Маріуполець Владислав П’ятин-Пономаренко про фільм, що став «голосом маріупольської молоді»

Валерія Цуба
Журналістка Букв

Рівно два роки тому, у березні 2022 року, Маріуполь зазнав найбільш руйнівних російських атак, зокрема щодо кількості постраждалих та загиблих серед цивільного населення. У місті велися обстріли з танків та важкої артилерії, залучалися реактивні системи залпового вогню, реактивні снаряди та завдавалися удари з повітря. У центрі ворожих посягань опинилась уся міська інфраструктура й осередки скупчення цивільного населення: лікарні, міський драматичний театр, який надавав укриття маріупольцям, продовольчі склади, пункти розподілу допомоги, супермаркети та житлові будинки, що також слугували притулками для мирних жителів. Блокування гуманітарної допомоги, обстріли евакуаційних колон, примусове переміщення жителів Маріуполя до країни агресора або на окуповані території – те, що вкотре засвідчило статус Росії як терориста. Реалії, які стали боротьбою за виживання.

Сьогодні хроніки Маріуполя 2022 року знайшли свій голос серед низки документальних робіт, що вже представлені світові. Це розповіді від перших осіб, які опинилися в епіцентрі ворожих атак й фільмували побачене, попри надвисокі ризики. Йдеться не лише про професійних воєнних кореспондентів, але й звичайних цивільних громадян, які також долучились до інформаційної війни. Так, 16-річний, на момент блокади Маріуполя, Владислав П’ятин-Пономаренко, перебуваючи під фактично безперервними обстрілами росіян, зміг зафільмувати, як ворог знищував його місто. Документальний фільм є частиною проєкту “Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей”, має назву “Imagine:war” й зберігає досвід, що зображує події 75 днів блокади міста. Власне, назву обрано символічно, адже, як зазначає Владислав,  однією з найважливіших пісень, яка врятувала його ментальний стан в Маріуполі, стала “Imagine” Джона Леннона. 

Після евакуації з Маріуполя  Владислав проживає в Ірландії, де продовжує інформаційно-просвітницьку діяльність щодо російсько-української війни. Власне 15 березня він став співорганізатором місцевого заходу Solidarity Banquet на підтримку України, що, за його словами, є “громадянським мостом між двома націями”. На події була присутня пані посол України в Ірландії Лариса Герасько. Також під час заходу було представлено малюнки українських дітей та презентовано оновлену версію фільму Владислава “Imagine:war”, що орієнтована саме на іноземного глядача.

Фото: Дарʼя Пилипець під час Solidarity Banquet
Співорганізаторки: Halyna Korolyshyn та Galyna Virkebau

Через кадри життя і виживання під час облоги Маріуполя, руйнації, обстріли та мародерство, що розгорнулось у місті, центральним образом у фільмі залишились емоції та почуття людей, що передають досвід прожиття війни звичайним цивільним населенням. Власне, символічне “Imagine” запрошує недотичного до цих реалій глядача спробувати “уявити війну”. Ексклюзивно Букви  отримали доступ до перегляду фільму. Також на заході презентовано пілотну версію другого фільму Владислава «Clover Road» – про історії українських переселенців в Ірландії, зокрема Яни з Волновахи, вчительки Світлани Корюкової з Харкова. 

Більше щодо прагнення залишити спадок про досвід Маріуполя, виклики репрезентації війни крізь мистецтво й сприйняття іноземної аудиторії, особисті втрати, які стали символами втраченого дитинства, а також яким є запит закордонного глядача на “чутливий контент”, яким сьогодні є російсько-українська війна – у першій частині інтерв’ю Букв з Владиславом.

Фото: Дарʼя Пилипець під час Solidarity Banquet
Співорганізаторки: Halyna Korolyshyn та Galyna Virkebau

– Поговорімо про фільм й зображені настрої. З одного боку, ми бачимо жахіття війни, які відбуваються поруч, а з іншого – те, як Ви і люди навколо зберігаєте стриманий настрій. Це не про страх і розпач, а про готовність пережити цей досвід. Як Ви хотіли репрезентувати це для світу?

