Військові мов «оголений провід», бо як не торкнись – болить – лікар-психіатр Василь Гуменюк

Однією з ознак, що може відрізняти поведінку військовослужбовця – його реакція на небезпеку. Переважно, цивільний, відчуваючи загрозу, починає шукати можливість уникнути її, натомість військовому необхідно миттєво вміти реагувати на ситуацію. Тобто коректно мислити в цей момент. Йдеться не лише про кардинальні рішення самозахисту, а передусім про вже набуту навичку психіки – одразу думати про тактику. Це лише один приклад, що демонструє те, наскільки бойовий досвід людини може впливати на її дії у будь-якій сфері життя. Так, важливо пам’ятати, що наслідки участі у війні, що також несуть за собою травми й втрати – можуть бути як видимими, так і  невидимими. Невидимі наслідки – психологічні реакції та погляди на життя, які залишаються з людиною на тривалий проміжок часу. Усвідомивши це, обидві категорії громадян – цивільні та військові – починають шлях спільного взаєморозуміння. Адже обидві категорії – в умовах війни є чутливими.

“Букви” провели серію інтерв’ю з українськими захисниками, аби через їх досвід розглянути проблеми, пов’язані з викликами, яких зазнають ветерани й сприяти їх подальшій безпечній інтеграції в суспільство. Так, більшість військових порушили питання чутливих тем, які можуть виникати під час комунікації з цивільними громадянами. Зокрема, йдеться про теми, що стосуються бойового досвіду, ситуації на фронті, питань мобілізації тощо. Це й про те, яким чином на рівні суспільства мовлять про війну та якою бережуть пам’ять про неї. Додатково було порушено проблему психологічного стану захисників, які, через пережитий досвід, під час адаптації, можуть відчувати гостру потребу у роботі з фахівцем. Однак не всі ветерани виражають цю необхідність, що також може створювати розбіжності у розумінні  цивільних. Тож, це не лише про те, якою має бути комунікація з вразливими категоріями населення, а й про коректність висвітлення у медіапросторі досвіду, що проживають військові.

Більше про те, якою ветерани можуть відчувати потребу у допомозі іншим, якими є чутливі аспекти розмов, що стосуються пережитого бойового досвіду, а також про те, чому воєнний маркетинг є переважно компрометувальним у сприйнятті  цивільних й травматичним для військових – в матеріалі для “Букв” пояснює Василь Гуменюк – лікар-психіатр, медичний психолог, а також керівник Київського обласного центру психологічної допомоги Assisto.

Фото: особистий архів Василя

Як тримати баланс у комунікації з військовими (комбатантами), які повернулися до цивільного життя?

– Найперше, що мають памʼятати цивільні – те, що військові (чи то чинні, чи в запасі) потребують, аби до них ставилися з повагою, як цього потребує будь-яка інша людина.

І це не свідчить про те, що потрібно людину виносити на пʼєдестал. Це радше означає, що важливо поводити себе із військовими так, як би Ви хотіли, щоб інші люди поводили себе із Вами. Це найпростіша формула, котра пояснює, що значить – повага. Зокрема – цікавитись їх життям, проявляти щирий інтерес, запитувати: “можливо я можу бути чимось корисним?”. Якщо Вам щось починають розповідати – уважно слухати, не перебивати, намагатися зрозуміти меседж співрозмовника. Є ще один момент – попросити людину про допомогу, щось просте, те, що їй буде не складно зробити. 

Наприклад, якщо людина без однієї кінцівки, але при цьому вона зберегла функціонування, можна попросити щось  умовно банальне – “чи можеш ти подати мені книжку” тощо. Або можна попросити дещо, що потребує розумової роботи, сказати: “слухай, в мене зараз складний проєкт по роботі. я знаю, ти добре розбираєшся в моїй темі, допоможи, будь ласка, підготувати мені основні тези для інтерв’ю, буду дуже вдячна/ий за допомогу”. Кожен може попросити щось таке, що допоможе військовому(ій) відчути свою цінність й ставлення як до повноцінного члена суспільства.

