Нас врятує тільки освіченість суспільства. Наші наступники – це спасіння нашої самобутності та ідентичності – як виховники Пласту формують «новий люд»

З початком повномасштабного вторгнення – сотні пластунів, дотримуючись своєї Присяги “бути вірними Україні” і “допомагати іншим”, стали на захист України. По інший бік – тисячі юних українців, які волонтерять, донатять, переймають досвід і цінності всіх пластунів, які вже понад століття роблять все можливе заради розвитку країни. У той же час допомогти дітям адаптуватися до нових реалій і продовжувати розвиток навіть у часи війни – один з найважливіших пріоритетів для Пласту сьогодні. Бо це  великий гурт, об’єднаний понад кордони однією ідеєю, спільною працею та побратимством.

Десятий рік перед нашим суспільством постає безліч викликів, враховуючи, що ми – країна, в якій  відбуваються активні воєнні дії. Одним із тих, який відчуває на собі осередок української молоді “Пласт” – є нестача волонтерів-виховників, які готові займатись з дітьми за пластовим методом. Більшість батьків хочуть довірити своїх дітей “Пласту”, прагнуть надати безпечне й українське середовище для розвитку дитини, але мало хто готовий спробувати себе в ролі наставника для дітей і молоді. Так, черга охочих на вступ у “Пласт” вимірюється тисячами – в той час, як виховництво зазнає кризи.

Про те, як трансформувалася виховна програма Пласту впродовж 111 років діяльності, її основні вектори змін у післявоєнний період, а також історіями власного росту, гартування характеру, усвідомлення і прийняття пластових цінностей як особистих орієнтирів в житті – в матеріалі для “Букв” поділились виховники “Пласту”.

Дмитро Дем’яненко – пластун з Тернополя. Пройшов програму для дітей і залишився в “Пласті” після 18 років, став волонтером. Зараз є виховником, організовує всеукраїнські табори. Працює в центральному офісі Пласту, у виховному напрямку. Керує проєктом “Компетентності” – комплексне оновлення пластової програми та її адаптація під сучасні потреби українського суспільства.

Фото: особистий архів Дмитра

“У “Пласт” я прийшов у 2012 році. Для мене це було досить спонтанно. Тоді я навчався в школі, був хворий, але був відповідальним учнем і не міг пропустити жодну контрольну. Тому прийшов до школи з температурою 39° писати контрольну з фізики. Але замість неї нам провели представлення “Пласту”. І я зрозумів, що мені це дуже подобається, дуже цікаво. Власне, тоді і записався в “Пласт”. Це був квітень, а вже в червні я поїхав на свій перший табір. З того часу дуже активно пластую. Для мене це навіть не частина життя, це і є моє життя. Я дуже радий, що так сталося”.

– Поділись, будь ласка, яким був твій виховник у юнацтві, чого ти навчився в нього, який головний досвід перейняв? Розкажи якийсь яскравий спогад про нього, або, можливо, пригоду, яку ви пережили разом?

– Моїм виховником в “Пласті” був Тарас Довбуш. Це чоловік, який завжди знаходив для нас час, у будь-який момент. Декілька спогадів про нього. Перший спогад – це був Осінній Рейд (мандрівні змагання). Ми ночували в Красному. Не встигли ні на автобус, ні на поїзд до Тернополя. А наступний був аж о 5 ранку, тому ми ночували на вокзалі. І він тоді сказав: “Хлопці, пам’ятайте, я – ваша мама”. І з того часу ми його називали мамою.

Другий спогад. Після першого нашого табору ми йшли пішки через весь Тернопіль. Коли прийшли, то він побачив і сказав: “О, що ви тут робите? Ходіть до мене на чай”. І ми потім дуже довго в нього пили чай. І це було прям “вау”, відчувалася любов і підтримка.

Фото: особистий архів Дмитра

– На якому етапі відбувається самоусвідомлення себе в організації? Коли ти особисто відчув, що знайшов своє місце в “Пласті”, що це – твоє середовище, і ти хочеш в ньому зростати? 

