«Життя в окупації схоже на рак, теж повільно вбиває»: історія донеччанина Олега-Родіона

Ще задовго до 2014 року існували упередження щодо мешканців східних регіонів України. Це, значною мірою, було зумовлено саме історичним контекстом. Починаючи ще з 19 століття, ці території зазнали інтенсивної промислової колонізації та індустріалізації, що сприяло частковій втраті їхньої української самобутності. Вже у середині цього ж століття розпочалося масове заселення цих територій селянами з російських губерній. Це, відповідно, вже тоді вплинуло на формування демографічного складу і менталітету регіону. 

Надалі радянська влада активно сприяла русифікації цих територій, що призвело до мовних та культурних відмінностей від інших міст України. З проголошенням незалежності, мешканці цього регіону опинилися в найбільш вразливому становищі, адже їхній світогляд було сформовано під впливом української культури та російської пропаганди. Відродження української ідентичності відбувалося, але певна частина покоління, яке виросло за ідеології радянської влади, продовжувало виховувати дітей у цьому ж контексті…

Букви продовжують серію матеріалів про окуповані міста та історії їхніх мешканців. Зокрема про міста, що перебувають під російським контролем з 2014 року. Або ж ті, що з початком російсько-української війни були наближені до лінії фронту, а з 2022 року – стали центром розгортання важких і, певною мірою, вирішальних боїв. Цей матеріал присвячено окупованому Донецьку. Коли у 2014 році Росія окупувала значну частину Слобожанщини, на цих територіях розпочалося викорінення української спадщини в будь-якому прояві. В інформаційному вакуумі опинилися не лише мешканці цих регіонів, але й українці з усієї країни, які не мали розуміння про те, що насправді відбувається в окупації. 

Це вкотре поглибило проблему сприйняття людей, які проживали на цих територіях. Чимало з них дотепер, вже одинадцятий рік, вимушено живуть в умовах окупації. Для когось – це не вибір, а відсутність можливості виїхати. Однак, показовою є історія Олега-Родіона, який залишив Донецьк у 2014 році, але встиг застати реалії окупації. Це про перші прояви сучасного українського прожиття досвіду війни, а згодом – у ролі переселенця. Те, що сьогодні відомо більшості українців, а тоді було особистим викликом лише для окремих громадян.

Герої серії матеріалів про окуповані міста також є учасниками кампанії “Мій дім помістився в чашку” від Helping to Leave – організації, що допомагає виїхати українцям з тимчасово окупованих територій.

Більше про власну приналежність до грецької діаспори, її значення в контексті інтеграції в культуру регіону, ментальність мешканців, що спричинена важкою працею, відродження українського, перші прояви окупації, які вплинули на менталітет регіону, спротив місцевого населення, приниження, яке відчувають переселенці, а також про людей, які чекають деокупації й причини, чому вони залишаються й можуть продовжувати свій бізнес – Олег-Родіон розповідає в інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів Родіона

– Хотілося б почати з Вашої родинної історії. Якщо я не помиляюсь, Ви походите з українсько-грецької родини. І, власне, це вплинуло на те, що у Вашій родині завжди були традиції, які поєднують обидві культури. Чи могли б Ви більше розповісти про це?

– Моя історія найбільш незвичайна лише в тому, що моя родина в 1930-х роках, під час Голодомору, була депортована. Або ж, за іншою версією моєї мами, яку вона мені розповіла лише на минуле Різдво, ніби прабабуся з прадідом підробили документи та втекли товарними потягами в Азію, власне, від Голодомору. Вони це зробили в церкві, бо тоді це було, як сьогодні РАЦС, там зберігалась вся важлива документація. Їх тоді вже розкуркулили, і вони були змушені втекти в далекий Киргизстан, стати біженцями. В цьому сенсі моя родина дійсно особлива, тому що ми пережили це жахливе вигнання, досвід біженства від Голодомору, який дуже відобразився на моїй родині та побуті. Але в сенсі, що ми “греки-східняки”, тут немає нічого дивного, тому що раніше, до правління Януковича, в багатьох школах Донецька навіть вивчали грецьку мову, як і в багатьох містах Донеччини.

