«Усюди – меморіали ДНРівських військових»: Тія, яка 9 років прожила на окупованій Донеччині

Макіївка – місто, яке вже десятий рік живе під російським “пануванням”. Це шахтарське місто, одне з найбільших населених пунктів Донбасу й загалом промислових міст України. Протягом восьми років, до 2022-го, – відносно безпечна позначка на карті. Однак, лише якщо говорити про ведення бойових дій. Насправді ж, як у 2014-2015 роках, так і з повномасштабною війною – у місті панував страх. Тамтешні чоловіки стали для окупаційної влади першочерговим мобілізаційним ресурсом, а жінки – боялися зазнати переслідувань. 

Загалом, Макіївка стала важливою точкою базування переважної кількості російських сил. Тож, можна припустити, що випадки переслідування й викрадення місцевих мешканців – дійсно були. Це поширена методика росіян, яка набула розголосу переважно з 2022 року. Звісно, що Макіївка також значно постраждала від обстрілів, однак найбільш вагомі наслідки – ті, що приніс устрій так званої “республіки”.

Букви розпочали серію матеріалів про окуповані міста та історії їхніх мешканців. Зокрема про міста, що перебувають під російським контролем з 2014 року. Або ж ті, що з початком російсько-української війни були наближені до лінії фронту, а з 2022 року – стали центром розгортання важких і, певною мірою, вирішальних боїв. Цей матеріал присвячено місту Макіївка, про яке сьогодні розповідає  макіївчанка – Тія Бичхіджи. Зараз Тії 19 років і, власне, період свого свідомого особистісного формування вона прожила в окупованому місті. 

Фото: особистий архів Тії (на фото: Донецьк)

Виїхати з рідної Макіївки Тія змогла лише у 2023 році – тоді, коли, відповідно, за віком, змогла ухвалити це рішення самостійно. Її головним супутником став кіт. Зараз макіївчанка мешкає у Харкові й активно долучається до низки ініціатив, спрямованих на допомогу, зокрема вразливим категоріям населення. Це історія про те, як, попри навчання й виховання в умовах російської пропаганди та інформаційної ізоляції, українці все ж відроджують “власне”.

Герої серії матеріалів про окуповані міста також є учасниками кампанії “Мій дім помістився в чашку” від Helping to Leave – організації, що допомагає виїхати українцям з тимчасово окупованих територій.

У розмові з Тією Букви обговорили питання щодо усвідомлення й пристосування до змін, які принесла окупаційна влада, саме у баченні дитини. А також про те, як у довоєнній Макіївці шанували українські традиції і яких змін це зазнало з моменту окупації; про переховування мешканців, навчання на профілі російської мови й літератури, проросійські погляди у місті й водночас несприйняття українців, що перебували на підконтрольних Україні територіях – далі в матеріалі.

Фото: особистий архів Тії

– Тіє, Ви – родом з Макіївки, міста, що перебуває під окупацією з 2014 року. Фактично, Ваше свідоме формування відбувалося в умовах окупації. Чи готові Ви поділитися спогадами про те, як змінилося місто після приходу окупаційної влади, і як це відчували саме Ви?

– Я не відчувала це особливо гостро. В моїй родині – переважно опозиційні погляди, тому ця тема замовчувалась, окрім реакції на події навколо, а саме вибухи або обстріли – нічого не було. Тут вже відчувалась ніби злість чи образа. Єдина оцінка ситуації, яку я отримала від старших, це коли до міста в’їжджали російські танки, мої родичі стояли на балконі, раділи та рахували танки зі словами: “ого, наші хлопці їдуть, як круто”. Я не могла розділити такої реакції, але доводилось її ніби приймати. Мені тоді було 9-10 років, саме перехідний етап розвитку.

Про зміни у місті важко сказати. Бо саме в той момент всі ніби заховалися по своїх будинках. У мене було те ж саме. Я перестала навіть виїжджати в центр міста з родиною. Все було обмежено одним подвір’ям.

– Давайте поговоримо про культуру та традиції вашого регіону. Враховуючи, що Макіївка переживає тривалий час окупації, чи вдалось все ж зберегти традиції, які Ви, наприклад, пам’ятаєте ще з дитинства? Наприклад, зі школи або заходи, що організовували на свята.

