Російськомовний простір сприймаю так: «у мене ще багато роботи». Інтерв’ю Букв з бандуристкою Krutь

Марина Валеріївна Круть – українська співачка, композиторка та бандуристка Марина Krutь.

Сольний проєкт Круть, для якого Марина самостійно пише пісні, називається “Krutь”. Вона характеризує свій стиль як інді-соул зі звучанням бандури.

У 2017 році Круть брала участь у восьмому сезоні талант-шоу “X-Фактор”, де вона виконала пісню “Hallelujah”. Отримавши чотири “так”, пройшла до тренувального табору. У таборі виконала пісню Тіни Кароль та пройшла до наступного етапу. У будинку суддів перед NK Круть виконала пісню гурту “Океан Ельзи” “Така, як ти”, але не пройшла до прямих етерів шоу.

У 2018 році KRUTЬ випустила дебютний альбом “Arche”, а 2019-го – мініальбом “Albino”.

5 лютого 2020 року KRUTЬ презентувала пісню “99”, з якою боролась за право представляти Україну на конкурсі “Євробачення-2020”. Саме із цією композицією Марина Круть виступила у першому півфіналі національного відбору 8 лютого 2020 року під номером “4”. За результати голосування співачка отримала найвищі бали журі та глядачів, тож пройшла до фіналу відбору, де разом з нею мали змагатись ще п’ять виконавців. У фіналі відбору Марина Круть посіла третю сходинку.

Джерело: особистий архів Krutь

– Після початку повномасштабної війни на заході зріс інтерес до української культури: чимало українських митців стали фактично амбасадорами України. Як зараз, через півтора року, сприймають Україну, українську культуру? Травень для тебе був досить насиченим, ти їздила з концертами Європою…

– Я відчуваю на собі зміну сприйняття. Мені приємно, що зараз будь-яку пісню люди сприймають із хорошою доволі реакцією. Тобто, я б сказала, що це плюс 100% до того, як це було до повномасштабного вторгнення. Бо раніше було важкувато. Коли ти щось видаєш, а воно ніби без спеціальної промоції не викликає зацікавленості.

Натомість зараз мені “прилітають” коментарі на кшталт “ніколи про вас не чули, щойно дізналися, але дуже вражені”. І це кожного дня я таке отримую.

– Коментарі від українців чи іноземців?

– За кордоном є своя публіка. Однак, саме українці пишуть, що “тільки-тільки” дізналися. Це свідчить про те, що слухач все ж таки має попит на українську музику і намагається проводити якийсь research. І це відчувається, і мені це приємно.

Зараз такий “формувальний” період. Хто увійшов зараз у течію і працюватиме далі у цьому напрямку, – насправді зможе багато чого зробити, закріпитися на своїх позиціях і зможе на наступні десять років диктувати правила гри.
Мені здається, що митці поділяються на дві категорії:
– ті, які нічого не робили, або робили російськомовний контент;
– є ті, які робили ще дуже давно одне й те саме, точніше, те саме, що роблять і досі.
То я, власне, роблю те саме, що й раніше, просто зараз воно має більше фідбека: вдячніша публіка, більше ходять на концерти, – мені це дуже подобається, я вдячна, що так є.

– Скільки років ти цим займаєшся?

– Я граю на бандурі вже 20 років, з  восьми років. Ось у жовтні буде 20 років.

– Як ти до цього прийшла?

– Це гарно, що ти переформулювала запитання так, бо, зазвичай, журналісти запитують: “і чого Ви вибрали бандуру”, – і я одразу така “ве”.

– Цікава твоя історія – з восьми років – це вплив родини чи твоє бажання?

– От секрет успіху у тому, що це – не родина, і нічия амбіція. Тобто, це не прагнення моєї родини, моїх батьків, які умовно не встигли “зробити щось із музикою”. Це я сама захотіла і мала дуже чіткий намір. І зараз, обертаючись назад, я дивуюся собі, тій маленькій дівчинці, восьмирічній, яка просто привела маму за руку в музичну школу і сказала: “я хочу грати на цій штуці”.
Це був вечір жовтня. Хоча набір, в адекватних умовах, проводиться у серпні. А тут я приходжу, і кажу: “я хочу це”. А мені відповіли: “ну так, а вже жовтень, і подивіться ще й на годинник до того всього”.

