4 квітня НАТО виповнюється 75 років: перспективи Альянсу та шанси України на вступ

Парадокс, але найпотужніший військово-політичний альянс світу – НАТО – зустрічає свій 75-річний ювілей далеко не в оптимальній формі. Ба більше, на ювілейному саміті, котрий, як і установчий 1949-го року, відбудеться у Вашингтоні, його учасникам доведеться вирішити одразу три взаємопов’язані і чи не найважчі за всю історію блоку дилеми: як унеможливити вихід із нього найпотужнішого як і у військовому, так і фінансовому плані учасника – США; як допомогти Україні зупинити “головну загрозу безпеці Євроатлантики”, не провокуючи переростання наразі двосторонньої війни у глобальну Третю Світову; та як не порушити принципу “відкритих дверей” і водночас вкотре не дати офіційного запрошення країні, яка вже третій (а насправді – одинадцятий!) рік самотужки протистоїть агресору з “гітлерівськими” амбіціями, планами та зневагою до світового порядку й загальнолюдських цінностей.  Завдання надважкі, надто ж якщо врахувати, що одними із засадничих причин нинішньої безпекової кризи є внутрішні проблеми: задавнена нерішучість лідерів Альянсу, породжена острахом перед погрозами наснаженого безкарністю диктатора та приспана десятиліттями після завершення Холодної війни боєготовність. 

Щодо останньої,  то на тлі передвиборчого блокування однопартійцями Трампа у Конгресі фінансової та збройової  допомоги Україні президент і Міноборони США, головної військової потуги НАТО й до того – найпотужніший наш союзник,  що має у своєму розпорядженні достатні як збройні та фінансові ресурси, так і відповідний досвід ведення війни – втратили можливість продовжувати постачання ще восени, за рік до президентських виборів. А європейські союзники, які спершу так захоплювалися мужністю українців, котрі не лише зруйнували плани Путіна на бліцкриг, але й у перший ж рік відвоювали 50% окупованих територій, наприкінці другого року повномасштабної війни раптом з’ясували, що їх запасів та ресурсів недостатньо, аби надати обіцяний мільйон боєприпасів – ні до кінця 2023-го, ні до березня 2024-го… І все частіше почали визнавати, що якби запросили Україну до Альянсу у 2008-му, тоді ж, коли задекларували, що Україна і Грузія обов’язково стануть членами НАТО, то Путін б не наважився ані напасти на Грузію, ані анексувати у 2014-му український Крим…

Тож – з нагоди 75-річного ювілею НАТО – докладніше про важливі для українців принципи і механізми прийняття рішень в Альянсі, зокрема щодо захисту союзників та вступу нових членів; перспективи самого блоку на тлі погроз та заяв Трампа про дозвіл РФ обстрілювати держав-“боржників” блоку та можливий вихід США з Організації; про шанси України на вступ та вірогідність отримати офіційне запрошення до НАТО на Вашингтонському саміті у липні та, врешті, про фактори, що можуть наблизити переможне завершення війни – без кліше, “рожевих окулярів” та пропагандистських наративів – у матеріалі Букв.

Як Путін перетворив НАТО з антирадянського блоку на антиросійський

4 квітня 1949 року у Вашингтоні міністри закордонних справ 12 країн підписали Північноатлантичний договір (відомий також як Вашингтонський договір). Країнами-засновницями НАТО (NATO – North Atlantic Treaty Organisation) – Організація Північноатлантичного договору – стали: Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Велика Британія і США. Згодом, внаслідок десяти раундів розширення (у 1952, 1955, 1982, 1999, 2004, 2009, 2017, 2020, 2023 і 2024 рр.) до НАТО вступили ще 20 країн. Відтак нині членами Альянсу є 32 суверенні держави, які називають себе “союзниками по НАТО”, спільно обговорюють політичні і безпекові питання та ухвалюють колективні рішення на основі консенсусу (одностайного рішення всіх учасників – ред.). 

Наголошу: будь-яке рішення в НАТО приймаються на основі консенсусу – згоду на нього мають дати та підтримати усі країни-члени Організації Північноатлантичного договору. І це в контексті майбутнього вступу України, зважаючи на членство Угорщини, Словаччини та Туреччини – таки проблема. Бо у разі незгоди обговорення ведеться доти, доки рішення не буде прийнято, а інколи досягти згоди неможливо. До того ж, кожна країна-член НАТО має право вето.

Окрім цього, 19 інших держав нині беруть участь у програмі НАТО “Партнерство заради миру”, ще 15 країн беруть участь в інституціоналізованих програмах діалогу. 

Отож, нині НАТО є військово-політичним союзом 32 держав, що володіє всією необхідною інфраструктурою і системою органів з її управління. При цім Альянс є міжурядовою, а не наддержавною організацією. Це союз незалежних суверенних держав, що об’єдналися в інтересах спільної безпеки та захисту спільних цінностей. Основною метою Північноатлантичного альянсу є захист свободи і безпеки його членів у Європі та Північній Америці відповідно до принципів Статуту ООН.