Якщо ви подивитесь документальний фільм Мантаса Кведаравічюса “Маріуполіс 1”, який він зняв у 2014-2015 роках, там багато сформульовано саме про те, як грецька діаспора у місті святкує свої свята, проводить гуртки з етнічних танців та мистецтва. Тобто, це можна порівняти з тим, коли ти приїжджаєш до Одеси та бачиш, наприклад, багато болгар і певну їхню культуру. Це частина “вмонтованого” етносу в націю України, і з греками було так само. Хоча, в моїй родині навпаки цього майже не залишилось, крім цієї грецької традиції імен. І пам’яті про ті літа, що були ще до російсько-радянської окупації, яку частково мені передали мама й баба, транслюючи своїх батьків. 

Для мене, ця громадянська сатисфакція більш масово і міцно закріпилась саме після 2014 року, коли я став на своє коріння й усвідомив, наскільки його намагаються знищити навіть на прикладі російської пропаганди на Донеччині. Греків дуже багато дотепер: і на Донеччині, і на Миколаївщині, і на Херсонщині та Одещині. Території, які заселялись греками ще до створення Київської Русі, все це – території переважно півдня України. І я вважаю, що навпаки нам потрібно зараз підтримувати такі грецькі інституції, бо після того, як Росія “пронеслась” з повномасштабною війною по всій державі, зараз мені не відомо про те, щоб в Маріуполі функціонував хоча б один грецький гурток чи грецька діаспора. На цей час все знищено, величезна кількість цих людей замордована, а їхніх дітей викрадено й депортовано в Росію. 

Автор фото: Михайло Палінчак (зроблено в межах кампанії для Helping to Live).
Олег-Родіон з прабабусиним Євангеліє, яке вивіз з окупації.

– Поговорімо про Вас, як доннечанина. Ви родом з Очеретино, але своє свідоме формування проживали у Донецьку. Тож хочеться пригадати місто до окупації. Зокрема, поговорити про особливості та культуру регіону, а ще про його людей. Яким місто залишається у спогадах?

– Це складна історія, але насправді я є корінним донеччанином, бо мама народила мене саме у Донецьку. Своє дитинство я провів в Очеретяному, бо тут у мами було житло. До речі, “Очеретино” – це русизм і, на жаль, така назва є на наших мапах. Взагалі місто має назву Очеретяне або Очерет. Тут моя родина мешкала до 1999 року включно, потім ми повернулись назад до Донецька, бо там у мами було житло. До речі, моя мама працювала великим будівельником і будувала ГЕС, дамби, канали і “тягнула” на схід протоку Дніпра. Тоді ще при Радянському союзі, була програма про транспортування води у більш сухі регіони. А як ми знаємо, у нас і на півдні, і на сході є пустелі, де немає води.

Загалом, саме Очеретяне – це мале комфортне містечко, яке до 2022 року було прифронтовим і, на жаль, цієї весни росіяни його фактично знищили. Мені насправді дуже через це боляче, бо там проживали мої родичі й переважно там пройшло моє дитинство. А про Донецьк, чесно скажу, як людина, яка там народилась і мешкала майже дві третини свого життя, це місто завжди було дещо специфічним. Адже моє покоління отримало його дуже зросійщеним, криміналізованим і виснаженим. Росія дійсно “висмоктувала” усі соки зі Сходу України. І ось цей міф про те, що “Донбас всіх годує” – це радше про те, що він годував прокляту Росію. Нашими металевими рудами, вугіллям, мінералами, залізницями, шахтами й заводами, які частково були вкрадені ще під час Другої Світової війни. 

