Не встигла забрати собаку через підрив Каховської ГЕС, а потім її викрали: історія херсонки

На жаль, багато херсонців, які пережили війну в умовах окупації, не змогли залишитися у своєму рідному місті після його деокупації. Відтоді, як українські сили посунули ворога з Херсона, противник почав посилено обстрілювати місто, прагнучи помститися місцевим мешканцям, які не підтримали “панування російського”, а також військовим, які тепер могли базуватися у Херсоні.  

Особливо критичною ситуація стала після підриву Каховської ГЕС, коли херсонці були змушені залишати місто фактично без нічого, аби лише врятуватися. Люди брали з собою лише документи, і, на жаль, не завжди могли евакуювати домашніх улюбленців. Це призвело до того, що багато тварин залишилися на території, яка постраждала від затоплення.  Лише після спаду рівня води зоозахисні організації почали займатися порятунком тварин. Завдяки їхнім зусиллям багато херсонців змогли знайти своїх домашніх улюбленців, але є й інші історії…

Херсонка Олена Молокова з дітьми та тваринками перебувала у місті протягом усього періоду окупації. Тоді вони неодноразово були змушені напряму стикатися з російськими військовими, а також в остраху ховати українську символіку… Але вже після деокупації їм довелось виїхати з Херсона через щоденні обстріли. Спершу мало хто хотів приймати родину з тваринами, тому Олені доводилося поступово вивозити кожного улюбленця. І коли прийшов час вивозити останню собачку, ворог підірвав Каховську ГЕС. За її словами, в їхньому районі тварин практично не евакуювали, адже вони “нічого не потребували” і могли сховатися на верхніх поверхах під’їзду. Однак її собаку Жужу вивезла одна з громадських організацій, і дотепер Олена не може її повернути. Станом на зараз, тривають судові процеси, тож точно підтвердити або спростувати наявну інформацію – Букви наразі не можуть. Зауважимо, що в матеріалі озвучено позицію саме Олени Молокової. Надалі Букви слідкуватимуть за перебігом справи й, за потреби, даватимуть оновлення.

Більше про те, як Олені довелось знищувати сліди своєї волонтерської діяльності щодо допомоги військовим, яку вона розпочала ще у 2014 році, про партизанство в окупації,  “допомогу”, яку пропонували росіяни, практику викрадення людей “на підвали”, те, як змінилась безпекова ситуація у місті після деокупації, власний виїзд та хронологію евакуації усіх тварин – Олена поділилась для Букв.

Далі – пряма мова Олени.

Фото: особистий архів Олени

• Про партизанство та особисті виклики як зооволонтерки в окупованому Херсоні

– Усю окупацію я перебувала у Херсоні. Ми проживаємо на районі Острів, і саме тут був великий блокпост рашистів. Мені довелося дуже коротко підстригтися, оскільки моє волосся вже сиве, а з такою зачіскою я виглядала зовсім непримітно. Я ще й намагалася одягатися як безхатько, щоб мати можливість хоча б якось пересуватися містом і возити дітей до лікарні. Під час окупації я отримувала багато пропозицій від родичів з Данії, Німеччини та Ізраїлю виїхати до них через Крим. Ці розмови доводили мене до сліз, оскільки я не могла залишити своїх тварин – вони моя родина. Всі вони вже старенькі й зі мною багато років, тому залишити їх для мене було неможливо.

В окупації ми партизанили, допомагали переховувати наших хлопців, які воювали ще з часів АТО. Найстрашніше було, коли я перебувала з тваринами поруч із рашистами. У мене собаки дуже гавкучі, але загалом вони добрі й люб’язні. Я дуже боялася, щоб вони не почали гавкати, оскільки росіяни стріляли по тваринах, які лаяли. Якось я з дітьми та п’ятьма собаками пішла на дитячий майданчик, і росіянин наставив на нас автомат. І, уявіть, жодна собака не загавкала. Я думала: “Які ж вони в мене розумні”. І ось цей рашист майже весь час стояв з автоматом, дивлячись, як діти катаються на гойдалках, і лише тоді опустив зброю, коли побачив, що мої діти з діагнозом ДЦП.

• Про приховування української символіки, спротив та об’єднання людей 

– Я волонтерила ще з 2014 року. У моєму кабінеті, коли я працювала в салоні краси, були розвішані оголошення з інформацією про потреби наших хлопців – про бронежилети, каски, генератори і тому подібне. Двері моєї квартири були пофарбовані в жовто-блакитні кольори, на них висіло багато патріотичних наклейок, прапор Правого сектора, і було написано щось про “кацапню”. Коли почалася окупація, я намагалася здерти ці двері ножем, зірвати всі наклейки та сховати всю патріотичну атрибутику серед дитячих речей. Дуже боялась потрапити “на підвал”. Бо неодноразово, коли ми їхали маршруткою, росіяни зупиняли її, виводили людей, зав’язували скотчем очі та руки – і більше я про цих людей особливо нічого не знала. Так полювали на тих, хто був неугодним, і не лише.