– Самоусвідомлення в організації в мене відбулося на етапі третьої проби. Проба – це набір завдань, які дитина виконує і здобуває вищий ступінь. Для юнацтва (12–17 років) є три такі проби, етапи. Щоб здобути найвищий ступінь, підлітки повинні організувати 9 суспільно-корисних проєктів. І коли я робив ці проєкти, то почав розуміти, що саме “Пласт” виховує провідників українського суспільства і саме “Пласт” готує тих, хто буде розвивати Україну потім. І тоді я відчув, що моє місце – саме в цій організації, і що я маю плекати її розвиток.

– Юрій Старосольський говорив, що “першим завданням “Пласту” є виховати нову людину, таку, як її потребує Батьківщина і людство”. Як трансформувалася виховна програма “Пласту” впродовж 111 років діяльності? Як змінювалося бачення людей, які можуть стати рушійною силою держави?

– Правильно Юрій Старосольський казав, що завдання “Пласту” – виховувати нову людину. Але кожні 5–10 років ця “нова людина” змінюється. Змінюються і реалії, і пріоритети. І чому “Пласт” живе так довго? Чому йому більше ніж 110 років? Тому що “Пласт” адаптується до нових реалій. “Пласт” розуміє сучасну молодь, сучасні потреби. І завдяки тому, що програма є адаптивною, “Пласт” має популярність і є актуальним. Зокрема, в часи війни. Важливо, що “Пласт” зараз виходить на крутий рівень не лише в Україні, але і на міжнародній арені. Адже війна і повномасштабне вторгнення стали рушієм змін в плані безпекової політики, у сенсі розуміння не лише фізичних, але й емоційних, певних моральних потреб юнацтва. “Пласт” вдосконалює себе і змінює свій вектор руху, щоб відповідати потребам молоді.

Які зараз потреби у молоді? Це бути почутими, мати можливість самореалізуватися, але на першому місці – безпека. Саме “Пласт” зараз в Україні створює це безпечне середовище. Юнацтво, виїхавши в ліс на табір, відчуває себе в безпеці, у комфорті. Діти абстрагуються, перебувають з друзями і не відчувають, що живуть у час повномасштабної війни. Безперечно, всі організатори таборів, усі виховники – дотримуються вказівок влади, отримують дозволи на проведення заходів, дбають про укриття тощо.

Фото: особистий архів Дмитра

– На твою думку, як зміниться виховна програма “Пласту” у післявоєнний період? Адже знаю, що організація є активною у виробленні політик, які стосуються дітей і молоді, української ідентичності, волонтерства.

– Програма “Пласту” постійно буде змінюватися і підлаштовуватися. Я вважаю, що ми вийдемо на той рівень, коли програма буде готувати дуже крутих провідників – не в якомусь абстрактному розумінні, а саме крутих менеджерів, директорів, спеціалістів у своїх сферах, які будуть чітко профорієнтовані, матимуть чіткі навички, знання та вміння і зможуть їх застосувати у житті.

– Які особисті життєві орієнтири вплинули на твоє рішення стати виховником, що передбачає відповідальність перед новим поколінням і країною нашого майбутнього?

– Я відчуваю певну відповідальність перед “Пластом”. Організація мене виховала, і в мене є відчуття обов’язку перед нею і перед Україною. Мені це дали, я маю це віддати. Крім того, я став упорядником, бо це кльово, це “чар пластування”, тобто “магія пластування”. Кльово бачити, як твої хлопці, з якими ти почав займатися, коли вони ще мало знали та вміли – зараз розвиваються, стають крутішими в “Пласті”. Наприклад, я пишаюся, що в мене на крайовому таборі двоє моїх юнаків, і вони себе доволі гарно показують. А крайові табори – це всеукраїнські спеціалізовані табори, на яких є відбір учасників, які вважаються найкрутішими для юнацтва.

Фото: особистий архів Дмитра

Іван Брацюнь – пластун з Києва, долучився після 18 років, став виховником. Був керівником пластового осередку в Києві. Волонтерив і поза “Пластом”, допомагав у боротьбі з ковідом на початку пандемії, неодноразово виїжджав з волонтерськими місіями на лінію фронту ще до повномасштабно вторгнення. Після 24 лютого 2022 року став на захист країни. 

