Українці не відчувають відповідальності за свій політичний вибір – доктор політичних наук Дем’янчук

Про важливість політичної освіти та політичної відповідальність українців Букви запитали Олександра Дем’янчука – українського науковця, політолога, дослідника проблем політичної освіти, політичної системи, державного управління в Україні, професора кафедри міжнародних відносин Національного університету “Києво- Могилянська академія”, доктора політичних наук. 

– Олександре Петровичу, ви багато років поспіль просуваєте тезу про необхідність політичної освіти.

– Будь-які вибори вимагають від учасників, тобто виборців, свідомого вибору. Що означає свідомий вибір? Це вибір на основі певної мінімальної інформації.

У 1994 році, після виборів нового президента, коли Кравчук погодився на дострокові вибори, на яких виграв Кучма, якось на автобусній зупинці я випадково почув уривок розмови двох жінок: “той хоч красивий був”. Усе. Тобто усвідомлення того, яка це людина, яка політична постать – усе “повз касу”.

Наша шкільна освіта – це дарма змарновані роки, за винятком того, коли діти самотужки здобувають знання, або ж батьки наймають хороших репетиторів. Решта населення хорошої освіти, не кажучи вже про політичну або громадянську освіту, не отримує. Вони не уявляють собі, що таке державна влада, якими є структура і завдання держави, що роблять ті чи інші політичні інститути, чому важливою є посада, наприклад, президента, чому такими важливими є народні депутати, скажімо їхня єдність або ж навпаки розрізненість. 

На прикладі Сполучених Штатів ми можемо бачити, до чого призводять такі події, які відбулися у нас у 2019 році. Точнісінько таку картинку я спостерігав у 1998 році у штаті Міннесота, коли відбувалися вибори губернатора. І на цю посаду претендували троє: республіканець, демократ (абсолютно не пам’ятаю їхніх прізвищ), і третій незалежний кандидат, такий собі Джессі Вентура. Для тих, хто полюбляє голлівудський кінематограф, він грав роль сержанта у фільмі “Хижак” зі Шварцнеггером, який в джунглях В’єтнаму бореться з інопланетним хижаком. Кремезний, здоровенний чолов’яга, спортивний, займався боротьбою без правил, і от він висуває себе на посаду губернатора. Зрозуміло, що основна частина виборців у штаті, та й взагалі по всіх штатах, сприйняли це як анекдот. Тим більше, що до того, у 92-му та 96-му роках, у Сполучених Штатах у президентських виборах брав участь такий собі Росс Перро (американський бізнесмен, філантроп, консервативний політик та незалежний кандидат на посаду президента США в 1992 і 1996 роках – ред.), який також набрав в одному випадку 18%, а в іншому – 9%. Тобто, це сприймали як прояв демократії, але не більше.

Так от: республіканець і демократ відвідували традиційні збори виборців, комітети політичної дії  та різні акції, а Джессі Вентура начхав на усі ці формальності. Він пішов  університетами, коледжами, різними спортивними клубами, виступав на молодіжних тусовках і так далі. І при тому, що в США до того в середньому явка на вибори не перевищувала 30%, у той рік у штаті Міннесота явка виборців склала 60%. Пішла голосувати молодь.

Я був в цей час у Міннесоті і бачив на власні очі цю “кампанію”. Результати: республіканець – 30%, демократ – 31%, Джессі Вентура – 37%!

Правда, дуже схоже на 19-й рік в Україні? Різниця тільки в тому, що у Джессі Вентури не було війни.

Коли в 2000-му році я був наступного разу в Міннесоті, вмикаю телевізор, а там журналістка питає у Джессі Вентури: “завтра в Міннесоту приїжджає Білл Клінтон (той тоді був чинним президентом), які питання ви будете з ним обговорювати?”.  Джессі знизує плечима: “я з ним взагалі не збираюся зустрічатися”. Журналістка: “Ну як, це ж президент, він приїжджає у ваш штат”, Джессі: “Ну і що, мабуть, у нього є якісь справи. У мене з ним жодних справ для обговорення, натомість у мене дуже важлива акція: мені треба відкривати сезон рибальства і мисливства”.

2002 рік, наступні вибори губернатора, Джессі Вентура взагалі не подає свою кандидатуру на фоні провалу своєї економічної політики. І коли обрали наступного губернатора, то злі язики казали, що ще місяць шукали Джессі Вентуру по всіх Сполучених Штатах, щоб забрати у нього велику губернаторську печатку. Ось такі наслідки вибору.