– Як ти захотіла вчитися грати саме на бандурі?

– Я побачила в своєму селі на свято “Івана Купала” дівчину, котра грала на бандурі. І мені дуже сподобалося. І я навіть не знала, що це називається “бандура”.

Джерело: особистий архів Krutь

– Звідки ти?

– Я взагалі з Поділля – з самого міста Хмельницький. Але мамина родина походить зі Старокостянтинівського району, село Чорна, Хмельницької області.
І ось коли я приїздила на канікули до бабусі, я там вперше почула бандуру. Просто так співпало усе.

– Було важко чи легко, от з восьми років переконати родину. Часто родина хоче, щоб дитина мала професію, якою б заробляла. Музикантів до таких не часто відносять. Яке було ставлення?

– Мама дала добро на навчання музики, бо дуже хотіла, щоб я працювала біля дому: там, де народилася, є дитячий садочок, і вона дуже хотіла, щоб я там працювала вчителькою музики. Вона завжди знала, що музикант собі на хліб завжди заробить. А коли я вже почала заробляти перші гроші, то батьки вже поставилися до цього з повагою.

Ну і все, я закінчила музичну школу, потім музичне училище. Після цього у мене була можливість вступити у консерваторію на хороших умовах. Але моє свідоме рішення було не піти у консерваторію, і після того я почала свою, так би мовити, сольну кар’єру.

– Чому консерваторія – ні?

– На той момент у мене були трохи інші амбіції, інші бажання, які відрізнялися від музичної академічної освіти. Мені хотілося писати свою музику. Я вважаю, що класика – це прекрасний ґрунт, прекрасна база, але рано чи пізно вона повинна закінчитися. Тобто, мені вже було достатньо коледжу за класом бандури. Я навіть за дипломом бандуристка [сміється].

– Чи відбулися зміни у сприйнятті бандури зараз?

– Я зараз не сильно то і відчуваю, бо загалом як було: перші, мабуть, 10-15 років, бандуру сприймали як інструмент, який, нагадує щось дуже велике, і радше синонім якогось не дуже хорошого значення цього слова. Щось таке “велике, неприємне”. І завжди, коли я навчалася в школі, в оточенні, “бандура” – кажучи грубою, не літературною мовою – це був “попуск”. Як інструмент, назвою і суттю якого ти не пишаєшся. І чомусь дуже часто люди думають, що на гітару діти можуть йти за власним бажанням, а на бандуру – тільки з примусу. Але насправді – не так.

Бо це–  прекрасніший інструмент, який має просто неймовірну історію, її споріднені інструменти, а саме кобза, старосвітська бандура – ці інструменти мають дуже велике коріння. І я б сказала, що перед 2014 роком – все почалося тоді, тобто, майже десять років тому, – ще до того часу цей інструмент сприймався не дуже добре. І коли ти виходиш на сцену – є ти, слухачі, і між вами – стіна стереотипів, що це щось не дуже цікаве буде звучати. Потім тобі доводиться працювати зі слухачем, розвіювати цей стереотип, а потім достукатися до серця слухача.

Закордоном такого немає, закордоном слухач – як чистий лист, він не знає, що зараз на сцені має звучати. І тому, для мене це є велика відповідальність – везти бандуру за кордон.

[на тлі розмови звучить твір у виконанні фольклорного колективу “Ой там, на горі”, музикантка відволікається на мить, зауважує, що це дуже хороша пісня]

І це велика відповідальність – везти бандуру за кордон.

Джерело: особистий архів Krutь

– Зараз, через півтора року після початку повномасштабної війни, повернулася у стримінгові топи знову російська музика. І якщо ще рік тому ми раділи, що всі oxxxymironи та усі інші пішли вниз, у топ-10 стабільно були українські пісні. То зараз ситуація вже змінюється. Як ти це оцінюєш?