Фото: особистий архів Івана

“Я долучився до “Пласту” вже в дорослому віці. Хоч і з самого дитинства знав про “Пласт” від родичів і дуже хотів доєднатися. Двоюрідні брат і сестра були в “Пласті” в Києві, а от в моєму рідному місті (Житомирська область, Бердичів) осередку організації тоді не було. Вже зараз є, там кілька гуртків займається. Але коли я ріс, то не мав можливості доєднатися, хоча і вивчав вдома пластову літературу, “Пластування для хлопців”. 

Проте я не знав, що можна долучитися в дорослому віці. Думав, що це тільки для дітей. Коли вже ближче познайомився з пластунами, вони розповіли, що можна долучитися і дорослим,  що в них – нестача виховників, і пояснили, як це важливо – виховувати дітей. Тоді я одразу вирішив долучитися та  цілеспрямовано йшов в “Пласт”, щоб стати виховником, тому що розумів, що таким свідомим громадянам, яким я себе вважав і вважаю, потрібно долучатися і віддавати свій час на виховання молоді.

Мені потрібен був час, щоб зрозуміти всі виховні методи, пройти відповідні вишколи. Я став упорядником гуртка, а потім ми вирішили з хлопцями сформувати власний курінь, чим зараз і займаємося. Це підготовчий курінь імені Ярослава Стецька в Київській станиці. Зараз ростемо. До повномасштабного вторгнення в курені було до 40 людей. Зараз, можливо, трішки більше”.

– Чи відчував ти колись нестачу цього досвіду пластування в дитинстві? Чи хотів би, щоб в тебе була можливість долучитися ще дитиною і мати свого виховника, дорослого наставника?

– Я дуже шкодую, що в мене не було в дитинстві можливості пережити ці пригоди, цю Велику Гру. У 14 років я телефонував у Житомирську станицю, сказав, що я з Бердичева і хочу в “Пласт”. А вони відповіли, що там немає осередку, а до Житомира буде далеко їздити. Треба було знайти дорослих з Бердичева, щоб вони пройшли тренінги і набирали гурток. А таких не було тоді. Потім ще в 16 років я телефонував, нічого не змінилося, бо Житомирська станиця була на етапі розвитку.

Постійно відчувається нестача досвіду пластування в дитинстві. Доводиться додатково наздоганяти, здобувати цей досвід, щоб передати його хлопцям. Навіть не уявляєте, як би я хотів, щоб в мене була можливість долучитися ще дитиною і мати свого виховника і наставника. Але були інші дорослі пластуни, які мені допомогли. Найбільшу роль зіграв Микола Бігус. Він роз’яснив більш детально, що можна робити в “Пласті” в дорослому віці, доніс цю проблему з нестачею виховників. Я цього не знав раніше, тож перехопив це співпереживання від нього і свідомо сказав, що хотів би долучитися і допомагати.

– Чи вплинув “Пласт” на твоє рішення обороняти країну? В умовах сьогодення, чи продовжуєш заняття і чи підтримуєш контакт зі своїми вихованцями? Як розподілилась відповідальність в нових умовах?

– Пластові цінності сприяли моєму рішенню стати на захист країни, але суттєво на це не вплинули. Адже у “Пласт” я прийшов вже сформованим, розуміючи, що іншого виходу не буде. Я активно, як волонтер, долучався до захисту країни ще до повномасштабного вторгнення.

Я підтримую контакт зі своїми хлопцями. Заняття не продовжую, просто фізично не вистачає часу, а морально — сил. Адже зараз на 200% у війську і тут віддаю всі свої знання, вміння і енергію. І просто не вистачає на щось інше, навіть на особисте життя. Але підтримую контакт, стараюся бачитися з хлопцями, відповідати на їхні запитання, консультувати.

У моєму курені всі хлопці, які були упорядниками – всі у війську, тому там просто нема кому займатися. На щастя, старші юнаки підхопили відповідальність і “тягнуть” весь курінь. Також дівчата-волонтерки з нашої станиці, з куреня Наталі Кобринської, погодилися допомогти, щоб курінь просто не розпався. Але навпаки він зараз більше зміцнів, набралися нові гуртки. Це взагалі круто. От відбувся нещодавно перший курінний табір. Тому продовжуємо пластувати.

Фото: особистий архів Івана

– Які підходи виховної програми роблять усіх дітей в “Пласті” рівними? Зокрема, у своїй виховній діяльності, як ти намагався дати дітям це відчуття рівності?