У молоді немає політичного досвіду.Зате молодь відрізняється від старших людей дуже високим ступенем гнучкості: сьогодні їм подобається одне, завтра – інше. Молодечий ентузіазм виплескується в першу чергу в протестних діях. Саме молодь й обрала Джессі Вентуру.

Це небезпечно в умовах розгулу популізму. Як мовиться, на мішок з лайном зверху можна наклеїти дуже красиву обгортку та виграти вибори – це зараз скрізь і всюди бачимо: і в Італії –  “Рух п’яти зірок” (італійська політична партія, заснована популярним коміком Беппе Ґрілло і підприємцем Джанроберто Касаледжіо – ред.). Практично в кожній країні це відбувалося. У Польщі – ПіС ( “Право і Справедливість” – ред).

Під час виборів 2019 року я спілкувався з агітаторами “Слуги Народу”. Питаю: за кого ви агітуєте? Хто у вашому списку – кандидати від “Слуги Народу?” От такий то чи така то. Вибачте, кажу, уже доярок і домогосподарок ми у Верховній Раді мали в часи комуністичної влади. Навіщо ж зараз це робити? Чому ви не шукаєте професіоналів? А для того, щоб підтримувати професіоналів, потрібно, щоб виборці були обізнані в політиці та в інституційній структурі держави. Обізнані в можливих наслідках тих чи інших помилок у виборі. 

Як знову ж таки, оту перемогу на  виборах Джессі Вентури один американський експерт оцінив: “Стабільна країна, стабільні часи. Народ вирішив пожартувати. Усе”.

Такою от простою є моя відповідь. Але вона демонструє, що буває, коли люди не відчувають відповідальності за свій вибір. 

– Але ж де молодь може здобути політичну освіту? 

– Я спілкуюся зі своїми першокурсниками. “Що ви знаєте про державу, закінчивши середню школу?”. Причому закінчивши її дуже добре, там же ж один із тестів ЗНО – з історії. У рамках цього предмету вони повинні були, принаймні, вивчати структуру держави, якісь певні функції? Якщо і вивчали, вони не пам’ятають нічого. Тобто, у школі їм цих знань не дають. Технікум, коледж, університет? Хто вивчає політичну науку? Тільки політологи. Усе. І таким чином виходить, що дуже невеликий відсоток студентів отримують певні політичні знання. Решта ж населення знаходиться поза політичною освітою взагалі.

Розкажу ще одну маленьку історію. 2004 рік. Помаранчева революція. Я лечу в Берлін із групою наших дослідників та журналістів вивчати, як побудовано систему політичної освіти у Німеччині. Тільки з боку держави щороку там виділялося 42 мільйони євро на здійснення політичної освіти, яку могли здійснювати будь-які установи: школи, університети, коледжі, церкви, громадські організації, та будь-хто. Але дуже цікавий момент: хто керував системою політичної освіти, як ви думаєте? Міністерство внутрішніх справ. Бо мова йде про формування громадянина, який свідомо буде слухатися держави, який свідомо виконуватиме настанови, який свідомо висловить свій протест, якщо держава якісь рішення ухвалила невигідні, негативні для суспільного життя. І саме так забезпечується свідома громадянська дисципліна.

У січні 2005 року група, що їздила до Берліна, виробила концепцію політичної освіти України. Підготували проєкт указу Ющенка, що на той час став президентом, про запровадження інституту політичної освіти. Одна з ключових особливостей цієї концепції була, що фактично будь-яка політична сила має право проводити свою політичну освіту, свою до певної міри агітацію в рамках цього інституту. Тобто, ідея була в тому, щоб забезпечити здорову конкуренцію між різними політичними ідеями.

Ющенківські наближені особи благополучно поклали це під сукно.  А коли міністром освіти став покійний Іван Вакарчук, ректор Львівського університету, то зробив дві паскудні речі. Перша. Він заборонив групі експертів, яка була підготовлена на гроші Світового банку й мала розробляти нові підходи до системи середньої і передвищої освіти – їхати за кордон, вивчати світових досвід. Я був в тій групі, і ми відчули це на собі, бо не маючи хорошої інформації з-за кордону, ми не могли закінчити свої матеріали.  І друге. Він викинув з обов’язкових дисциплін політичну науку. 

