Дружба допомагає нам виживати й «оживати» під час війни – режисерка проєкту «SVOЇ»

Російсько-українська війна надає нам унікальний приклад того, як вміння адаптуватися до сучасних умов життя здатне також трансформувати усталені форми мистецтва й різні його прояви. Це про оновлення та осмислення певних жанрів вже на наш український набутий досвід. У такий спосіб, українці продовжують об’єднуватись у створенні низки проєктів, спрямованих на те, аби вже з новими прожитими знаннями повертатись туди, де все починалось. Це про можливість свідомо поглянути на деякі теми, що турбували нас раніше, а сьогодні змінились під впливом нових реалій. Водночас – це про справжні цінності, які ми продовжуємо відкривати для себе у буденних речах й людях, які поруч з нами, навіть якщо не фізично.

В наш час робота з чутливими темами й категоріями населення є неминучою. Адже кожен українець певною мірою пережив власний травматичний досвід війни, тож належить до цієї вразливої категорії. Зважаючи на це, більшість громадян потребують проживати живі та сконцентровані почуття. Зараз цьому сприяють тематичні проєкти, які орієнтовані саме на емоційний аспект. Так, нещодавно розпочав роботу імерсивний театральний проєкт про дружбу «S V O Ї», що повернувся до діяльності вже під адаптовані реалії сьогодення. Проєкт занурює у художню історію за допомогою навушників: голоси героїв розмірковують про дружбу, пропонують глядачеві знайти свій погляд на тему, а тематичну атмосферу надає місце дії – дитячий майданчик. Як зазначають автори, паралелі між задумом вистави й сучасним українським досвідом в тому, що це також проживання спільних подій, які формують у нас нові цінності й моделі взаємозв’язків з іншими людьми. 

Більше про те, наскільки проєкт наближений до досвіду  українців, які зараз роз’єднані відстанню, про порівняння відчуття дружби у дитинстві й вже дорослому віці, те, які ролі ми обираємо, взаємодіючи з іншими людьми, а також про те, наскільки мистецтво художнього образу є “на часі” – в матеріалі для Букв ділиться Поліна Бараніченко – режисерка та художня керівниця команди uzahvati.

Фото: з особистого архіву Поліни

– Насамперед, розуміємо, що живучи у воєнних реаліях, проєкти, що можуть об’єднати українців, стають базовою потребою. Зважаючи на це, про які цінності проєкту «S V O Ї» в умовах війни ми можемо говорити?

– Знаєте, які мої відчуття і спостереження? Якщо проєкт, вистава, книга, картина, чи будь-який витвір мистецтва створений з почуттями та про цінності людей – тоді цей проєкт або творча робота здатні видозмінюватись і набувати глибокого сенсу. Особливо у важкі часи війни, чи через особисті трагедії людей. Мені здається, що «S V O Ї» передусім власною назвою й водночас головною думкою підкреслюють актуальність цієї роботи саме зараз. Бо тут є багатогранність. З одного боку, багато хто з нас втратив можливість близького зв’язку чи контакту зі “своїми” людьми. Багато людей роз’їхались, а якщо ще глибше – втратили “своїх” людей. Це неймовірно важко, але водночас необхідно проживати. З іншого боку – це й про конфліктне питання “свої-чужі”, яке ми зараз проживаємо та відчуваємо. Аналізуємо, кого ми можемо називати “своїми” людьми та за які критерії… 

Також, це роздуми про дружбу. Бо дружба, любов, сім’я – це те, що допомагає нам виживати, рятуватися й “оживати” під час війни. Це про те, що людині потрібна людина й про можливість емоційної реабілітації. Основою драматургії вистави є історія народження дружби від дитинства до дорослого віку. Дуже багато цієї дитячої енергії й ці неймовірні актори діти, які проживають свої історії… Це терапія та дуже цінний новий досвід, аби дозволити собі сміятися, плакати, дуркувати. Бо особливість воєнного періоду також у тому, що ми іноді не дозволяємо собі проживати певні почуття.

– Як Ви згадали, зараз багато українців роз’єднані відстанню, не відчувають фізичної присутності близької людини, але так само тримають в думках її голос, як і представлено у виставі. Чи можемо проводити ці паралелі з реальним життям? 

– Вистава відгукується на сьогодення тим, що ми потребуємо “своїх” у власному житті, навіть якщо вони не поряд з нами. Досвід війни показав нам, що це дійсно важливо й значущість такого контакту зростає, цінність телефонних розмов та відеозв’язків зараз особливо відчутна. В наші дні – це реальний ефект присутності. Навіть якщо ти підеш на цю виставу один, всі “свої”, які десь далеко, прийдуть до тебе у відчуттях і спогадах дуже реально. Бо нам іноді не потрібно бути поряд з кимось, аби відчути тепло і любов до нього. Достатньо відтворити цю людину у своїй свідомості й прожити ці відчуття, які вона викликає, коли ми про неї думаємо.