Особисто мені, Донецьк дістався вже дуже і дуже побитим. Ментальність Сходу дійсно  важка. Зокрема, через важке виробництво і високу смертність переважно чоловіків, які там працювали, ось цей невроз і одвічне передчуття готовності до смерті збудувало таку важку ментальність. Я навіть пам’ятаю, як чоловік маминої подруги, шахтар з досвідом більш ніж 40 років, розповідав ці шахтарські історії про вибухи метану, про завали, про ще “зелених” хлопчаків, які приходили на першу зміну і могли загинути від якихось випадковостей. Як, наприклад, на вісімнадцятирічного хлопця зірвався трос “Лебідки” і, під напругою, йому відрізало голову. В такій атмосфері живе не один регіон, де є важке виробництво. Якщо комусь хочеться зрозуміти мешканців Донбасу в ментальному плані, я всім раджу подивитися фільм українського режисера Валентина Васяновича “Атлантида”. Про реально важкий Схід і характер його людей.

З іншого боку, власне, не так, як через німців, як через “совєтів”, Донеччина була знищена і більшість чоловіків були вбиті. Ті чоловіки, які залишились, йшли в кримінал, починали пиячити, або завершували життя самогубством. Вони не могли пережити той деструктивний досвід війни, який з ними стався. І переважно всі ці величезні заводи, шахти та залізниці – відбудовували жінки. Це теж такий момент, чому донецьку жінку видно здалеку і вона така моцна, сильна й дещо агресивна. 

Водночас, Донецьк також дуже добре жив, місто було красиве, доглянуте. Єдине, що, на жаль, там, як і зараз в Києві, теж гинув історичний центр і незрозумілі забудови знищували пам’ятки культури, яких і без цього було небагато. Але, чесно кажучи, у нас по всій територій країни була проросійська влада і в будь-якому місті було жити дискомфортно. І Донецьк не виняток. 

Фото: особистий архів Родіона

– Порушимо дискусійне питання щодо проукраїнських поглядів жителів Сходу. Існує багато упереджень і зрозуміло, що всі люди різні, але все ж, хоча б на прикладі шкільної освіти, або проведенні українських заходів, чи можна говорити, що дійсно рівень національного усвідомлення не був виражений?

– Знаєте, я пам’ятаю “Євро 2012”, коли весь Донецьк був жовто-блакитний і всі спілкувалися українською мовою. І, насправді, місто не було таким російськомовним, як нам намагалися “продати” цю ідею переважно росіяни і наші проросійські політики. У мене в дитячому садку були українськомовні викладачки і коли ще не існувало закону про мову – вони робили цей вибір свідомо. Пам’ятаю, у нас була довільна тема до Дня Незалежності. Я дорогою назбирав коробки від цигарок і з них робив макети будиночків. А посередині всього цього міста, на величезному флагштоку, у мене стояв український прапор. Мені було років п’ять, і ніхто мене до цього не агітував, але мені так хотілося. 

Ще згадую мою викладачку української мови та літератури, яка була українськомовною не тому, що вона викладач, а тому що вона є такою від народження. Вона з такою любов’ю читала нам трилогію “’Тореадори з Васюківки”, що я так само з любов’ю буду читати її своїм дітям. Вона зробила величезний внесок, аби передати нам цю свідому любов до рідного. Я також пам’ятаю, як натхненно намагався знайти книгу Сосюри, але не зміг, тож зрештою роздрукував її через інтернет.

Взагалі у нас в побуті часто користувалися українською. Так, переважала саме російська мова, але так само як і в Києві, Харкові, і більшості територій України. Це наша спільна помилка, як нації та громадян країни. Але, знаєте, в Донецьку не було такого рівня зросійщеності, як, наприклад, в Одесі. Тому Донецьк та його люди не якісь там “браковані”. У нас не було такого рівня “руського міра”, який часто намагається нав’язати навіть закордонна пропаганда.

