Перший чоловік загинув в Іловайську, другий – зараз у полоні: історія запоріжанки Галини

Десятиріччя російсько-української війни – це час, за який життя однієї родини може докорінно змінитися. Це період, за який народжується дитина і виростає, стаючи майже сформованою особистістю, здатною усвідомити, що насправді значить війна. Або ж це час, за який “дитина”, що зростала в умовах війни, досягає повноліття і точно знає, що тепер також стане на захист своєї держави. Це десятиріччя, протягом якого війна та втрати не зупинялися ні на мить. Хтось, хто взяв до рук зброю ще у 2014 році, загинув уже під час повномасштабного вторгнення. Для них – це десятиріччя стало власною ерою війни. А для когось, у цій “ері” вже третій рік відведено місце в російському ув’язненні. І за цей час життя людей також здатне змінитися кардинально. Щоденні втрати й народження нового життя – буквально йдуть разом пліч-о-пліч.

Так, для родини Галини Кравцової війна принесла трагічні наслідки ще у 2014 році. Її чоловік Роман, який до того працював токарем на заводі, опинився в одній з найгарячіших точок серпня 2014 року – в Іловайську. Роман обіймав посаду телефоніста (нині зв’язківець), він бачив чимало переломних подій, але оскільки на той момент Галина була вагітною другою дитиною, намагався її від них оберігати. Захисник загинув при виході з Іловайського котла, пересуваючись у південній колоні, на яку припав найбільший удар. Галина не приховує, що тоді це відчувалось як: “життя, яке зруйнували”. 

Фото: особистий архів Галини (на фото: перший чоловік Роман Кравцов)

Далі вона певний час самостійно опікувалась вихованням двох синів. І, власне, пізніше познайомилась з Олександром, який теж мав військовий досвід. Разом з його синами та доньою вони стали однією великою дружньою родиною. Однак, з розгортанням повномасштабної війни, Олександр знову став на захист держави, опинившись у Маріуполі. Вийти з міста він зміг, як і всі оборонці, що перебували на “Азовсталі” – завдяки домовленостям про полон. Проте далі – звістки про нього практично перервалися… Це не єдине випробування для Галини протягом цих років: не так давно, її старший син помер внаслідок хвороби. Тож, в контексті цієї родини, десятиріччя – дійсно великий проміжок часу.

Спогадами про власне довоєнне життя, втрату чоловіка під час вагітності, те, як довелося самостійно виховувати дітей, поєднуючи це з волонтерством, про знайомство з другим чоловіком, який теж є військовим, його рішення повернутися до захисту держави з початком повномасштабної війни, крайню розмову у день виходу в полон і три роки невідомості про його стан – Галина ділиться в інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів Галини

– Галино, не можу не запитати про Вашого першого чоловіка Романа.   Розповісте, будь ласка, про нього, про ваше спільне довоєнне життя, можливо, про те, що вас об’єднувало? Тобто, хотілося б почути про ті часи, які залишилися поза війною…

– Роман був надзвичайно людяний і дуже добрий в родині. На той момент у нас була одна дитина, старший синочок Андрій, тож все робили для нього. Бо такі вже молоді батьки були… До подій 2014 року, Роман працював звичайним токарем на заводі. Після служби він не був дотичний до армії, але завжди був дуже патріотично налаштований. І, знаєте, так було ще з дитинства.

Після загибелі, ми поїхали до його рідного села, батьківщини матері Романа (нині – окупована Василівка), і, власне, там знайшли його дитячий щоденник. Він був розмальований в українських символах, тризубах, прапорах. Зі словами “Слава Україні”. Вже тоді це була свідома позиція. І він проніс її крізь роки. Тож, коли прийшла перша повістка, одразу пішов сам. Це було 1 квітня 2014 року. Але, думаю, що тоді ще не було такого усвідомлення, що нас очікує. Особливо для мене. Я жила родиною, мріями, очікувала на народження другої дитини… Все, що було далі – тоді фактично зруйнувало моє життя. 

