«Понад 250 тисяч українців отримали інвалідність цьогоріч»: яку допомогу пропонує держава?

Незабаром Україна перетне рубіж трьох років повномасштабної війни, і цей час став надзвичайно травматичним для українського суспільства – як у фізичному, так і в психологічному аспектах. Якщо психологічні наслідки часто залишаються “невидимими” для пересічного громадянина, то фізичні прояви спостерігаємо на власні очі. 

Йдеться про кількість людей з інвалідністю, яка щоденно зростає внаслідок артилерійських, мінометних та ракетних обстрілів. Від важких контузій та інших ушкоджень, які можуть призводити до неврологічних розладів, до ампутацій кінцівок. Незалежно від ступеня травми, кожна людина, яка зазнала серйозних ушкоджень внаслідок війни, може отримати статус особи з інвалідністю і, відповідно, мати право на отримання низки соціальних гарантій.

Адже, наприклад, якщо йдеться про військового ветерана,  демобілізованого через важке поранення та ампутацію – надалі він першочергово потребує саме тривалої реабілітації. І, власне, на лікування і процес реабілітації витрачаються чималі кошти, при цьому ветеран також повинен мати ресурси, щоб забезпечувати базові потреби. То чи може він вільно звернутися до медичних установ для отримання безоплатного лікування, реабілітації і отримання засобів пересування? І чи передбачені базові соціальні гарантії для такої людини надалі? Про це Букви поспілкувались з Віталієм Музиченком – генеральним директором Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю,  підпорядкованого Міністерству соціальної політики.

Наразі Фонд має кілька основних напрямів діяльності: сприяння зайнятості осіб з інвалідністю, забезпечення організації до певних соціальних послуг, а також сприяння ефективній реабілітації, зокрема шляхом забезпечення допоміжними засобами реабілітації, включаючи протезування за державною програмою. Власне, останнє стає причиною дискусій в інформаційному просторі. Так, нещодавно у коментарі для Букв представники Патронатної служби “Янголи”, які нині збирають 20 мільйонів гривень на протези для вісьмох військових, зазначили, що вже другий рік поспіль кошти, виділені державою на протезування для захисників, повертаються до бюджету.

Більше про те, як в Україні зросла кількість людей з інвалідністю за останній рік, які програми реабілітації та соціальної підтримки вони можуть отримати від держави, як наразі планують врегулювати питання їхнього працевлаштування, чи відрізняється рівень фінансування потреб військових та цивільних, включаючи дітей, а також скільки військових пройшли протезування за два роки, і чи є у держави визначені ліміти – для Букв розповів Віталій Музиченко.

На фото: Віталій Музиченко
Фото: надано Віталієм

– Розпочнімо з теми зростання кількості людей з інвалідністю в Україні. Як військових, так і цивільних, включаючи дітей. Яка наразі кількість осіб з інвалідністю в Україні ? 

– Насправді, ми можемо говорити про приблизні цифри, адже через міграцію, коли багато людей з інвалідністю виїхали з України або, наприклад, перебувають в окупованих регіонах – це дуже складно. Проте ми можемо орієнтуватися на показники, що складають близько трьох мільйонів людей. І це з урахуванням того, що понад 250 тисяч отримали інвалідність саме протягом останнього року. Чіткі цифри наразі ніхто не може надати. Крім того, враховуючи останні події (йдеться про скандал з роботою окремих медико-соціальних експертних комісій), існує й питання, які фактори та обставини впливають на отримання статусу особи з інвалідністю.

– В українському суспільстві є думки, що державні установи не є місцем, де можуть забезпечити належну допомогу та ставлення. Тож, перш ніж говорити детально, давайте поговоримо, яку підтримку від держави люди з інвалідністю мають отримувати першочергово.

– Спершу я хотів би звернути увагу на те, що в державних установах працюють наші громадяни, які теж можуть мати інвалідність або проблеми зі здоров’ям. Отже, питання не стільки у працівниках цих установ, скільки у загальному ставленні суспільства до людей з інвалідністю. Це певною мірою “віддзеркалює” наші суспільні цінності та сприйняття.

Сьогодні поняття інвалідності зосереджене більше на стані здоров’я людини, а не на її соціально-економічному становищі й потребах. Тож потрібно говорити насамперед про зміни, які відбулися у задоволенні потреб людей в якісній медичній допомозі та реабілітації. Це важливо, адже ще кілька років тому медична інфраструктура була відокремленою від соціальної: людина могла розраховувати на певні соціальні гарантії та супровід лише після отримання статусу особи з інвалідністю. Тепер же соціальний супровід інтегрується безпосередньо в реабілітаційний процес, роблячи підтримку більш доступною та комплексною.

