Після 6 місяців в окупації: історія 21-річної дівчини, яка змінила професію й заново будує своє життя

“Всі мої родичі зараз в окупації, і я не бачила їх понад два роки. Я боюсь, що більше не побачу дідуся і бабусю. Мій дім окупований. Я кожного дня за ним сумую і часто згадую своє життя в Розівці до повномасштабного вторгнення. Добре пам’ятаю свою кімнату, що де стоїть, кожну деталь”, – розповідає Анна.

Так само добре вона пам’ятає лютий 2022 року. Як падав сніг, а вони з друзями обговорювали, чи почнеться війна. Новини ставали все напруженішими, але вони все одно відмовлялись у це вірити. 23 лютого її друг святкував день народження. Наступного дня мама розбудила її о 7 ранку. Війна таки почалась.

З батьками й молодшим братом вона сиділа у підвалі й читала новини. А потім до її батька, який працює у ДСНС, зателефонували. Розівку збирались обстрілювати з літаків. Приїхали сусіди, забрали її, маму і брата та відвезли у сусіднє село, за 11 км. Через три дні, Розівку вже окупували російські війська. З полиць магазинів швидко зникли продукти, але згодом у колгоспі почали пекти хліб.

“Я досі пам’ятаю, що це був найсмачніший хліб, який я коли-небудь куштувала, він був дуже м’який, гарячий і смачний”, – розповідає Анна.

В окупації дівчина провела 6 місяців. Спершу здавалось, що все скоро завершиться і їх деокупують. Коли нарешті з’явилось світло, вони увімкнули новини на українському каналі й побачили кадри з драмтеатру в Маріуполі. Далі ставало все гірше. Потрібно було евакуйовуватись.

“Я виїжджала без батьків, зі мною була сусідка. Ми знайшли автобус, водій домовлявся з блокпостами й вивозив людей”, – ділиться Анна. Вона пам’ятає, як вони проїжджали сіру зону, а в полі поруч з ними падали снаряди. “Не бійтесь, це вони вітають вас, що ви виїхали”, – заспокоював їх водій автобуса. Коли заїхали у село поблизу Запоріжжя. Анна побачила український прапор й заплакала.

У Запоріжжі неї чекав хлопець та подруги. Пізніше виїхали і її батьки. “Вони виїжджали колоною машин. Я про це нічого не знала. І ось я бачу вхідний дзвінок від мами. Беру слухавку і чую: “Ми в Україні”, – пригадує Анна.

Перші місяці у Запоріжжі пішли на те, щоб звикнути до того, що вони тепер у відносній безпеці. Було складно знайти житло. У місті був наплив ВПО і ціни на оренду житла підскочили ледь не вдвічі. Коли процес адаптації завершився, Анна почала розмірковувати, як бути далі.

До повномасштабного вторгнення Анна планувала працювати бухгалтером або помічником бухгалтера, закінчити магістратуру і стати аудитором.

“Коли я обирала, куди вступати, у мене був відчай: у 17 років я маю вирішити, ким працюватиму все життя! Напрямок я обрала самостійно: я завжди любила математику. Не жалкую, що зробила такий вибір, бо ці знання завжди будуть корисними”, – говорить Анна. Але маленькі зарплати у цій галузі й непропорційне робоче навантаження змусили її шукати інший шлях.

У дівчини був досвід роботи SMM-менеджеркою, Анна допомагала мамі вести сторінку в інстаграмі й створювати дизайн для дописів. Ця робота захопила її й вона вирішила спробувати себе в цій галузі. Натрапила на оголошення про відбір на безкоштовне навчання для жінок, що вимушено покинули домівку через війну, у Projector Foundation, подала заявку й успішно пройшла на курс з графічного дизайну.

Багато хто думає, що для того, щоб бути графічним дизайнером, потрібно від народження бути творчим і креативним. Так вважала й Анна, поки кураторка курсу не запевнила її, що інструментам графічного дизайну можна навчитись, головне – тренувати надивленість, вірити в себе і працювати, не чекаючи на натхнення.

Анна хвилювалась, але з підтримкою кураторки впоралась з завданням: “У мене з’явилась віра в те, що я знайду роботу, яка мені сподобається. Через 4 місяці після завершення курсу я вже проходжу стажування у маркетинговій компанії”.