Там тебе або вбивають, або зізнаєшся в тому, чого не робив – дружина цивільного полоненого

Мелітополь росіяни окупували 1 березня 2022 року, одразу ж захопивши адмінбудівлі, зі зброєю розганяючи проукраїнські мітинги, викрадаючи місцевих жителів та утримуючи їх у заручниках. Тоді, в перші місяці окупації, мешканці міста створювали Телеграм-канали, де щоденно з’являлися нові повідомлення про зникнення мелітопольців. Попри зміну акцентів у різні періоди російсько-української війни, “тихий терор” в окупованих містах не вщухав. Так, на контрольованих Росією територіях триває постійна “фільтрація” населення, яка може призвести до переслідування осіб, що виражають проукраїнські погляди або просто є “українцями”. Також зосереджуються на особах, які відмовляються отримати російський паспорт, ігнорують проросійські рухи чи заходи, або не встали на військовий облік. Росіяни усвідомлюють, що такі дії свідчать про непорушну громадянську позицію, тому на цих осіб окупаційні сили організовують “полювання”.

Підтвердженням того, що окупаційний режим не послаблює свого тиску на місцеве населення, є історія мешканця Мелітополя Костянтина Зіновкіна. Чоловіка незаконно було затримано російськими силами через рік з моменту окупації міста. Це сталось посеред вулиці, і протягом тривалого часу російські структури не надавали жодних підтверджень щодо його місцеперебування. Сьогодні йому інкримінують звинувачення у “тероризмі”, попри відсутність будь-яких зв’язків з правоохоронними органами або військовою діяльністю. Дотепер немає точної цифри цивільних полонених, однак відомо, що станом на сьогодні вдалось повернути лише близько 150 українців. Важливо, що згідно із законами Росії, цивільні заручники – це злочинці, які нібито перешкоджають проведенню так званої СВО. Однак, згідно з законами України – це цивільні в’язні, механізмів щодо обміну яких фактично не існує.

Більше про довоєнне життя та плани про власну металообробну майстерню у рідному Мелітополі, хронологію зникнення чоловіка й звинувачення в екстремізмі та тероризмі, комунікацію з окупаційними інстанціями, а також про непорушну громадянську позицію і те, якими є листи з ув’язнення – в інтерв’ю для Букв ділиться дружина Костянтина – Люсьєна Зіновкіна.

Фото: особистий архів Люсьєни

– Можете,  будь ласка, детальніше розповісти про Костянтина? Про те, чим він займався, де проживав, як змінилося його життя від початку повномасштабного вторгнення, в якому становищі він опинився тощо.

– Костя за освітою є інженером, але також, ще з раннього дитинства, він займався танцями. Саме народними. Він дуже гарно танцює. Коли ми з ним познайомились, у 2012 році, Костя сказав мені, що було б прикольно мати змогу побувати десь за кордоном, наприклад, в Китаї. Тоді його друг, теж танцівник, який там працював, поділився власним досвідом та дав настанови, що це цілком реально. Для мене це було на кшталт: “О Боже, де Китай, а де ми, це неможливо…”. Але, виявилось, що все ж можливо. У 2013 році ми за контрактом потрапили до Китаю, де, не враховуючи незначні паузи на повернення додому, працювали три роки. До початку пандемії ми повернулися до Мелітополя. 

Фото: особистий архів Люсьєни

Оскільки Костя є інженером, його дуже сильно надихала ідея мати власну металообробну майстерню. Бо ще до нашої поїздки до Китаю, він працював біля металообробних верстатів. І, загалом, перебуваючи в Китаї, ми працювали з ідеєю, що частину грошей, які заробляємо, зможемо виділити на наш майбутній бізнес. Повернувшись до Мелітополя, Костя почав поступово збирати свою майстерню, придбав ще один гараж, щоб була велика площа. Це було його дітище, де він уважно перебирав кожну детальку та запчастинку. Це було повільно, але супер якісно. Далі почав потрошку брати міні замовлення, але це не був якийсь великий бізнес…