Наприклад, соціальний працівник тепер є частиною мультидисциплінарної реабілітаційної команди. Це означає, що навколо пацієнта під час лікування формують команду, яка включає не тільки лікарів, реабілітологів але й соціальних працівників. Хоча це ще не працює стовідсотково ідеально, але ми рухаємось у цьому напрямку. За останніх півтора-два роки маємо великий прогрес: тепер пацієнтів щодо соціальних гарантій супроводжує не лікар чи медсестра, а професійний соціальний працівник.

Якщо говорити про забезпечення компенсаторних складових для людей, які втратили певну частину функціональності (такі як фінансові виплати, соціальні послуги та допомога з працевлаштуванням), то до цього процесу включається певний пакет підтримувальних і супровідних заходів.

– Ви згадали про працевлаштування людей з інвалідністю. На жаль, ще з “радянщини” у нас є проблема несприйняття людей з інвалідністю на робочих місцях. Що Ви скажете з цього приводу? Як держава працює в цьому напрямку?

– Знаєте, це питання залишається досить стигматизованим. Суспільство поступово змінює своє ставлення до людей з інвалідністю, і це помітно в кожному колективі. Однак важливо зазначити й те, що сама людина з інвалідністю може не завжди бути готовою легко увійти в новий колектив і адаптуватися. Тому процес адаптації має бути взаємним. На жаль, тут нам ще є над чим працювати. 

В Україні держава встановлює законодавчі гарантії для працевлаштування людей з інвалідністю, зокрема квоту, виконання якої має дотримуватися кожен роботодавець. Ця квота наразі становить 4% від загальної кількості працівників. І ось Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю здійснює моніторинг виконання цього нормативу. Однак варто зазначити, що цей норматив запроваджено ще напочатку 90-х років і функціонує у репресивно-каральному форматі. Ми ж змушені контролювати його виконання, і, у випадку порушення, притягувати роботодавців до відповідальності та накладати адміністративно-господарські санкції.

Це потрібно змінювати. Наразі підготовлено законопроєкт, який має забезпечити перехід від такої репресивної системи до підтримувально-супроводжувальної. Хоча норматив залишиться як гарантія працевлаштування людей з інвалідністю, ми маємо заохочувати та допомагати роботодавцям, які можуть їх працевлаштувати. Якщо ж роботодавець не має можливості зробити це, він повинен чесно сплатити цільовий внесок до спеціального фонду державного бюджету. І, власне, ці внески допоможуть підтримувати тих роботодавців, які вже працевлаштували людей з інвалідністю або хочуть це зробити. Такі зміни спрямовані на підтримку роботодавців також.

– Хочеться відокремити військових від цивільних. Військові, які пережили важкі ампутації та втратили функціональність важливих органів, так чи інакше мають шукати можливості для подальшого життя. Що їм може запропонувати держава? Чи є умовно якісь соціальні гарантії?

– Давайте зазначимо, що сьогодні більшість захисників нашої держави – це не кадрові військові, а мобілізовані громадяни та добровольці, які вступили до Збройних сил України. Це люди без професійного військового досвіду, через що ми бачимо високий рівень травматизму та серйозних ушкоджень. Якщо раніше прототипом людини з ампутацією були випадки, пов’язані з віком, хворобами або нещасними випадками, то сьогодні це, переважно, тисячі молодих людей, які беруть участь у війні і отримують дуже серйозні травми через зміни в характері бойових дій. 

І оскільки держава залучила їх до армії, логічно, що вона має забезпечити їм належний пакет соціальних гарантій. Наприклад, фінансування допоміжних засобів реабілітації та протезування для військовослужбовців здійснюється за вартістю, утричі більшою, ніж для цивільних. Крім того, існує ряд соціальних виплат, що здійснюються за відомчим принципом, залежно від місця служби військового. Тому пакет гарантій для військових дійсно є розширеним. Також передбачено забезпечення їх більш функціональними виробами, що допомагають швидше відновитися.

– Часто проблемою людей з інвалідністю є відсутність емпатії від інших. Тому важливо, щоб була й державна політика, що надає їм відчуття захисту. На Вашу думку, які кроки може зробити держава для належної інтеграції людей з інвалідністю в суспільство?

– Коли ми говоримо про потреби суспільства сьогодні, важливо визнати, що за останні три роки ситуація кардинально змінилася. Раніше люди думали про те, як знайти роботу, підвищити дохід і реалізуватися. Тепер, коли ми щодня переживаємо повітряні тривоги та обстріли, особливо в зонах ближче до фронту, необхідно працювати з усім населенням для формування ментальної стійкості і віри в свої сили.