Фото: особистий архів Галини (з першим чоловіком Романом та старшим сином Андрієм)

– Чи можемо ми спробувати повернутися у той перший рік, коли Ви були вимушені будувати життя майже наново? Адже на той момент Ви вже чекали на народження другої дитини… Як Вам вдалося виховувати дітей і ставити їх на ноги?

– Роман загинув 29 серпня 2014 року. Вже 2 вересня ми опізнали тіло, тож змогли його належно поховати. З того моменту моє життя кардинально змінилося. Я не стільки “відбудовувала” його наново, скільки намагалася зберегти те, що залишилося. Коли загинув чоловік, я була в дуже незрозумілому стані, все ніби зупинилось, але ти продовжуєш робити те, що потрібно. Тоді це ще були перші загиблі, я намагалась розібратись з усіма паперами, оформлювала документи… І ось за цією всією метушнею я не могла спокійно оплакати свого чоловіка. Та й вдома намагалася стримуватись, бо старший син все розумів, і я не хотіла, щоб він бачив мої сльози. Ще й сама була вагітною.

Звісно, намагалася показувати себе сильною, але думаю, що в мене це не дуже виходило. Вже потім народився молодший син, у нього є певні проблеми зі здоров’ям, тому треба було багато часу приділяти йому. Я все робила машинально, але душею і серцем мене ніби не було поряд із дітьми. Дуже важко це все проживала.

Фото: особистий архів Галини (сини Андрій та Ростислав)

– В одному з інтерв’ю Ви згадували, що старший син був дуже близький із батьком і, власне, на момент його загибелі, Андрію було одинадцять років. Це вже свідомий вік, щоб усвідомити втрату. Молодший народився вже після загибелі Романа. Чи могли б Ви розповісти про синів більше?

– Так, молодший син, на жаль, вже не встиг побачити батька, але старшому дісталася вся його любов. Їхні стосунки були особливими: Роман спілкувався з Андрієм, як з другом. Мене син називав мамою, а батька – Ромою. Вони часто проводили час разом дещо по-своєму. Так, як розуміли лише вони. Коли Роман загинув, я фактично вмовила сина після дев’ятого класу піти навчатися в Запорізький ліцей “Захисник”. Там активно пропагували ідею саме патріотичного виховання.

Розумієте, це був початок підліткового періоду, і було складно його втримати, адже це хлопець. Ще й до того, я дуже багато часу приділяла молодшому синові через його лікування та реабілітацію. Я боялася, що старший може потрапити в погану компанію. Але в ліцеї синові подобалось, хоч спершу і були труднощі, але він потім помічав відмінність у світогляді з однолітками. Завершивши 10-11 класи, він вступив на електротехнічний факультет. Не так давно, Андрій помер внаслідок хвороби.

Фото: особистий архів Галини (зі старшим сином Андрієм)

– Галино, розповісте, як Ви познайомилися зі своїм другим чоловіком? Якщо я не помиляюсь, Олександр також пішов добровольцем на фронт у 2014 році, до того ж разом зі своїм вже дорослим сином. На момент Вашого знайомства, він же не перебував у війську, так?

– З Олександром ми познайомились через волонтерів. Знаєте, у важкий для мене період, Бог немов послав мені цих людей, і я, так би мовити, “влилась” в їхній колектив. Тривалий час ми з дівчатами плели маскувальні сітки. Це були хороші часи. Вони й дотепер продовжують свою діяльність як частина громадської організації. Щоправда, без мене. Я зараз повністю приділяю час молодшому синові й, на жаль, поєднувати усі справи дуже складно.

Щодо Олександра, так, він воював у 2014 році разом зі своїм старшим сином Павлом. А взагалі у нього четверо дітей. Він перебував на фронті трішки більше як рік, потім волонтерив у польовій пошті, й згодом повернувся додому до звичайного життя. Попри це, він завжди намагався приносити якусь суспільну користь, волонтерив, різними діями допомагав армії.