У 2021 році ми вирішили, що знову потрібно поповнити нашу фінансову скарбничку. Тоді ми вдвох поїхали до Шотландії збирати полуницю. В грудні того ж року повернулися додому в Мелітополь. На момент повномасштабного вторгнення я поїхала на акторські курси до Києва, тож 24-го лютого ми Костею опинилися в різних містах. Російські війська увійшли до Мелітополя в перші дні, тож мені не було сенсу повертатися, а Костя не хотів виїжджати. Тому було ухвалено рішення, що я їду за кордон, а він залишається зі своєю мамою та бабусею, яка є лежачою після перенесеного інсульту. Понад рік Костя перебував в окупації. 12 травня 2023 року він вийшов з дому вранці й більше не повернувся, тому що його затримали…

Фото: особистий архів Люсьєни

– Чи вдалось встановити деталі прожитої Костянтином процедури, яка передбачала взяття у цивільний полон? Я правильно розумію, що його було затримано за конкретною підозрою? Як події розгорталися опісля?

– 12 травня 2023 року Костя вийшов з дому і не повернувся… Однак буквально через двадцять хвилин після того, як він пішов, мати Кості почула, що хтось відчиняє двері його ключем. Однак замість Кості там стояло троє чоловіків в цивільному одязі та в балаклавах. Вони повідомили, що Костю затримано за “нарушение режима”, але нібито ненадовго. Це була п’ятниця. Вони перерили всю квартиру, маму Кості тримали окремо, тобто вона сиділа на кухні, її змусили писати біографії всіх членів родини, хто чим займається, які контакти з Україною має тощо. 

Вони просто хотіли її чимось зайняти, поки здійснювали незаконний обшук. Далі вони забрали її в комендатуру, тримали там декілька годин і відпустили. Що б ви розуміли, минув рік, а вона дотепер не заходить до кімнати, де був обшук… З понеділка Костя не повернувся і мама вирішила йти до військової комендатури, де запевняли, що Кості в них немає. Далі відправили в поліцію, звідки їй вже сказали йти до росгвардії. Там їй відповіли, що вони нібито не затримують цивільних. Тоді коло замкнулось. Вона понад місяць ходила від інстанції до інстанції й постійно чула одну фразу: “у нас таких нет”. В середині червня до нас знову прийшли з обшуком.

Тобто, до нас приходили з обшуком не один раз і я можу припустити, що навіть коли мами Кості не було вдома, вони теж могли навідуватися, адже в них були ключі від квартири. Ну ось в середині червня прийшли знову, вже з відкритими обличчями, нібито два слідчих, але свої посвідчення не показували. Далі прийшли якісь бабусі, які були нібито понятими. Тоді ці “слідчі” вже востаннє здійснили формальний обшук, пофотографували та все записали. Повідомили, що Костю затримало ФСБ і він зізнався, що нібито хотів підірвати людину. Сказали й про те, що він знаходиться в приазовському відділі поліції, що за 20 кілометрів від Мелітополя. Наступного дня мати Кості зібрала пакунки з їжею та одягом й поїхала туди. Дійсно, в списку було прізвище Кості, тож передачку прийняли. У такий спосіб, вона їздила до нього ще двічі, однак на третій раз їй сказали, що Костю перевозять на Чонгар…

Фото: особистий архів Люсьєни

– Знаємо, що відомими є випадки, коли росіяни забирають цивільних людей за наведенням місцевих жителів. Чи не припускали Ви такої вірогідності щодо Костянтина? Загалом, якою була його діяльність в окупації?

– Я багато разів відтворювала в думках той день й дійсно не здивуюсь якщо це  саме так і відбулося. Тобто, я не можу називати якихось конкретних людей, але те, що зараз там відбувається навіть в будинку, в якому ми живемо… Можливо деяким людям за честь вислужитись. Це ніби їх місія. Можливо вони за це щось мають… Я не знаю, в які роки було, коли ось так само “закладали” інших людей, так само на них писали якісь догани – ось зараз в Мелітополі відбувається те ж саме.

