26 грудня 1991 року припинено існування Радянського Союзу

Джерело: Букви

25 грудня 1991 року Михайло Горбачов формально пішов у відставку з посади президента Радянського Союзу. Вже наступного дня Рада Республік СРСР ухвалила декларацію, яка закріпила розпад Радянського Союзу у звʼязку з утворенням Співдружності незалежних держав (СНД).

Розпад Союзу привів до незалежності 15 республік СРСР і появи їх на світовій політичній арені як самостійних держав.

Декілька колишніх радянських республік зберегли тісні зв’язки з Російською Федерацією та створили багатосторонні організації, такі як ОДКБ, СНД, Євразійське економічне співтовариство, Союзна держава, Євразійський митний союз та Євразійський економічний союз для економічного та військового співробітництва.

Своєю чергою, країни Балтії та більшість колишніх держав Варшавського договору стали частиною Європейського Союзу та приєдналися до НАТО.

Інші колишні радянські республіки, такі як Україна, Грузія та Молдова, публічно висловлювали зацікавленість у тому, щоб йти тим самим шляхом з 1990-х років.

Союз Радянських Соціалістичних Республік було утворено у 1922 році. Тоді він успадкував більшу частину території, багатонаціональну і поліконфесійну структуру Російської імперії.

З колишніх територій Російської імперії незалежність, протягом 1917—1921 років, здобули Фінляндія, Польща, Україна, Литва, Латвія, Естонія і Тува, а Бессарабію було об’єднано з Румунією.

Протягом 1939—1946 рр. більшу частину з них було анексовано СРСР та загарбано деякі нові території.

Як одна з країн-переможниць у Другій світовій війні, Радянський Союз – за ​​її підсумками та на підставі міжнародних договорів – закріпив за собою право володіти і розпоряджатися величезними територіями в Європі і Азії, отримав доступ до колосальних природних і людських ресурсів.

Країна вийшла з кровопролитної війни з економікою адміністративно-командного типу, переважна частина якої працювала на військово-промисловий комплекс. У сфері впливу СРСР перебували країни так званого Східного блоку, 1949 року  створено Раду Економічної Взаємодопомоги.

Радянський Союз був найбільшою країною світу – його площа становила 22 мільйони квадратних кілометрів. До його складу входило 15 держав, проте більшу частину своєї історії ця держава була надзвичайно централізованою. Офіційною мовою була російська, втім, тут також говорили двомастами іншими мовами. У цій державі жило 289 мільйонів осіб різних національностей.

СРСР складали союзні республіки, які, за Конституцією, вважалися суверенними державами; за кожною з яких Конституцією закріплювалося право виходу зі складу СРСР, але в законодавстві були відсутні правові норми, що регулювали б процедуру цього виходу. Лише у квітні 1990 року прийнято відповідний закон, який передбачав можливість виходу союзної республіки з СРСР після реалізації досить складних і важко здійсненних процедур.

У 1985 році до влади у СРСР прийшов Михайло Горбачов, який почав низку реформ, щоб вдихнути нове життя у країну, яка була у стані стагнації. Вважається, що саме його прихід до влади став початком розпаду СРСР.

Серед причин, які призвели до розпаду СРСР, зокрема вважаються:

• етнічна, культурна та цивілізаційна різнорідність складових частин СРСР;
• уніфікований тоталітарний та авторитарний характер радянської політичної системи. Позбавлення населення елементарних громадянських прав і свобод, гоніння на церкву, переслідування свободи думки і слова, примусовий колективізм, панування однієї ідеології, ізоляціонізм, цензура;
• заборона та відсутність приватної ініціативи, підприємництва; переслідування економічно активних людей з боку закону та органів ВБРСВ (рос. ОБХСС МВД);
• хронічний дефіцит товарів масового споживання при плановій економіці “соціалізму”, масова та системна корупція правлячого класу;
• техногенні катастрофи – перш за все Чорнобильська катастрофа, яка поставила питання про виживання трьох слов’янських народів. А також інші катастрофи (авіакатастрофи, крах “Адмірала Нахімова”, вибухи газу тощо), що стали широковідомими, попри цензуру та приховування інформації про них урядом;
• ініційоване американським урядом зниження світових цін на нафту, що похитнуло основне валютне джерело СРСР та “соціалістичне” господарство СРСР в цілому.

Розпад СРСР відбувався на тлі загального економічного і зовнішньополітичного спаду. У 1989 році вперше було офіційно оголошено про початок економічної кризи в СРСР (зростання економіки змінюється падінням).