За прикладом моєї родини, можна побачити, що моя матір, оскільки вона народжена вже в депортації, то майже не знає українську мову. Але з іншого боку, всі покоління до моєї матері, були повністю українськомовними. Тому що коли моя мама цитує бабу, прабабу, вона робить це українською. І так з усіма родинами, яких я знаю. 

І навіть коли ми шукаємо, наприклад, відомості про весілля 70-х років, незалежно від того, чи на Донеччині, чи на Київщині, ми бачимо, що всі люди одружувались в українському строї, у вишитих сорочках, фартухах, вінках. Не було російського світу. Це все пропаганда та проросійська влада, яку ми теж допустили. Проблема у тому, що ми маємо дуже мало історичної статистики, бо передача даних блокувалась. Але Донеччина завжди й у багатьох сенсах була однією з найбільш постраждалих регіонів від Голодомору і воєн. І зараз так само.

– Чи готові Ви поділитися спогадами про те, як змінилося місто після приходу окупаційної влади, і як це вплинуло особисто на Вас? Адже через достатньо швидку окупацію Донецька, багато свідчень про події саме 2014 року – залишилися невідомими або втраченими.

– Знаєте, можливо, для зовнішнього глядача здавалося, що це відбулось швидко, але коли ти перебуваєш в окупації, це видається вічністю. Ті нещасні умовні чотири місяці, які я там перебував, перетворилися на якесь окреме велике життя. Це, насправді, схоже на рак. Тому що рак повільно вбиває людину, і це теж саме той випадок. Страшно уявити, коли місто поступово знищується, пустішає, стоять порожні парковки, шоуруми і магазини зашивають свої вітрини дерев’яними панелями, зникають прапори і герби, все більше з’являється криміналітету… 

Потім з’являються катівні, ти чуєш, як в центрі міста, в колишній мерії, катують людей. Я пам’ятаю, що весь той період я носив велетенські окуляри, що повністю закривали мою зону очей, які були просто налиті кров’ю від злості. Мені хотілося знищити все навколо себе, тому що я не можу впоратися з цією окупацією. Всі мітинги розганяються і дуже криваво. Активістів відловлюють, когось калічать, а когось вбивають. Мені хотілося самому “вибухнути ядерною бомбою”, щоб знищити все це зло навколо себе. 

Пам’ятаю, як я їхав у маршрутці, а поруч зі мною стояв мерзенний ДНРівець. Я думаю, що це був якийсь російський терорист, але обмотаний цими стрічками “ДНР”, на руці, здається, була “набита” свастика, він був поголений налисо, а на обличчі ніби баф. Я стою й розумію, що поруч зі мною точно знаходиться вбивця, і єдине, чого я хочу – вбити його. На фоні всього цього юнацького максималізму у мене було дуже багато енергії й, вже сьогодні, я розумію, що ймовірно зараз себе так не поводив би. Зараз я був би більш стратегічним, ніж тоді, коли ми з іншими волонтерами “обдирали” все місто від цих пропагандистських плакатів. Я сварився з людьми, які просували проросійську риторику, просто на вулицях. Зараз я розумію, що в окупації це робити дуже небезпечно, бо тебе просто кинуть кудись в підвал і не факт, що ти повернешся живим. Мені просто в багатьох таких моментах щастило.

Автор фото: Михайло Палінчак (в межах кампанії для Helping to Live).
Олег-Родіон з фотографіями бабусі й діда, які він вивіз з окупації.

– На сайті Helping to Leave зазначено, що Ви стали свідком Революції Гідності. Тобто, чи правильно я розумію, що в той період Ви перебували в Києві? Яким чином ці події відобразилися у Вашій пам’яті? Що Ви бачили, і як це контрастує з тим, що відбувалося в той самий час на рідній Донеччині?