– Це демонструє, що людина – це адаптивна істота. Мабуть, минув перший переляк, шок, і повернулися старі звички, старі паттерни. Це по-перше. З іншого боку, якщо подивитися, то я не здивована і я не злюсь. Бо декого це обурює, хтось говорить: “скільки ще має впасти ракет?”. А я не злюся, бо глибше вивчаю історію – не тільки про свій “інструмент”, а загалом історію України, і дивлюся на відносини імперської Росії та України, і як це все було ще сто років тому. Треба просто згадати розкуркулення, голодомори, війни, знищення, “Розстріляне відродження”– треба згадати для того, щоб зрозуміти, що за півтора року повномасштабної війни все не зміниться. Нам треба трошки більше часу.

Це тривало більше ста років, а ми хочемо, щоб усе змінилося за півтора року.

– Якщо не більше.

– Так-так. І що ми хочемо з людей? Звісно, хотілось би, щоб було по-іншому. Але я коли дивлюся на це все, я думаю: “окей, у мене багато роботи”. Я сприймаю це на свій рахунок: “що я можу зробити, як митець. Можу робити якісну роботу, ще краще ніж зараз чи робила раніше – все”.

– Ти їздила на Донеччину. Розкажи про це. По-перше, чому? По-друге, що ти там побачила, і як там живуть люди?

– Я почала їздити на Донеччину спочатку під час АТО із концертами, з 2015 року. І з початком повномасштабної війни була на Донеччині чотири рази. І мабуть, якби я не їздила раніше – то не наважилася б зараз. А так, враховуючи, що там уже є багато друзів, які ще з періоду АТО залишилися і є дотепер, і багато нових мобілізованих друзів, – то, перш за все, я хотіла їх побачити, це була одна з моїх цілей. А по-друге, я вважаю це святим обов’язком – не те, що навіть митця. Незважаючи на те, що бандуристи – це все ж таки не кобзарі, проте люди часто плутають місію цих обидвох когорт (або представників). А кобзарі – одна з їхній місій (у них було багато місій: просвітницька, соціальна, духовна і багато іншого) – дуже часто самі козаки грали на цьому інструменті, на старосвітській бандурці, або на мамаєвській кобзі, там дуже багато різновидів їх є. Козаки брали до рук цей інструмент і співали пісень – перед боєм, після бою, і загалом кобза була супроводом під час бою вояків.

І зараз, я звісно, не кобзарка, і ніколи себе такою не назву, але як сучасна модернізована форма кобзарства у цьому столітті, бандурист має виконувати соціально-просвітницьку місію, і вести воїна до бою. Це конкретно скажу за себе, не як за музикантку, а як за бандуристку: це моя місія як бандуристки – їхати туди і грати пісню перед боєм. Бо так треба, бо так прийнято. Це як паску пекти на Великдень. Так має бути.

– Ти так це відчуваєш. 

– Так, я відчуваю, що це моя місія, це частина мого Хреста (дуже епічно).

– Яка різниця між кобзою та бандурою? Поясни для звичайних людей

– Це різні інструменти за будовою. Певно, зроблю акцент на бандурі, оскільки я більше володію інформацією про неї. Просто чому є хейт у сторону бандури, на якій я граю. Це довга історія, я можу розказати, якщо ти готова.

Джерело: особистий архів Krutь

– Готова!

– Я просто не дуже хочу апелювати, починати говорити термінологією, тому що я ще в процесі дослідження цієї теми. 
Зараз я читаю здорову грубу книжку діда Кушпета “Старцівство”, і я десь на 1800-х роках. Тобто, у мене роботи ще на рік-півтора точно.
Але, якщо коротко: у 1954 році Василь Скляр створив конструкцію сучасної чернігівської бандури, на якій я граю. Перед тим Гнат Хоткевич створив конструкцію харківської бандури. Бандури є різних типів: є львівський тип, є харківський, є чернігівський.

