й тактовне спілкування. Важливо не нав’язуватись, попри бажання дізнатися щось про ситуацію на фронті, не лізти “в душу”, не ставити недоречних запитань тощо.

– Подумати, які фізичні “тригери” можуть спровокувати важкі психоемоційні стани ветеранів. Наприклад, гучні чи специфічні звуки, запахи, дуже яскраве або мерехтливе світло, вторгнення в особистий простір тощо. Наступним кроком – є спробувати прибрати або зменшити їх інтенсивність.

– Бути в темі. Не на словах, а діями допомагати нашому війську. 

– Не очікувати від військових занадто багато. Так, вони мужні, сміливі й ми ними страшенно пишаємося. Однак передусім – це люди. Живі люди, яким буває боляче, страшно, тривожно чи сумно. Це не камінь – це людина, якій може бути боляче, тому що сьогодні був на похороні побратима, а в сусідньому кафе – гучна гулянка. Може бути незручно, коли хтось, наприклад, показує пальцем на протез. Або може бути образливо, тому що не пустили в магазин на кріслі колісному. Бо після поранень, особливо тих, що мають видимі наслідки, військові вчаться наново приймати своє тіло. 

Наші захисники та захисниці стали опорою нам й нашим дітям. Тепер наша черга. Підтримати, вислухати, бути поруч, ставитися з повагою – базові, але дійсно важливі рекомендації.