– Я б сказав, що підходи виховної програми відстоюють навіть не рівність, а справедливість. Відчуття справедливості.

Це забезпечує пластовий метод, який має 8 елементів. Наприклад, перший  елемент – це Закон і Присяга. Він означає, що всі пластуни добровільно складають Присягу і обіцяють дотримуватися її і нашого Закону. І ми маємо однакові права і повинні однаково виконувати свої обов’язки. Тоді ми будемо відповідальними громадянами, рівними між собою.

Також є елемент — гурткова система, який означає, що діти в “Пласті” займаються в малих групах. У гуртку хлопців дуже відчувається це бажання справедливості, щоб все було вирішено справедливо. Наприклад, коли хлопці на таборі будують браму, ми чітко розподіляємо обов’язки, щоб не було такого, що хтось “пахає”, а хтось відпочиває. Тобто кожен знає, що його ділянка роботи важлива і її треба виконати максимально ефективно. Тому що поруч є товариш, який робить так само свою роботу гарно. І якщо ти ще тільки навчаєшся, то стараєшся, щоб робити її в майбутньому ще краще і відповідати іншим хлопцям, які вже старші. Тобто це також приклад старших – ще один елемент нашого методу. І інші елементи (навчання через дію, тобто через практичний досвід або гру, життя в природі тощо) виховують цю рівність та справедливість.

– Змалюй ідеальний портрет виховника в нинішній час, який гуртуватиме спроможних пластунів, що творитимуть якісні зміни. Якими ключовими рисами він чи вона мають володіти?

– Бути патріотом своєї держави, відповідальним громадянином, мати моральні орієнтири – це само собою зрозуміло, це за замовчуванням. Не може бути так, що я просто займаюся вихованням, а все інше – поза мною. Треба бути активним членом громади, брати участь у формуванні держави, в обороні держави, коли це потрібно.

Бути гнучким і мати бажання постійно вчитися, не зупинятися – це одні з головних моментів. Мають бути також ті софтскіли, які ми в “Пласті” виховуємо в дітях: кмітливість, комунікабельність, ерудованість. Але це все можна підтягнути, якщо мати гнучкість і бажання вчитися.

Фото: особистий архів Івана

– Як зміниться виховна програма “Пласту” в післявоєнний період, коли першочерговим завданням буде  розбудова України? Адже простір можливостей для молодих людей стане дещо обмеженим.

На мою думку, виховна програма не те, що зміниться, а стане такою, якою має бути. Якщо говорити про історію “Пласту”, то він формувався і створювався саме на етапах творення, формування, розбудови України. Тому це один з основних елементів виховання в “Пласті”, що ми розбудовуємо нашу Україну. Ми почнемо дійсно бути активною молоддю нашої держави, яка буде брати активну участь у розбудові.

“Пласт” набуде тих сенсів, які в нього закладали з самого початку. Він завжди був тим основним рушієм розбудови держави і майбутнього України. Діти з дитинства виховували в собі бажання допомагати, відповідальності і свідомого українця, який в майбутньому повинен сформувати і зробити державу міцнішою, кращою, і щоб вона була. Тому я б не сказав, що простір можливостей буде обмеженим для молоді в післявоєнний період. Навпаки відкриються простори, де можна допомогти по-різному і це буде відчутно та помітно.

– Як це – бути виховником і створювати нове покоління свідомих українців, які в майбутньому формуватимуть і робитимуть нашу державу міцнішою?

– Я вирішив стати виховником, бо розумію, що треба робити внесок у молодь, виховувати її на правильних засадах, адже вони – наше майбутнє. Я прихильник такої чи то теорії, чи то аксіоми, що нас врятує тільки освіченість суспільства. І коли будуть вже з дитинства, змалечку, виховані відповідальні громадяни, то вони потім в майбутньому нестимуть це все далі. Нас стільки років знищували, посягали на нашу самобутність, що лише формування нового, зміна поколінь відповідальних громадян – принесе успіх формуванню нашої  держави, зміцненню і розбудові.

– Що можеш побажати тим, хто думає про виховництво зараз, але вагається? Адже знаємо, що “Пласт” зіштовхнувся із нестачею волонтерів-виховників, які готові займатись з дітьми за пластовим методом.