Люди думають, що бандура одна, ні – насправді вони різні, і звучання їх різне. Це були різні конструктори, різні традиції, різні техніки гри і школи.
От, я граю на чернігівській бандурі. Говорять, що це була трохи така “зрадянізована бандура”, тому що раніше старосвітська бандура чи кобза не мали відношення до професійної музичної освіти. Початок створення складнішої версії бандури із механізмом і збільшеною кількістю струн, паралельно переплітається із введенням бандури у професійну академічну освіту. 

Тобто бандура фактично із народного вжитку переходить у професійну площину музичної освіти, в консерваторії, в училища. Паралельно із цим з’являються виконавці, репертуар (це було часто перекладення з інших інструментів, радянські твори, класичні, і обробки народних пісень).

Тобто, по суті кобзарська традиція замінилась академічною бандурою.

Але, “маємо що маємо”. По суті, ця бандура зараз найпопулярніша, мені дуже жаль, що бандура конструкції Гната Хоткевича не прижилася, але… можливо, я це виправлю колись. І хотілось би, аби вона популяризувалась, тому що це – досконалий неймовірний інструмент. Але через те, що багато кобзарів було знищено, багато було репресій, не збереглася достатня кількість виконавців, які могли б передати цю традицію гри на харківській бандурі.

Я сподіваюсь, що наше покоління це відродить. Ну уяви, це просто бандуру, яку ніхто не взяв до рук і не зробив щось круте, – вона просто канула. І зараз вона лежить, на ній грають не так багато людей в Україні. А вона насправді така красива, і за фактурою вона у сто разів перевершує ту бандуру, на якій я граю.

Я роблю собі харківську, загалом, розвиваюся у цьому напрямку, ось.
А зараз я граю на чернігівській, яка найпопулярніша, але не найбільш функціональна бандура, не найдосконаліша. 

Джерело: особистий архів Krutь

– Як військові реагують на інформацію з цивільного життя?

– Від людей, з якими спілкувалася взагалі на Донеччині, чула лише одне: “не забувайте про нас. Зрозуміло, що ви працюєте, ви – наш тил, ви – наше все, нам треба те, те і те, – ясно, що ми маємо працювати разом. Але не забувайте жити і своє життя також”.

– Тому що люди, які там були, мають багато питань до влади.

– Звісно, бо люди, які воюють там, мають багато питань до влади, так. До медичних комісій, які вони проходять, до зарплати, до нарахування, до премій, до командування, – є дуже багато питань. Стовідсотково, ці люди мають дуже багато агресії, потому кладуть своє життя там. Інколи, дуже часто безоплатно, як госпітальєри, добровольці.

– І підтримують їх переважно цивільні українці, а не влада.

– Так, наприклад “хто купив машину” – волонтери.

– На твою думку, чи змінилося наше суспільство після початку великої війни? Люди, в цілому суспільство – те, що ми вкладаємо у це слово?

– Зараз зачеплю мовне питання…

– Так, давай.

– Вчора приїхала до Києва, вийшла з машини і в перші десять хвилин почула трьох людей, які розмовляють російською мовою, і жодної – українською. Але водночас, моя “бульбашка”, все моє оточення перейшло на українську. Я не маю жодної людини в оточенні, яка би говорила російською. І мені дуже приємно, бо я не можу слухати просто по-іншому, мені тяжко. Ну бо це мова іноземної держави, держави, яку я не люблю, і не вважаю державою.
От, чи змінилося суспільство… – моє оточення так, за решту не можу говорити . 

– Цінності та сприйняття Росії?

– Так, мені здається, люди намагаються зрозуміти, хто вони, пошукати своє коріння, свою автентичність. І знайти відповідь на запитання “Хто я?”. Зараз в українців дуже багато запитань і дуже мало відповідей. І дякуючи, людям, які свідомі, і перейшли на українську мову і почали слухати україномовний контент, – у моїх друзів-ютуберів є багато переглядів, вони можуть на цьому заробляти, можуть створювати більше україномовного контенту. Так само і я – побачила зовсім інший приріст на цифрових майданчиках. 

– А щодо мовного питання?

