«Я вдома, але це як сон»: історія Олександра Кучея, який провів 4 роки у полоні росіян

Затримання на Київщині

19 березня 2022 року Олександр разом із товаришами повертався до свого села Хочева в Київській області. Дорогою, між селами Оране та Хочева, їх зупинили російські військові.

У хлопців перевірили документи й телефони. Росіяни переглянули дзвінки, SMS-повідомлення, відео з наслідками обстрілів і звернули увагу на непідписані контакти.

«Їм не сподобалося те, що було в телефонах, запідозрили, що ми — ДРГ», – каже Олександр.

Усі п’ятеро були друзями й мешкали в одному селі.

Після повторної перевірки документів їх затримали, посадили до військової машини і вивезли до Білорусі. Цим Олександр поділився із проєктом «Тіні за ґратами».

Через Білорусь до Росії

У Білорусі Олександр провів одну ніч. Уже наступного дня його перевезли до Росії – у СІЗО №2 в місті Новозибків, що в Брянській області.

Там він перебував до 13 травня 2023 року.

Після цього Олександра етапували до Тульської області, де він залишався до самого обміну.

Без звинувачень і суду

Офіційного статусу обвинуваченого Олександр не мав. У документах його вказували як свідка.

Жодних звинувачень йому не пред’явили, а суду не було.

«Усі, хто приїжджав – слідчі, ФСБ, – дивувалися і запитували, як я взагалі сюди потрапив».

Що допомагало триматися

Олександр каже, що вистояти йому допомагали віра і сильне бажання повернутися додому.

У полоні він багато думав про родину. Хотів зібратися з близькими і попросити вибачення за моменти, коли був із ними різким.

«Я мріяв про те, як ми зберемося всі разом і я перепрошу за свої слова».

Бували періоди, коли руки опускалися. Найважче було чекати, адже здавалося, що про тебе забули. Оскільки цивільних повертають значно рідше, ніж військовополонених, невідомість ставала особливо важким випробуванням.

Люди, яких він зустрів у полоні

Разом з Олександром у полоні перебували люди різного віку – від зовсім юних хлопців 18-19 років до літніх чоловіків, яким було 72-75 років.

«Ти розумієш, що ця людина могла б няньчити онуків і правнуків, а тут її б’ють палицями».

Попри все, чоловіки підтримували одне одного і намагалися не втрачати віри.

У полоні Олександр познайомився з Олексієм Ковтуном, якому на момент затримання було лише 19 років.

«Він був ще зовсім юним хлопцем. Але в полоні поводився як справжній чоловік».

За словами Олександра, Олексій підтримував навіть дорослих чоловіків, яким було 40 і 50 років.

«Він просто дуже хороша людина. Я ним пишаюся, і ним пишається вся його родина».

Олександр каже, що дуже цінує цю дружбу.

« Для мене він не просто друг, а вже рідна людина».

День звільнення

10 квітня Олександра забрали з місця утримання. Спочатку він думав, що це чергове етапування.

Лише коли їх привезли до аеропорту в Гомелі, він побачив велику кількість камер і автомобілі швидкої допомоги. Тоді полоненим дозволили зняти пов’язки з очей.

Саме в цей момент Олександр зрозумів, що повертається додому.

Повернення до життя

Фізично, за словами Олександра, він почувається більш-менш нормально. Морально відновлюватися складніше.

Поки Олександр перебував у полоні, помер його батько. Тепер він намагається підтримувати матір, якій також було дуже важко пережити ці роки.

Після звільнення Олександр працює з психологами, але каже, що найкраща реабілітація – це рідний дім.

«Я вже місяць удома, але досі не можу повірити, що це не сон. Що я живу нормальним життям. Це дуже круто».

Плани на майбутнє

Зараз Олександр по-іншому дивиться на життя.

«Тепер я розумію, що життя – коротка штука, і його треба жити».

Він хоче рухатися вперед, пробувати нове і досягти чогось важливого.

На момент затримання Олександру був 21 рік. Перед своїм днем народження 29 березня він вірив, що скоро повернеться додому.

Але замість цього провів у російському полоні понад чотири роки