Уламок потрапив під бронежилет, влучив у серце й ліву легеню – про оборонця Андрія Балябу

Сучасна армія України – це переважно добровольці, які сформували рух захисту держави ще у 2014 році. У той час, коли агресор вірив, що зможе досягнути успіху через раптовість та неочікуваність вторгнення для українського командування. І тоді, коли на державному рівні ще не існувало механізмів підтримки таких людей. Дехто із тодішніх добровольців вже протягом десяти років на передовій боротьби за наші кордони. 

Сьогодні – це професіонали військової справи, які навчають нових бійців, формують свідоме побратимство. Однак, на жаль, гинуть навіть наддосвідчені військові. Адже ворог також набирає сили, війна стає більш активною, території, де розгортаються бойові дії – розширюються. Попри це, приклад військових, які розпочинали наш шлях протистояння десять років тому – залишається важливим для вивчення й збереження.

Власне, етап зародження сучасного українського руху боротьби на власному досвіді відчув і Андрій Баляба на псевдо “Буча”. Захисник родом із Луганська, і хоча вже в дорослому віці він мешкав на Київщині, той факт, що ворог посягнув на його рідні землі й країну загалом, Андрій оминути не зміг. На захисті держави оборонець перебував з липня 2014 року — відтоді, як бої на Сході перейшли в найбільш активну фазу.

З одного боку, це був період значних успіхів зі звільнення українських міст нашими силами, розгорталися наступальні дії, було проведено низку операцій з ураження точок базування російських військових. Однак, вже в серпні 2014 року почалося масоване вторгнення батальйонних тактичних груп Збройних сил РФ на територію України. Ворожі сили розпочали активний наступ у той час, як наступальні дії українських силовиків на деяких напрямках припинялися. Так, через нестачу сил сталося і в Іловайську.

На фото: Андрій Баляба
Фото надано дружиною

Військовий шлях Андрія охопив найбільш переломні події цього періоду, які захисник витримав, продовжуючи власну боротьбу до 2022 року. Букви поспілкувалися з дружиною захисника – Мариною, яка на початку повномасштабної війни проживала два виклики: по один бік – досвід життя в окупації, а по інший – чоловік, який вкотре опинився на одному з найтяжчих напрямків. Непросто було й Андрієві, адже, крім того, що російські військові перебували дуже близько до будинку родини, не вщухали й обстріли… Більше про створення родини з людиною, яка живе військовою справою, те, як відчувається щире побратимство, перші виклики прожитого травматичного досвіду, а також про останню зустріч з чоловіком та його прохання – Марина розповідає для Букв.

Далі – пряма мова.

Фото: особистий архів Марини

Про те, чим жив Андрій і яким було зародження стосунків з дружиною в той час, коли він перебував на одному з найскладніших напрямків

– Андрій був повністю відданий роботі, війську. З початком війни на Сході, він цілком перейшов на військову справу, хоча до цього був юристом. Армійські лави поповнив у липні 2014 року, а вже у серпні пройшов Іловайськ… Ми познайомились у лютому 2015 року, коли він перебував у Широкине, воював у складі батальйону “Донбас”. У 2016 році ми одружились і на наступний день після весілля він сказав, що мене любить, поважає, але побратими завжди будуть на першому місці. Доти, допоки триває війна. Так воно і було. Все наше життя було пов’язано з хлопцями, військом та його потребами. Це було так, що “віддам останнє заради побратимів”. Я завжди кажу, що якби таких хлопців, як мій чоловік, було більше, то війна б завершилась насправді дуже давно, а може і не почалася б взагалі.