У період 1989—1991 років зростає до максимуму головна проблема радянської економіки – хронічний товарний дефіцит, з вільного продажу зникають практично всі основні товари, крім хліба. Майже у всіх регіонах країни вводиться нормоване постачання за талонами.

Протягом 1990—1991 років відбувся “Парад суверенітетів”, в ході якого всі союзні (однією з перших була РРФСР) і багато автономних республік прийняли Декларації про суверенітет, в яких оскаржили пріоритет загальносоюзних законів над республіканськими, чим розпочали “війну законів”.

Також вони вжили заходів із контролю над місцевими економіками, включаючи відмови сплачувати податки у союзний і федеральний російський бюджети. Ці конфлікти перерізали багато економічних зв’язків, що ще більше погіршило економічне становище в СРСР.

Першою територією СРСР, що оголосила незалежність в січні 1990 року у відповідь на бакинські події, була Нахічеванська АРСР. До серпневого путчу оголосили про незалежність п’ять союзних республік (Литва, Латвія, Естонія, Вірменія і Грузія), про відмову вступати у заплановану федерацію (Союз Суверенних Держав) і перехід до незалежності оголосила ще одна республіка – Молдова.

У березні 1991 року відбувся референдум, на якому проголосувало за “збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік” близько 76% від числа, що взяли участь у референдумі.

У шести союзних республіках (Литва, Естонія, Латвія, Грузія, Молдова, Вірменія), які раніше оголосили про незалежність або про перехід до незалежності, всесоюзний референдум фактично не проводився (владою цих республік були сформовані Центральні виборчі комісії, але загального голосування населення не було) за винятком деяких територій (Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я), проте в інший час проводилися референдуми про незалежність.

Зі 185,6 мільйона громадян СРСР з правом голосу у референдумі взяли участь 148,5 мільйона осіб (80,0% виборців). 145,82 млн (98,14 %) бюлетенів були визнані дійсними, 2,76 млн (1,86 %) — недійсними. На питання референдуму “Так” відповіли 113,5 млн осіб (77,85%), “Ні” – 32,3 мільйони (22,15 %).

На основі концепції референдуму з урахуванням його результатів передбачалось створення 20 серпня 1991 року нового союзу – Союзу Суверенних Держав (ССД) як м’якої федерації.

Користуючись результатами референдуму, після кількох невдалих спроб Горбачов 23 квітня розпочав процес розробки нового союзного договору.
24 липня Горбачов урочисто оголосив про те, що роботу над союзним договором завершено і документ відкритий для підписання (хоча насправді він був поширений ІТАР-ТАРС лише 14 серпня).

Відразу після подій Серпневого путчу незалежність проголосили майже всі союзні республіки, які залишились, а також кілька автономних поза Росією, частина з яких пізніше стали невизнаними державами.

Остаточний текст майбутнього договору містив чимало неузгоджень. Нерозв’язаним залишався один з найважливіших його пунктів – питання про союзні податки та збори. Не розв’язувалось питання про самостійну зовнішню політику “суверенних держав”, як-то можливість їх вступу до ООН чи відкриття власних посольств.

Без розв’язання залишалося й питання про статус тих шести республік, які не мали наміру підписувати союзний договір (тим часом, мусульманські республіки Середньої Азії, не ставлячи радянський центр до відома щодо своїх намірів, уклали між собою двосторонні угоди). Крім того, не було зрозуміло, чи переходили у повну власність республік природні ресурси, найбільш цінні й прибуткові з яких знаходилися на території РРФСР.

19 серпня 1991 група політиків з оточення Горбачова оголосила про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Вони зажадали від президента, який знаходився на відпочинку в Криму, введення в країні надзвичайного стану або тимчасової передачі влади віцепрезиденту Геннадію Янаєву.

Після оголошення про створення ДКНС та ізоляції Горбачова в Криму, Єльцин очолив протидію ДКНС і перетворив Будинок Рад Росії в центр опору. Уже в перший день подій Єльцин, виступаючи з танка перед Білим домом, назвав дії ДКНС державним переворотом, згодом оприлюднив низку указів про невизнання дій ДКНС. 23 серпня Єльцин підписав указ про зупинення діяльності КП РРФСР, а 6 листопада – про припинення діяльності КПРС.

Поразка і саморозпуск ДКНС фактично привів до краху центральної влади СРСР, перепідпорядкування владних структур республіканським лідерам і прискоренню розпаду Союзу.

Протягом місяця після путчу оголосили про незалежність одна за одною органи влади майже всіх союзних республік. Деякі з них для надання легітимності цих рішень провели референдуми про незалежність.