– Ставайте прибічниками моєї теорії — вкладайтеся у виховання нашого майбутнього. Це наші наступники, які будуть нести наші ідеї державності, і це спасіння нашої самобутності та самоідентичності. Тому, якщо ти бажаєш долучитися до майбутнього, передати свій унікальний досвід молодому поколінню, і щоб наша держава існувала ще багато-багато років, то приходь в “Пласт”, ставай виховником і не вагайся. Зараз часу вагатися немає. Нам треба просто брати і робити.

Фото: особистий архів Івана

Анастасія Слюсаренко – пластунка зі Львова, пройшла всю пластову програму та до 18 років досягла найвищого ступеня “пластунки-вірлиці”. Після цього продовжила волонтерство у “Пласті” та стала виховницею (менторкою) для групи пластунок 11-18 років, а згодом очолила виховний підрозділ — курінь (близько 50 дівчат-пластунок, що проходять програму). Була керівницею найбільшого осередку “Пласту” у Львові. Кількарічна організаторка всеукраїнських та міжнародних пластових таборів. Поза “Пластом” – співзасновниця і голова першого в Україні продовольчого банку “Тарілка” та PM у компанії “Elogic Commerce”.

Фото: особистий архів Анастасії

“Упродовж восьми років турбувалась про всебічний та патріотичний розвиток дівчат. Згодом, протягом чотирьох років, була зв’язковою пластового куреня к.ч. 26 ім. Олени Пчілки (група з 50 дівчат) – менеджеркою виховного процесу, команди інших впорядниць, головною організаторкою трьох літніх наметових таборів серед природи. За цей період бралась також неодноразово за організацію благодійних таборів для дітей ветеранів АТО, метою яких була соціальна реабілітація та активне дозвілля учасників.

Один із найважливіших обов’язків пластуна – допомагати іншим. Керуючись цим принципом, у 2019 році Анастасія разом з командою однодумців стала співзасновницею першого продовольчого банку в Україні “Тарілка”, що до сьогодні активно розвивається у Львові. Організація має на меті вирішувати одночасно дві проблеми: екологічну та соціальну. “Тарілка” рятує їжу, яка рятує людей шляхом мінімізації кількості органічних відходів у мережах супермаркетів/виробників та регулярної допомоги продуктовими наборами нужденним людям”.

– Якою була твоя виховниця в юнацтві, чого ти навчилася в неї? Можливо, є якийсь яскравий спогад про неї, якісь слова, які вона навчала, пригода, яку ви пережили разом? Як вона вплинула на формування твого характеру? 

– Моєю виховницею в новацтві (6–11 років) була ст.пл.гетьм.вірл. Оля Герус, ЧоК, а в юнацтві (12–17 років) – ст.пл.вірл. Іванка Репетило, КВ. Хоча я вже не юначка, але вони обоє для мене досі є прикладами для наслідування, як у професійному, так і в пластовому житті. Іванка дала мені дуже чітке усвідомлення того, наскільки цінна і важлива Пластова Присяга. З моменту заприсяження в мене з’явився дуже чіткий життєвий дороговказ. Іванка завжди знала, як мене до чогось мотивувати і чим зацікавити. Завдяки її підтримці я вперше себе випробувала у лідерських ролях в гуртку та курені, а ще наважилась поїхати у всеукраїнський мандрівний табір “Говерля”. Я хвилювалася, чи не буде це мені складно, як на перший табір такого рівня, але, коли Іванка сказала, що вона там була серед організаторів і “це для дівчат такий самий виклик, як для хлопців Легіон”, то мені захотілось чим швидше закінчити першу “пробу” і здобути новий ступінь, щоб мати можливість поїхати на цей табір. Думаю, це дуже вплинуло на мій характер.

Фото: особистий архів Анастасії

– Які підходи виховної програми роблять усіх дітей в “Пласті” рівними? Чи відчувала ти це на собі в юнацтві, що ти та інші пластуни – рівні? Чи вплинула на це твоя виховниця? 