– Мені здається, це омана кожної людини, коли думаєш, що в твоїй “бульбашці” все добре. Тобто: “навіщо порушувати питання, – у тебе ж усе добре”. А насправді – ні. Бо коли ти виходиш за межі цієї бульбашки – там усе по-іншому.

Мовне питання – не просте: є військові російськомовні. Є багато російськомовних українців, які є патріотичними українцями, у нас з ними – однакове ставлення до Росії. Але, з різних причин, особливо старше покоління, – вони себе почувають незручно, некомфортно, коли з помилками погано говорять.

Часто люди у стресі говорять мовою, якою вони мислять. Загалом мовне питання, – це історія про нейрони, це моя позиція.

Про нейрони, про лінь і про звичку – це ось так, якщо дуже дивно відповісти.
Чому нейрони – бо мозок звикає, у нього є певні центри, коли говорити цією мовою, є звичка. Відповідно, це є ще звичка. А по-третє, людина – істота лінива, взагалі.

Просто питання для когось це принципово більше, і хтось старається. А для когось – це менш принципово, і хтось не намагається, не приймає, йому “не треба”.

Багато хто каже: нумо акцентувати на перемозі, ми працюємо, допомагаємо, а мовне – другорядне.
Наприклад, покоління 55+, котре росло та отримувало освіту в СРСР, здобувало бізнес, заробляло з Росією, бо ми так усі жили, неможливо було інакше. Але вони зараз дають гроші, хтось дуже великі, на нашу перемогу. Для мене це не просте питання чи маємо ми від них вимагати перейти на українську?

Я взагалі противник того, щоб щось вимагати.

У мене була історія на Донеччині, коли я їхала з одним цивільним, і він розмовляв російською зі мною, і в машині слухав російську музику, і мене, зрозуміло, теліпало. Та замість того, щоб з ним сваритися, кажу йому: можна я підключу свій телефон до Bluetooth. Він каже: так. Я запитала: хочеш послухаємо мою музику якусь класну, покажу багато, бо я ж музикантка. Він погодився. Я почала вмикати українську музику, дуже різну, і показувати таким чином, хто у нас є. І він такий: о, клас, це мені подобається, прикольно, а я не знав, що таке є. Я кажу: класно, якщо ти слухатимеш їх. Запитала: знаєш чому? Тому що ти заплатив, на стрімі людина отримує там гроші, а потім, не дай Боже, в твою дитину прилетить куплена за ці гроші ракета.

Тому, коли я зіштовхуюся з мовним питанням, то своєю роботою – я пропагую і показую любов до української мови. І коли бачу, що є ще російськомовний простір, – то сприймаю це на свій рахунок, і думаю: “у мене ще багато роботи, я мушу працювати, багато”. Все.

Джерело: особистий архів Krutь

– Що для тебе є Перемога України над Росією?

– Повернення всіх військовополонених, деокупація всіх територій.., і мабуть, все ж таки, внутрішні зміни у країни, аби укріпити ще більше нашу незалежність. Загалом, зробити всередині порядок. І рухатися такими самими прекрасними темпами, якими рухаємося нині, бо Україна – така фантастична у нас зараз. І рухається дуже класними темпами, щоб стати прогресивною державою. Я дуже сильно люблю Україну. Кожен раз, коли їду закордон – мені так сумно, і кожен раз коли повертаюся – радію.

У нас такий прекрасний сервіс, такі прекрасні люди, таке прекрасне все! Ми, перепрошую, але дійсно вз***буємо багато країн за рівнем сервісу та послуг. Ми настільки недооцінюємо себе. Ми настільки крута країна. Ну я після перемоги зроблю своє турагентство, і возитиму сюди іноземців, показуватиму: “дивіться взагалі-то! Хочете кращий макіяжик – йдіть он туди. Хочете взагалі Карпати побачити дикі?”.
Взагалі, це унікальна країна, яка має дуже великі перспективи до туризму. В Україну приїхати – це як інакший світ.

– Не на часі критикувати, не на часі щось заперечувати, ми знаємо цей термін. Але ти сказала попередньо, що багато з тих, хто на фронті, має багато запитань до цивільної влади. Хтось відкладає їх на період після перемоги. Наскільки це правильно? Не говорити про проблеми зараз, а відкладати на потім?

