Мистецтво на передовій: інтерв’ю із засновником Культурних сил Миколаєм Сєргою

Війна – це не лише бойові дії, це ще й боротьба за дух, свідомість і культуру. В умовах фронту мистецтво стає потужним інструментом підтримки бойового духу, психологічного відновлення та інформаційної безпеки. Саме таку роль виконує Культурний десант, складова платформи Культурні сили. Це мобільні творчі групи, які працюють безпосередньо на передовій. Артисти, музиканти, психологи, які поєднують мистецтво з глибокою соціальною місією, допомагають бійцям перезавантажитись, зберегти віру і надати контраргументи проти ворожої пропаганди. Вони не просто дають концерти, а формують унікальний простір підтримки і культурного спротиву.

Букви поспілкувалися із засновником Культурного десанту і Культурних сил,  офіцером Збройних Сил України Миколаєм Сєргою. Він розповів як це – творити музику на фронті, що найчастіше кажуть бійці після виступів, як змінилась роль артистів у війні, а також про нові виклики і можливості української культури в умовах війни і інформаційної боротьби.

– Ви колись самі давали концерти на фронті. Що вам говорили бійці після виступів? Можливо, є якісь історії, які вам особливо запам’ятались?
– Зараз мені трохи складно відповісти прямо на це питання, бо нині більшість наших завдань стратегічні. Як платформа Культурні сили – ми більше зосереджені на інфраструктурних речах і культурній дипломатії, хоча роботу мобільних фронтових груп не припиняємо.

Якщо говорити про виступи груп Культурного десанту, то варто розуміти, що це не звичайні концерти. І завдання артистів  зовсім нетипові. Зазвичай артист працює зі “своєю” аудиторією. Це коли люди самі приходять на концерт, вже налаштовані на відпочинок. А тут зовсім інша історія.

На фронті нас чекають не фанати, а військові, які зовсім не в тому стані, щоб думати про концерти. Вони живуть у жорстких умовах. І тому наша задача – не просто приїхати й виступити, а донести важливість нашої присутності тут і зараз. Пояснити, чому ми тут. І зробити так, щоб це запам’яталося у хорошому сенсі.

Перше завдання – це перезавантаження. Дати можливість переключитися.
Друге – це інформаційна інтеграція, або, як ми її називаємо, “контртеза”.

Ми всі живемо в інформаційному просторі: читаємо новини, чуємо чутки, бачимо заголовки. Те саме відбувається і з бійцями. На них так само впливають новини, дезінформація, ворожа пропаганда.

І наша задача – це зрозуміти, у якому інформаційному середовищі перебуває конкретний військовий. Що його тривожить? Які джерела на нього впливають? І головне – дати йому контраргументи. 

Наприклад, якщо з’являється новина, що Трамп відмовився від участі у перемовинах щодо України, то у когось може виникнути паніка: “Все, нас кинули!”. А ми приходимо і кажемо: “Так, він відмовився, але військова допомога продовжується: розвіддані, зброя, техніка. Це складна політична гра, але підтримка є”. І тоді в людині з’являється промінчик надії. І замість того, щоб опустити руки вона випрямляє плечі. А надія – це дуже важливо.

І третє наше завдання — збір інформації.

Спілкуючись із бійцями, ми дізнаємося, що їм болить, що тривожить, які очікування є від суспільства, від влади і від командування. Потім ми беремо на себе відповідальність за цю інформацію.

Через наш продакшн ми можемо створити продукт: пісню, ролик, фільм. Передати це далі: і в суспільство, і в кабінети. Ми не маємо формальної посади чи великого впливу, але маємо можливість прийти й сказати: “У нас тут серйозна проблема. Треба щось із цим робити”.

Усе тримається на особистих і людських зв’язках.

Джерело: Культурний Десант

– Скільки загалом у вас мобільних груп?
– У нас їх шість. Кожна закріплена за окремою ділянкою фронту. Наприклад, одна з найскладніших – це група, яка працює на Сумщині. Там у мене дуже сильні хлопці, як артисти, і як воїни.

Хоча слово “артисти” вже не зовсім підходить. Кожен із них фактично став психологом. І не лише тому, що вони виконують психологічні функції. Ми їх дійсно готуємо.