Первісно, коли я створював фільм, великих задумів про його концепцію й те, на яку аудиторію це розраховано – в мене не було. Я просто вважав, що ми знаходимось в інформаційній бульбашці. Тобто, ми не знаємо, що коїться в інших частинах країни і, відповідно, люди також не знають, що відбувається в різних регіонах. По-перше, мені хотілось це відзняти, аби потім усім показати. Думав, що, можливо, ніхто не бачив ці обстріли, не знає, якою є загальна ситуація. Бо тоді я сам не знав, що відбувається навіть на іншій вулиці.

По-друге, я з дитинства мріяв бути фільммейкером, актором, розвиватися в кіносфері. У 9 років я потрапив до театру, де виступав до останнього дня перед початком повномасштабного вторгнення… Тож, для мене, це було про те, аби залишити після себе хоча б щось. Адже думав, що якщо я помру, ці кадри колись хтось знайде, і це буде певний спадок від мене. Вони передали б не лише історію війни, але й моє візуальне бачення. 

Однак, коли я вже виїхав до Європи та почав працювати з цими кадрами, вирішив, що це буде більше розраховане на європейську аудиторію. Адже в Україні всі все бачили, тож для більшості людей це буде окремо боляче. Бо, наприклад, коли я показував кадри українцям, то була ситуація, що жінці стало погано. Я не уявляю, що відбувається з людьми після перегляду “20 днів у Маріуполі”… Адже це вагоміша робота, яка буквально б’є в упор. Тому, коли я почав опрацьовувати ці кадри, головною задачею було – зробити фільм не таким трагічним, як все насправді відбулося. Чому? Бо, якщо показувати це середньостатистичному європейцю, який все життя живе дуже спокійно, його відносно нічого не турбує, то, напевно, якісь жорстокі кадри він просто не буде дивитися.

Нам важливо привернути увагу, тому я вирішив зробити це м’якше та більш філософськи, аби глядач бачив в цьому не лише документальні кадри війни, але й мав якийсь особистий сенс дивитися. І саме кадри там, де більшість людей, які разом зі мною, не втрачають надію, спрацювали на те, що люди казали мені, що вони бачать в цьому не тільки війну, але й, напевно, сенс життя. Адже проблеми, які є в житті, настільки мізерні, що їх не варто брати до уваги. Бо десь там коїться справжнє пекло, і головне – треба завжди залишатися людиною, вірити в себе та мріяти.

Фото: особистий архів Владислава

– Багато кадрів фільму зроблено під час близьких обстрілів, коли Ви перебували на вулиці. У “Щоденниках війни” Ви розповідали, що 7 березня снаряд влучив у Ваш будинок. Як здійснювалось фільмування, і в які моменти Ви відчували потребу в тому, що необхідно зняти?

– Це, напевно, було інтуїтивно. По-перше, щоб не збожеволіти, я намагався сприймати це як певну історію життя. Як битву за власне життя. Бо якщо ставитись до цього занадто серйозно, знаючи, що в метрах від тебе розриваються снаряди, які можуть вбити за одну секунду… Напевно, якесь на той момент дитяче уявлення, яким воно залишилось в 16 років, допомогло дивитися на це крізь призму якогось мистецтва, як би це не звучало. Знаєте, багато людей захейтили б мене за ці слова, тому що “ну яке мистецтво, якщо війна – це серйозно і страшно?”. Так, це дуже страшно. Але я бачив війну ще з 2014 року. Я дуже добре пам’ятаю обстріл Східного 25 січня 2015 року, тому що мій будинок знаходиться безпосередньо біля східного мікрорайону. Тому навіть навички були сприймати це без зайвого страху…