– Для Вашого молодшого сина Олександр став фактично єдиною людиною, яка втілювала образ батька в його житті. У Олександра теж є четверо дітей, які вже у свідомому віці. Як Ваша родина жила до повномасштабної війни, і як склалися стосунки Олександра з дітьми?

– Старший син, на момент зародження наших стосунків, вже був дорослим, тож з розумінням сприйняв Олександра в родині. Вони знайшли спільну мову, і син прислухався до нього. А ось для молодшого сина він ніби замінив батька. Хоч Олександр цього зовсім не прагнув. Він не намагався замінити батька, і Ростислав знає про свого справжнього тата. Але Олександра теж іноді називав “папа Саша”.

Фото: особистий архів Галини (Олександр з молодшим сином Галини)

Коли ми почали наші стосунки, я попередила його, що мені потрібен не лише чоловік, а й батько для дитини. Я розповіла, що Ростислав має певні проблеми зі здоров’ям, а він мені відповів: “Ти що, хочеш налякати мене дитиною?”. Олександр і суворий, і люблячий. Ростислав його слухається і дуже любить. І, знаєте, у нашій родині я почала вести звичайне життя, яке мені це дуже подобалось. Не скажу, що повернулася до того життя, яким воно було до 2014 року, але це знову було щось таке тепле та родинне… Ми стали дуже дружніми. До речі, середній син Олександра зараз теж воює. А молодший завжди поряд, він моя права рука і допомога. Ще один мій синочок. Донька Марина теж мені допомагає, часто підміняє з поїздками до Координаційного штабу.

Фото: особистий архів Галини

– Повернімось до подій повномасштабної війни. Якщо я правильно розумію, Олександр та його син Павло знову пішли добровольцями і опинилися у Маріуполі. Можете, будь ласка, розповісти, в якій бригаді вони перебували, на яких посадах, і якою була хронологія їх потрапляння на “Азовсталь”?

– Напередодні повномасштабної війни ситуація у суспільстві вже ставала напруженою. У нашій родині були розмови про війну, і Олександр планував піти до військкомату саме 24-го лютого. Він знав більше, ніж я, а мені, як жінці, дуже не хотілось повертатися до того стану війни, як це було у 2014 році. Але він готувався. І вже зранку 24-го лютого вони разом зі старшим сином стояли біля військкомату. Служили у складі 55-ї окремої артилерійської бригади “Запорізька Січ”, як і в 2014 році. Так би мовити, повернулися. До речі, на той момент їх ледве погодилися взяти, бо місць вже практично не було. 

Щодо посад, Олександр був водієм, а Павло – номером обслуги гармати. І ось вже у березні вони перебували на Лівому березі Маріуполя, і того ж місяця опинилися на “Азовсталі”. Вони розуміли, що місто вже оточено, тож єдиним варіантом було відійти на “Азовсталь”. Зв’язок, на щастя, з ними був завжди. Олександр, як справжній чоловік, підбадьорював, казав, що вірять у краще, заспокоював. Він не говорив, наскільки все погано.

Фото: особистий архів Галини (з Олександром)

– Попри це, можливо, було те, через що Олександр особисто переживав? Адже все-таки, у цих умовах був і його син. Вони обоє знали, якою є ситуація у місті насправді, бачили масштаби руйнувань, загиблих…

– Був момент, коли вони виходили з “Азовсталі” у місто, щоб допомогти іншим бригадам, тим, хто ще тримав вуличні бої. Тоді Сашка не взяли, і він не пояснив мені чому. Сказав, що як водій, потрібен на “Азовсталі”. Але пізніше, коли чоловік вже був у полоні, я дізналася, що у нього було уламкове поранення, через яке його не пустили. Син же пішов у місто, і майже два тижні з ним не було зв’язку. Олександр дуже переживав, думав, що сказати дружині і дитині, щоб ті не хвилювались. Він намагався триматися, але розумів, що ситуація була критичною, тому причин для хвилювання було чимало. На щастя, Павло повернувся живий. Проте з цієї бригади далеко не всі повернулися…

– Власне, як і всі бійці, що опинилися на “Азовсталі”, у травні Олександр та Павло за наказом вийшли в полон. Якою була Ваша крайня розмова? Чи розуміли вони, скільки триватиме цей полон? Адже, наскільки я знаю, тоді звучали певні терміни, зокрема й стосовно поранених.