Важливим чинником є й те, що НАТО не має власних збройних сил, натомість у розпорядженні Альянсу є збройні сили країн-членкинь. (До слова, деякі держави НАТО взагалі не мають власних армій (!), як от Люксембург та Ісландія).

Будь-яка держава-союзниця має право виходу з Альянсу. Упродовж історії блоку цим правом скористалися Франція та Греція, які відповідно у 1966р. та у 1974р. вийшли з військової структури НАТО, однак залишилися в межах її політичної структури. У 1980 році Греція відновила повну участь у військовій структурі. Франція також відновила участь у військовій структурі НАТО, про що оголосили під час ювілейного Саміту НАТО в Страсбурзі в 2009 році, коли Організація відзначала 60-річчя з часу заснування.

І, врешті, аби уникнути наївних аналогій та сподівань, спростую поширене уявлення, що дві “найсвіжіші” учасниці Альянсу, Фінляндія та Швеція, вступили до НАТО відповідно за рік і два. Насправді ж шлях Швеції до НАТО тривав майже 30 років (!) і був подібним до 29-річного(!) шляху Фінляндії: приєднання до програми НАТО “Партнерство заради миру” у 1994 році (!), активна участь у заходах НАТО в якості близького партнера Альянсу упродовж майже трьох десятиліть і відмова від політики військового нейтралітету внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році.

А тоді вже й справді – Швеція подала офіційного листа із заявкою на вступ до НАТО 18 травня 2022 року разом з Фінляндією; отримала запрошення лідерів держав–членів Альянсу вступити в НАТО на Мадридському саміті 29 червня; завершила переговори про вступ 4 липня; і офіційно стала запрошеною країною 5 липня, коли держави–члени Альянсу підписали протоколи про вступ обох країн. Упродовж наступних 20 місяців усі держави–члени Альянсу ратифікували Протокол про вступ Швеції відповідно до національних процедур, і 7 березня 2024 року Швеція депонувала акт про приєднання до Північноатлантичного договору, ставши 32-им членом НАТО. Власне так виглядає реальна процедура вступу до Альянсу, яку в майбутньому мала б здолати й Україна…

Зауважу, що у далекому1949-му фундаментальним завданням засновницького договору НАТО було створення пакту взаємної допомоги для протистояння можливим намаганням СРСР поширити свій вплив на інші частини континенту, поза межами Східної Європи. Відтак, славнозвісна стаття 5 Статуту Організації про колективну оборону стала осердям Альянсу. Принцип колективної оборони полягає в тому, що напад на будь-яку з держав-членів Альянсу розглядається як напад на них усіх. Докладніше про цю статтю, як і механізм її застосування, розповім нижче – у розділі про шанси України на вступ та у контексті можливості її застосування щодо нашої держави. А наразі зверну увагу на два важливі нюанси. 

Під час розробки проекту Статті 5 усі погоджувалися із принципом взаємної допомоги, однак існували істотні розбіжності щодо механізмів практичної реалізації цього зобов’язання. Європейські держави-членкині прагнули гарантувати автоматичне залучення Сполучених Штатів до допомоги Європі у разі, якщо котрась зі сторін договору зазнає нападу. Натомість США не погодилися з таким підходом і домоглися власного формулювання в остаточному тексті Статті.

Утім, за часів Холодної війни Альянс жодного разу не застосовував військову силу проти третіх країн або з метою впливу на своїх держав-членів. Натомість СРСР на чолі Організації Варшавського договору, який у 1954 році подавав заявку на вступ до НАТО, але отримав відмову (як і Українська та Білоруська РСР, що подавали тоді заявки на правах держав-засновниць ООН), без вагань застосовував військове втручання у внутрішні справи союзників по соціалістичному табору двічі – в Угорщину в 1956 р. і Чехословаччину в 1968 р.).

До слова, найцікавіше, що першим і єдиним досі випадком в історії, коли НАТО застосувала Статтю 5, стала відповідь на… теракти 11 вересня 2001 року проти самих США! Відтак, коли 7 жовтня 2002 року США почали антитерористичну операцію проти Талібану в Афганістані, до неї долучилися союзники по НАТО та миротворчі контингенти країн-партнерів. І серед цих держав була й Україна!

Символічно, що саме після широкомасштабного вторгнення  РФ в Україну НАТО кардинальним чином переглянула свою стратегію безпеки: у новій Стратегічній концепції Альянсу, затвердженій на саміті в Мадриді в червні 2022 року, “головною безпековою загрозою для регіону Євроатлантики” назвали Росію. Що ж, у цьому сенсі Росії Путіна й справді вдалося стати “гідною спадкоємицею” сталінського Радянського Союзу!

Відтак, за словами генсека Столтенберга, розв’язавши агресію проти України, Кремль отримав результати, діаметрально протилежні тим, яких очікував: Україна вистояла, союзники з НАТО зміцнили власне стримування та оборону і збільшили оборонні бюджети. Росія ж натомість стала причиною більшої військової присутності НАТО на східному фланзі блоку та ще долучення двох нових членів Альянсу – Фінляндї і Швеції – у безпосередньому сусідстві, що само по собі вже стало для Путіна великою стратегічною поразкою.

