32 роки незалежності й сотні років боротьби

Україна святкує свій 32 день незалежності. Багато людей, особливо за нашим північно-східним кордоном, досі не змирились з незалежною українською державою, тому штампують пропагандистські наративи про те, що наша країна є дуже новим утворенням, що постало на спадщині СРСР. Проте, сучасний, вдалий кейс української незалежності говорить лише про те, що йому передували сотні спроб, які розтягнулися на сотні років.

Перші свідчення про державні утворення на території сучасної України сягають часів раннього середньовіччя й появи першої держави східних слов’ян. Не варто уявляти Русь, як сучасну Україну, де замість областей – князівства, замість президента – князь, а замість ЗСУ – княжа дружина. Ця держава була скоріше об’єднанням багатьох різних племен, кожне з яких керувалось власним князем. В одну державу різні князівства об’єднувала особиста військова міць великого князя та його дружини. 

Київська Русь, що існувала з IX до XIII століття, стала однією з багатьох держав розорених завоюваннями Монгольської імперії. Однак, популярний російський наратив про «300 років монгольського іга» має досить віддалений стосунок до українських земель. Для Києва монгольське ярмо тривало трохи більше як сто років – вже в 1362 році об’єднане литовсько-руське військо розбило армії Золотої Орди. Так наші далекі предки вибороли свою свободу мечем і списом з допомогою литовських союзників.

Території сучасної західної та центральної України на багато століть стали частиною Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського, яке існувало впродовж 1236—1795 років. Язичницькі литовські воєводи мали потрібну військову потугу, щоб створити нову, потужну державу, яка охоче сприймала спадщину більш цивілізованої та урбанізованої Русі. Офіційні документи Великого князівства почали писати давньослов’янською, а литовська аристократія хрестилась в православну віру. В майбутньому ця держава почала зближення з Королівством Польським, що привело до внутрішнього протистояння між православними та католицькими аристократами. 

Саме в цю епоху ми фіксуємо першу згадку про використання на знаменах кольорів сучасного українського синьо-жовтого прапора. Грюнвальдська битва стала переломним моментом в історії східної Європи, адже об’єднані війська Королівства Польського і Великого князівства Литовського змогли відстояти своє існування від зазіхань Тевтонського ордену. Взяли в ній участь і шість руських хоругов, в тому числі й львівська, що перенесла кольори свого герба, золотого лева на лазуровому полі на бойовий стяг.

Картина «Галицькі хоругви в битві під Грюнвальдом». Автор – Артур Орльонов. З правого боку можна побачити знамена Львівської та Галицької хоругв.

Вже в епоху Речі Посполитої вихідці з земель сучасної України будуть вирішувати долю Литви, як ось знаменитий Великий гетьман литовський Костянтин Острозький, що розбив московське військо у битві під Оршею у 1514 та відстояв вразливі після декількох військових поразок Литовські кордони.

Поки руська аристократія вливалась та змішувалась з литовською та пізніше польською, мешканці степового прикордоння страждали від сусідства з Кримським ханством, які, своєю чергою, теж не залишались без відповіді. Це становище привело до формування особливої спільноти людей на фронтирі тодішньої Європи. З часом вони перейняли спосіб життя та традиції татар з якими постійно воювали й стали самобутньою культурою, яка керувалась примітивними республіканськими інститутами.

Запорізька Січ була унікальним симбіозом слов’янської та тюркської цивілізацій. Адміністративний поділ формувався навколо військових підрозділів, а більшість чоловічого населення була мобілізаційним резервом козаків або покозачених селян, як і у кочовому суспільстві. Ця стихійна держава мала повноцінний уряд, що обирався козацькою старшиною. Верховна адміністративна влада належала отаману, але військовими походами керував гетьман, що запобігало концентрації влади в руках однієї особи. Королівська влада Речі Посполитої намагалась взяти під контроль новоутворену державу для чого створила «реєстрове» козацтво, куди переманювали запорожців обіцяючи зарплатню та привілеї.

