Як війна змінює реалії жінок на фронті: Проєкт Марисі М’яновської та Руху Veteranka

Проєкт Марисі Мʼяновської та Руху Veteranka “Зона сейсмічної активності” розповідає про повсякденне життя захисниць на фронті, де “особистий простір, як мініатюрна модель власного всесвіту, стає крихким та зникає будь-якої миті. Як і будь-який всесвіт в цілому” говорить авторка проєкту.

“Зона сейсмічної активності” – назва символічна для України зараз. Адже як сейсмічна активність, так і війна змінює ландшафт, долі та звичне життя людей.

У серпні 2024 року, під час знімальної експедиції у зону бойових дій на Харківщині, Марися Мʼяновська записала розмову із сержанткою ССО, очільницею Руху Veteranka та однією з героїнь проєкту Андріаною Арехтою – про її повсякденний досвід життя в умовах війни, чи можлива рівність між чоловіками та жінками в армії та чи може бути ефективною жіноча мобілізація. 

– Зважаючи на свій десятирічний військовий досвід, яке твоє бачення різниці між жіночим та чоловічим досвідами війни?

 – Перш за все, фізично жінка за своєю природою слабша за чоловіка. Це природний стан речей, і в цьому немає нічого поганого. Водночас жінка цілком може обіймати бойові посади, і ми з рухом Veteranka доклали чимало зусиль, щоб це стало реальністю. Це важливо — щоб жінка в армії мала можливість бути на всіх посадах, не лише швачкою чи кухаркою. Проте, навіть за рівних умов, реальний відсоток жінок на бойових посадах завжди буде меншим, ніж чоловіків. І це теж природно.

Жінці сьогодні в українській армії часто доводиться доводити, що вона може виконувати ті чи інші функції на рівні з чоловіками, коли чоловікам досить просто довести свою професійність володіння зброєю. Особисто мені доводилося доводити це тричі: в 2014 році, потім у 2022-му, і знову після поранення.

Проблема стереотипів щодо жінок була, є і буде. Якщо в бійця болить спина – побратими розуміють, що він просто отримав травму. Але якщо болить спина у жінки-військової – це часто приписують її “слабкості”. З цим можна впоратись, усвідомлюючи, куди ти йдеш, випрацьовуючи алгоритми своєї поведінки, свого захисту і своєї відповідальності в першу чергу. Служба в армії — це відповідальність, і тут немає місця для “ну я ж дівчинка”. 

– Тоді чим відрізняється жіночий досвід служби в армії?

– З одного боку, війна не має статі. Чи може жінка виконувати бойові завдання? Так, може. Чи може бути на всіх бойових посадах на рівні з чоловіками? Далеко не кожна. Я маю досвід роботи з ООН Жінки-Україна, є лідеркою руху Veteranka і адвокатую рівні права і можливості для жінок та чоловіків. І я говорю, що наше суспільство поки до цієї рівності не готове. Суспільство очікує, що гендерна рівність означає присутність 50% жінок, 50% чоловіків. Але справа не в тому, щоб мати рівну кількість чоловіків і жінок у всіх підрозділах, а в тому, щоб забезпечити рівні можливості та справедливу оцінку за здобутками. Це вимагає змін у свідомості суспільства.

Проте воно поки не готове визнавати не тільки рівні права жінок та чоловіків, але й рівність прав людини загалом. Для цього не вистачає освіти. І це дуже складний шлях. 

Але досвід жінок протягом цієї десятирічної війни також впливає та змінює суспільство. Раніше мені закон забороняв, а зараз дозволяє виконувати бойові завдання й обіймати бойові посади. Раніше я навіть не могла подумати про якусь жіночу форму, а зараз громадянське суспільство добилось того, що й жіноча форма в ЗСУ, а також багато корисних речей з’являються на ринку для жінок в армії. Вже зараз в українському суспільстві говорять про бронежилети для жінок, про білизну для жінок в армії – що відповідно до нормативно-правових актів має забезпечуватися державою. Держава має працювати відповідно до суспільного запиту. Та мені шкода, що ці зміни приходять через боротьбу, через велику кількість крові, через страждання.

– Чи відрізняється твій побут на війні від чоловічого?

– Якщо про умови, то нічим. У нас один душ і один туалет, якщо вони є. Якось журналісти мене спитали: “Де ви робите манікюр?” Тоді я питаю у пацанів, де ви робите манікюр? Вони кажуть, ну тут ножиці є, кусачки. У мене теж є ножиці. Побут з хлопцями організовуємо разом, щоб якось було, головне, щоб була вода. 