Ще в окупації були шалені черги. Я, наприклад, ставала в чергу до аптеки зранку, а виходила лише близько шостої вечора. Але наші люди в окупації робили неймовірне. Вони ходили пішки в небезпечні райони за водою чи їжею для дітей. Не уявляєте, наскільки сильні наші люди. Також, на початку окупації, у нас навіть була організована “нічна варта” – місцеві збиралися й патрулювали вулиці вночі, щоб не дати безхатченкам розграбувати магазини. Колаборанти, звісно, теж були, але більшість із них пізніше втекли до Росії. 

Фото: особистий архів Олени

• Про “допомогу” росіян на противагу змінам, що принесла окупаційна політика

– Мої друзі часто жартують, що: “як добре, що у Молокової є діти, інакше ми знаємо, де б вона була”. І я б стовідсотково пішла добровольцем на фронт. За своєю натурою, я воїн. Завжди за справедливість і те, щоб допомагати тим, хто цього потребує. І в окупації, і після деокупації я займалась саме тим, що добувала корм для кішок та собак. Так, до речі, вже після деокупації, коли вивезла дітей до Одеси, я познайомилась з “Animal SOS Odessa”, ми спершу комунікували саме щодо кормів, як і з іншими організаціями, які могли б надати гуманітарну допомогу для тварин. Але про цю організацію – пізніше.

Якось в окупації нам довелось купити російські сімкарти, тому що у нас в під’їзді багато літніх бабусь та дідусів, і сімка давала нам можливість, раптом що, викликати для них швидку допомогу. І коли я придбала сімку, мені почали телефонувати рашисти та казати, щоб я приїхала отримала гроші для дітей. Я тоді спершу відмовилась. Потім мене переконали, тому що всі наші карти були обнулені. І коли дітям потрібна була молочна суміш, памперси та інші потреби – я мала думати про них. Там, до речі, за цими грошима були шалені черги. Перед тим, як мені дали ці гроші, я одразу знайшла людину, яка міняє рублі на гривні. Бо, не повірите, але в кожен магазин, який ми заходили, спершу тихенько запитували: “з вами розраховуватися гривнями чи рублями?”, і всі відповідали, що гривнями.

В загальному, цих грошей приблизно було близько шістдесяти тисяч гривень. А в окупації, що б ви розуміли, ціни були божевільні. Якщо зараз спідню білизну я купую за триста гривень, то тоді це була тисяча гривень. Сухий корм, який я купувала за 500 гривень мішок, в окупації коштував дві тисячі гривень. Свічки – звичайні маленькі – були по 80 гривень. І, виходить, що я розділила ці гроші на базові потреби та смаколики для дітей, і другу частину витратила на корм для тварин.

Фото: особистий архів Олени

• Про перші емоції після деокупації Херсона й те, як згодом у місті почастішали російські обстріли

– Після деокупації, коли наші хлопці зайшли, ви навіть не можете уявити, якими були наші емоції. Згадую, і одразу починаю плакати. Наші перший час ходили шукали колаборантів, перевіряли кожну квартиру і пам’ятаю, як я вкладала дітей спати, чую, собаки лають, а потім стукіт у двері. Я відчиняю, а там стоїть хлопець і бачу, за розпізнавальними знаками, що наш українець. Він тоді українською просить показати йому документи, а я дивлюсь, у мене сльози на очах і кажу: “можна я вас обійму?”. 

Але після деокупації теж почалися жахи. Було дуже гучно, але тепер ми хоча б відчували, що в Україні. Бо коли в окупації над нам літали російські винищувачі, ось це було страшно. Після деокупації, під час обстрілів, страх був іншим. Але обстрілювали Херсон постійно. Бувало, що телефонували сусідам, а вони попереджали: “Не йди до АТБ, бо тільки що був приліт, і на вулиці лежить мертвий чоловік.”. Найгірше було, коли через обстріли неможливо було належно поховати тварин – уламками їхні тіла посікало настільки, що неможливо було зрозуміти, де яка частина. Доводилося збирати їх буквально по частинах.