– Це взагалі сталось, як колосальне співпадіння. В той день, коли почалась Революція Гідності і перші люди вийшли на Майдан, я приїхав до Києва у свій майбутній університет імені Карпенка Карого. Я залишаю всі свої речі у друзів, і вони мені кажуть: “пішли на Майдан”. І тут я потрапляю на Майдан та в інформаційне суспільство, яке існує поза тим, що нам прищеплювала Росія. Я бачу все це і нарешті розумію, чому “падає пам’ятник Леніна”. Мені було 18 років і для мене відкрився світ. Тоді я зрозумів, ким я є і наскільки в цьому важливо брати участь. Мене ніхто до цього не примушував, ніхто не платив гроші, я сам випадково туди потрапив і зрозумів, наскільки це колосально знищило рештки цього “радянського купола” над моєю родиною. Тому що через мій приклад моя мати теж позбулась цих патернів Радянського союза про “великую страну”. 

Я був на Майдані майже тиждень і, саме перед побиттям студентів, я нічним потягом повернувся до Донецька. Приїжджаю додому і бачу, що моя мати сидить з телефоном в руках і сльозами на очах. Вона боялась, що я залишився і мене теж там побили. Для нашої родини це докорінно змінило все навколо. Потім я ще раз був у Києві наприкінці зими-початку весни 2014 року. Далі я пам’ятаю, як змінювалось наше місто. Особливо після Нового року до нас почали масово привозити автобусами росіян, які мародерили, зривали прапори, герби. Це були саме росіяни. Вони хизувалися російськими паспортами, я сам це бачив. І ніколи не було такого, що усі донеччани радо їх зустрічали. 

У нас теж були проукраїнські мітинги, у яких брало участь чимало активістів, представників активної місцевої молоді. Ми разом відганяли росіян. Величезний був рівень підтримки, бо, уявіть собі, твоє місто потроху потрапляє в окупацію, а люди фарбують балкони і обшивку в жовто-блакитні стяги. Коли росіяни вже ходять й “відловлюють” місцевих. І в таких людях руйнуються усі думки про нібито російський Донбас. 

Для мене, схід України – це про одвічний спротив та боротьбу. Ми пам’ятаємо, що основний оплот ОУН-УПА знаходився саме тут, і Росія цього не пробачила. Коли західні регіони були окуповані поляками, а центральна, південна Україна та Кубань – росіянами, останніми, хто не здавався, були східняки. Якщо сприймати Україну, як вишиту сорочку, то Донеччина – це дуже унікальний візерунок на ній.

– З усім тим, чим довше триває війна – тим більше люди зневірюються. Є люди, які, наприклад,  висловлюють думки про те, що варто віддати Росії вже окуповані території без спроб їх повернути. Що думаєте про це?

– Без Сходу неможлива Україна. Це те унікальне, що доповнює нас, тому ми не можемо здатися у цій війні та змиритися з окупацією. Ні. А що ми скажемо людям, які понад 10 років живуть в окупації та чекають Україну? Я нещодавно випадково натрапив на відео дівчини в Тіктоці, з якою ми також трохи поспілкувались. Вона всі ці роки живе в окупації, чекаючи, коли їй виповниться 18 років. Щоб залишити своїх проросійських батьків та втекти на підконтрольну Україні територію. Тобто, коли почалась війна, їй було менш як десять років. І з того віку вона усвідомлювала себе українкою настільки сильно, що ніхто не зміг цього “зламати”. 

Що можна сказати таким людям? Або є дівчина, за якою я також слідкував у Тіктоці й цьогоріч вона виїхала на підконтрольну Україні територію, бо не змогла у 2022 через сімейні обставини. І ось нарешті вона почуває себе комфортно. Або ще, наприклад, родина моєї близької подруги, яка живе в окупації через літніх батьків, яких фізично складно евакуювати, тож вони чекають або на деокупацію, або можливість виїзду. І це наша відповідальність перед такими людьми. Бо вони чекають на Україну та відчуття справжнього “вдома”.