Проте, крім розуміння речей, котрі слід робити, нам  варто  звернути увагу і на те, що робити не потрібно. На третій рік війни ми всі дуже втомилися, ми шукаємо собі розваги, щоб абстрагуватися від того, що відбувається. Але особливо втомилися  наші захисники й захисниці. Перебування на лінії зіткнення, інколи протягом місяців, без можливості ротації, безповоротно зношує захисні механізми психіки та організму людини. І, авжеж, коли комбатант повертається в цивільне життя і бачить тут зовсім іншу реальність – відчинені клуби, кальянні, російську музику в закладах – це дуже часто викликає нерозуміння, злість та відчай. Відчуття того, що для багатьох війни зовсім немає. І, авжеж, це в кращому випадку призводить до втрати комунікації із цивільними, а в гіршому – може спровокувати до конфлікту із ними. 

Інколи військовий може сказати зауваження за п’яну вечірку біля під’їзду, нагадати що йде війна, що він й інші захисники помирають на цій війні, а у відповідь – фрази на кшталт:  “Я тебе туди не відправляв”, або “Якщо тобі складно, то я теж маю страждати?” І ці фрази спустошують. Втрачаються сенси й мотиви, і тому, надзвичайно важливо кожному із нас не забувати ні на хвилину, що війна триває і наша безпека тримається на чоловіках і жінках, котрі пішли ціною свого життя захищати кожного із нас. І банальна повага, розуміння, емпатія, і підтримка – це ті дрібні, але дієві речі, котрі повертають ресурс і внутрішню мотивацію людині, котра ризикнула собою у цій жахливій війні. Тому слід пам’ятати цю жертву і, замість вищезгаданих токсичних фраз, вгамувати своє его, і визнати свою помилку якщо вона була. Подякувати військовому за його службу, і авжеж пам’ятати, перед якою загрозою ми продовжуємо знаходитися.

Ми маємо зрозуміти, що це дуже делікатна тема. Адже ми не можемо жити лише однією війною, адже країні потрібно підтримувати економіку, і банально, щоб не збожеволіти – нам необхідний відпочинок і позитивні емоції. Однак ті, кого ця війна зачепила найбільше, залишаються дуже вразливі. Тому від внутрішньої подяки, котру ми відчуваємо до наших воїнів – залежатиме і їх внутрішній стан, а як наслідок, наш із Вами захист. 

Чи впливає воєнний маркетинг на психіку людини? 

Якими є ці прояви?

– Звісно, це впливає. І не стільки на військових, як наприклад, на їхніх близьких та людей, які пережили втрату під час війни. Тема заробітку грошей на крові – є чи не найбільш цинічною. Коли відбувається щось подібне, в людині випливає в голові старий вислів “кому війна, а кому мати рідна”. І, звісно, крім самої шкоди для суспільства, такі ситуації знецінюють безліч важливих проєктів, котрі є корисними для нашої перемоги. Адже маркетинг буває різним. Ми можемо бачити приклади компаній, котрі займаються виробництвом одягу і вони доволі екологічно виводять на ринок свій товар. Дуже важливо, щоб такі речі не дискредитувалися через зловживання у інших випадках.

Є велика кількість підприємств, котрі виробляють товари військового призначення. Від розумної реклами залежить їх успішність, а нам дуже важливо, щоб такий бізнес розвивався.  Зовсім інше – це коли алкогольний напій називають на честь міста, де відбулися жахливі події. Тут і товар сам по собі є компрометувальний. На мою думку, це питання здорового глузду от і все. Маркетинг – це інструмент, це не є погано чи добре, все залежить від того як ним користуються і в якому контексті. 

Я абсолютно проти того, аби паразитувати на гостро травмівних подіях таких як Буча, Маріуполь, чи Ізюм. Взагалі ці теми трагічні по своїй сутності. Це так само як випустити хліб “не голодомор”. На мій погляд, це – блюзнірство. Це настільки свіжі речі, що однозначно мають бути табуйовані в такій формі. Тому висновок простий: маркетинг у військовій тематиці повністю виправданий, якщо він слугує на благо українському війську і працює на перемогу. Але якщо це просто бізнес та заробляння грошей, а ще на травматичних темах, авжеж це потрібно викорінювати.

Якими є рекомендації для цивільних, аби забезпечити безпечну комунікацію з військовими?