Ми познайомились на сайті знайомств 14 лютого 2015 року, Андрій тоді саме їхав з відпустки, з Бучі на Маріуполь. Я бачила, що в нього є військові фотографії, він цього не приховував. Ми привіталися і я пишу йому: “Що робиш?”. Він відповідає, що їде до хлопців. Я пишу: “Ти поїв?”. А він: “Ти що, мені мама?”. І я тоді думаю: “Я стану тобі більше, ніж мамою”…

15 лютого Андрій приїжджає в Маріуполь, у них тоді була база в аеропорту. Згодом вони виїхали в Широкине. Тоді був дуже густий туман, і водій поїхав не за тим маршрутом, який був визначений раніше. Тому вони потрапили прямо на позиції росіян. Відбувся бій. Він мені потім писав: “Був бій, 1 – “200”, 2 – “300”. Я тоді ще намагалась зрозуміти, що це за цифри. На той момент, була далекою від військових термінів. Ось так ми з ним почали спілкуватися. 2 березня я поїхала до нього в Маріуполь, це був період вже активних заворушень, я ще думала, чи взагалі безпечно туди їхати, але Андрій запевнив, що так. Вже 3 березня він зробив мені пропозицію.

Фото: особистий архів Марини

Як військовий досвід впливав на Андрія, як на особистість, а також про те, як цей період проживала Марина

– На момент нашого з Андрієм знайомства, в нього вже був значний військовий досвід, і я йому говорила про те, що пощастило з тим, що я познайомилась з ним, не знаючи, яким він був до війни. У мене не було з чим порівнювати, тому я передусім приймала людину з її військовим досвідом. І, зрозуміло, що моментами було важче… У нас був дуже складний період, коли батальйон Андрія розформували, і він, у червні 2016 року, приїхав додому. Все літо він був вдома. Мабуть, це був найважчий період за усі роки нашого спільного життя. Наслідки військового досвіду були дуже помітними у його поведінці. Тоді ніхто не розумів, як з цим боротися. У нас раніше не було досвіду, який давав би розуміння, як допомогти військовому вийти з цього стану. 

Я почала шукати інформацію в іноземних джерелах. Буквально з перекладачем все вичитувала. Як поводитися, що робити, що говорити. Маленькими кроками ми з цього вийшли. Мені було дуже боляче бачити, як йому важко в цивільному житті. Вже після загибелі Андрія, друзі, які знали його ще до цих подій, казали, що з війною – це стала зовсім інша людина. Але я робила усе, щоб допомогти йому. Мені не один побратим розповідав, як Андрій завжди говорив про те, що я надійний тил і в разі чого зможу поставити дитину на ноги. Це важко. Зараз я дивлюсь на дівчат, жінок, для яких досвід життя з військовим ще новий, вони не розуміють, не витримують… 

В перші роки російсько-української війни дійсно була катастрофа щодо надання психологічної допомоги. Я памʼятаю, як прийшла до психолога із запитанням “Що мені робити, щоб підтримати чоловіка, який повернувся з війни?”. На жаль, я почула майже всі версії стосовно моїх особистих травм, але відповіді на запитання не отримала. Однак, після загибелі чоловіка в мене були суїцидальні думки і я знайшла хорошого психіатра, який виписав мені антидепресанти й порадив психолога. Все це дійсно витягнуло мене з тієї прірви, в якій я опинилась. Зараз раджу знайомим військовим, щоб вони теж не боялись звертатися до психолога.

Фото: особистий архів Марини

Про те, як російсько-українська війна прийшла до кожного міста, які є символічними у житті родини

– У нас унікальна родина, на прикладі якої можна побачити, як росіяни зруйнували й забрали все. Андрій родом з Луганська, він прожив там до 2002 року. Згодом вони з родиною переїхали до Бучі, купили землю, побудували будинок. Мешкав Андрій саме тут, навчався в Ірпені в Державному податковому університеті, потім ми одружились і тут у нас народилась дитина. Ми познайомились, коли Андрій перебував у Широкине й періодично їздив на ротації у Маріуполь. Я, власне,  приїздила сюди за зустрічі до нього. Він зробив мені пропозицію на місцевому пляжі… Тож, для мене, Маріуполь – це сакральне місце щасливих людей. Туди дуже хотілося повертатися. 

Зараз Луганська немає, фактично є, але місто окуповане, тож я не можу поїхати туди й, наприклад, повісити меморіальну табличку на школу, в якій навчався Андрій. Немає і Маріуполя, і тієї Бучі… Бо деокупація це, звісно, добре, але немає вже тих відчуттів, які були до окупації. У пам’яті залишаються усі події, які тут відбувалися, і ці спогади не зітреш. Знаєте, зараз дуже хотілося б поїхали в Широкине, або ж до Луганська, аби ходити містами, де був мій чоловік… Будемо вірити й працювати на перемогу, аби колись це здійснилось.