Зараз скажу про “страшне-страшне” для інших, про критичні дні, о жах. Буває важко, особливо коли ти на позиції, де немає води, душу, туалету, коли болить все, тягне спину, ти “промокаєш”. Пʼєш чи колеш знезболку, купляєш спеціальну білизну для критичних днів і індивідуальні штуки, які підходять саме тобі, і воюєш далі. Ніхто з моїх побратимів ніколи не сказав злого слова в мою сторону, побачивши на моєму камуфляжі кров, чи зауваживши, що мені болить, чи помітивши, що в мене в рюкзаку повно гігієнічних прокладок. Це так само, як ніхто також не посміє насміхатись з побратима, у якого жахливий геморой внаслідок “хорошого життя” на війні.

Немає жіночого чи чоловічого побуту, є війна і побут такий, який вже є.

Щодо ППД (пунктів постійної дислокації), полігонів – то там справді потрібно ще працювати, як і з жіночими трусами в армії. Бо коли щось стосується жіночих цицьок і жіночої білизни – підійматися такий хайп, ніби у нас падає метеорит на Землю. І потім сидять і думають: які труси жінці зробити з мереживом, такої форми чи іншої? Та якщо держава не може справитися з жіночою білизною, то про яке державотворення і реформи в армії ми можемо говорити?! Потрібно діяти, помилятися, вчити уроки і діяти. У нас 25% жінок в армії, це найвищий показник серед країн НАТО. І ці жінки різної конституції, ти не підбереш стандартну форму. Чому не можна впровадити законодавчо, щоб раз на рік виплачувалося грошове забезпечення і кожна військова могла сама собі придбати ту білизну, яка їй підійде під її форми та задачі, які вона виконує? А не робити скандал упродовж 8 років під назвою “білизна для жінок в армії”. Це один приклад. А так з усім, що стосується змін.

– Які жертви ти, як жінка, принесла заради захисту країни?

– Материнство. Навіть не материнство, а час із дитиною. Але для чоловіків це так само. Це дзеркальна ситуація багато в чому. Я принесла в жертву час. Моїй дитині зараз 9 років. Він росте. Коли почалася повномасштабка, я забирала його з садочка. А зараз він іде вже в третій клас. Якось він запитав мене: “Ти ж уже поранена, ти ж уже можеш не йти. Чому ти туди йдеш? Це ж не обовʼязково, ти – жінка”. Йому про все це говорить суспільство. Я відповідаю, що не хочу, щоби потім він ішов воювати, чи такі, як він. Він каже, що розуміє. Нам із сином дуже не вистачає разом проведеного часу. Якщо ця війна затягнеться, то велика імовірність, що 9-річки будуть воювати. Як зараз воюють ті, кому було 10 років у 2014-му. Вже зараз йде мова про мобілізацію з 18 років.

– Як ти ставишся до ідеї мобілізації жінок на державному рівні? Чи має це сенс?

– Це скоро буде мати сенс, тому що в нас дуже сильний ворог. І я не бачу черг до центрів комплектування серед чоловіків сьогодні. Через інформаційні вкиди, в тому числі які використовує російське ІПСО, що суспільство стоїть проти мобілізації, яка прописана законодавством та Конституцією України – я не бачу іншого варіанту, окрім “аудиту армії”, ефективної мобілізації всіх. Я не думаю, що впровадять обовʼязкову загальну мобілізацію для жінок, із забороною виїжджати за кордон жінкам.

Але все може бути. А може бути як в Ізраїлі, про який часто люблять патетично говорити політики: “треба, як в Ізраїлі”, але тоді суспільству і більшості політиків, бізнесу, блогерам потрібно вийти із зони комфорту і діяти, а для них це важче, аніж дозволити гинути нам.

Я підтримую сьогодні ідею мобілізації загалом і жінок, і чоловіків, бо війна не завершилась, бо ворог сильний, бо потрібно готуватися. Я підтримувала це і в 2014-му. Уявіть, якби ми 10 років війни готувались, розбудовували СОУ, скільки б воїнів були б живими сьогодні. За “профуканий” час ми платимо кровʼю, за зону комфорту ми платимо кровʼю, за непідготовлені, непрофесійні кадри ми платимо кровʼю, за страх інших взяти відповідальність і діяти ми платимо кровʼю жінок і чоловіків. Тому я за мобілізацію всіх і за підготовку й ефективне навчання всіх, за підготовку 16-річних до майбутнього.

– Як ти гадаєш, чи повторимо ми досвід Другої світової, коли жінок, які воювали, суспільство стигматизувало та називало “польовими дружинами”? 

– Так, це був той прецедент, коли жінки, які воювали, повернулися ветеранками та отримали зневагу від суспільства, бо їхні бойові заслуги знову засунули за сексуальний підтекст.