Шлях України в НАТО: 32 роки обіцянок та “двобій із тінню”

Формально процес вступу нових членів до Альянсу регламентує Стаття 10 Північноатлантичного договору. У ній йдеться, що до НАТО може вступити будь-яка “європейська держава, яка в змозі просувати принципи цього Договору і здійснювати внесок у підтримання безпеки у Північноатлантичному регіоні“. 

Здавалось би, Україна як європейська держава принаймні ось уже третій рік поспіль задовольняє обидві вимоги: і принципи неабияк просуває, і внесок у  безпеку всієї  Європи  сповна сплачує – мужністю, кров’ю та життям десятків і сотень тисяч своїх громадян… Проте наразі Європу заспокоюють запевненнями, що Путін нападе на них нескоро, оскільки наразі практично усі сухопутні сили РФ задіяні у війні в Україні. “Майже всі російські сухопутні сили задіяні в агресивній війні проти України. Тож ми не бачимо жодних безпосередніх військових загроз проти будь-якого союзника по НАТО“, – сказав Столтенберг. Такої ж думки і офіційні представники США.  Цинічно, зате чесно.

А на пресконференції за підсумками першого дня зустрічі глав МЗС країн-членкинь Альянсу у Брюсселі напередодні сьогоднішнього ювілею генсек НАТО резюмував: “Підтримка України з боку союзників по НАТО та США вигідна для безпеки Альянсу. Виділяючи частку коштів, блок надає українцям допомогу для знищення російських бойових можливостей, не наражаючи на ризик солдатів НАТО або США”. Що у перекладі з мови дипломатії “на хлопський розум” означає “котлети (допомога) – окремо, мухи (запрошення на вступ) – окремо”. Що ж, і на тім спасибі.

Далі. Будь-яке рішення стосовно запрошення нових членів затверджується Північноатлантичною радою – найвищим політичним органом, що ухвалює рішення в НАТО на основі консенсусу між усіма державами-членами. Тут теж, як не важко зрозуміти, нам буде складно. 

Тим часом, на думку аналітиків Foreign Affairs, відсутність чіткого плану приєднання України до НАТО додає Путіну більше впевненості в тому, що він зможе перечекати та перемогти Україну у війні на виснаження.

Не зайве нагадати, що перемовини між Україною та Альянсом почалися ще 32 роки тому. Зокрема, 22-23 лютого 1992-го відбувся візит генсека НАТО М. Вернера до Києва, який офіційно запросив Україну до участі в Раді північноатлантичного співробітництва (членом цієї організації Україна стала вже 10 березня того ж року), а 8 липня 1992 року Президент України Леонід Кравчук відвідав штаб-квартиру альянсу в Брюсселі. У лютому 1994 року Україна першою серед пострадянських держав уклала рамковий договір з НАТО в рамках ініціативи “Партнерство заради миру”. 1997 року на Мадридському саміті НАТО підписали “Хартію про особливе партнерство НАТО та України”, тоді як Чехію, Угорщину і Польщу було запрошено розпочати переговори щодо вступу до НАТО, і 12 березня 1999 року ці країни першими серед колишніх членів Варшавського пакту приєдналися до НАТО. 

28 травня 2002 року, напередодні початку “другої хвилі” розширення НАТО на Схід, РНБО під головуванням президента Леоніда Кучми прийняла Стратегію щодо НАТО, яка передбачала перегляд політики позаблоковості на користь початку процесу, кінцевою метою якого мало стати здобуття Україною повноцінного членства в НАТО. Натомість на Празькому саміті Альянсу у 2002 році Болгарію, Естонію, Латвію, Литву, Румунію, Словаччину і Словенію було запрошено розпочати переговори про вступ до Альянсу, а вже 29 березня 2004 року ці країни офіційно стали членами Альянсу. І це був найбільший раунд розширення в історії НАТО.

9 липня 2002 року в рамках програми “Партнерство заради миру” Україна та НАТО підписали меморандум про підтримку операцій НАТО з боку України. Через рік Україна підтримала операцію США в Іраку, направивши до регіону свій “миротворчий контингент”.З прийняттям у листопаді 2002 року Плану дій НАТО-Україна почали розроблятися щорічні Цільові плани Україна-НАТО. 6 квітня 2004-го Верховна Рада прийняла закон про вільний доступ сил НАТО на територію України. 

27 квітня 2006-го на зустрічі міністрів закордонних справ НАТО представник генсека НАТО Джеймс Аппатурай заявив, що всі члени альянсу підтримують якнайшвидшу інтеграцію України в НАТО…

Далі був півторарічний відкат назад “завдяки” уряду Януковича. Відтак у 2008-му Україна подала заявку на отримання Плану дій щодо членства в НАТО… 

А далі почалось те, що триває й досі… Кремль здавна рішуче виступав проти будь-якого розширення НАТО на схід. Проте 12 лютого 2008 року президент Росії В. Путін заявив, що Росія може націлити свої ракети на Україну, якщо вона, її сусід, вступить до НАТО та погодиться на розгортання американського протиракетного щита.  А менше ніж через три місяці, на саміті Росія-НАТО у 2008 році, Путін заявив: якщо Україна вступить до НАТО, його країна може претендувати на анексію українського Сходу та Криму. Цитую дослівно газету “Коммерсанть” від 7 квітня 2008 року:  “На закрытом заседании Совета Россия-НАТО президент РФ Владимир Путин пригрозил, что в случае вступления Украины в Североатлантический альянс она может прекратить существование как единое государство… В частности Россия может аннексировать Крым и Восток страны.” 