І я думаю, що навіть якщо хтось розумів, якою є позиція Кості, то цілком ймовірно, що його хотіли прибрати. Тим більше це відбулось не на початку окупації, коли масово забирали людей, а вже через рік. Того дня, коли затримали Костю, забрали ще декількох людей. Це був саме період перед контрнаступом. І тоді в Мелітополі була масова істерія, бо їм треба було максимально багато людей вичислити. Тих, що “зрадники”.

В окупації Костя не працював, але їздив до майстерні, щоб чимось зайняти руки та голову. В нього не було мети заробляти там гроші, вони жили з мамою на збереження, не отримували ані пенсії, ані зарплатні від Росії. Також, Костя активно займався нашою дачею, він мені навіть надсилав фото, де звичайний такий листочок в лінію і там намальована схема, які дерева він посадив. Ми дуже хотіли мати сад. І він робив все задля реалізації цього плану, це стало його віддушиною. Він не працював, а просто хоч якось намагався втекти, мабуть, від реальності.

Фото: особистий архів Люсьєни

– Повернімось до періоду, відколи Ви отримали звістку, що Костянтина було переведено до СІЗО в Чонгарі. Як здійснювалась перевірка інформації, враховуючи, що це була комунікація з окупаційними інстанціями? 

– Минав час, я почала писати звернення до російської сторони, зокрема до Міністерства оборони, до Генеральної прокуратури. До речі, Костю внесли в списки терористів та екстремістів на початку червня і від Генеральної прокуратури я отримала офіційну відповідь щодо цього. Також писала до так званого ДНР, ЛНР, в Крим. Саме в Криму мені відповіли й сказали, що мій запит перенаправлять до відповідних структур. Згодом мені прийшла відповідь від мелітопольської прокуратури, де йшлося, що 30 травня проти Кості відкрито кримінальне провадження за статтею 205, частина два та статтею 30, частина третя – це тероризм і підготовка до злочину. Там мовилось про те, що він знаходиться зараз в СІЗО в Чонгарі, Херсонської області.  

Тож мама Кості поїхала на Чонгар з передачкою. Так, з серпня 2023 по січень 2024 – Костя перебував в Чонгарі. Раз на три місяці його привозили в Мелітополь на суд. Однак кожного разу на цьому суді продовжували запобіжний захід утримання в СІЗО. Тобто, фактично, справу не розглядали, бо нібито ще збирали докази. Ще, з того моменту, як Костю перевезли на Чонгар, він почав писати листи. Ми, на жаль, не одразу їх отримували, тому що відбулось непорозуміння з поштаркою, яка залишала листи в загальній скриньці будинку, якою ніхто не користується. Коли мама з’ясувала це, то знайшла в цій скриньці одразу три листи від Кості…

Фото: особистий архів Люсьєни

– Розуміємо, що всі листи проходять перевірку, тож, задля власної безпеки, полонені є стриманими у своїх висловленнях. Однак чи помітили Ви якісь зміни в манері спілкування Костянтина? Чим він ділиться, чи висловлює переживання?

– Це не передати словами… Коли ми читали ці листи, розуміємо, що вони 100% написані рукою Кості, але так само знаємо, що листи проходять цензуру. Тут важко зрозуміти, де його думки, а де йому сказали щось написати. Наприклад, стосовно того як їх годують. Було, що він нахвалював прям цю їжу. Чесно, не розуміємо. Але в деяких речах я відчуваю свого Костю. Особливо, коли він пише, що щасливець, тому все буде добре. Щоразу дякує за передачки, особливо за какао, бо каже, що для них з хлопцями це якийсь особливий ритуал. Він не називає імена тих, хто перебуває в утриманні разом з ним, але каже, що компанія зібралась дуже інтелігентна.