Тому цьогоріч ми, за ініціативи Міністерства соціальної політики України, реалізуємо пілотний проект щодо розгортання Центрів життєстійкості в  територіальних громадах. Це простори, які надають можливість налагодити першу лінію контакту з різними категоріями населення, залучаючи професійних соціальних працівників, психологів. Ці простори також спрямовані на роботу з певними професіями, які теж є цією “першою лінією” контакту, такими як лікарі, вчителі, державні службовці чи службовці органів місцевого самоврядування. Важливо також задовольнити потреби найбільш вразливих категорій населення: людей з інвалідністю, родин з дітьми та ветеранів, які повертаються у цивільне життя після отриманих травм.

Центри життєстійкості мають допомогти людям розвивати внутрішню стійкість. Важливо пам’ятати, що потреби мешканців різних регіонів, таких як Прикарпаття, Харків і Запоріжжя, можуть значно відрізнятися. Однак відсутність безпечних місць в Україні свідчить про необхідність створення таких центрів у всіх областях. І на сьогодні понад двісті громад вже приєдналися до цього пілотного проєкту Мінсоцполітики.

– А чи можна говорити про те, яким наразі є запит людей на цю допомогу? Як часто вони звертаються до таких центрів? Бо раніше люди дуже обережно ставились до отримання психологічної допомоги.

– Ви абсолютно праві, й загалом це проблема не лише, умовно, людей з інвалідністю, а й нашого суспільства в цілому, в якому було не прийнято говорити про свою слабкість й потребу отримати підтримку. Наразі ми бачимо, що там, де в нас розгорнуто відповідні Центри життєстійкості – їх вже понад 180 – багато людей активно звертаються за допомогою, і процес адаптації триває. Проте потрібно розуміти, що це не миттєвий процес. Якщо раніше у нас не було досвіду роботи з людьми, які, наприклад, отримують поранення внаслідок війни, то на третій рік війни це ще не може повністю розвинутися. Крім того, зараз існує нестача фахівців, готових працювати в цьому напрямку, оскільки це питання, насамперед, досвіду.

– Поговоримо про реабілітацію дітей з інвалідністю. Знаю, що Фонд розподіляє бюджетні кошти, які потім спрямовані на надання реабілітаційних послуг дітям. Що це за послуги? Щоб батьки розуміли, що можна отримати у своїй державі, не шукаючи волонтерів закордоном.

– Так, у нас є значна потреба в реабілітаційній допомозі як для дорослих, так і для дітей. Це стосується не лише дітей з вже встановленою інвалідністю, але й тих, хто перебуває у зоні ризику – тобто дітей у віці 3-5 років, у яких ще немає офіційного статусу, але є передумови для можливих проблем. Важливо реагувати на ранньому етапі, і саме для цього на базі реабілітаційних центрів, що мають медичну ліцензію, діють відповідні програми. Кожна програма формується індивідуально відповідно до потреб дитини.

Лікарсько-консультативні комісії проводять обстеження, після яких складається індивідуальний план реабілітації, що враховує всі функціональні потреби дитини. Далі батьки звертаються до місцевих органів соціального захисту з показаннями для дитини, і важливо, що саме батьки мають право  обрати реабілітаційний заклад, до якого буде направлена дитина. Потім укладається тристоронній договір між органами соціального захисту, батьками та реабілітаційним центром. На сьогодні держава оплачує базовий пакет послуг у межах 16 тисяч гривень, а у більш складних випадках – до 25 тисяч гривень. Для дітей-сиріт передбачено додатковий пакет послуг, але в кожному випадку все залежить від індивідуальних потреб дитини.

– Наразі в Україні доступне безоплатне протезування. Водночас, кількість зборів у соціальних мережах на протезування – величезна. Чи могли б розповісти про умови безоплатного протезування? Чи є якісь критерії, хто може отримати його першочергово?

– Учасники бойових дій, як і діти, отримують засоби реабілітаційні в пріоритетному порядку. Однак у сучасних умовах “першочерговість” не є важливою, адже державні ресурси, виділені цьогоріч, покривають потреби не лише у протезуванні, але й у додаткових реабілітаційних засобах. Один пацієнт, як правило, отримує в середньому до чотирьох різних виробів, необхідних для відновлення функціональності – протез, крісло колісне, а також засоби для самостійного пересування, такі як ходунки, палиці чи милиці та інше. Важливою є індивідуальна експертиза, яка враховує потреби кожної людини. За останні два роки протези за державною програмою отримали понад 20 тисяч осіб.