Як констатував міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, “на саміті НАТО 2008 року в Бухаресті союзники НАТО визначили членство України своєю метою, але з тих пір витратили більше часу на те, щоб сигналізувати росії, що цього насправді не станеться (принаймні в осяжному майбутньому), ніж на практичні кроки для втілення цієї мети у дійсність… Після трьох російських нападів – у Грузії в 2008 році, в Україні в 2014 році і тепер знову в Україні – стає зрозуміло, що невизначеність є найкращим союзником путіна”.

“За 15 років, що минули з Саміту НАТО в Бухаресті, ми чули багато аргументів, чому Україна не може вступити до НАТО,  – констатував він напередодні Вільнюського саміту-2023, під час якого Україна вже сподівалась отримати запрошення до Альянсу, – після того, як 30 вересня 2022 року подала заявку на пришвидшений вступ до НАТО на тлі вже повномасштабної війни та анексії окупованих територій Росією. – Коли у 2014 році росія окупувала Крим, Україна офіційно була позаблоковою країною і не прагнула приєднатися до НАТО. Станом на 2022 рік, коли росія розпочала своє жахливе повномасштабне вторгнення, НАТО все ще не надавало реальних перспектив вступу України”.

Щодо останнього, важко погодитися з паном міністром. Адже у Путіна – зовсім інша, схиблена логіка, і сам він вже давно вважає війну з Україною війною проти НАТО і Заходу.

Тим більше, що після військового вторгнення Росії в Україну у жовтні 2014 року новий уряд поставив вступ до НАТО пріоритетом. 21 лютого 2019 року до Конституції України було внесено зміни: норми щодо стратегічного курсу України на членство в ЄС та НАТО закріпили у преамбулі Основного Закону, трьох статтях та перехідних положеннях. І хоча на Брюссельському саміті в червні 2021-го лідери НАТО лише підтвердили рішення, ухвалене ще 13 років тому на саміті в Бухаресті про те, що Грузія й Україна стануть членами Альянсу із ПДЧ як невід’ємною частиною процесу та правом України визначати своє майбутнє і зовнішню політику без стороннього втручання, а Столтенберг заявив, що “Росія не зможе накласти вето на вступ України до НАТО”, це вкотре вкурвило Путіна і Со. 

Відтак між Кремлем та НАТО вкотре активувався чудернацький “двобій із тінню”, який тривав практично до початку повномасштабного вторгнення: Путіна, якому марилося, що НАТО от-от наблизиться впритул до його недоімперії, та Альянсу, який не поспішав запрошувати Україну, але й не дозволяв диктувати собі ультиматуми.  Ось його коротка хронологія:

1 грудня 2021-го Путін заявив, що хоче отримати від Заходу гарантії невступу України в НАТО. 16 грудня Столтенберґ відповів, що Альянс не піде на поступки Росії. За його словами, Україна має право на захист і разом з НАТО визначатиме питання членства в Альянсі. 

Сам Лавров заявив, що у Москви “закінчилося терпіння” в очікуванні відповіді Заходу на вимоги Кремля “гарантій безпеки”, у зв’язку з чим Росія чекає на письмову відповідь протягом тижня. Коментарі Лаврова з’явилися наступного дня після того, як Білий дім заявив, що загроза російського вторгнення в Україну залишається високою, оскільки розгорнуто близько 100 тисяч російських військових. Наступного дня представниця Білого дому Джен Псакі заявила, що влада Росії має обрати, яким шляхом піти: вибрати дипломатію або, у разі подальших агресивних дій, зазнати ще суворіших санкцій, ніж у 2014 році. 

19 січня заступник Лаврова Сергій Рябков вніс до США пропозицію взяти на себе юридичні зобов’язання не голосувати за членство в НАТО країн, членству яких протистоїть РФ. Кремль готовий обміняти таку “пропозицію” на так звані гарантії нерозширення Альянсу на схід. Позиція про те, що Україна і Грузія ніколи не стануть членами Північноатлантичного альянсу, сказав Рябков, є пріоритетною для Кремля… 

Напередодні Вільнюського саміту-2023 очільник українського МЗС у статті для для видання Foreign Affairs (США) резюмував: “Альянсу час облишити пошук виправдань та розпочати процес, який завершиться вступом України. Це продемонструє путіну, що він уже зазнав невдачі, і змусить його вгамувати амбіції. У ході цієї війни Україна довела, що більш ніж готова до членства і може багато запропонувати Альянсу. Нині нам потрібне чітке письмове зобов’язання від союзників, яке визначить шлях до вступу України в НАТО… Це лише питання політичної волі… Якщо НАТО не зважиться на дії у Вільнюсі, то продовжить нести ганьбу Бухареста. Час діяти”.