Ми також маємо можливість відповідати на листи, це відбувається так: частину листа пишу я, відправляю мамі текстом, вона переписує, пише свою частину і надсилає. Лист доходить приблизно за місяць, однак мама підлаштувалась під наші реалії й відправляла його в Чонгарі, коли привозила посилку. Тобто, буквально 5-6 днів листи проходили цензуру і Костя їх отримував.

– Як Ви зазначили, ми не можемо бути точно впевненими у свідченнях, які надає Костянтин у своїх листах. Однак чи бувало, що він надавав інформацію, яка згодом підтверджувалась, й ставала важливою для перебігу його справи?

– Костя писав, що він давав інтерв’ю Донецькому військкору, тож ймовірно його слова перекрутять й подадуть у власних інтересах. На момент отримання листа ми ще не бачили ніякого інтерв’ю, але наприкінці жовтня на Ютубі вийшла ця пропагандистська передача Кисельова на каналі “Росія 1”. Там був великий відеоролик саме про Мелітополь, мелітопольців й, власне, про Костю. Голос за кадром називає його “зомбі”, “терорист”, “нездоровый человек”. Все тому, що Костя навіть зараз, в ув’язненні, продовжує стверджувати що Росія – це країна терорист, а Україна – незалежна. Я бачу, що він вірить в те, що говорить і ця віра в Україну його тримає. З іншого боку, я дивлюсь на нього і бачу цей погляд немов загнаного звіра… Насправді ця передача допомогла визнати статус Кості як полоненого в Україні. Це були перші реальні докази, що Костя знаходиться там. І, як би це не звучало, але я рада, що вийшла ця передача.

Фрагмент з телепередачі на каналі “Росія 1”

Згадаю ще момент. Знаєте, ми з Костею вегетаріанці багато років і я дуже хвилювалась, як він буде там в ув’язненні. Адже треба їсти все, що дають. Якось він написав “увы, когда меня взяли, я начал есть мясо. поэтому колбасу уплетал за обе щеки”. Ми тоді читаємо ці слова і думаємо “Слава Богу”, бо, звичайно, зараз треба їсти все, тому що це питання життя.

– Власне, у серпні, Костянтинові висунули обвинувачення щодо підготовки терористичного акту. Можете детальніше, будь ласка, детальніше про це розповісти, зокрема щодо ймовірності оскаржити це рішення. Тобто, чи маєте Ви адвоката?

– Насправді це дуже комічно, тому що ми взагалі не маємо ніякого доступу до матеріалів справи. Крім відповіді від Російської прокуратури, що проти Кості висунули обвинувачення вже за статтею 205 і 30 більше ніякого офіційного документу немає. Якщо вірити тому, що пише Костя в листах, йдуть слідчі дії. Тобто, вже не лише підозра, а вони дійсно збирають докази, щоб передавати справу до суду.

Коли ми отримуємо звістку, що на тижні буде суд, то це завжди квест дізнатися його результати. У Кості є адвокат за призначенням, якому платить Росія. В якийсь момент в мене був з ним непоганий контакт, тобто він навіть відповідав, що, наприклад, Кості продовжили запобіжний захід утримання на 3 місяці. Також він допоміг мамі влаштувати побачення з Костею в січні, перед судовим засіданням, це було буквально 3 хвилинки. Знаєте, Костя поводив себе більш спокійно та виважено ніж мама. Як я для себе цей інтерпретую, Костя розуміє, на що вони здатні, тому намагався максимально триматися, аби відсторонити її від цього. 

Але після того, як відбулось засідання, він просто зник, тобто зараз він мені не відповідає. Причина невідома, однак я можу припустити, що він отримав директиву звище, аби більше не контактувати з рідними та не надавати жодної інформації. Щодо адвоката від нашої сторони – моє звернення зараз на розгляді. Я звернулась із цим питанням до нашої влади, до Координаційного штабу зокрема. Зараз я не маю конкретної відповіді, але хочу сказати, що поки Костя знаходиться саме на окупованих територіях, як в Чонгарі, або Маріуполі, не кожен адвокат готовий їхати туди, де може щосекунди прилетіти…

Фото: особистий архів Люсьєни

– Ми обговорили питання комунікації з окупаційними інстанціями. А чи підтримуєте Ви діалог з нашими структурами, що відповідають за полонених? Серед військовополонених важливим є збір свідчень звільнених захисників. Чи є така практика серед цивільних?