Фото: особистий архів Марини

Про найбільш травматичний пережитий досвід чоловіка, й те, як життя в окупації допомогло зрозуміти те, що проживають військові

– Разом з побратимами Андрій звільняв Лисичанськ, Попасну, Краматорськ, брав участь у боях за Широкине та Маріуполь, пройшов Іловайський котел. Насправді Андрій не те що мало, але й практично нічого не розповідав з лінії фронту. Лише якщо до нас приходили побратими, вони сиділи, розмовляли й можна було щось почути. Не розповідав навіть про власну посаду. Це я дізналась лише після його загибелі… Розмежовувати військове й особисте – це добре лише якщо людина потім сама зможе себе витягнути з травматичного стану. Але тоді він не міг цього зробити, більше нізвідки не було допомоги, а від мене він її не приймав – було дуже складно.

Одного разу він розповідав лише про те, як довго вони виходили з оточення в Іловайську. Води не було, вони збирали росу, облизували листочки, було дуже спекотно… Я колись хотіла, щоб він розповів більше і це можна було розказати синові, але ось так… Це був один з найбільш травматичних прожитих досвідів для Андрія. Після того, як я жила в окупації, де також була дуже сильна інтенсивність боїв, я казала Андрієві: “Тепер розумію тебе як ніхто”. Тому що витримати це – надскладно. Хочеться просто стерти ці спогади й нікому не розповідати. Хоча ми там були лише 24 дні. А у когось позаду вже 10 років… 

20 березня 2022 року ми виїхали з окупації, приїхали до моїх батьків в Полтавську область й це було абсолютне нерозуміння, що робити далі. Ми виїжджали евакуаційним автобусом, зрозуміло, що багато не вивезеш. У нас вдома була військова форма, безліч медалей… Все це довелось закопували вночі під обстрілами. Інакше нас би просто розстріляли.  Переживши окупацію, я тепер не відчуваю впевненість, що 2022 рік не повернеться. Але тепер у мене завжди в машині заправлений повний бак, зібрані документи, тривожна валіза. До речі, “мати зібрану тривожну валізу” – завжди був важливий пункт для Андрія. Тож, якщо десь хоча б трішки хтось переступить кордон у нашому напрямку – я збираю речі та їду. Єдине, що мене найбільше тримає тут – це могила чоловіка.

Фото: особистий архів Марини
На фото: Андрій з синочком Назаром

Про останню зустріч з чоловіком перед повномасштабною війною й те, яким було його прохання…

– У 2016 році Андрій уклав контракт з Національною Гвардією України та став бійцем батальйону оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Тут він і зустрів повномасштабну війну. Ротації у нього були три на три місяці, або півроку через півроку. Він все прорахував так, щоб бути з дитиною на її дні народженні 18 січня. Вже 22-23 числа він збирався їхати на Схід. Я ніколи не забуду, як він сідає зашнуровувати берці й говорить: “знаєш, у мене таке враження, що ми з тобою прожили усе життя. ніби моє життя вже прожите. Якщо я помру – мене, по-перше, віддай на органи”. Цей момент насправді у нас був проговорений давно, а далі Андрій додає: “а по-друге, хочу, аби мене кремували”. Я відповідаю: “коли ти помреш, трансплантація буде на такому рівні, що нікому вже не потрібно буде брати чиїсь органи”. 

Але він дуже серйозно говорив про це. Ніби хотів, щоб я дала підтвердження, що все так і буде виконано. Як виявилось, він відчував… Вони були на Сході, під Попасною. Коли ми вже виїжджали з окупації, їх перекинули на Харківський напрямок. Одне з останніх пам’ятаю, що він розповідав, як разом з іншими підрозділами вони збили російський вертоліт. Андрій був неймовірно щасливий. Найбільше ділився цим з моїм батьком. Вони були дуже близькими, мій батько також військовий. Взагалі у них було багато спільного, крім військової справи. Так сказати, знайшли одне одного. У нас дотепер у батьків стоїть фотографія Андрія…