Не судилося. Тож, як любив казати перший Президент України, “маємо те, що маємо”.  З одного боку, після трьох десятиліть офіційних відмовок на кшталт “двері відкриті” та неофіційного статусу “буферної зони” між ЄС та Росією, нам вкотре підтвердили: Україна буде членом НАТО, запропонували новий формат відносин (Рада Україна-НАТО замість однойменної комісії), скасували ПДЧ, замінивши його на нові річні програми, затвердили широкий пакет багаторічної допомоги і головне, завуальовано дали зрозуміти, що ми зможемо отримати запрошення до блоку не раніше, ніж переможно завершимо війну.

Тим часом зростають як відсоток громадян України, що вважають цей вибір безальтернативним, так і градус розуміння всередині самого  Альянсу, що відповідне рішення суттєво посилить як оборонну спроможність блоку, так і його безпеку.   

З іншого – часто повторювана і генсеком блоку, і лідерами найпотужніших держав-членкинь – наразі  аксіома про те, що реальний вступ України до НАТО можливий лише після переможного завершення нашою країною війни. При тім, що як свідчать результати опитування, проведеного у країнах ЄС, лише 10% європейців вірять, що Україна зможе перемогти Росію. Отож, нам поставили умову,  яку самі ж вважають хоч і нездійсненною, проте вельми бажаною для себе. Адже під час Мадридського саміту у червні 2022 року союзники офіційно визнали Росію головною загрозою для безпеки НАТО. Тож умовою вступу для України фактично поставлено вимогу самотужки ліквідувати головну проблему НАТО!  

Шанси на вступ: сподівані, несподівані та ситуативні

Тож тепер українська влада сподівається врешті отримає довгоочікуване запрошення про приєднання до НАТО під час липневого ювілейного саміту у Вашингтоні. “Тільки з Україною в Альянсі можна розраховувати на справжню безпеку у Європі”,– заявив  за три дні до ювілею НАТО президент Зеленський.

Утім, щодо вступу України до НАТО є дві новини: хороша і погана. “Україна буде членом НАТО – про це чітко заявили усі союзники Альянсу”, – заявив Столтенберг. Станом на тепер, за словами генсека НАТО Столтенберга, вступ України до Альянсу підтримують усі 32 країни блоку. Ба більше, 26 із них вже підписали спільні декларації та заяви щодо підтримки прагнення України вступити до НАТО. Це новина, безумовно, хороша. Хоча й не така вже й новина 🙂 Як і те, що більшість країн Альянсу абсолютно чітко усвідомлюють: за будь-яких умов Путін не має наміру зупинятися в Україні. Тож спиняти кремлівського диктатора потрібно саме в Україні, де він має зазнати вирішальної та незворотної поразки.

Погана ж новина полягає у тому, що – принаймні наразі – і Держдеп США, і пані посол США у НАТО, і генсек НАТО, і американський генерал Бен Годжес, колишній командувач Сухопутних військ США в Європі, разом із групою інших американських відставних генералів, висловили сумніви, що в “українському питанні” лідери країн-членів у Вашингтоні просунуться далі рішень, ухвалених у Вільнюсі. А український дипломат Валерій Чалий, колишній Посол України у Вашингтоні, оцінив шанси України отримати запрошення до НАТО не вище 10 відсотків.

“Зараз про це занадто рано говорити… Проте нам також потрібно вирішити, як бути з тим, що триває війна. Адже ми не хочемо розгорнути повномасштабну війну між НАТО та Росією, яка не принесе користі ані Україні, ані Альянсу. Зараз питання в тому, як ми можемо гарантувати, що Україна переможе, а союзники нададуть достатню військову підтримку. І як зробити так, щоб Україна якомога швидше все ж стала членом НАТО, – заявив Столтенберг в інтервʼю Суспільному. 

Тим часом Україна продовжує укладати довгострокові (за звичай, десятирічні) безпекові угоди з державами-союзниками, що можна розглядати як ще один варіант  рішень, які наближають Україну до Альянсу. Стратегія, поза сумнівом, потужна й інноваційна. 

Своєю чергою, Генсек НАТО Єнс Столтенберг пропонує створити фонд союзницьких внесків на суму $100 мільярдів протягом п’яти років в межах пакету допомоги Україні, який лідери країн Альянсу мають підписати на липневому саміті у Вашингтоні.  За словами осіб, обізнаних з пропозицією, члени Альянсу все ще обговорюють ініціативу Столтенберга і механізми розподілу внесків, зокрема, чи враховувати двосторонню допомогу Україні у загальній сумі..

У межах цього пакету НАТО також планує перебрати на себе оперативні обов’язки очолюваної США Контактної групи з оборони України (формат “Рамштайн”), яка координує постачання озброєння в Україну приблизно з 50 країн. Під керівництвом Голови Європейського командування Збройних Сил США та Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі генерала Кріса Каволі такий крок міг би захистити структуру від будь-яких політичних змін після виборів у листопаді.