Фото: особистий архів Владислава

Так, 7 березня прилетів снаряд у наш будинок. Влучання було безпосередньо у квартиру, по перегородці, тобто це майже у нас. Вже після цього ми спустилися жити у підвал. Світла не було, заряджати камеру й телефони було нічим, тож в хід пішло все. Це і вебкамера ноутбука, і якийсь старий планшетник, на який я знімав, і камери якось там розбирав, батарейки підзаряджали. Ще у нас була малесенька сонячна панель, тож, коли не було обстрілів, ми трошки підзаряджали з батьком…

Напевно, було дуже страшно підходити до вікна, коли йдуть обстріли. Я ще й з біноклем вилазив – дивився, де саме такий сильний приліт. Спочатку росіяни били “пристрілювальним снарядом”, а потім – ще масовано. Треба було зловити, куди полетить такий перший снаряд, і вже потім направити туди камеру та, як би це не звучало, але чекати, коли туди прилетить багато снарядів. На жаль, багато можна було ще відзняти, щоб показати війну ще більше… Це не вдалося і, на жаль, багато кадрів також не вийшло вивести.

Фото: особистий архів Владислава

– Власне, Ви перебували у Маріуполі 75 днів. Скажіть, чи є події під час облоги міста, що залишилось поза кадром, але стали для Вас більш переломними і, на Вашу думку, важливими в контексті історії оборони міста?

– Напевно, це сильні обстріли 11 березня, коли “лупили” просто по всьому, містом усюди стояв дим. Також, особисто для мене, це 27 березня, день театру. Тоді зранку помер мій папуга. Так, люди втрачали близьких, але для мене це був символ дитинства. Ось, зранку, буквально на руках помирає папуга, а ввечері я бачу, як російські танки обстрілюють фосфорними снарядами будівлі й загоряється квартира моєї бабусі, що також є символом мого дитинства. Це, напевно, дві найбільш переломні події. Також пам’ятаю, коли ми вийшли з підвалу і кожні 5 метрів лежали трупи. Я не міг не те щоб знімати, а й дивитися було важко. Хоча потім, коли їх стало менше, всередині квітня, якось спокійніше стало. Ось, що називається “адаптувалась психіка”. 

Також згадується, як я потрапив під обстріл 2 березня, коли пішов по хліб, а потім вирішив подивитися, що там із будівлею мого коледжу. І тоді вони почали атакувати, причому це був не “Град”, а саме великі снаряди. Ще один момент – коли ми з батьком вийшли з під’їзду, а потім раптом, ніби серце підказує, що потрібно повернутись. Тільки ми заходимо до будівлі, у місце, де ми стояли, прилітає снаряд…

Фото: особистий архів Владислава

– Ви неодноразово згадали про батька. Я правильно розумію, що він безпосередньо допомагав Вам фільмувати події, зображені у фільмі, й, певною мірою, є його співавтором?

– Так, він дуже допомагав все фільмувати. Це і моральна підтримка, і подальша допомога у монтажі. До речі, монтаж був для мене окремою трагедією, тому що під час саме прожиття війни розум ніби “плавиться”. Перебуваючи там – ти не відчуваєш це все так сильно. Але коли виїжджаєш, починаєш розуміти, що минулого життя вже не буде. Тобто, у тебе немає міста, дому, просто все знищено. Ти пережив пекло, а тепер починаєш монтувати, і це було дуже важко… Батько підтримував, безпосередньо він деякі кадри й знімав.

– Владиславе, окремо, за можливості, хотілося б обговорити питання евакуації. Ви евакуювались самостійно, чи врешті завдяки “зеленому коридору”?