– Коли згадую про місто, першим на думку спадає День шахтаря. Це подія, яка відбувається раз на рік, влітку. Нібито це і звичайне професійне свято, але воно дійсно набувало великих масштабів по місту, околицях тощо. У мене ще й батько був шахтарем, тому це взагалі за відчуттями було дуже наближено до мене. Ми завжди максимально святково одягалися та йшли на парад. Це найбільш вагомий дитячий спогад про Макіївські традиції.

Фото: особистий архів Тії (на фото: Донецьк)

Були й патріотичні заходи, особливо в садочку та школі. Вони були українськомовними, тому, загалом, заходів, пов’язаних з мовою, культурою мені вистачало. Це були й події, що стосувалися безпосередньо навчання, наприклад, день, коли діти завершують вивчати абетку і це якось урочисто відзначається. Або ж День української мови, якісь українські ярмарки врожаю… Так, це було. Можливо, не дуже якісно зроблено, з елементами шароварщини, головними атрибутами було багато червоних бусів, ніби національного одягу тощо. Я взагалі ходила на ці події, здається, в переробленому костюмі червоної шапочки. Ніхто не помічав підміни. Але з усім тим український дух був присутній. У мене в садочку навіть був  окремий куточок біля столу, де висіли дві мапи України, портрет Шевченка й інша відома символіка.

Фото: особистий архів Тії

– Знаю, що, перебуваючи під окупаційною владою, Ви все ж вступили до університету. Яким був цей навчальний заклад, яку політику він відстоює, і як вдавалось навчатися, враховуючи, що це, наприклад, може створювати умови додаткового контролю тощо.

– По-перше, про питання свідомості особливо ніхто не думав до повномасштабного вторгнення. Зізнатися чесно, якщо ти 8 років в цьому “варишся”, саме в момент, коли будуєш свою особистість, ти буквально про це не замислюєшся… Вступила я в Донецький державний університет (Донецький національний університет імені Василя Стуса), який був евакуйований у 2014 році, але залишилась так звана філія, невизнана МОН України. Це той самий університет, де навчався Василь Стус. І загалом позицію цього університету можна було зрозуміти за його діями, коли з філологічного факультету, де я навчалась на профілі російської мови й літератури, у 2015 році збили меморіальну табличку Василя Стуса. І дотепер цієї таблички там не існує. Загалом ж той факт, що там навчався Василь Стус, не те що замовчується, але це зараз вже ніхто не знає. Бо коли я вступала, про це не було жодної згадки. 

На корпусах висять меморіальні таблички ДНРівських військових. Це загалом дуже поширена практика по школах десь з 2018-2019 років… Я навчалась на профілі російської філології, бо не змогла вступити на українську через те, що, по-перше, я дуже погано склала іспити, по-друге, у мене був вибір лише навчання за контрактом, яке оплачувала родина. Вони ж запевняли, що “ти свою українську сюди нікуди не приткнеш”. Взагалі, на момент 2021 року, кафедра української філології вже почала занепадати. Наразі, якщо я не помиляюсь, такої кафедри в університеті не існує. Є щось з її залишків на кафедрі лінгвістики. 

Фото: особистий архів Тії

Особисто я “кинула” навчання за пів року до виїзду. Спершу мені все подобалось, бо в цілому там майже не згадували російську мову, це були більш загальні дисципліни. Потім стався лютий 2022 року, це був другий семестр навчання, тоді мене почало бентежити, що я перебуваю не на своєму місці. Третій семестр вичавив з мене всі соки, і я зрозуміла, що більше не можу продовжувати тут навчання. Загалом, для мене таке рішення стало цілком логічним.

– У нашому суспільстві дотепер є стереотип про те, що люди, які залишаються в окупації – її підтримують. Ваша ж історія є показовою в цьому контексті, адже Ви зростали в цьому режимі й з усім тим пронесли з собою лише проукраїнські погляди. Що на це найбільше вплинуло?