– Чому? Були якісь коментарі? 

– Студенти мають вивчати свою спеціальність, а не розпилюватися на всілякі сторонні. Тобто студенти втратили можливість всебічного розвитку. І при цьому вони втратили можливість здобуття політичних знань.

2010 рік, до влади приходить Янукович. Табачник повертає політичну науку, її програму в число обов’язкових дисциплін в університетах. Адже, якщо вони збиралися прийти до влади навічно, то їм потрібні були не просто слухняні громадяни, їм потрібні були свідомо слухняні громадяни. 

2014 рік, після Революції Гідності, міністром освіти стає наш Сергій Миронович Квіт, і політологія знову за ним як загула. Все. Зараз ми маємо, навіть не відсоток, а невелику частку відсотка тих, що здобуває вищу освіту, людей, освічених у політичному сенсі. 

– Як підвищувати політичну свідомість, обізнаність? Повернути до переліку обов’язкових, можливо, у шкільну програму інтегрувати? 

– Ну, стосовно шкільної програми, поки не реалізують перетворення під назвою “Нова школа”, це марна справа. Натомість професійні вищі навчальні заклади та вищі навчальні заклади обов’язково повинні це робити. Бо ці освітні інституції готують еліту та інтелектуалів. І, власне кажучи, хто як не інтелектуали, в звичайному буденному спілкуванні з людьми можуть донести певну думку, можуть її обґрунтувати, можуть вплинути на сприйняття населенням того чи іншого політика, тієї чи іншої політичної ситуації? Я б робив дуже вагомий наголос на вищій освіті. І в середній освіті потрібен окремий курс політичної освіти. 

– Що це має бути?

– Політологія. Основи мислення. Елементи критичного мислення. Я дивлюся на наших студентів у Могилянці: більшість із них досягають хороших результатів, бо вони мислять інакше, вони мислять уже просторово – не лінійно, не площинно, а вже просторово. І оце мислення треба допомагати їм виробляти.

Невеличкий ліричний відступ. Що далі буде з Україною? Навіть якщо війна припиниться, я не кажу закінчиться, припиниться. Ми залишимося в кількості 30 мільйонів замість понад 40. Економіка України – у занепаді. Для того, щоб її піднімати, потрібні в першу чергу творчі люди. Для того, щоб бути творчою людиною, треба мати критичне мислення. Де ми наберемо таку кількість творчих людей? Де ми наберемо таку кількість людей із критичним мисленням?

Тож насамперед зараз треба це робити в школі. Створювати курси, окремі тренінги критичного мислення – у школах, університетах, коледжах, профтехучилищах, чи як воно там ще називається. Ось тут якраз зараз і має бути основний наголос. Бо ми можемо просто втратити це покоління.

– Чи усвідомлють це ті посадовці у владі , хто приймає рішення щодо освіти? 

– Анітрохи, абсолютно. Вони діють якраз в одномірному напрямку. Це добре для нас – значить, це добре для держави. Це погано для нас – значить, це погано для держави. Все. Адже абсолютно більшість з них – непрофесіонали. 

– Але це демократичний вибір.

– Який демократичний вибір? Ми вибрали Президента. Ми вибрали Верховну Раду. Але ми не вибирали отих недолугих міністрів. Ми не вибирали того прем’єр-міністра.

Я буквально у неділю закінчив розділ до спільної українсько-польської монографії про шлях України до Європейського Союзу. Мені випав розділ про виконання Україною Копенгагенських критеріїв. І я натрапив на два цікавих документи. Один – висновки Європейської комісії, датовані груднем 2023 року, стосовно виконання Україною Копенгагенських критеріїв. Другий документ – звіт Кабінету міністрів про те, як Україна їх виконує.

З точки зору Європейського Союзу, із 33 розділів Копенгагенських критеріїв тільки за одним розділом Україна виглядає, як повністю готова до вступу в ЄС. Це зовнішня політика і дипломатія. А от всі решта мають діапазон оцінки Єврокомісією стану виконання вимог за Копенгагенськими критеріями  від moderate до rather good.

Кабінет міністрів написав, які, на їхню думку, причини відставання. Гроші. Немає грошей – ми відстаємо. Кадри. Брак відповідних кадрів. А з третьої мені реготати хотілося: немає перекладів актів Європейського Союзу українською мовою. Ви що, не можете зібрати 10-20 перекладачів і за місяць зробити ці переклади? Що, малі гроші дає Європа та Сполучені Штати у вигляді всіляких допомог? Не можна невеличку частинку цих грошей витратити на термінові переклади? 