Усі проходять спеціальне навчання: курси з комунікації, конфліктології, роботи з групами, а також рефреймінгу – це коли змінюється ставлення або переконання.

Тож це мобільні групи психологів, які використовують мистецтво як головний інструмент впливу.

– Чи можна сказати, що Культурний десант – це відповідь на ту культурну окупацію, яку переживала Україна?
– Це одна з функцій наших Культурних сил. Культурний десант – це назва мобільної групи, але загалом ми говоримо про комплекс інструментів, які використовуються для досягнення конкретних цілей.

Серед них подолання культурної та ментальної окупації всередині країни. Тому ми робили великий проект “Фронтова студія”. Збирали пісні, які написані військовими на фронті, записували їх на професійній студії, знімали кліпи та промотували їх. Всього було записано 14 пісень, але потім ми продовжили, всього за минулий рік було записано 26 пісень, створених військовими або ветеранами війни. В цьому році ми вже випустили альбом “Стоїть піхота” – там 11 пісень в різних жанрах, вони теж створені військовими.

Інша наша задача – формування нової культурної пропозиції для зовнішнього світу. Адже культурний експорт – це надзвичайно важлива річ.

Дехто думає, що культурна дипломатія – це просто коли ти щось створив і вивіз за кордон, показав: “Ось, дивіться, це ми зробили”. Але це не так. Насправді культурна дипломатія, як і будь-яка ефективна комунікація, складається з трьох етапів: калібровка, підлаштування й лише потім ведення.

Ти не можеш вести людину, якщо не зрозумів, що для неї важливо. Ти не викличеш довіри, якщо не знаєш, у що вона вірить, чого боїться, що цінує. Тому перше, що ми маємо робити – це вивчати середовище. Наприклад, якщо ми їдемо в Польщу, то повинні знати, що думає поляк про війну, як ставиться до України. Ми не приїжджаємо в порожнечу, бо до нас уже хтось говорив із цим суспільством. Тож маємо працювати з урахуванням вже існуючого контексту.

Тому культурний експорт – це не просто “вивіз культури”, а її інтеграція в інші культури. Як це робить, скажімо, Японія чи Індія. Ви приїжджаєте до будь-якої країни, і там знайдете суші, місо-суп або згорток водоростей із рисом і рибою. Чи думали самі японці про такий формат? Можливо, ні. Але ця комбінація вже сприймається як частина японської культури.

Це круті кейси, яким ми маємо вчитись. І, на жаль, Росія теж це робила свідомо. Приїжджаєш, скажімо, до Італії, і тобі приносять салат олів’є. Але у меню він записаний як “русский салат”. І це не просто екзотика в якомусь тематичному ресторані, це звичайна частина місцевої кухні. Чим не приклад культурної інтеграції?

Ми можемо це засуджувати, а можемо вчитись. Розбиратись, за рахунок чого це спрацювало. Що ми можемо зробити схожого. Наприклад, відкривати формулу борщу. Не нав’язувати жорстко, що борщ – це лише ці конкретні інгредієнти. А навпаки дати йому гнучкість, дозволити варіативність і дивитися, як він може інтегруватися в інші культури.

Культура – це жива система. І якщо ми хочемо, щоб вона розвивалась і поширювалась, маємо дати їй простір для цього.

– Чому українці досі шукають “хороших росіян” серед музикантів і митців?

– Мотиви у всіх різні. Хтось робить це, аби виправдати власні музичні вподобання. Наприклад, вміст своїх плейлистів.

А хтось, більш прагматичний, бачить у цьому можливість залучити таких людей до роботи проти самої Росії.

Тож цілі бувають дуже різні, і з цього випливають подальші наслідки.

– Чи має українська музика шанс на повноцінний прорив? Адже аудиторія й досі орієнтована на російськомовний продукт, навіть якщо той здається нейтральним чи пропатріотичним.
– Я вважаю, що цей прорив уже відбувся.

Зміни тривають. І це не просто короткочасний спалах, це ланцюгова реакція, яка вже запущена й працює. Музика змінюється, змінюються орієнтири.