– Знаю, що окрім окупації рідного міста, Ви також переживали особисті втрати, що принесла війна. Як цей досвід вплинув на психологічний стан, відчуття безпеки й загалом інтеграцію у життя в місті, де війну не відчували так сильно? 

– Я майже чотири роки був у психотерапії, пропрацьовуючи власні травми. І з початку повномасштабного вторгнення я теж регулярно займаюсь зі своїм психотерапевтом раз на тиждень. Розумію, що зараз вже можу трішки “відділитися” від цього досвіду і не входити в цю емоцію. Але я розумію, що для багатьох людей – це дотепер найстрашніший досвід, і ці травми можуть обмежувати їх життя. Так само, як, наприклад, життя моєї матері. Вона, на нервовому фоні війни, отримала різні хронічні захворювання, а з 2022 року – в неї почав розвиватися рак. Це, власне, все спровоковано через стрес та нерви. І це трапляється з великою кількістю людей, тому що наша нервова система не може “вивести” подібне, і все має наслідки на фізичному здоров’ї. 

Це так само, якщо у вас була прабабуся, яка до кінця життя змітала крихти зі столу й кожний шматок хліба, навіть з пліснявою, згодовувала собаці, бо пам’ятала той жах Голодомору. І людей, які пережили окупацію або взагалі полон – може не залишати це до кінця життя. У мене є друг, який був активістом у Луганську і він пережив підвали. Його били так, що коли показував фото, то увесь там був фіолетово-синьо-пурпуровий. Його мали вбити, але друзі вивезли його за межі Луганська всередині сміттєвоза. І він теж, слава богу, це пропрацював, зараз підтримує Україну та українське військо, але не всі люди такі. 

Для багатьох це ламає життя. Що вже казати про людей, які пережили сексуальне насильство в окупації чи полоні. Або смерть близьких на своїх очах. Це страшні речі і ми маємо розуміти, що кожна така людина потребує любові, підтримки та консолідації. Бо переважно, через свій стрес, людина відчуває себе “вигнанцем”, непотрібною, втраченою. Я сам це частково пережив. І мені просто хочеться стукати у двері урядових будівель з криками: “нам потрібна державна програма для переселенців. державна програма для ветеранів”. Ми не маємо права втратити цих людей, і нашим обов’язком є зробити все, щоб повернути їх в цивільне суспільство.

– Ви раніше згадували про упереджене ставлення до переселенців й обмеження їх у певних послугах чи можливостях. Можете, будь ласка, детальніше розповісти про те, на які сфери соціального життя може впливати статус “переселенця”?

– Знаєте, проросійських переселенців я теж готовий витісняти з нашого суспільства всіма можливими методами. Але є багато проукраїнських людей, і дуже часто вони потрапляють у підготовлене ворогом ІПСО поле, де їх починають булити і маргіналізувати через їхнє походження. Ніхто не має права так чинити. Після 2022 року, думаю, всі зрозуміли, що переселенцем може стати кожен. Ніхто, незалежно від статків, не застрахований від того, що в його будинок може прилетіти ракета, і він залишиться без житла. Я дуже вдячний усім волонтерам, бо, на жаль, у нас досі немає ефективної державної програми підтримки переселенців. Хочу підкреслити, що винна не держава, а уряд, який ми сформували.

Фото: особистий архів Родіона

Навіть “Helping to Live” – це фундація за підтримки ООН. Є також волонтерський фонд “Поруч”, який допомагає переселенцям адаптуватися та спеціалізується на допомозі дітям і підліткам. Адже одна річ, коли переселення переживає доросла людина, і зовсім інша — коли це дитина або підліток, які змушені йти до нової школи. Дуже добре, якщо діти та викладачі ставляться до цього з розумінням і підтримкою, але, на жаль, так буває не завжди. Іноді навіть сам викладацький склад може булити дитину через те, що вона переселенець. Іноді переселенцям просто потрібно, щоб їх вислухали, адже вони можуть перебувати в стані глибокої кризи. 