– З лівого берега Маріуполя “зелений коридор” був лише 26 лютого – з будівлі, де знаходилась квартира мера Бойченка. Було два автобуси, я подав заявку, аби ми з братом хоча б виїхали до бабусі й дідуся в іншому районі міста. Я думав, що туди не дійде. У сенсі, що це буде як у 2014-му, на околицях лівого берега. Напевно, слава Богу, що ми не поїхали, бо там було жахіття та набагато гірше. Це єдиний “зелений” коридор, про який я знаю. Пам’ятаю, що машини виїжджали, а потім почався обстріл по цій вулиці.

З лівого берега, напевно, з 1 березня виїхати було неможливо або навіть взяти машину. Моя бабуся під час усього періоду облоги міста знаходилась в лікарні біля “Азовсталі”. У перші дні батьки ходили до неї, і це був жах, бо вони пробігають якусь будівлю, а потім в неї прилітає. Вони повертаються з лікарні, а вся вулиця вже всіяна трупами або пораненими. Тоді навіть у перші дні березня ми пропонували будь-яку суму, щоб просто допомогли вивезти бабусю з лікарні, але всі відмовлялися…

Фото: особистий архів Владислава

– Ваш фільм – це значний внесок в інформаційній війні проти російської пропаганди. Хочу запитати Вас як людину, яка пережила цей досвід: який із російських наративів про оборону Маріуполя є для Вас найбільш абсурдним?

– Те, що вони не стріляли по цивільному населенню. Водночас  я пам’ятаю, як вони зробили так, що не пропустили українських волонтерів і “гуманітарку” в місто. А вже потім вони розповідали нібито “вас бросили”. І той момент, коли вони завезли там якісь залишки їжі голодним людям і почали з машини викидати, а один чеченець сказав фразу: “жрите, хохлятские твари”… Це дуже сильно спрацювало на якусь кількість людей. Інформаційна війна полягала і в тому, що ти вмикав радіо, щоб щось почути, а на всіх каналах був ось цей голос на кшталт “Город окружен”. Чи Соловйов “вєщав”. Це, напевно, найстрашніше – почути голос цього диявола, аніж чути кожен день обстріли.

– Власне, наскільки я знаю, Ваш фільм продовжує продовжує набувати популярності за кордоном. Якою Ви помічаєте реакцію іноземної аудиторії? Адже ми звикли, що більшість іноземців сприймає подібний контент як “занадто чутливий”.

– Коли я спершу робив свої малесенькі покази, це було дуже важко, адже все здійснювалось власними силами: ані фінансування, ані реклами – нічого не було. Деякі наші локальні медіа Донбасу щось публікували, але це більше було орієнтовано на українців. На початку, коли історія позиціювалась як відеощоденник 17-річного хлопця, якось саме  європейцями, мені здавалось, це не сприймалось занадто серйозно.  

Я дуже довго шукав, як це зробити з погляду історії, що ось є підліток – і це потрібно подати і серйозно, аби люди зрозуміли, і більш метафорично, аби люди дивилися, а не вимкнули. Наприклад, реакція суспільства під час показу “20 днів в Маріуполі” в Берліні була такою, що частина глядачів буквально вибігла й пішла до найближчого бару, бо вони просто не змогли це перенести. Це класне документальне засвідчення, але все ж хочеться, щоб люди подивилися від початку до кінця.

Насправді зараз серед європейців є велика зацікавленість у подібному форматі, адже вони втомились від сухих фактів. Бо вони також читають новини й бачать лише те, що їм загально подають. Наприклад, візьмемо новину про те, що українська армія визволила частину Херсонської області. Якщо подавати з погляду мистецтва, вони це сприймають з одного боку як кіновитвір, але з іншого боку – є розуміння, що це не постановчі кадри. 

Фото: особистий архів Владислава

Власне, зараз є оновлена версія фільму, яку Ви представили під час Solidarity Banquet, що відбувся 15 березня. Чи плануєте Ви надавати її у вільному доступі, зокрема для української аудиторії?