Мене це все обурює до глибини душі. Але, з іншого боку, я заспокоюю себе тим, що неозброєним оком видно, наскільки непрофесійними є ті люди, що потрапили у  владу. 

Залишаються осторонь справжні професіонали. І залишаються осторонь ідеї, які могли б допомогти Україні у скрутній ситуації війни, але які заважали б партії “Слуга народу”. Які заважали б очільникам цієї влади. І оце якраз є каменем спотикання, на якому, я сподіваюся, що лоба ми все-таки не розіб’ємо, але вавки заробимо. 

– Точка, де ми зараз знаходимося на майже третьому році повномасштабної війни, це зневіра. Ті, хто щиро вірив (через брак політичного усвідомлення), що війна закінчиться швидко, а не на роки, розчаровані та демотивовані. Як вижити у цих умовах? Особливо за неможливості провести вибори? 

– У футболі є одна цікава закономірність. Коли тренер футбольної команди завалює ситуацію, його звільняють і беруть нового тренера, то у перші дві-три гри команда грає просто шикарно. Перемагає. Потім, вже як піде, але в усякому разі проста зміна тренера уже дає певний позитивний ефект. Мене тривожить, наскільки змінився тон інформаційних повідомлень. Якщо в 22-му і навіть в 23-му році у нас ще були якісь оптимістичні очікування, то зараз це втрата віри у позитивне майбутнє. А як без такої віри далі жити, боротися?

З іншого боку, у мені залишається оптимізм дослідника. Бо для того, щоб досягти позитивних результатів, не треба піднімати на ноги всю націю, достатньо 10-12% активного населення. Габріель Алмонд (американський політолог, фахівець у галузі теоретичної та порівняльної політології. Став популярним завдяки своїм працям з теорії політичної системи та політичної культури – ред.), і Сідней Верба (американський політолог, роботи якого є класикою сучасної політичної науки – ред.), американські вчені, теоретики громадянського суспільства та політичної культури, пропонували цікавий розподіл: для того, щоб здійснити якусь серйозну акцію в суспільстві, у політичному житті, достатньо 2-3% активістів і 5-7% групи підтримки. Тобто максимум 10% людей, активно спрямованих на досягнення певної мети.

–Як змінюється сприйняття України науковою іноземною спільнотою? 

– Я спілкуюся саме з політологічною науковою спільнотою і можу сказати: Україну знають – це дуже важливо. Стосовно України склався певний образ.

– Який він? 

– Вони прекрасно розуміють і наші здобутки, і наші недоліки. Насамперед, йдеться про владу.

Науковці, по-перше, співчувають Україні через війну. По-друге, вони очікують від України чогось додатково цікавого, якогось прориву.

Вони, коли дізнавалися, що я з України, то у них з’являлися і співчуття, і повага. У першу чергу через війну. Дуже сильно змінила ставлення закордонних науковців Революція Гідності. Сприйняття України змінюється, дай Боже, стає реалістичнішим. Я не знаю, чи це має лякати, чи обнадіювати, але у будь-якому разі у світі нас сприймають реалістичніше, ніж, може, нам того хотілося б. 

– Що може зупинити РФ в Україні?

– Росію може зупинити тільки дуже хороший удар по морді. Лише сила. Друге, що може зупинити Росію, це вичерпання ресурсів.

 З іншого боку, як політолог, я не вірю в те, що в Росії підніметься якесь повстання. Ні. Вони – занадто раби для того, щоби повстати.

– А зміна режиму – якщо Путін, наприклад, помре? 

–Зміна режиму та смерть Путіна одразу принесе неабиякий хаос у верхніх колах. Ми бачили зміну режиму після смерті Сталіна. Але справа в тому, що військову машину запущено. І для того, щоб її зупинити, потрібна сильна влада. А тому в разі смерті Путіна владу дуже легко можуть захопити силовики. 

– В їхніх інтересах буде продовжувати війну? 

– Так, в їхніх інтересах буде продовжувати. Причому я не вірю в те, що будуть ядерні бомбардування, але якісь нові лиха вони  можуть спричинити.

З Олександром Дем’янчуком спілкувалася власниця “Букв” Катерина Рошук.