Фото: «S V O Ї»

– Власне, першочергово, зазначено, що це театральна вистава про дружбу. Для мене дружба є тим об’єднанням людей, яке тримає їх у найбільш переломні періоди. А чим для Вас є “дружба”, про яку Ви, власне, мовите в проєкті?

– Коли ми обираємо тему та вирішуємо з нею пожити в процесі створення чогось, це говорить про те, що в цій темі є низка запитань, важливих для дослідження. Так було і з виставою «S V O Ї». Ми вирішили дослідити, запитати себе про те, як народжувалась дружба, коли ми були дітьми. Саме тому місцем дії вистави є дитячий майданчик. Це було моє перше побажання, як автора, аби разом з глядачами відправитися в місце, де все починалось. Я багато спостерігаю за дітьми та вважаю, що діти й тварини – це найбільш цікаві й несподівані у своїх проявах “об’єкти”. І для того, щоб почати досліджувати тему дружби, мені знадобилось певний час провести на дитячих майданчиках, поспілкуватися з дітьми та дорослими очима подивитися на те, як це відбувається між ними й згадати як це було зі мною. Цікавою була ця легкість, відвертість, іноді навіть прямолінійність, якою діти володіють і яку ми втрачаємо з віком…

Наступний ракурс, який виражено і в назві, і в тематичних акцентах вистави – це саме “свої”. Кого ж ми називаємо “своїми”? В моїй телефонній книзі ті люди, які мені особливо близькі, вони всі йдуть у формулюванні “мої”.  Для мене це було несподівано, бо я так записувала, не аналізуючи. І, знаєте, в цій категорії зовсім різні люди. Звичайно, там є ті, з ким я дружу багато років, тож згадувала на чому ми зійшлися і як утримували цей зв’язок. Також є люди, які увійшли в моє життя нещодавно, але вже є “своїми”. Дружба з ними є не такою класичною, але цей духовний і дуже міцний зв’язок відчуваються. Тому, звичайно, дружба – це про об’єднання людей, яке тримає їх у найбільш переломні періоди. Але це також глибинний аналіз про те, що дружба не має чіткої форми та характеристик. Це про роль, яку ми займаємо в дружбі, й ту, яку граємо.

– Я правильно розумію, що проєкт «S V O Ї» є поєднанням реальної і віртуальної дійсності? Можете, будь ласка, детальніше розповісти про переваги такого формату? Зокрема й про те, за допомогою яких прийомів це підсилює та доповнює сюжет.

– Коли ми пояснюємо в комунікації з глядачем, що на нього чекає у форматі імерсивної вистави, кажемо, що “ви прийдете в особливе місце, одягнете навушники й далі будете проживати. не дивитися, не брати участь, а саме проживати”. Для нас, місце – це метафора, образ, співавтор. Те, що і створює атмосферу, і задає ракурси теми, і також це публічне місце. Саме тут віртуальна і художня дійсність зустрічаються, тому що в цьому місці є звичайні люди, діти, які разом з нашими глядачами відвідують цей розважальний центр. І в цьому є дуже цікава комбінація: з одного боку – ми для них – цікавий об’єкт, з іншого – для наших глядачів, діти – це як герої вистави. 

Це унікальна можливість цього формату, що ми зі своїм художнім твором входимо в реальне життя, на реальну локацію, яка крізь сюжет вистави й разом з реальним життям “народжує” для кожного глядача своє враження. Це також залежить від активності, яку кожен обирає. Якщо ти бігаєш, граєш, катаєшся на гірках, занурюєшся у басейн з кульками, а в цей час поряд з тобою проживають цю виставу діти – це одне твоє враження. Якщо ти обираєш бути більш осторонь й спостерігати – у тебе більш інша зустріч художнього і реального. Якщо ти прийшов з кимось зі своїх близьких – це третя історія. Тут кожна деталь важлива. Додатково цей формат надає перспективу вибору ролі й ступеня свого занурення.

Фото: «S V O Ї»

– Зазначено, що в театральному проєкті запропоновані персонажі, які є архетипами дітей, а в розвитку й дорослих, відповідно до тих ролей, які ми частіше за все вибираємо у дружбі. Чи поясните більше щодо цього задуму і, власне, прихованих сенсів?

– Я б не хотіла бути дуже конкретною в описанні цих ролей, бо тут важливо саме чути героя крізь його поведінку. Тобто, ми пропонуємо три персонажі, між якими в сюжеті й зав’язується дружба тут і зараз. І в цій взаємодії кожен з них проявляє себе по-своєму, від чого залежать і відчуття героя, і його вчинки, і сприйняття дружби. Хочу сказати про те, чому ми обрали цей спосіб відтворення. По-перше, саме від наших досліджень ми зрозуміли, що у дружбі ми дійсно проявляємо себе по-різному й займаємо різні позиції. 