– Яскравий приклад – таборове літо. І хлопці, і дівчата там облаштовують все спорудами, використовуючи фізичну силу (здавалось би, хлопчача справа), а разом з тим усі вчаться готувати смачно (хоч є стереотип, що кухня – то дівоче). На крайових таборах у мандрівках і хлопці, і дівчата порівну ділять груповий реманент (спорядження), щоб рівномірно розподілити вагу кожного наплечника і всім було комфортно іти. Зазвичай на Святах Весни (змагання з табірництва) для дівочих і хлопчачих куренів є спільний залік. Мабуть, я навчилась рівності завдяки “Пласту”, а виховниця забезпечила середовище для цього усвідомлення і завжди була поруч з правильними настановами.

– Чи є певний страх чи слабке місце, які ти подолала саме в “Пласті”? Якщо так, то як це відбулося, хто саме підштовхнув тебе і допоміг?

– “Пласт” дав мені купу можливостей для чогось “вперше”. Перед кожним був свій особливий мандраж, але основне, що я з цього навчилась – ніколи не боятись пробувати і не боятись помилитись. Адже завжди буде хтось, хто допоможе або навчить, як стати кращою. Це і про публічні виступи, і про взяття 100-відсоткової відповідальності, про рішення зайняти чільну управлінську позицію.  

Фото: особистий архів Анастасії

– На якому етапі відбувається самоусвідомлення себе в організації? Адже, це фактично створення “себе” з нуля, незалежно від свого соціального статусу чи походження.

– Це усвідомлення приходить особисто до мене певними циклами. В юнацтві спершу це була Пластова Присяга, а згодом – віра у свої сили і можливості після здачі третьої “проби”. На етапі переходу до старшопластунства (після здобуття 18 років) я захопилась виховницькою місією, розуміючи, що це буде моє довготермінове зобов’язання у “Пласті”. Тоді набрала гурток, стала зв’язковою. Коли відчула, що віддала весь свій багаж досвіду гуртка та курені, захопилась бажанням покращити організаційний розвиток в організації. І так стала станичною у Львові. Зараз у мене новий етап — хочу розвивати у “Пласті” спеціалізацію мого старшопластунського куреня “Бунтарки” (екстримальні види спорту), і створювати можливості для юнацтва спробувати себе у манрівництві, лещетарстві, скелелазінню, сплавах. Виходить, що на кожен етап в житті для мене щоразу відкриваються нові сенси і можливості у “Пласті”.

– Зважаючи на активну фазу війни і постійну небезпеку, як адаптовано виховну програму, щоб створити це відчуття безпеки для дітей? Які зміни у виховній діяльності ти відчула на собі, як змінилися потреби в дітей?

– Думаю, це унікальна історія, коли одні старші пластуни захищають нас в складі ЗСУ, інші займаються військовим волонтерством і допомагають долати гуманітарну кризу, а разом з тим продовжують виховну діяльність. Юнацтво зараз бачить дуже чітку модель поведінки для наслідування, і дуже важливо зараз забезпечити безперервний виховний процес, щоб дати дітям середовище для взаємодії та саморозвитку, дозвілля, попри жахливі події і новини. Діти прагнуть зараз спілкування, можливості обмінятись думками та емоціями.

Пластові табори – це найефективніший інструмент для втілення пластового методу. Ми маємо дуже цінувати ті команди, які вже 2 роки поспіль беруть на себе відповідальність за безпеку і організовують десятки таких пригод для дітей. Зокрема, вдячна “Бунтаркам” і “Бурлакам” із США, з якими ми разом організували табір “Побурлакуємо світами” вперше за кордоном, з міркувань безпеки у Австрії. Також дякую скаутам США та інших країн, які і цього, і минулого року надали нам свої бази для таборування і допомогли всім необхідним, щоб таборове літо відбулося.

Фото: особистий архів Анастасії

– Яким ти бачиш ідеальний портрет виховника в нинішній час, який гуртуватиме спроможних пластунів, що творитимуть якісні зміни. Якими ключовими рисами він чи вона мають володіти?

– Ключові риси виховника сьогодення:

• Гнучкість до змін та високий рівень самоорганізації, самомотивації.

• Лідерство. Вміння організувати команду довкола поставлених завдань і правильно розподілити ролі для їх ефективного досягнення: навички проектного менеджменту, вміння поставити процеси.

• Наявність емоційного інтелекту, емпатії, вміння розуміти свої емоції та емоції іншого.