Відтак, якщо союзники підтримають пропозицію Столтенберга, крок НАТО щодо активнішої ролі в допомозі Україні означатиме зміну парадигми для військового альянсу, який досі дистанціювався від цих зусиль, аби уникнути потенційного загострювання. До слова, її обговорення відбувається під час зустрічі міністрів закордонних справ НАТО в Брюсселі 3 та 4 квітня, що зустрілися, щоб відзначити 75-ту річницю альянсу. 

На перший погляд, $100 мільярдів звучить красиво. Утім, все пізнається у порівнянні. Адже, за словами того ж Столтенберга рік тому, лише за перший рік повномасштабної війни обсяг допомоги, яку Альянс та країни-союзниці надали Україні для забезпечення її права на захист, перевищила 120 мільярдів. Тобто, тоді допомога лише за рік була на 20% більшою, ніж тепер її пропонують на 5 років!А все тому, що пропозиція Столтенберга передбачає набагато скромнішу американську фінансову участь, ніж планувалося досі: згідно з однією з розглянутих схем, США мали б передати у загальний фонд НАТО лише $16 млрд. 

При тім, що у лютому 2024-го Столтенберг під час зустрічі з республіканцями у Вашингтоні констатував: “Від початку війни Сполучені Штати надали близько 75 млрд доларів. Інші союзники й партнери виділили понад 100 млрд, а якщо вимірювати у відсотках від ВВП, то більшість союзників надають більше допомоги, ніж Сполучені Штати”.

Та повернімося до наразі аксіоми про те, що Україну зможуть прийняти до НАТО не раніше переможного кінця. Наголошую: наразі аксіоми, бо, по-перше, не забуваймо, що заяви ці – елементи великої політики, а сама політика – це “мистецтво можливого”. Уявлення ж про можливе\неможливе у нинішньому глобальному світі, надто ж на тлі наймасштабнішої війни з часів Другової Світової – змінюються карколомно швидко. Достатньо згадати хоча б терміновий вступ до НАТО – після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну – традиційно позаблокових Швеції та Фінляндії. Або ж як спершу Німеччина та союзники, що мали у своєму розпорядженні “Леопарди”, вважали неможливим надання цих танків Україні. Та ж історія повторилася (і наразі триває щодо “Таурусів”) з ракетами великої дальності. А потім – із  винищувачами F16… У страху очі великі, спершу усе видається неможливим. А коли перший страх минає, розумієш, що власне лише він і був головною перешкодою, щоб рухатися далі.

По-друге, ніхто і ніщо не вічне. Зокрема на посадах. У жовтні завершується каденція Столтенберга на посаді очільника НАТО. Так, генсек у блоці – лише координує позиції, пропозиції й рішення його учасників, чи, простіше кажучи, диригує зведеним оркестром лідерів, потуг та ресурсів нині вже 32 держав. Але ж власне талант і харизма диригента суттєво впливають на те, наскільки злагоджено, яскраво й незабутньо впорається з концертом – за тими ж нотами – той самий оркестр. Надто ж зведений, де інколи навіть посередній музикант із найкоротшою партитурою (не згадуйте Орбана перед сном) намагається нав’язати решті свою гру.

Ще більший вплив мають цьогорічні вибори президента США. І не лише тому, що ще за рік до них, з листопада 2023-го, республіканці блокують у Конгресі численні спроби чинного президента Байдена схвалити $61 млрд військової допомоги Україні, через що ЗСУ на фронті вже катастрофічно бракує снарядів, а ППО – ракет та інших боєприпасів для захисту наших міст та інфраструктури. А на гідне протистояння планованому з травня новому наступові військ орків – й поготів! 

І навіть не тому, що передвиборча заява Трампа, що він знає спосіб, як “завершити цю війну за 24 години“, зважаючи на його спічі та коментарі упродовж всієї (принаймні з 2015-го, а не лише повномасштабної) агресії РФ в Україні, викликає не стільки скептичну усмішку, скільки відчуття ще більшої загрози. Бо оцей його рецепт – така собі таємниця полішинеля. У контексті всього, що він сказав і зробив досі, означає лише одне: ставши знову президентом США, він поставить Зеленському ультиматум: 1) відтепер жодного цента – на зброю; 2) розблокування допомоги Україні на відновлення – виключно в обмін на термінове підписання мирного договору з РФ. Певна річ, за таких обставин умови цього договору диктувала б не Україна. Як і те, що Путіна більш ніж влаштовує перемир’я, яке дозволить РФ відновити ресурси для нового нападу. Та що жодна угода з ним не вартує й паперу, на якім її викладено.   

Мова про ставлення Трампа до самого блоку НАТО, де традиційно США є лідером у головному: як у фінансуванні потреб блоку, його озброєнні, так і в безпосередньому керівництві силами Альянсу, зокрема в Європі. Тож недарма його заява-попередження країнам-союзникам про заохочення РФ до нападу на “боржників” блоку та  відмову від їх захисту в разі такого нападу викликали не лише оперативні й жорсткі оцінки як Столтенберга, так і Білого дому, але й  змусили замислитися європейських союзників над створенням альтернативи блоку. Утім, немає зла, щоб на добре не вийшло: якщо станом на 2022 рік, за даними НАТО, лише сім із 31 країни-членкинь Альянсу виконували зобов’язання – порівняно із лише трьома(!) 2014 року, то вторгнення Росії до України призвело до збільшення військових витрат більшості членів НАТО. Станом на березень 2024-го, вже близько двох третин із 32 країн-членів Альянсу витрачають на оборону на рівні цільового показника у 2% ВВП або більше.