У 2022 році я переїхав до Львова. Евакуював маму та котів, а сам пішов волонтерити в театр. У нас був склад гуманітарної допомоги та місце, де я зазвичай працював, а згодом шив амуніцію. Інші наші друзі займалися шелтером, де в колишніх залах театру розміщували переселенців, які могли там жити певний час. Я добре пам’ятаю, як складно було волонтерам сприймати той факт, що ці люди потребують багато уваги. Я намагався пояснювати, що так, вони можуть кричати, нервувати, поводити себе неадекватно, особливо якщо це дорослі люди або ті, які, наприклад, доглядають за лежачими родичами.

Я пам’ятаю, як ще в 2014 році, у волонтерському фонді, куди всі кияни могли приносити речі, ліки і все, що бажають – деякі жінки кричали, що вони хотіли отримали інше або їм не вистачає. Всі злились на це, казали, що вони перебирають. Так, вони можуть поводити себе неправильно, але уявіть, що це жінка, якій 60 років, її психіка не може впоратися з тим, що вона не може піти в магазин і купити собі те, чого потребує. Це люди, які, можливо, все життя будували свій дім, бізнес і планували доживати своє життя у рідних стінах, а тепер опинилися на вулиці. Не всім людям легко попросити допомогу, бо для них весь світ зруйнувався. І це жахливе приниження, яке багато людей бояться відчути. 

Ти береш у волонтерів ліки, ковдру, чужий посуд, який тобі тут пожертвували, їжу, яку привозять ресторани. Бо сам ти залишився на вулиці. І в такій черзі так само стояв і я з мамою. Я досі сплю з ковдрою, яку взяв 10 років тому у волонтерів. Так само чашки, з яких я дотепер п’ю чай… І справа в тому, що в 2022 році ми також передавали речі переселенцям, зокрема на Херсон. І, можливо, люди, від яких я тоді отримував тоді допомогу, зараз отримують її від мене. 

Фото: особистий архів Родіона

– З Ваших спостережень, коли суспільство стало більш розуміючим та емпатичним до мешканців Сходу? Зокрема, якщо говорити про випадки, коли люди саме дізнаються, що Ви з Донецька. І чи знову не погіршилась ця ситуація з початком повномасштабної війни?

– Це тема, до якої наше суспільство не було готовим у 2014 році. Ми були більш інфантильні, ніж зараз. І коли все сталось у 2022 році з людьми з Миколаївщини, Херсонщини, Запоріжжя – я дуже радий, що нарешті ми пережили цей страшний патерн, і до цих людей не було такого ставлення, як до нас у 2014 році. Я добре пам’ятаю оголошення з квартирами на OLX з підписом: “с детьми и животными не сдаём, донецким и луганским – даже не звонить”. Зараз переважна більшість людей зробила цю еволюцію над собою.

Позавчора ми з подругою сиділи в кав’ярні на літній терасі, коли до нас підійшла жінка, звичайно одягнена, з пакунком їжі в руках. Вона обережно попросила грошей. Зазвичай, коли до мене звертаються люди, кажучи, що вони переселенці, я прошу показати документи. Вона показала, і здається, що вона з Новобахмутівки. Ми дали їй гроші, а я також надав контакт волонтерського фонду, щоб вона могла звернутися за юридичною та фінансовою допомогою. Ця жінка залишила свою дитину десь і сама пішла збирати гроші вулицями, щоб якось її прогодувати… Уявіть, яким цей досвід є для неї, як для матері.