• Загальний набір педагогічних навичок, щоб якісно ділитись досвідом з дітьми.

• Володіти хоча б базовим рівнем вікової психології дитини та підлітка, щоб розуміти і враховувати вікові особливості та потреби юнацтва під час виховного процесу.

– Чому ти вирішила стати виховницею? Які були найбільші труднощі в цьому процесі, і як ти з ними справлялася? Чи намагалася передати дівчатам те, чого тебе навчила твоя виховниця?

– Рішення стати виховницею — на цей момент є одним із моїх найвідповідальніших і найцінніших рішень у житті. Виховництво навчило мене брати на себе 100-відсоткову довготермінову відповідальність за досягнення поставлених завдань та цілей. Моя мотивація була однозначною — створити для юначок в гуртку таке ж якісне середовище для саморозвитку, як це колись зробили у Пласті для мене, але додавши туди вже свого досвіду з юнацтва і з вищою планкою. Сьогодні я насолоджуюсь результатом, бо естафета продовжується — мої юначки набирають свої гуртки, долучаються до інструкторських та адміністративних ділянок у Пласті.

Тим, хто думає, але вагається, чи набирати гурток — це має бути дуже зважене і свідоме рішення. Не варто набирати гурток, якщо немає внутрішньої віри у себе чи в майбутній результат. Проте, якщо десь всередині горить вогник з бажанням ширити пластові цінності, охота до особистісного саморозвитку у дорослому віці, а чар пластування не відпускає — саме час наважитись розпочати нову пригоду і стати прикладом для дітей, які дуже швидко подорослішають і стануть близькими друзями чи подругами.

Додаток від Насті:

Змонтовані відео пригод з моїм гуртком “Зозульки”:

https://youtu.be/2Td4DYiw7Zk

https://youtu.be/YsFoHgVxDkY

https://youtu.be/f7TqTIfarjk

https://youtu.be/E9XcDq1dM3M

https://youtu.be/GAqnIWTOqmg

Ксенія Балук — пластунка зі Львова, пройшла пластову програму до 18 років. Після стала волонтеркою-виховницею та згодом очолила виховний підрозділ — курінь (близько 50 дівчат-пластунок, що проходять програму). Досвідчена організаторка пластових акцій, не раз очолювала підготовку заходів на 200+ учасників. Кілька років відповідала за розвиток пластової програми для молоді 11-18 років у Львові, а сьогодні відповідає за виховну програму цієї групи на рівні всієї України.

Фото: особистий архів Ксенії

“Я приєдналась до Пласту в 13 років у Львові, це майже 20 років тому. Активно пластувала в юнацтві (до 18 років), потім вже як старшопластунка. Посідала різні позиції в пластових проводах в своєму місті та Україні.  Зараз я є Крайовою Булавною юнацтва, що в перекладі з пластової мови означає, що я відповідаю за вікову групу 11-18 років в Україні”.

– Якою була твоя виховниця в юнацтві, чого ти навчилася в неї?  Як вона вплинула на твій особистісний ріст, гартування характеру, усвідомлення і прийняття пластових цінностей як особистих орієнтирів в житті? 

– Моя виховниця для мене, перш за все, була подругою і наставницею. Я тішусь, що навчилась у своєї виховниці докладати зусиль, старатись все робити якнайкраще, а ще тому, що ми завжди маємо допомагати одні одним. Також маю сказати, що моя виховниця зараз є моєю близькою подругою (привіт, Наталя). У нас дуже багато спільних історій, назбирається на невеличку книжку.  Пам’ятаю свій перший табір, який був вишкільним і, окрім того, з жахливою погодою. Ми були наскрізь мокрі, але програма тривала, табір продовжувався, треба було виконувати якісь завдання. І я чітко не пам’ятаю чи ми, чи наші виховниці придумали одягати на себе яскраво-блакитні сміттєві пакети і називали один одного жувальними гумками “Дірол”. І настрій автоматично у всіх став класним. Радість в простих речах.

Фото: особистий архів Ксенії

– Які підходи виховної програми роблять усіх дітей в Пласті об’єднаними з огляду на спільні життєві цінності? Чи відчувала ти це на собі в юнацтві, що ти та інші пластуни споріднені? Чи вплинула на це твоя виховниця?