– Особисто я зараз перебуваю в Берліні і, на жаль, в мене немає можливості їздити на якісь особисті зустрічі чи офіційні прийоми. Однак, що стосується телефонних дзвінків і комунікацій через електронну пошту чи особистий кабінет, я оперативно подаю будь-яку нову інформацію, яку самостійно дізнаюсь, а в Координаційному штабі її підхоплюють та обробляють. Я маю від них зворотній зв’язок, але ось наскільки це допоможе я не можу вам сказати.

В січні цього року мені вдалось поговорити з хлопцем, який знаходився в Чонгарі разом з Костею, але його відпустили. Я в нього запитую: “що треба зробити, щоб цивільну людину звідти відпустили?”. Він відповідає: “у вашій ситуації це неможливо”, тому що Костя зізнався в тому, що він нібито хотів когось підірвати. І, знаєте, Слава Богу, що зізнався, бо як розповідає цей же хлопець, там в тебе є два шляхи: або тебе вбивають, або ти робиш все, що вони хочуть. І вони хотіли вибити з нього зізнання, тож Костя обрав цей другий варіант, аби зберегти право жити. Звільнений хлопець проходив по іншій статті, а саме за крадіжку, однак ним займались не ФСБ. Наша проблема саме в тому, що справу Кості веде ФСБ.

– Майже рік борючись за повернення Костянтина, чи можете Ви підтвердити те, що існує певна тенденція щодо замовчування умов та стану цивільних полонених? Яких дій сьогодні не вистачає і як кожен може цьому сприяти?

– Перші місяці після затримання Кості, я взагалі була в емоційній ізоляції. Потім почала розуміти, що з цивільними полоненими ситуація просто катастрофічна. Я увійшла в контакт з сім’ями інших цивільних полонених, яких затримували саме на початку повномасштабної війни. Це громадська організація “Цивільні в полоні”. Півтора року навіть кабінет міністрів не міг ухвалити правки 257-ї постанови, де при Координаційному штабі буде окремий відділ або якась окрема людина, яка займатиметься цивільними полоненими. 

Фото: особистий архів Люсьєни

Згідно з законами війни й нормами Женевської конвенції цивільних заборонено брати в полон, тож зараз немає механізму їх повернення. Однак якщо це вже трапилось, то мені здається, що час братись за цю справу і щось робити. Тобто нарешті прийняти цю постанову в кабінеті міністрів, що допоможе рідним цивільних полонених трішки легше долати всі ці бюрократичні моменти. Наприклад, я особисто отримувала витяг з єдиного реєстру зниклих людей з особливих обставин. Я почала його майже на початку, а отримала лише в грудні. Безліч разів довелось подавати цю заяву і мені постійно казали, що інформація відсутня…

Зараз я дуже тісно співпрацюю з однією німецькою організацією, яка займається саме порушенням прав людини. І розумію, що просвітницька діяльність щодо цивільних полонених є важливою усюди. Треба проговорювати, що десятки тисяч людей, цивільних осіб – знаходяться в полоні, і якщо ця проблема буде на поверхні, то можливо наша влада та світ зрозуміє, що треба діяти. Також я вважаю, що залучення третьої країни – є дуже доцільною і справедливою ідеєю. Це може спрацювати так само як механізм повернення українських діток. Важливо враховувати, що є цивільні, які в полоні ще з 2014 року. Також є цивільні, як Костя, яких судять. Так, ми, родичі, маємо більшу мотивацію й особистий біль, тож нам хочеться робити все для наших рідних. Але кожен на своєму рівні є важливим у цій боротьбі.