Фото: з відкритих джерел (мікрорайон Острів)

• Про рішення виїздити до Одеси, пошук помешкання з тваринами та поступову евакуацію усіх улюбленців з Херсона

Коли вже було два прильоти біля мого будинку, тоді я вирішила їхати до Одеси. Якось вночі мене аж відкинуло вибуховою хвилею… Вирішила їхати до Одеси, бо близько. В Миколаєві тоді теж було страшно, а Одеса – це щось більш рідне. До того ж, я ще й по татовій лінії одеситка. І ось ми увесь день їздили містом, допоки я шукала помешкання, бо ніхто не хотів брати нас з тваринами. І вже коли ми знайшли квартиру, нам спочатку дозволили заселитися лише з однією собакою. Зараз ми мешкаємо в цій же квартирі, але з шістьома собаками. Так от, щоб трішки підготувати господарку, мені довелось перевозити кожну собаку окремо. Наприклад, свою Нору я вивезла першою, оскільки у неї була пухлина і потрібно було якнайшвидше оперувати. Потім у моєї Королеви почалися панічні атаки, і я вивезла її наступною. 

Останньою я мала забрати свою дорогу Жужу. Вона залишалась у Херсоні найдовше, але була у хороших умовах, із зооволонтерами, яким я надсилала гроші за перетримку. Вона добре себе почувала, була доглянута, завжди нагодована. Я в той період займалась лікуванням інших собак. Але коли ми вже мали забирати Жужу, росіяни підірвали Каховську ГЕС. І відтоді я просто “жила на телефоні”… Жужу – собачка волелюбна. Вона ніколи не могла всидіти вдома. Тому я не уявляла, як і де вона може бути…

• Про пошуки, а згодом боротьбу через суди за повернення Жужу

– Наш район Острів розташовано на березі Дніпра, тому там у кожного другого є човен. Я просила місцевих хлопців чи то під’їжджати, чи то підпливати до нашого дому, подивитися, чи є там Жужа… Потім виявилось, що якийсь чоловік взяв Жужу і сів з нею у човен. Тоді, дорогою, на березі Дніпра мою собаку забрала організація “Animal SOS Odessa”. Потім, вже коли я зайшла на їхню сторінку, дізналась, що тих тварин, яких вони “евакуювали” – 9 червня привезли до Одеси, а 10 – всіх роздали. Вони публікували маленькі фото, на яких люди шукали своїх тварин. Під фото Жужу вони написали, що її шукають. Люди давали їм посилання на мою сторінку, але в організації відповідали, що це нібито не моя Жужу. Я просила детальні фото, тому що у Жужу був прокол вуха від кліпси, і в неї частково немає зубів. Але мене запевняли, що це не вона. Але Жужу – це моя собака, яка була зі мною протягом дев’яти років, для якої я віддавала всю душу і знала про неї все.

Фото: надано Оленою
На фото: Жужу

В результаті, мої спроби довести, що це моя собака – закінчились булінгом з їхньої сторони. Я писала заяви в поліцію, в прокуратуру, винаймала машину, їздила Одещиною, коли мені казали, що десь бачили Жужу, шукала її, просила повернути її за будь-які гроші. Але ні. У мене не залишалось нічого, крім того, щоб подати на них до суду. І я знаю, що з цією організацією це не перші подібні випадки. Вони мені навіть надсилали відео, де Жужу нібито у новій родині. Вона там піджимає хвіст, не хоче йти на контакт, її називають Найдою… Після цього випадку мені довелось усіх своїх собак чипувати. Зараз я дуже сподіваюсь перемогти у суді, повернути свою собаку та поїхати додому.

• Про херсонців та рідний Херсон, куди Олена тепер точно має намір повернутися після повернення Жужу

– Я обожнюю свій Херсон. Я ніколи не бачила такої об’єднаності, як у нас. Я не вірила, коли чула про те, як наші люди рятували тварин під час затоплення. І котів, і собак. Бо раніше у нас був поділ на господарів окремо собак та окремо котів… Більшість справді змінилися у кращу сторону. Коли до нас приїжджали з місцевих сіл, у нас ніколи не було поняття “переселенці”. Це наші люди. Ми несли їм все. Я ще одразу згадую 2014 рік. У нас є місцева церква, вона жовто-блакитна, і там є отець, який потім потрапив “на підвал” і дивом врятувався та вивіз сім’ю. Ця церква, до речі, зараз повністю зруйнована. Але у 2014 році до цієї церкви місцеві мешканці зносили продукти нашим хлопцям на фронт. Бабусі, які ледве ходили, несли для них олію, цукор, та інші домашні продукти… У нас дуже багато хороших людей.

Так, в Херсоні зараз сильно страшно. У нас дуже багато гине людей. Молодих людей… Підлітки залишаються без батьків. Росіяни просто полюють на людей дронами, скидають ці вибухівки. Але я дуже люблю Херсон, вірю у нашу перемогу та повернення наших людей живими та здоровими. Я впевнена, що в Україні все буде добре. Головне – перемогти.