– Не залишати людину на самоті. Це наша колективна відповідальність. Якщо у вас є друг, знайомий, який через певні обставини повернувся до цивільного життя, але залишився один: через розлучення чи якщо в нього померли батьки, і ви знаєте, що він просто сидить вдома, а можливо, зловживає алкоголем –  навідуйтесь до нього, запрошуйте кудись – в міру можливого. Можна просто запропонувати піти прогулятись. Якщо маєте якийсь бізнес, запросіть на підробіток  – залучайте таких людей в соціальне життя. І головне –  робити це треба не зверхньо, ні в якому випадку не як “подачку”. Показувати, що ми це робимо не із жалю, а навпаки з поваги: “ти крутий і ось в цій справі мені потрібні такі люди як ти, допоможеш?”. Просто заїхати поспілкуватися, просто провести час з людиною. 

З іншого боку – ми маємо памʼятати, що ці люди можуть ставати дещо токсичними, особливо, коли до них довго не зверталися. 

Ні в якому випадку не сприймати на власний рахунок те, що вони говорять. Вони можуть говорити багато образливих речей, агресивно себе поводити й, якщо ми відчуваємо, що ми не витягуємо комунікацію із цією людиною, звісно тоді передусім треба турбуватися про себе й обмежити спілкування. Але разом з тим памʼятати, що така людина як “оголений провід” – в неї до чого не торкнись – усе болить. І тому перша захисна реакція, яка вмикається в неї – це захист. 

При розмові не випитувати про бойовий досвід, що пережив, як там все було, тощо.  допоки людина сама не почне говорити на цю тему, не турбуйте її, це рана, котра потребує дуже делікатного підходу. Проте якщо співрозмовник починає говорити, тоді ви, маєте увімкнути “активне слухання”: кивати головою, демонструвати слухання мовою тіла, ставити уточнювальні питання. Але в жодному випадку не вживати фразу “я тебе розумію” – замініть неї використайте краще –  “навіть уявити не можу, що ти пережив”.  Активне слухання і випитування –  це різні речі.

Наскільки обов’язковою для військового, що повернувся з фронту, є робота з психологом?  

– Насправді така річ як кваліфікована психологічна допомога для учасників бойових дій – доволі нова практика. Після другої світової війни ніякі психологи із ветеранами не працювали. Кожен, хто повернувся із війни, виходив із травмівного досвіду своїми й силами своїх близьких. Проте наслідки від такого підходу були відповідні. Криміногенна ситуація після воєн завжди суттєво погіршувалась, кількість вбивств, самовбивств… Фактів домашнього насильства було неспіврозмірно вище ніж тих, що до війни. Це як приклад із медициною. Колись смертність на полі бою була вищою ніж сьогодні, як і інвалідизація, але наявність сучасних методів медицини дають можливість врятувати набагато більше життів ніж це було, скажімо, 80 років тому. Проте однаково до сьогодні далеко не всіх поранених медицина може врятувати.

Аналогічно й робота із психологом. Якщо із військовим працює кваліфікований спеціаліст в доказовому напрямку терапії, авжеж шанси на одужання будуть значно вищими. І загальна статистика ресоціалізованих воїнів до нормального життя буде помітно вищою, ніж без роботи із психологом. Безліч випадків ПТСР вдасться вилікувати, як наслідок буде зменшено кількість самовбивств, домашнє насильство теж буде нижчим, аніж у випадку якби терапії не було. І в цілому одужання суспільства відбуватиметься скоріше. Тому відповідь наступна: оскільки людина з вулиці не може замінити лікаря, так само суспільство не замінить кваліфікований психотерапевтичний підхід, котрим володіють спеціалісти в цій сфері.

Для того, щоб військові йшли із більшим бажанням до психолога, слід наростити більшу присутність психологів чоловіків в цій сфері, адже саме військові чоловіки більше схильні уникати роботи із психологом. Через те, що у більшості випадків психолог – це жінка, чоловіку буває дуже складно продемонструвати свою вразливість і слабкість. Ну і звичайно просвітницька робота, котру слід продовжувати. Популяризація турботи про ментальне здоров’я вже почала давати свої плоди в суспільстві. Але нам слід пам’ятати, що, на жаль, методів, котрі допоможуть усім 100% у кожному випадку до сьогодні ще немає. Тому авжеж ми маємо забезпечити максимально всеосяжну психологічну допомогу ветеранам, але не забувати, що суспільство теж виконує важливу функцію, а саме – прийняття ветерана.