«Національно-визвольна війна» Хмельницького це ще один штамп радянської історіографії, метою якого було протиставлення «пригнобленого класу українських селян та панівного класу польської аристократії». Проте, з точки зору сучасників, це була скоріше революція, метою якої було не руйнування Речі Посполитої, а зміна її устрою на більш справедливий для руського населення Речі Посполитої, від дрібного дворянства до селян та козаків. Сучасники описували соціальне становище в Речі Посполитій як «рай для шляхти, небеса для євреїв, пекло для селян» і така ситуація не могла не викликати соціальної напруги. Те, що зрештою цей конфлікт приведе до формування нової держави на карті Європи, на основі київського воєводства, було для сучасників неочікуваним наслідком одного з чисельних на той час козацьких повстань.

Втім, як би то не було, Козацька держава, утворена за правління гетьмана Хмельницького, що проіснувала з 1648 по 1764 рік, мала всі ознаки державного утворення, характерні для того часу – власний уряд, підконтрольну територію, систему розподілу влади, систему судочинства, вела міжнародні зносини з європейськими та азійськими монархами.

Картина “В’їзд Богдана Хмельницького до Києва”. Автор – Микола Івасюк

Феодальний устрій тодішньої Європи визначав побудову дипломатії та міждержавних стосунків як похідну від особистих стосунків і статусу представників різних династій. Подібного «родового» статусу не було ні у Богдана Хмельницького, який був фактичним правителем козацької держави, ні у представників козацької старшини, серед яких не знайшлося нащадків королівського роду Данила Галицького. Відтак, Хмельницький відчував брак легітимності в очах правителів сусідніх держав – Речі Посполитої, Османської імперії та Московського царства. Для монархій Європи потрібен був легітимний представник України з яким можна говорити як з рівним і який би міг говорити з європейськими монархами як з рівними. Крім того, сусідство з трьома великими імперіями вимагало відповідної військової та економічної сили, якої в Хмельницького не було.

Заради цього Хмельницький тривалий час шукав, хто зі згаданих імперій може стати таким союзником, надавши Гетьманщині, необхідну військову допомогу та легітимність в очах інших. Зрештою, гетьман Хмельницький уклав союз з Московським царством, чому не останньою чергою посприяла спільна релігія більшості населення обох країн. 

Оригінал документа підписаного на Переяславській раді 1654 року не зберігся, що дозволяє Росії маніпулювати його змістом й стверджувати, що за ним Гетьманщина мала увійти до складу володінь московського царя, хоча в реальності може йти мова лише про статус протекторату. Гетьманщина продовжувала існувати, як напівнезалежна держава ще декілька століть, час від часу вириваючись з під політичного контролю Москви. Мазепі майже вдалось це зробити завдяки союзу з потужною на той час Швецією, проте й ця спроба закінчилась невдало. Декілька століть паралельного розвитку республіканських інститутів у Гетьманщині та Запоріжжі привели до їх об’єднання й створення конституції Пилипа Орлика – однієї з перших європейських конституцій. Проте це не врятувало Україну від входження в склад Російської імперії в період з кінця XVIII століття і до початку XX.

Після важкої Першої світової війни Російська та Австрійська імперії почали руйнуватись й в цьому процесі шанс на незалежність отримали безліч молодих європейських націй, в тому числі і українці. Українська революція та утворення Української Центральної Ради у 1917 році – події сторічної давнини, які на диво добре зрозумілі будь-якому сучасному українцеві. Сотні тисяч протестувальників на вулицях Києва під синьо-жовтими прапорами, прихід до влади романтично налаштованих, демократичних сил, скорий військовий конфлікт з Москвою.

Люди на демонстрації у центрі Києва (1917 рік)

Українська Центральна Рада дотримувалась наївного переконання, що велика війна ось-ось закінчиться і новоствореній українській державі вдасться домовитись зі всіма сусідами без використання зброї, тому ця сфера не отримувала достатньої уваги та фінансування й трималась на плечах ентузіастів та добровольців, які не могли самотужки протистояти укомплектованій та чисельній Червоній армії. Більшовики гостро потребували українського зерна та виходу до Чорного моря для успішного становлення своєї влади. Після невдалої спроби перевороту в Києві, більшовики створили квазідержаву з претензіями на територію усієї України. Сил студентів під Крутами у січні 1918 не вистачало, щоб перемогти ворожі армії, але вони дали час УЦР укласти мир з державами Троїстого союзу та вивести Україну з першої світової.

Нові союзники згодились надати допомогу новоствореній українській державі в обмін на продовольство, однак були зацікавлені в просуванні до влади більш авторитарно налаштованих сили з числа професійних військових та землевласників. На думку німецького командування, ці люди краще виконували б зобов’язання. 