У людей існує чимало питань щодо якості протезів, які пропонує держава. Бо є хибна думка, що якість відновлення нібито залежить лише від самого протезу. Проте це не так. Без активної участі пацієнта навіть найкращий виріб буде неефективним. Тому дуже важливою є взаємодія між людиною, яка проходить первинне протезування, і протезистом. Практика показує, що протягом перших місяців антропометричні параметри кукси (частини кінцівки, що залишилася після ампутації, до якої кріпиться протез) можуть змінюватися, що потребує відповідної адаптації протезу під конкретні параметри пацієнта.

Особливої уваги потребують військові: за останні два роки понад 4 тисячі з них пройшли протезування за державною програмою. Проте галузь лише адаптується до збільшення таких потреб. Якщо, наприклад, у нас працює 200 протезистів, то неможливо швидко підготувати ще 900. Крім навчання, важливими є досвід і кваліфікація, які ми тільки починаємо розвивати. Важливо й те, що на сьогодні 99% компонентів для протезів є імпортними, що також впливає на оперативність забезпечення.

– Загалом, чи існує у держави ліміт на кількість безоплатних протезів, які можуть бути надані людям з інвалідністю? 

– Протезні вироби підбираються індивідуально відповідно до потреб і функціональних можливостей людини. Важливо, щоб протез не лише підходив людині, але й активно нею використовувався. Далі можна говорити про систему гарантійного та післягарантійного обслуговування. Наприклад, якщо підприємство надає протез нижньої кінцівки, то його гарантія діє протягом двох років, під час яких підприємство відповідає за технічне обслуговування виробу, оскільки це включено у його вартість.

Звісно, є визначені граничні ліміти витрат на один виріб. Так, вартість первинного протезування може досягати майже 900 тисяч гривень, а для функціональних протезів – до трьох мільйонів гривень. Також виріб видається на певний термін експлуатації, залежно від рівня ампутації, що може складати від 3 до 5 років. І ось протягом цього часу держава покриває до 70% вартості протезу на післягарантійне обслуговування, включно з ремонтами та заміною деталей. Зокрема, вартість ремонту може включати заміну куксоприймача, якщо в цьому виникає потреба.

– Підсумуємо: яким є алгоритм дій, наприклад, для військового, який переніс важкі ампутації і потребує підтримки? Куди йому слід звернутися, яку інформацію про себе надати, і скільки часу може знадобитися для отримання соціальних виплат або іншої допомоги?

– Першим і ключовим етапом визначення подальших заходів для людини є проведення обстеження і виявлення її потреб, які потрібно здійснювати вже на етапі реабілітації. Наприклад, після перенесення ампутації, навколо людини створюють мультидисциплінарну команду, і вона має право на отримання низки реабілітаційних послуг, що фінансуються Національною службою здоров’я.

На цьому етапі визначається так звана точка експертизи. Це можуть бути різні комісії: мультидисциплінарна реабілітаційна команда (МДРК), військово-лікарська комісія (ВЛК), медико-соціальна експертна комісія (МСЕК) або лікарсько-консультативна комісія (ЛКК). Кожна з цих комісій може визначити, які компенсаторні заходи потрібні для ефективної реабілітації, щоб мінімізувати наслідки травми. Цей процес включає в себе систему допоміжних реабілітаційних засобів і соціальний супровід, що забезпечує підтримку та допомогу людям у їхньому відновленні.

Далі, для військових, визначають їх придатність до служби, що пов’язано з подальшими відомчими виплатами за поранення. Якщо військового вважають придатним, він може повернутися на службу після реабілітації, можливо, зі зміною напрямку призначення (вже не на бойову посаду). Якщо ж визнано непридатність, військовий отримує статус ветерана та повертається до цивільного життя, при цьому держава забезпечує йому підтримку.

Особливо важливим є соціальний супровід як для військових, так і для їхніх сімей. Ми реалізуємо ще один пілотний проєкт щодо соціального супроводу військовослужбовців та членів їх сімей, оскільки підтримка потрібна не лише ветеранам із серйозними пораненнями, а й тим, хто продовжує службу. У деяких частинах вже працюють команди незалежних постачальників послуг із громадського сектору, які надають соціальний супровід. Це допомагає створити комплексну систему підтримки для військових на всіх етапах їхньої служби та реабілітації.

Однак, на жаль, станом на сьогодні, потреба в такому обсязі послуг не покривається повністю. Слід чесно визнати, що наразі це здійснюється в межах окремих пілотних проєктів і в окремих військових частинах. Ми дуже сподіваємося, що в найближчій перспективі це стане загальнонаціональним стандартним системним рішенням. Адже важливо пам’ятати, що за кожним військовим стоять живі люди зі своїми переживаннями, проблемами та родинами, які також потребують підтримки. Це звичайні люди, які заслуговують на увагу і допомогу.