Також цікавим для нас була саме дружба втрьох і далі – алюзія на дружбу в компанії. Ми хотіли зазначити й спостерігати за тим, як відносини між дітьми, а потім дорослими розвиваються віч-на-віч, а згодом у дорослому колективі. Про те, як змінюється лідерська позиція, як хтось об’єднується проти когось чи за когось. Ці деталі взаємодії ми досліджуємо й пропонуємо глядачеві прожити саме через цих трьох персонажів. Глядач самостійно обирає персонажа, за яким він слідує, чий біль відчуває, проте він також спостерігає, чує та відчуває інших персонажів.

– Чи можемо ми говорити про психотерапевтичний вплив вистави? Адже розуміємо, що глядачі сам на сам опиняються із голосом, що лунає у навушниках й пропонує знайти свій погляд на певну тему.

– Звісно, ми можемо говорити про психотерапевтичний ефект, крім того, багато хто практично його помічає. Проте ми, як творці, навмисно це не пропонуємо, бо не працюємо професійно психологами. Але, звісно, працюємо з проєктом і тим, щоб він специфічно професійно впливав. Тут має бути індивідуальний підхід. Також ми працюємо у площині театру й художніх засобів. Тобто, це не лише “глядач і голос”, це – велика палітра голосів, є документальні записи з реального дитячого майданчику й голос діток. 

Це також акторські записи, слова батьків, хронологія дорослішання персонажів. Це близько сорока акторів і не лише акторів. Це не той формат, що голос тобі щось говорить і це працює як медитація. Це історія та багатоголосне життя, в яке ти занурюєшся. І, власне, самостійно обираєш актуальні сенси. Психотерапевтичний ефект виникає через те, що імерсивна вистава – це можливість побути з собою в мовчанні й зосередженні на події. Це також арттерапія, бо саме через мистецтво і художні образи в тебе виникають власні інсайти.

Фото: «S V O Ї»

– Скажіть, першочергово, вистава орієнтована на усвідомлення кожною людиною власного досвіду, чи все-таки це про колективний досвід, який може отримати певна група людей, що стали глядачами й об’єдналися завдяки події?

– Ви знаєте, це як особистий, так і колективний досвід. Бо вистава дає можливість для різного досвіду, а сам формат цю можливість створює. Я обожнюю імерсивну форму, бо тут все важливо, немає нічого випадкового, а за фінальне враження відповідає не лише режисер, автор сценарію чи вся творча команда. Ми всі спільно розділяємо ці враження й відповідальність разом з людиною, яка до нас завітала. І, власне, з тим, чим вона внутрішньо прийшла: з болем, з ностальгією, з бажанням знайти “своїх”. 

Якщо вона прийшла зі своєю компанією, тоді вистава розкриється для неї з того боку, які ролі у їхній дружбі займає кожен з компанії. Якщо людина прийшла сама, і вона з собою принесла у відчуттях і спогадах “своїх” людей, вона може взагалі не взаємодіяти з глядачами, а бути у своїх асоціаціях. Інша історія, коли людина прийшла сама, але готова до контакту. Тоді вистава пропонує ряд інтерактивів, аби взаємодіяти з іншими. Також, якщо ти проходиш з друзями,  в тебе є вибір бути зі своїм другом, чи дозволити собі побудувати нові стосунки. Спектр можливостей і ракурсів неймовірно великий.

– Вже тривалий час існує дискусійне питання щодо того, які події є  “на часі”. Хтось висловлює думки, що саме мистецтво художнього образу (кіно, театр, танець тощо) не є першочерговими. Аналізуючи театральну виставу «S V O Ї» і сенси, які вона поширює в суспільство, якою Ви висловите власну думку щодо цього?

– Навіть мурахи від цього питання… Звісно, я вважаю мистецтво важливим та необхідним, відчуваю це своєю місією. Адже я маю талант і свій особливий погляд на світ, на події, на людей, на відчуття, і вся команда також вважає цінним продовжувати займатись своєю справою. В цьому ми знаходимо дуже багато спершу для себе. Ми проживаємо свої страхи, болі, власний досвід розгубленості… Це нас рятує й допомагає передати цей рятівний круг одне одному. Потім, я вірю і бачу, що ці роботи дають можливість глядачеві також прожити своє шляхом мистецтва. 

Тому, звісно, для мене це “на часі” і я вважаю, що ступінь важливості мистецтва під час війни не просто не знижується, він – зростає. Бо мистецтво – це те саме збільшуване скло, яке може допомогти зробити правильні акценти. Також  це територія почуттів, де ти маєш можливість прожити не просто історію запропоновану режисером, а свою власну історію на основі художнього твору. Тобто, для мене, це здається архіважливим, бо зараз багато розмов про ментальне здоров’я і я поділяю думку, що уважна робота зі своїм внутрішнім станом – є першочерговою для здорового й свідомого суспільства, до якого ми всі прагнемо. Те, як нас сьогодні сприймають у світі – це саме через нашу здатність відчувати, рефлексувати й цим ділитися. Мистецтво – це радар почуттів, емоцій та сенсів українців на весь світ.