– Я взагалі противник питання відкладеного життя, проблем і тем. Держава – це як організм: якщо є проблема, то треба вирішувати одразу. Такий зараз час, все дуже швидке. Не має бути такого, що зараз “не на часі”.
Всі проблеми – ЛГБТ, ProZorro, військові, недоплати, ВЛК, – всі прошарки мають підніматися, бо зараз такий час: “спливає усе г**но – і хай воно спливає нарешті”. І це паралельні процеси із війною. Вважаю, вони мають відбуватися паралельно у суспільстві: зміни із війною.

– І останнє питання – про твій допис в Instagram про твоє тіло. Почалося все з Остапчука про те, що жінка має бути зокрема без целюліту. Так от, чи ти наважилася б ще рік тому? І щоб ти взагалі порадила дівчатам, жінкам і підліткам, яким себе важко прийняти?

– Мій допис ніяк не пов’язаний з Остапчуком, хоч і всі медіа пов’язали це, бо пост вийшов у цей самий період. Опубліковану фотосесію – я не за день до того зняла. Це була заздалегідь спланована акція. Просто я побачила, що на хвилі того, що піднялася тема тіла, доречно виставити пост у той самий вечір.

Що б я могла би сказати жінкам?
Я би сказала одне: “якби ти знала, яка ти гарна, коли у собі не маєш страху” (Іздрик!). Все. Я коли все це дивилася з Остапчуком, в мене була така велика злість і агресія. Але насправді цей чоловік навіть не розуміє, наскільки зробив такого парадоксального добра для українських жінок. Бо піднялася хвиля уваги до прийняття тіла. Взагалі ненавиджу слово “бодіпозитив” – ну що це таке значить? Будь-яка людина, яка вона не є – вона прекрасна. Що значить вага? Розтяжка?
Тіло зараз, у період війни, є другорядним, – взагалі не важливо, як ти виглядаєш, головне – що ти робиш, твої справи. Тоді як тіло – це всього лише твоя оболонка, яка кане.
Яка різниця, в якій ти оболонці, я дивлюся в твою душу, я дивлюся на вчинки, що ти робиш, що ти говориш. А те, як ти виглядаєш – яка мені різниця взагалі.

Ті самі дівчата на фронті, коли ти перебуваєш на виїзді, на бойових три дні, і не голиш ноги. І що – ти не “10 з 10”, бо ти врятувала п’ять життів?

Суспільство й чоловікам нав’язує певні паттерни: як виглядати, скільки заробляти,  “ти повинен”, так само як і жінка “має”.

Так само і чоловікам: “ти маєш бути супермужнім”, – що це таке? Знову таки – паралельні процеси з війною – міняймо все це. Ніхто нічого “не повинен”.

Ще одне. Чого я наприклад перепощую усі дописи з ЛГБТ-спільноти. У мене багато друзів-геїв. І мій друг говорить: “я не хочу виходити на вулицю і постійно ховати свої нігті з манікюром (які насправді охайні, з прозорим лаком), я не хочу ходити ось так, повз п’яні компанії”. А він так і ходить, людина так і живе, він виходить і прикриває свої руки, щоб не побачили і не побили. І тому питання “на часі чи не на часі” – все на часі.

Джерело: особистий архів Krutь

– Ти б наважилася на це рік тому?

Щоб виставити фото? Так, я б наважилася б взагалі три роки тому на це все. Просто я ніколи не думала про це. Взагалі дивлюся на шрами і думаю: “де там вони є”, я їх не бачу.

– Але твоє сприйняття себе змінювалося. Ти також зіштовхувалася зі стереотипами, ти також погано ставилася до себе сама, не приймала себе.

Так-так, це були, певно, якісь комплекси у моїй голові, нав’язані суспільством, оточенням. Плюс це все формувалося в підлітковому віці, тобто, там оточення було таке, школа, це було тяжко… А потім я це все послала нафіг просто.