– Перш за все це програма та пластовий метод. Усі в пласті можуть проявити себе, спробувати себе в різних ролях у своїй малій (гуртку) чи більшій (курені) групі. Виховниця завжди стимулювала нас пізнавати якнайбільше в Пласті, їздити на різні заходи і табори, створювала нам ці умови. Також після проходження певних етапів програми пластуни можуть обрати собі напрям за зацікавленням, так звану спеціалізацію.

– Чи є певний страх чи слабке місце, які ти подолала саме в Пласті? Якщо так, то як це відбулося, хто саме підштовхнув тебе і допоміг?

– Я не можу сказати про якийсь конкретний страх, висоти я все ще боюсь. Проте саме Пласт допоміг мені спробувати втілювати великі проєкти, не боятися складних, незрозумілих завдань та постійно випробовувати свої можливості. У Пласті я відкрила для себе любов до мандрівок, гір, річок та озер. Відчуття піднесення, коли ти подолала якийсь складний виклик. Саме після пластових пригод я вірю, що вихід є майже з будь-якої ситуації. 

Фото: особистий архів Ксенії

– Про який всесторонній розвиток нового покоління дбає Пласт в умовах повномасштабної війни? Адже організація є активною у виробленні політик, які стосуються дітей і молоді, української ідентичності, волонтерства тощо.

– Наша організація, як і держава, зараз переживає неймовірно складний час. Проте саме такий час і дає змогу чітко побачити пріоритети, що нам необхідно зробити, де варто покращити себе. Зараз ми в процесі розробки та впроваджень політик безпеки, як фізичної так і психологічної, впровадження екологічної політики, а також оновлення правил організації заходів та таборів. Мені здається, що ми зараз можемо ще раз критично глянути на себе та зрозуміти, де треба докласти більше зусиль. Стресові ситуації часто стають каталізатором змін.

– На твою думку, як зміниться виховна програма Пласту в післявоєнний період, коли першочерговим завданням буде  розбудова країни, а для українців настане переломний етап усвідомлення себе в цій ролі?

– Розбудова України зможе дати такі напрямки, про які ми зараз не думаємо. Я вірю в те, що після перемоги до України прийдуть інвестиції, нові можливості, нові напрямки роботи. І молодь може бути рушієм цієї роботи. А також ми зараз є в процесі оновлення пластової програми і я сподіваюсь, вона також буде допомагати пластунам шукати себе та розвивати свої можливості.

– Змалюй ідеальний портрет виховника в нинішній час, який гуртуватиме спроможних пластунів, що творитимуть якісні зміни.

– Перш за все, ключові риси будь-якого пластуна описані в Трьох головних обов’язках та в 14 точках Пластового Закону. Для мене впорядник гуртка має беззаперечно вірити у своїх юнаків, надихати їх та бути підтримкою. Він має бути прикладом роботи над собою та для інших. А ще для мене впорядник має бути життєрадісним.

В одній із найважливіших пластових книг “Велика гра” написано, що пластун вчиться бути особисто успішним у житті, щасливим, усміхненим та допомагати іншим. Я думаю це найважливіше завдання будь-якого пластуна, не лише виховника. 

Фото: особистий архів Ксенії

– Чому ти вирішила стати виховницею? Які були найбільші труднощі та орієнтири в цьому процесі і як ти визначила головні пріоритети? Що можеш порадити тим, хто думає про виховництво зараз, але вагається?

– Я дуже хотіла створити те середовище розвитку та чару пластування, яке мені дала моя виховниця. Мені хотілось, щоб вони відчули ті пригоди, щоб перейнялись тією неймовірною дружбою, що зароджується в Пласті на все життя. Найбільшою трудністю досі вважаю зробити цей вибір — стати виховником та довести справу до логічного кінця (коли юнацтву є 18 років). Ти дуже прив’язуєшся до свого гуртка, при цьому це дуже великий шмат часу (в моєму випадку 7 років), тому треба добре усвідомлювати, що ти цього хочеш. Тим, хто вагається, я б рекомендувала поїхати на пластовий табір і побачити юнацтво під час гри, квесту, змагання, ватри і відповісти собі на запитання: чи хочу я створити для когось це відчуття радості?