Фото: особистий архів Марини

Про останню допомогу, виїзд й хронологію загибелі. А також про те, яким є щире побратимство до останку…

– Коли ми виїхали з окупації, я розуміла, що зараз маю включитися у допомогу. Одразу запитала Андрія: “що нам потрібно робити?”. Андрій сказав, що йому потрібні берці та рукавички. Я ж почала активно шукати, але тоді просто все було зачинено… Кажу Андрію, а він відповідає: “добре, я щось придумаю, знайдемо. але мені треба машина”. Я, м’яко кажучи, була в шоці. Авто потрібно було, щоб оперативно реагувати на виклики хлопців й підвозити боєприпаси. Але, уявіть, що за 5 годин я все ж організувала йому машину. 

Саме в той час, у Європі були мої одногрупники, вони теж займались волонтерством, якраз виїжджали брати машину для своїх знайомих. Ось вийшло, що вони допомогли і мені. Машину пригнали аж до Києва, тут її вже перефарбували, перевірили, й 29 березня хлопці прямо до ППД (пункт постійної дислокації підрозділів) її привезли. Вона перестояла там ніч. Вже зранку Андрій приїжджає, забирає машину, набирає боєприпаси, вітає мене з днем народження та їде на позицію. Далі починається обстріл. Андрій “200”.

Знову-таки, повернімося до побратимства. Осколок потрапив Андрієві під бронежилет, спершу в ключицю, далі відбився від неї й потрапив в серце та ліву легеню. Це миттєва смерть насправді. Однак, всю дорогу побратим робив йому штучне дихання, запускав серце, колов адреналін і робив все, щоб його реанімувати. По приїзду вже констатували смерть. В довідці написали, що Андрій загинув о 12 годині. Але я думаю, що це було близько першої.

Саме в цей час ми з дитиною гуляли на подвір’ї, там гойдалка і біля неї, в декількох метрах, посаджений бузок. І от я розхитую нашого Назара на гойдалці, дивлюсь і боковим зором бачу, що там, біля бузку, ніби на мене хтось дивиться. Я розвертаюсь і бачу, що коло мене стоїть Андрій. У мене дотепер мурахи… Я дивлюсь на нього, а він стоїть немов розгублений. Раптом він зник. Це було близько першої. Ніби знак, або  ж прощання… Я дуже хочу вірити, що смерть була миттєвою і йому не було боляче…

Фото: особистий архів Марини

Яким є життя після звістки про загибель чоловіка, і як сьогодні Марина присвячує себе їхньому синочку 

Вже згадувала, що в день загибелі Андрія, у мене було день народженння. Ввечері зібралась уся родина, всі мене вітають, все добре, і тут тато говорить, що Андрія більше немає. Відтоді починається період, коли ти ніби поруч з собою ходиш. Ти не у своєму тілі, лише спостерігаєш зі сторони… Далі почались думки, про те, де буде правильно ховати Андрія… Адже Буча окупована. Хлопці з батальйону запропонували організувати все в Києві на Лісовому кладовищі. Так і вирішили. 31 березня ми були в Дніпрі в морзі. Ніколи не забуду цей жахливий холод від тіла… Це те, що повертає в страшну реальність. 1 квітня ми поховали Андрія і вже коли повертались, надійшли новини, що Буча та Ірпінь деокуповані.

Зараз нашому синочку Назару 6 років і я передусім роблю все заради нього. В нього дуже хороші здібності в напрямку моделювання, техніки, він дуже любить літаки, вертольоти. У мене немає іншого вибору, ніж займатися сином. Все заради його навчання. Зараз такий час, що не можна бути впевненим у тому, що з тобою буде завтра. Тож я роблю усе, аби мій син міг почуватися впевнено. Залишаюсь тут, працюю, паралельно допомагаю хлопцям військовим, щоб дати якомога більше шансів зберегти їх життя, і вірю, що скоро все закінчиться. Знаєте, Андрій завжди казав, що потрібно робити усе, щоб війна не передалась дітям. Саме це має бути рушієм для кожного українця. Бо, на жаль, такі мамонти війни, як Андрій – закінчуються…

Фото: особистий архів Марини