– Поки що ні. Зараз у мене в планах показати оновлену версію фільму на кінофестивалях. Мені з цим допомагає команда “Щоденників війни”, але я шукаю більше платформ, можливо, очікую активістських дій, аби показати це більшій кількості людей. Насправді хочу сказати, що ще до листопада 2023 року я не називав це фільмом. Це був саме документальний відеощоденник. Бо, як я тоді думав, а що тут особливого? Я, як дитина, зняв кадри війни, але тут немає ніякого цінного внеску. Не пам’ятаю, в який момент мене ніби “перемкнуло”, але я почав сприймати це саме як фільм.

Так, не такий професійний, як “20 днів в Маріуполі”, але я почав сприймати його, по-перше, як власний внесок в інформаційну війну. По-друге, це фільм, який знімався буквально на крові, з великим ризиком померти. Також зі значним ризиком не доїхати до Європи, тому що якби під час фільтрації у мене знайшли ці кадри, навряд чи б я сів і поїхав далі. Тому саме в цьому є цінність. Фільм – не для монетизації й зовсім не для слави. Це дійсно бачення підлітка, голос маріупольських дітей, маріупольської молоді, яка жила, розвивалась і в один момент втратила все.

Фото: Дарʼя Пилипець під час Solidarity Banquet

Фото: Дарʼя Пилипець під час Solidarity Banquet
На фото: Народний артист Львівської Національної філармонії Марко Комонко і його син Данієль Комонко.

Фото: Дарʼя Пилипець під час Solidarity Banquet

– Владиславе, передусім цей матеріал стане нагадуванням про оборону Маріуполя, що тривала в цей час два роки тому. Зважаючи на це, яким Ви прагнете резюмувати досвід оборони й спротиву міста?

– Напевно, зараз це звучатиме грубо, проте сміливо. Через страждання маріупольців, страждання полку “Азов”, які для мене є особистими героями, бо також врятували моє життя у 2014 році й рятували країну у 2022-му – Маріуполь став точкою зупинення російської армії. Полк “Азов”, не маючи сучасного обладнання, тримав місто з 24 лютого по 19 травня. Вони не мали ні хаймарсів, ні сучасних леопардів. Вони мали старі радянські танки, ну і джевеліни їм підвезли у перші дні…

Завдяки сміливості азовців, сміливості маріупольців, які, що важливо, також тримали оборону, не дозволяли пройти в місто – Маріуполь став центром неповернення для російської армії… Я вдячний оборонцям, вдячний своєму місту, дому, який став зеленою фортецею, витримавши сім ударів і врятувавши життя всіх, хто там мешкав. Я впевнений, що якби Маріуполь впав швидко, ми б втратили набагато більше територій, було б значно більше руйнівних наслідків.

Прем’єр-міністр Великої Британії Ріші Сунак під час візиту до Польщі 23 квітня оголосить про збільшення військової підтримки України на 500 мільйонів фунтів стерлінгів (617 мільйонів доларів), попередивши, що Росія повинна зазнати поразки, щоб запобігти подальшому просуванню її військ в Європу. Анонсується, що до пакету увійдуть додаткові ракети Storm Shadow.

22 квітня у Берліні відбулася урочиста церемонія відкриття ювілейного року з нагоди 300-річчя німецького філософа Іммануїла Канта. Під час своєї промови канцлер Німеччини Олаф Шольц заборонив главі РФ Володимиру Путіну посилатися на Канта, зазначив, що його дії “суперечить усім основним твердженням” мислителя.

22 квітня уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець повідомив про інцидент з побиттям підлітка у київській школі №81. Школяр зазнав тяжкої травми, водночас дитину прооперували лише на десятий день після побиття, оскільки хлопчик нічого не сказав батькам.

Російські війська шість місяців штурмували невелике село Новомихайлівка, водночас втративши понад 250 одиниць бронетехніки.

Ввечері 22 квітня російські війська вкотре обстріляли Харків. Міський голова Ігор Терехов повідомив про вибухи.