Зараз в українській армії служить понад 60 тисяч жінок, з них 5 тисяч перебувають на лінії вогню. І ці 5 тисяч дуже швидко зникнуть, загинувши чи закрившись від суспільства після повернення. А що буде далі? Важко сказати. Можливо, ситуація повториться. Все залежить від того, як ми закінчимо цю війну. Якщо ми хоча б не програємо країну, я сподіваюся, що наші діти не дадуть цьому повторитися. Я маю дуже велику надію на молодь, яка буде формувати далі напрямок і вектор розвитку країни, зокрема й політику щодо ветеранів. 

Чи будуть закиди до жінок, типу в маршрутці при предʼявленні УБД: “знаєм чим ти там воювала” – будуть, бо так нікчеми показують свою зверхність чи виправдовують свою нікчемність. Головне, щоб той рівень не поширювався масово і не формував світогляд дітей.

– Ти сказала, що ти дуже змінилася від моменту, коли тільки прийшла на війну і зараз. Що саме змінилося? Що сьогоднішня Андріана сказала б тодішній?

 – Так, змінилася. Ну, фізично через підрив на ТМці, то зрозуміло. Я картаю себе, що після демобілізації в 2015-му я втратила свій час, займаючись більше соціальними проєктами, і менше собою і своєю підготовкою до великої війни. Хоча знала, що вона буде. Я б сказала собі: забий на ці проєкти і займись собою. Вивчай озброєння, тактику, їзди на конференції по зброї. Але я не настільки багато готувалася, тому що треба було жити, дитину годувати, суспільству допомагати. 

Я б сказала собі: не слухай, що говорять інші, що вони хочуть від тебе, дій. Не слухай, що ти погана військова, погана мама, погана дружина, погана дочка, не сприймай це все близько до серця, не закривайся в собі, не вір, що вони кажуть, бо найгірший ворог – це те, що ми думаємо.

Що б я ще сказала собі? Що після поранення буде час, коли ти будеш думати, що ти нікому не потрібна і ти ніхто. Але він, напевно, мине колись. І ти встанеш і почнеш знову боротися. І всі знову зʼявляться у твоєму житті.

– Ти можеш звільнитися у будь-який момент. Чому ти залишаєшся?

Чому? В нашій країні війна, де знищують все живе, любиме, кохане, красиве, щасливе, вічне. Так, я можу демобілізуватися будь-коли зі своєю другою групою інвалідності, та я не бачу черг в ТЦК, хто готовий замінити мене, захищати мене і мою сімʼю так само, як ми це робимо. 

Я бачу перед собою картинку, як моя дитина через 10 років йде з автоматом на війну. Ці руські – вони ж не закінчуються. Я цього не хочу. Ще мене тримає мій колектив. Вони мене після поранення знову прийняли та підтримують. Це моє коло своїх. У мене є два кола, окрім сімʼї: жіноче та чоловіче. Рух Veteranka та ряд друзів, хто для війни, та мої побратими та посестри, хто на війні.

Я дуже втомилася. Але дуже хочеться, щоб ми виграли цю війну. Якщо зараз знову заморозити конфлікт, то всі знову забудуть про війну, як це вже було, а наш ворог стане сильнішим і ми вже не знайдемо сил дати відсіч. Тоді ми програємо і будемо блазнями і рабам, а мій вибір – краще важкі обладунки, аніж нашийник раба. Тому ми маємо виграти цю війну зараз. Інших шансів у нас не буде.

Про авторку:

Марися М’яновська, українська фотографка, працює над концептуальними та документальними проєктами.

Випускниця Школи сучасної фотографії Віктора Марущенка. В 2022 році закінчила курс фотожурналістики агенції Noor в Дюсельдорфі.

Співавторка концептуального артбуку Сергія Жадана “Псалом авіації”. Переможниця міжнародного фото конкурсу EU NEIGHBOURS EAST 2023. Її роботи стали обкладинкою міжнародного фотофестивалю Photofestiwal Lódz 2023.

Роботи виставлялися на численних виставках у Німеччині, Італії, Австрії, Польщі та Україні.

Публікувалися в Camera Austria, обкладинка Photonews Germany, Kyiv Independent, Bird in Flight, Vice, The Village UA, Vogue UA

Рух VETERANKA –  перша та єдина спільнота жінок України з військовим досвідом, яка створена ветеранками у 2018 році, головна місія організації – захист прав військовослужбовиць, реабілітація і реінтеграція  ветеранок, надання компетентної допомоги армії та стимулювання змін у суспільстві. За 6 років існування організація з 20 учасниць перетворилася на масштабну всеукраїнську спільноту жінок з бойовим досвідом та об’єднує сьогодні більше 1700 учасниць руху – ветеранок та діючих військовослужбовиць України, а також проактивних волонтерок, громадських активісток, які підсилюють одна одну.

Проєкт реалізується Projector Foundation в рамках програми “Сама собі ціль” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USAID “Зміцнення громадської довіри (UCBI) та інформаційної підтримки онлайн-медіа Букви