Відразу після подій Серпневого путчу незалежність проголосили майже всі союзні республіки, які залишились, а також кілька автономних поза Росією, частина з яких пізніше стали невизнаними державами.

Негайно, у вересні 1991, західні країни масово визнали незалежність балтійських республік (яка ними була оголошена ще на початку 1990-го).

18 жовтня 1991 року в Кремлі було укладено Договір про економічне співтовариство. Його підписали лідери восьми республік (крім Азербайджану, Грузії, Молдови та України) та Горбачов як президент СРСР. Учасниками договору визнавалися свобода виходу із товариства, приватна власність, свобода підприємництва і конкуренція. Договором дозволялося введення національних валют; передбачався розподіл золотого запасу СРСР, його алмазного і валютного фондів.

28 жовтня 1991 року на пост Голови Верховної Ради РРФСР обрали Руслана Хасбулатова.

6 листопада 1991 указом президента РРФСР Б.Єльцина діяльність КПРС і Комуністичної партії РСФСР на території Росії було припинено.

14 листопада 1991 сім республік із дванадцяти (Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан) прийняли рішення щодо укладання договору про створення Союзу Суверенних Держав (ССД) як конфедерації зі столицею в Мінську. Підписання було намічено на 9 грудня 1991 року.

8 грудня 1991 року глави трьох із чотирьох республік-засновників Радянського Союзу – Білорусі, Росії та України – зібравшись в Біловезькій пущі, констатували, що СРСР припиняє своє існування, оголосили про неможливість утворення Союзу Суверенних Держав і підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав.

Підписання угоди викликало негативну реакцію Горбачова, однак після серпневого путчу реальної влади він вже не мав. За словами Бориса Єльцина, Біловезька угода не розпускала СРСР, а лише констатувала його фактичний на той момент розпад.

10 грудня Верховна Рада України із застереженнями ратифікувала угоду про створення СНД. За ратифікацію проголосувало 288 депутатів.

Відразу після цього відбулася телефонна розмова Кравчука з Шушкевичем, який в цей момент вів засідання Верховної Ради Білорусі. Після закінчення цієї розмови білоруські депутати поставили угоду на голосування. За ратифікацію проголосувало 263 депутати.

11 грудня Комітет конституційного нагляду СРСР виступив із заявою, що засуджує Біловезьку угоду, але фактичних наслідків ця заява не мала.

12 грудня Верховна Рада РРФСР під головуванням спікера парламенту Руслана Хасбулатова ратифікувала Біловезьку угоду, а також прийняла рішення про денонсацію РРФСР союзного договору 1922 року і про відкликання російських депутатів із Верховної Ради СРСР. Внаслідок відкликання депутатів Рада Союзу позбулася кворуму.

18 грудня Рада Республік прийняла декларацію, згідно з якою вона “сприймає з розумінням Угоду Республіки Білорусь, РРФСР і України про створення Співдружності Незалежних Держав і вважає її реальною гарантією виходу з гострої політичної та економічної кризи”. Також в цій заяві зазначалося, що “неприпустимі антиконституційні дії по відношенню до Верховної Ради і Президента СРСР”.

19 грудня, у зв’язку з ратифікацією угоди про створення СНД, президент РРФСР Борис Єльцин підписав постанову російського уряду про припинення діяльності МВС СРСР на території Російської Федерації.

25 грудня президент СРСР Михайло Горбачов оголосив про припинення своєї діяльності на цій посаді з принципових міркувань.

25 грудня, о 19:32 вечора за московським часом, після того, як Горбачов залишив Кремль, радянський прапор спустили, а на його місці замайорів російський триколор. У своїх прощальних словах Горбачов прозвітував про внутрішні реформи і розрядку, але визнав: “стара система розвалилася, перш ніж нова встигла запрацювати”. В той же день президент Сполучених Штатів Джордж Буш офіційно визнав незалежність 11 пострадянських республік, зокрема й України.

26 грудня сесія Ради Республік Верховної Ради СРСР, з якої на той момент не було відкликано тільки представників Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, Таджикистану та Туркменістану, прийняла під головуванням народного депутата Казахської РСР А. Алімжанова декларацію № 142-Н про припинення існування СРСР у зв’язку з утворенням СНД.

Наступного дня Єльцин перебрався в кремлівський кабінет. До кінця 1991 року залишилося лише декілька радянських інститутів, що не перейшли під контроль Росії. З 2 січня 1992 року і вони припинили свою діяльність.

• У Києві презентували книгу Олександра Скрипника “Спецоперація “Некро”. Розсекречені історії з архіву розвідки” про досі невідомі епізоди спецоперацій радянських спецслужб проти визначних українських діячів.