Щоб краще це зрозуміти, згадаймо фізику: будь-яке мале тіло завжди тяжіє до більшого. Так працює сила тяжіння, і вона нікуди не зникне.

Поруч із нами велике “віртуальне тіло”: Росія та російська мова. І поки воно залишається найбільшим інформаційним масивом поряд із нами, ми продовжуватимемо до нього звертатися.

Повністю відірватися складно, бо ми не забудемо про нього остаточно.

– Чому так відбувається?
– Тому що людина просто не може знайти потрібне їй українською мовою.

Скажімо, потрібно терміново знайти рецепт ліків для дитини. Ти шукаєш українською і не знаходиш. І тоді звертаєшся до джерел російською. У цей момент не думаєш про провину чи ідеологію, бо головне вирішити задачу. Це пріоритет. Це – твоя дитина.

І поки в певних галузях ми продовжуємо звертатися до Росії як до першоджерела, ми залишаємося залежними.

Я колись сказав непопулярну річ, але вона, як на мене, правдива: Україні в її шляху до самостійності може серйозно допомогти інша мова. Але не українська, а англійська.

Англійська – це мова глобального обміну. Якщо ми почнемо вводити її системно, як це зробила, наприклад, Польща, де викладання відбувається паралельно польською й англійською, то зможемо виростити покоління, яке звертатиметься до англомовних джерел. 

Багато чого з того, що досі є лише російською, давно існує англійською. Просто до нас воно не дійшло.

Я можу це сказати з власного досвіду. Захоплююся аналітичною психологією, читаю літературу з пост’юнгівської традиції. І майже все, що перекладено російською, насправді виходить з англійської чи іспанської. Українських перекладів майже немає.

Тому ми маємо ухвалити непопулярні рішення. Так, це буде складно. Потрібно вчити нову мову, якою навколо мало хто говорить. Але це реальний трамплін до культурної незалежності й до якісного зростання.

Ще один момент про українську музику. Ми досі працюємо за російськими формулами.

У нас дуже розвинений “чорний” промоутинг і нелегальний обіг авторських прав. Ми дивуємося, чому українські пісні не потрапляють у європейські плейлисти. А відповідь проста: ми не створюємо систему, яка дозволяє європейцям заробляти на цьому разом із нами.

В Європі будь-яка пісня, яка звучить у публічному просторі, приносить автору роялті. Я от щойно купував каву, і грала пісня Linkin Park. У нас за це гурт не отримає нічого. А в Європі – отримує.

Ми з солісткою гурту GO_A говорили: після туру по Європі вони, окрім гонорарів, отримали роялті навіть за власні пісні, виконані ними ж на концертах. У нас таке майже не працює. Точніше, формально існує, але переважно в тіньовому обігу. 

Якщо ми хочемо справжніх змін і хочемо грати за правилами “дорослої” сцени, то мусимо перебудовувати музичний ринок. Зараз же артист заробляє не на творчості, а на корпоративах.

Тобто він думає не про культурну місію, не про розвиток смаку, а про те, як задовольнити клієнта. А хто платить за корпоративи? В Росії великі гроші в руках у людей з дуже вузьким культурним горизонтом. Та й в Україні, якщо не брати білий бізнес, ситуація подібна. І щоб догодити цим людям, артист має писати примітив.

Ось такий замкнене коло. І це не лише про мову, а про саму систему: формули, смаки, критерії.

Сьогодні, наприклад, ми не лише відкрили пам’ятний знак, але й презентували трек, присвячений морській піхоті — “Крию – іду”. Він зроблений у стилі американського гранжу, щось на кшталт Beck — “I’m a loser baby, so why don’t you kill me?”.

Коли мене питали: “Це ж не схоже на військову пісню, як воно зайде морпіхам?”, я відповів: давайте послухаємо, що є зараз. За останні 10 років — п’ять-шість пісень, і вони всі дуже подібні. Гітара трохи важча чи легша, але все звучить однаково.

А тепер наберіть: “Морская пехота РФ”, і що ми чуємо? Те саме. Та ж структура, ті ж гармонії. Тільки російською.

Тобто навіть у глибших шарах ми досі творимо за тими самими шаблонами.