Зрештою, як і неодноразові – ще у 2016-му, 2018-му й нещодавно, вже під час передвиборчої кампанії 2024 року, погрози Трампа вивести американські війська з Європи (зокрема понад 35-тисячний контингент із Німеччини) та й погрози про вихід США із блоку спричинили не лише пошук європейцями альтернатив блоку, але й появу якісно нових ініціатив його учасників щодо військової підтримки України. Найрезонанснішою з-поміж яких став, певна річ,  заклик президента Франції Емманюеля Макрона не лякатися від думки про ввід в Україну військ держав-союзників. Згодом уточнив: йдеться про готовність відправити французьких військових до України, якщо війська РФ просунуться до Києва чи Одеси. І хоча наразі його ініціативу підтримали лише балтійські країни та новачок Альянсу, Швеція, наполегливе відстоювання Макроном цієї ідеї свідчить не лише про направду якісний прорив  в усвідомленні європейцями глобальної загрози імперських амбіцій Путіна та необхідності змінювати стратегію підтримки України, переходячи від санкцій та допомоги до залучення власних збройних сил. “Стратегічна культура Німеччини характеризується великою стриманістю, невтручанням та дистанціюванням від ядерної могутності, – пояснив французький президент. – Тим часом Франція, яка володіє ядерною зброєю і сильною професійною армією, є “зовсім іншою моделлю”.  І це – наступний величезний світоглядний крок на тлі попереднього – визнання, що нині Україна бореться не лише за власний суверенітет, а й безпеку всієї Європи. Відтак це – додатковий шанс України бодай отримати запрошення на вступ до НАТО на Вашингтонському ювілейному саміті у липні. Адже від запрошення до остаточного вступу, як свідчить історія блоку, іноді минають навіть не роки, а десятиліття. 

Поясню. В разі практичної реалізації ініціативи Макрона є щонайменше два варіанти залучення військ союзників НАТО в Україні. Як розтлумачила Дослідницька служба нижньої палати парламенту Німеччини, Бундестагу, розгортання сухопутних військ однієї країни НАТО в Україні не призведе автоматично до того, що всі інші члени Альянсу стануть сторонами російсько-української війни. За словами парламентських еспертів, якщо одна держава розгорне свої війська, то вона стане стороною конфлікту. Утім, “якщо держава-член Альянсу діє в односторонньому порядку, тобто не в рамках попередньо ухваленої операції НАТО та поза структурами його військового командування, ні НАТО в цілому, ні інші країни-партнери Альянсу не стають сторонами конфлікту”.

“Якщо війська держави-члена НАТО беруть участь у колективній самообороні (стаття 51 Статуту ООН) на користь України в існуючому конфлікті (між Росією та Україною) і зазнають нападу іншої сторони конфлікту (Росії) у ході бою в зоні конфлікту, це не є випадком статті 5 Договору НАТО”, – сказано у документі експертів. Вони зазначили, що стаття 5 договору НАТО пов’язана з нападами на країни Альянсу та війська на їхній території або над їхньою територією. Але річ у тому, що навіть у випадку застосування статті 5, держави-члени Альянсу можуть надавати будь-яку допомогу, яку вважають за доцільне відповідно до обставин. Це обов’язок кожної окремої країни, і кожна країна сама вирішуватиме, яку саме допомогу вона вважає за доцільне надати у кожному конкретному випадку. Тобто, з одного боку, формально ввід військ лише одного чи й кількох ( якщо ініціативу Франції підтримають  ще кілька країн) союзників вважатиметься цілком легітимним і законним, бо передбачений Статутом ООН. З іншого боку, такий крок одного чи групи союзників не вимагає одностайного схвалення усіма 32 членами блоку. Інша річ, що вони не можуть розраховувати на підтримку решти Альянсу…

Зовсім інший варіант розвитку подій, як наголосили експерти, станеться  якщо РФ наважиться у відповідь на бойові дії окремих союзників, до прикладу Франції,  атакувати цілі на території цього союзника, в даному випадку у Франції. Бо тоді це вже вважатиметься дією, яка передбачає активацію статті 5, яка вимагатиме залучення до захисту решти членів НАТО!

Відтак залишилось потрохи переходити від слів до діла. Звісно, наразі чинна процедура ухвалення стратегічних рішень блоку виключно одностайним рішенням усіх тепер вже його 32 держав-членкинь (як це засвідчила епопея вступу Фінляндії та Швеції через завищені вимоги Туреччини та фактичний шантаж Угорщини як важіль вибивання заморожених мільярдів від ЄС) – залишає вельми незначні шанси одразу ухвалити ініціативу Макрона на рівні Альянсу. Бо наразі найпотужніші його учасники – США та Німеччина – категорично її відкидають. Зокрема речник Держдепу США Метью Міллер, коментуючи заяви президента Франції про ймовірність відправки військ в Україну, категорично заявив: “Звичайно, ми чітко дали зрозуміти, що Сполучені Штати не збираються відправляти жодних військ в Україну“. На що Макрон напередодні ювілею НАТО запевнив, що і не розраховував на це.