Так відбувався військовий переворот, а УНР перетворилась на Українську державу. Епоха гетьмана Скоропадського просякнута імітацією козацької естетики. Нова влада намагалась створити аристократичне суспільство на основі військових та великих землевласників. Проте консервативний уряд не влаштовував селян та робітників й чим більше слабшали центральні держави перед кінцем війни, тим важче Гетьманові було боротись з новими повстаннями. Відбулась чергова революція, 14 грудня 1918 гетьман зрікся своєї влади, а новим найвищим органом державної влади стала Директорія, що повернула демократичний устрій УНР. Становище України було дуже важким, адже країни Антанти, що перемогли у війні, не визнавали незалежність України.

Водночас продовжувався військовий тиск з боку більшовиків, які вже створили свою Українську Соціалістичну Радянську Республіку, а на східному кордоні починався конфлікт з новоутвореною Польською державою. Саме в ці буремні й складні часи, 22 січня 1919 відбулось возз’єднання УНР і ЗУНР.

Новий український уряд намагався укласти союз з Антантою, щоб отримати міжнародне визнання незалежності, проте на Паризькій мирній конференції було не до України. Затиснуті в «трикутник смерті» війська УНР були змушені відійти на захід України та покинути Київ. Проте ціною територіальних поступок вдалось укласти військовий союз з Польщею, що допомогло якийсь час протистояти більшовикам, але не дозволило уникнути поразки. У 1922 році УРСР остаточно закріпила свою владу над територіями УНР.

Українська Народна Республіка припинила своє існування, але пам’ять про неї продовжувала жити в українському суспільстві. Виросло нове, більш зухвале та радикально налаштоване покоління, що бачило незалежну Україну і відчувало на собі її втрату. Саме вони були розстріляним відродження. Ті, кому пощастило виїхати в еміграцію працювали над визнанням України за кордон та розвитком діаспори, підтримуючи уряд УНР у вигнанні. Ті, що жили в Польщі радикалізувались і боролись проти утисків українців силовими методами. В буремні часи перед другою світовою українські спільноти знову намагались реалізувати омріяні плани про незалежну Україну. 

Утворена у 1938 році автономна республіка Карпатська Україна у складі Чехо-Словаччини стала яскравим прецедентом української самостійності. Такою ж хвилею надії були повстанські рухи другої світової. І хоч проголошення незалежності України від ОУН так і не набуло сили, і хоч УПА не змогли втримати Київ в оточені німецьких та радянських військ, проте вони надихали наступні покоління.

Особисте спілкування молодих дисидентів з ветеранами УПА надихало їх, так само як українських інтелігентів надихали спогади їх козацьких дідусів та прадідусів. І зрештою, їх боротьба допомогла визволити Україну з радянських кайданів. Основні державні символи незалежної України напряму успадковані від УНР: синьо-жовтий прапор, тризуб, що прикрашає монети сьогодні, так само як тисячу років тому, і гімн, чиї перші слова досі правдиві, як би хтось не намагався цьому завадити.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року Державний Центр УНР в екзилі на території США провів 10-ту сесію УНРади та ухвалив завершити свою діяльність і передати повноваження новообраній владі незалежної України. 22 серпня у палаці «Україна» провели Перший форум Світового конгресу українців на рідних землях у Києві. Після виступу новообраного президента України Леоніда Кравчука слово взяв президент УНР в екзилі Микола Плав’юк, який оприлюднив документи ДЦ УНР про рішення припинити діяльність і передати свої повноваження уряду України. 24 серпня в резиденції Президента України – Маріїнському палаці, відбулася урочиста передача символів державної влади УНР: прапор, президентський клейнод з гербом Мазепи та печатку президента УНР до рук першого президента України Леоніда Кравчука та голови Верховної Ради Івана Плюща. 

Микола Плав’юк, президент УНР в екзилі вітається з Леонідом Кравчуком (1991 рік)

Це показує, що сучасна українська державність є прямою та законною спадкоємицею УНР, тобто насправді існує більш як сто років. З моменту транзиту влади між УНР та незалежною Україною пройшло вже 32 роки й ми маємо пишатись своїми співгромадянами за те, що новому уряду України не довелось працювати з вигнання.