– Вони вірили, що полон ненадовго. Звісно, що були якісь домовленості, але це ж Росія… Я розуміла, що їм не можна вірити ще після Іловайська, але надія теж була. З Олександром ми розмовляли, здається, 18-го травня, того дня, коли він саме виходив. І він мені сказав такі слова: “я буду землю гризти, я повернусь”. З того моменту, як вони вийшли в полон – інформації вже не було. Ми дізнаємось якісь новини лише від звільнених з полону. Були звістки ще у 2022 році…

Фото: особистий архів Галини

Знаю, що вони утримувались у Таганрозі. Зі мною на зв’язок виходив звільнений полонений, який сидів з Сашею в одній камері. То він розповідав жахливі речі. Дуже погано їх там годували, били, всі сильно схудли. Той хлопець, який вийшов, каже, що він до полону важив 120, а вийшов чи мінус сорок, чи п’ятдесят кілограмів. А Саша мій сам по собі дуже худенький. Потім були свідчення від інших звільнених, що їх (і Олександра, і Павла) перевезли у Каменськ-Шахтинський, там ніби вже були кращі умови. Але складно в це віриться. Саші зараз 51 рік, звісно, що всі ці недоїдання, побиття, незагоєні поранення – могли перерости у щось складніше. Зараз ми не маємо інформації щодо їхнього місцеперебування.

– Власне, якщо говорити про бійців “Азова” або морської піхоти, там ситуація щодо обмінів вкрай складна. На жаль, їх не обмінюють вже другий рік. Тож я хотіла запитати, якою є тенденція обмінів бійців бригади, у якій перебував Олександр разом із сином?

– За останній рік жодного бійця 55-ї окремої артилерійської бригади не було обміняно. Важливо розуміти, що бійці цієї бригади вже пізніше потрапили в полон на різних напрямках, але якщо говорити про тих, хто виходив з “Азовсталі”, їх не обмінюють. Загалом, з бригади, зокрема з тих, хто перебував на Запорізькому напрямку, нещодавно повернули кількох полонених. Однак з бійців, які були на “Азовсталі”, звільнено приблизно 5 осіб. Знаю, що один зі звільнених помер вже вдома… За останні два роки в списках немає нікого.

Фото: особистий архів Галини

– Галино, як Ви та інші родини продовжуєте працювати над поверненням своїх рідних? Які методи використовуєте, чи відчуваєте підтримку від державних структур або міжнародних організацій у цих зусиллях? Що допомагає Вам знаходити сили для цієї боротьби сьогодні?

– Ми за цей час створили громадську організацію, щоб мати можливість відвідувати тематичні зустрічі. Регулярно їздимо до Координаційного штабу, але, на жаль, це не має суттєвих результатів. Ми писали й президенту, і уповноваженому з прав людини, і до ООН, і до Міжнародного Червоного Хреста. Однак усі відповіді зводяться до того, що обмінами займається лише Координаційний штаб.

Ми також продовжуємо активно брати участь у тематичних зустрічах, проводимо акції нагадування, ставимо в місті білборди з зображеннями наших захисників і стимулюємо людей боротися за тих, хто відстоював нашу країну. Можливо, це не безпосередньо впливає на повернення наших людей, але ми не забуваємо про них.

Зараз моє життя повністю зосереджене на родині. Після смерті мого молодшого сина я прийшла до Бога, і ця віра допомагає мені триматися. Мій молодший син розуміє, що таке війна і що Росія є ворогом. Ми досить патріотичні, тож наші діти завжди знали, хто ворог. Ростислав розуміє, що Саша в полоні, і дуже чекає на його повернення. Іноді він може заплакати, вийти а емоції, але загалом залишається спокійним. Я постійно повторюю йому, що ми дочекаємося Сашу попри все.