З іншого боку, як довела схожа історія на рівні ЄС із безконечними ультиматумами Орбана щодо надання Україні статусу кандидата та затвердженням 50-мільярдної допомоги, європейці вже знайшли спосіб ухвалювати потрібні рішення всупереч неконструктивній позиції окремої держави. Та й Макрон – не перший французький лідер, який відважився кинути виклик решті Альянсу – у 1966 році президент Шарль де Голль вирішив вивести Францію з інтегрованої військової структури НАТО. Це рішення віддзеркалювало прагнення більшої військової незалежності, насамперед від США. Франція також була проти включення її ядерних сил стримування до загальної системи і встановлення будь-якого контролю над її збройними силами.

Проте, якщо ця – наразі безпрецедентна з часів  Другої Світової – ініціатива набуде ширшої підтримки, а головне – буде реалізована, тоді й не буде сенсу відтягувати неминуче – вступ України до НАТО. Адже головний стимул вступу будь-якої держави до Альянсу– гарантію реалізації статті 5 Статуту Альянсу про колективний захист  у випадку нападу на державу-учасницю блоку – у такий спосіб уперше в історії блоку реалізували б “авансом”, ще до її офіційного вступу. А гуртом, як мовить народна мудрість, легше і батька бити – не те що збожеволілого від крові царька-недомірка. Тим більше, що ЗСУ вже добряче ослабила колись начебто “другу армію в світі”. 

Врешті-решт, навіть славнозвісна стаття 5 Статуту НАТО аж ніяк не зобов’язує усіх союзників відсилати свої війська на допомогу союзникові, що зазнав нападу. І свого часу саме США наполягли, аби її було сформульовано таким чином, щоб не покладати на союзників якихось конкретних обов’язків на такий випадок…  

З іншого боку, у США теж звучать заклики вчинити нелінійно: замість того, аби щоразу з острахом чекати, як відреагує Путін на їхні нові кроки з підтримки України, побоюючись ескалації локальної  війни  у глобальну, визнати очевидне: Путін Україною не обмежиться, а тому краще зупинити його на території партнера, аніж потім воювати і рахувати втрати на власній. І усвідомивши, що форс-мажор вже настав, відступити від досі використовуваних процедур  вступу до НАТО та довести, хто у світі – лідер. Принаймні на рівні політичного рішення.   

Зокрема, Курт Волкер, колишній посол США при НАТО та експредставник США в Україні під час виступу у брюссельській будівлі Європарламентудуже чітко сформулював особисті очікування від Вашингтонського саміту НАТО:  “Ми говоримо, що Україна стане членом у тривалій перспективі, але ми не можемо привести її в НАТО, поки триває ця війна. Це є стимулом для Путіна продовжувати бойові дії. Я дійсно думаю, що настав час зробити прямо протилежне: надіслати послання, що Україна стане членом НАТО якнайшвидше… Тоді для Путіна продовження цієї війни буде безцільним, а для Росії – руйнівним“. Утім, на тлі жорсткої передвиборчої кампанії, республіканці ігнорують та блокують навіть ініціативи та пропозиції Білого дому – не те що думку експосадовця.

Трамп лише блефує

Не виключено, що ініціативу Макрона слід розглядати саме в контексті неодноразових погроз Трампа про потенційний вихід США із НАТО: якщо один лідер декларує намір скласти свої повноваження, неодмінно знайдеться інший, який захоче посісти його місце. А найкращий спосіб довести своє лідерство – запропонувати решті високу мету та переконати  як в її доцільності та необхідності, так і потенційній можливості її реалізувати. 

Утім, як зауважує безпековий аналітик Фонду “Демократичні ініціативи” Тарас Жовтенко, між бажанням Трампа “зекономити” на НАТО й допомозі Україні та можливістю це реально зробити – чимала прірва. Бо одноосібно таке рішення президент США ухвалювати не може. Для цього потрібні рішення і Сенату, і Конгресу. “Якщо Трамп переможе і матиме ідею, щоб офіційно відкликати участь Америки у НАТО, йому доведеться чекати проміжних виборів до Сенату і Конгресу”, – додав експерт. При чому Жовтенко наголосив, що на формування більшості в Сенаті і Конгресі, яка б підтримала вихід Штатів з Північноатлантичного альянсу, можуть піти роки.

Зрештою, 19 березня сам Дональд Трамп дещо пом’якшив риторику та заявив, що в разі його обрання президентом Сполучені Штати “стовідсотково” залишаться в НАТО й захищатимуть союзників. Але є але: лише, якщо європейські країни “гратимуть чесно”. Бо, на його думку, “якби не Сполучені Штати, НАТО буквально не існувало б”. Відтак Трамп зауважив, що європейці більше зацікавлені в існуванні НАТО, ніж Сполучені Штати”. На уточнення “Отже, якщо вони почнуть грати чесно, Америка буде поруч? Трамп відповів: “Так. На 100 відсотків”.