Музика – це ж не просто слова. Це мистецтво, яке проникає в несвідоме, минаючи аналіз. Ти можеш розшифрувати текст, але саму структуру – звук, ритм, гармонію – сприймаєш інтуїтивно.

Саме тому, якщо ми хочемо культурної сепарації, ми маємо змінювати базові моделі. Не просто перекладати російське українською, а творити інакше. Інакше мислити й інакше звучати. 

Джерело: Культурний Десант

– Ви займаєтеся творчістю безпосередньо в окопах завдяки фронтовій студії. Знаю, що проєкт готується до другого етапу. Можете розповісти про нього більше?
– Так, ми відкриті до співпраці з усіма, хто потребує підтримки, хто перебуває в зоні бойових дій, хто воює і водночас створює музику. Вони звертаються до нас, і навіть без фронтової студії ми допомагаємо: записуємо, аранжуємо, знаходимо ресурси.

Зараз, наприклад, працюємо над дуже крутим альбомом для Тараса Білки. Це унікальний проєкт із надзвичайним саундом. Так само створюємо потужний альбом із Костею Вільним, бійце 47-мої бригади на псевдо Ад’юнктом. Шукаємо цікаві пісні, аранжуємо, записуємо, випускаємо. Це щоденна робота.

Щодо фронтової студії, то вона дає можливість записувати прямо на передовій. Перший сезон ми вже відзняли, і він мав дуже емоційне сприйняття. Другий сезон буде відрізнятися: ми не фокусуватимемося на окремих артистах, а створюватимемо бойові пісні для цілих бригад.

У кожному епізоді з’являтиметься нова зірка, переважно з цивільного життя. Ми запустили цей проєкт, сформували його концепцію і тепер відходимо в тінь, щоб дати можливість засяяти справжнім героям. Тим, хто тримає фронт і водночас творить музику.

– А що робити з фігурами на кшталт Лободи, які “прокинулися” запізно? Чи потрібен якийсь фільтр, умовна люстрація?
– А чому ми досі взагалі думаємо, що з ними робити? Через те, що люди досі їх слухають? Хай слухають.

Що ми, бігатимемо за кожним із батогом? Це неефективно. Така тактика не спрацювала за три роки, і не спрацює в майбутньому. Замість цього нам потрібно створювати своє: якісне, сучасне, захоплююче.

Ми це вже зрозуміли. Коли ти робиш щось справді круте, ти притягуєш до себе набагато більше уваги, ніж якщо просто кажеш комусь: “Не слухай те”.
Набагато сильніший ефект має інше: “Подивись, що слухаємо ми”. І коли всі “качаються” під нову хвилю, то людина сама до неї приєднається.

– Чи достатньо державної підтримки для культурного спротиву?
– Я б не називав це спротивом.

Коли я думаю про спротив, уявляю напружені обличчя, які тримають оборону під час наступу. Але ми не просто тримаємо позиції, ми застосовуємо культурне айкідо.

Якщо тут тиснуть, то ми відходимо з іншого боку, робимо легку підніжку і вже опиняємося зі спини. Це більш ефективно.

Щодо підтримки держави. Насамперед ми працюємо з бізнесом. Бізнес є стратегічним партнером. Коли налагоджується правильна співпраця, яку можна планувати на 5-10 років, то вона приносить реальні результати.

Якщо бізнес правильно замотивувати, показати, що підтримка культури – це не просто купівля картин чи встановлення пам’ятників, а можливість виховати аудиторію, яка стане їхніми клієнтами, тоді це працює.

І саме ця аудиторія тягне економіку вгору, сприяє розвитку чесного бізнесу, із білими зарплатами, податками і прозорими процесами.

Це глобальний розвиток країни. Зростає якість ринку, приходять міжнародні інвестиції – вигода очевидна для бізнесу.

Для нас бізнес у матеріальному плані пріоритетніший партнер, ніж держава.

Державу ж ми привчаємо до того, що культура – це не ворог, який просить гроші, а партнер, який пропонує спільні проєкти на партнерських умовах.

І так розвиваємо співпрацю з усіма: бізнесом, армією, державою, церквою.