– Скажіть, станом на сьогодні, чи відомо Вам про те, що зараз відбувається у рідному Донецьку? Можливо, про те, як посилився тиск на місцеве населення з початком повномасштабної війни, або про те, як загалом змінились настрої людей…

– Переважно всі мої друзі та близькі виїхали ще в 2014 році, більшість із них оселилися в Києві. З того, що я знаю, багато людей, які залишилися в Донецьку, з нетерпінням чекають на повернення України та закінчення війни. Вони живуть спогадами про часи, коли Донецьк був вільним. Зараз там майже не залишилося чоловіків, або ж вони ховаються вдома, щоб їх не зловили. Вони навіть не виходять на вулицю. Найсмішніше те, що одного з таких чоловіків я знав особисто, і раніше він дуже чекав на Росію. А тепер ховається від неї. Проте зараз більшість людей розуміють, що не хочуть жити в Росії. Навіть пенсіонери, які колись мріяли про цю “великую страну”, зараз, порівнюючи курс долара та свою пенсію, хочуть повернутися в Україну.

Загалом, ми також маємо розуміти, що велика кількість людей була змушена повернутися на окуповані території. Це сталося зокрема через булінг, відмови у працевлаштуванні й житлі. Для багатьох дуже складно почати життя з нуля. Частина людей поверталася до своїх родичів через потребу доглядати за лежачими батьками або людьми з інвалідністю, а також через необхідність зберігати господарство. Хтось міг залишити квартиру, кішку чи собаку, але для багатьох це все життя та відповідальність. Дуже хочеться вірити, що літні люди, які не змогли залишити свій дім, доживуть до деокупації та справжнього повернення додому.

– У нашому суспільстві дотепер є стереотип про те, що люди, які залишаються в окупації – її підтримують. Ми не можемо мовити про всіх, але спираючись на Ваш досвід й, можливо, історії знайомих, які залишились в окупації, які ще причини зупиняють людей перед виїздом?

– Зрозуміло, що якщо це дійсно колаборанти з українським паспортом, вони мають бути першочергово ліквідовані. Однак є також українські волонтери, які з окупованого Криму на окуповану Херсонщину та інші області возять, наприклад, інсулін та інші рідкісні ліки, без яких люди можуть померти. Так, їхні дії фактично підтримують економіку Росії, але ми воюємо не лише за території, а й за людей. Ці люди, які страждають від діабету, раку або інших важких хвороб, також потребують нашої допомоги. 

Деяким людям доводиться працювати в окупації, зокрема тим, хто тримає свої магазини або займається іншим бізнесом. Ми пам’ятаємо, що під час Другої світової війни багато відомих світових брендів співпрацювали з окупантами. Чим відрізняється жінка, яка тримає місце на ринку в Донецьку, від Крістіана Діора? Мабуть, нічим. Коли людина живе в умовах окупації без можливості виїхати, їй доводиться виживати.

Тому це складне питання. Люди, які свідомо працювали на Росію – щодо них висновок простий. Але люди, яким доводилось просто продовжувати працювати – ми розуміємо, що вони понад 10 років живуть ніби у полоні. Вони не відчувають себе у безпеці, їх можуть вбити за будь-що. Було безліч історій, як приходить ДНРівець міряти куртку в донецький ЦУМ і підривається на власній гранаті, вбиваючи ще безліч людей поряд. Людину можуть навіть застрелити, щоб забрати її бізнес. 

У багатьох “віджимали” квартири та машини. Наприклад, маю історію моєї подруги, яка навчалась в Донецькому національному університеті на українській філології і жила в гуртожитку при цьому університеті. Якось туди у 2014 році прийшли ДНРівці й просто вигнали усіх, не даючи забрати навіть особисті речі. Думаю, що коли станеться деокупація, буде доречно проводити відповідні комісії, аби визначити, хто яку позицію займав. Моя думка, як і вірю, що у більшості українців, радикальна: я категорично проти, аби поступатися Росії найменшим клаптиком нашої землі. Але так само я розумію, що ми не маємо права поступатися людьми. Кожен громадянин України – цінний. Якщо це людина, яка працює заради нашої держави – ми маємо разом об’єднуватися. Це зараз найважливіше.