– Це стало величезною проблемою, коли для того, щоб втекти від реальності, ще в окупації я почала звертатися до українських спільнот, повністю змінювати своє середовище, шукати українські книжки, все, що могла піратити – я піратила. Хоч я не підтримую піратство, але в тих обставинах було неможливо по-іншому. Одного разу я ходила до бібліотеки університету взяти книгу про Василя Стуса, і на мене ледь не викликали ментуру. Такі ось сюрреалістичні реалії. 

Фото: особистий архів Тії

Але коли ти приходиш в українську спільноту, і в них є варіант: або український військовий, який читає Пушкіна в окопах, або ти, котра сидиш в окупації й читаєш Василя Стуса – вони оберуть військового, бо “всі, хто хотів виїхати – вже виїхали. залишилися тільки сєпари й вас тут ніхто не чекає”. І так заявляють навіть ті люди, які виїхали зі мною з різницею у два роки й пройшли той самий шлях з російського філфаку.  Таких людей реально багато, але зараз я опинилась в місті, біля якого теж була окупація, і тут люди розуміють, що не всі, хто не виїхав – є зрадниками. 

Не можу сказати, що я саме “пронесла” з собою проукраїнські погляди, але можу сказати, що їх відновила. Я виховувалась в українському соціокультурному аспекті, яким би він не був, тож все-таки була дотична до української культури. Але потім тебе на два роки “кидають” в майже повну ізоляцію… Це була ізоляція, що пов’язана не лише з тим, що забрали усе українське, а й загалом із поганими умовами життя, коли тобі настільки жахливо, що ти не цікавишся тим, що відбувається навколо. У тебе є більш загальні потреби, до того ж, це був 5-6 клас мого навчання, яке відбувалось дистанційно й дуже сумбурно. Потім, коли ти починаєш трохи більше звертати увагу на те, що вам “принесли” за ці два роки, ти починаєш помічати дуже багатого всього, що тобі незрозуміло за контекстом. Бо насправді ж тебе в цьому контексті навіть ніколи й не було. 

Фото: особистий архів Тії (на фото: Донецьк)

Всі ми пам’ятаємо соціальну мережу Вконтакте. І ось мені було 10-11 років, я спілкувалась умовно з росіянами та українцями, яких дуже складно впізнати. Тобто, переважно це були росіяни. І тоді в тебе складається певне інфополе, в якому ти не розумієш нічого. І як би ти з часом не намагався “влитися” в цей контекст, він однаково залишається чужим. До цього контексту додається ще дуже багато російської пропаганди. У 2020 році стаються протести в Білорусі, за якими я починаю слідкувати. Це був погляд на політичну ситуацію очима підлітка. Тоді дуже чітко було зрозуміло, хто є винним, і як все це спотворює російська пропаганда. 

Тоді за аналогією довелось зрозуміти, що російська пропаганда є не тільки у білорусів. І коли ти її знаходиш в твоїх особистих буднях – вона жахливо дратує. І, скоріше, щоб відійти від цього, ти повертаєшся до своєї скаліченої ідентичності. Потім на всіх цих залишках ідентичності було дуже складно повертатися в українське суспільство. Бо в тебе ця ідентичність залишилась зразка 2014 року з погляду десятирічної дитини. Ти повертаєшся, а там вже все інше…

Фото: особистий архів Тії (на фото: Донецьк)

– Тим не менш, на Вашому прикладі бачимо, що навіть молоде покоління, що зростало в окупації, виявляло бажання до споживання українського. Як, наприклад, у випадку з українською літературою. А чи відбувалось відверте переслідування українського?

– Такого не було в моєму оточенні приблизно до 2022 року. Тобто, люди так чи інакше не дуже “відірвали” себе від українського контексту, попри війну. Це було або так, що “це їх війна”, або “ми хохлів не любимо”, але “Топмодель по-українськи” щовечора на Новому каналі – це святе. Так було, наприклад, в моєму випадку, коли приїжджаєш в село до бабусі, чуєш, що там щось збивають, якісь вибухи, але всі розбігаються по домах, щоб дивитися “Топмодель по-українськи” або “Від пацанки до панянки”. 

Потім від цього трішки відійшли, бо з’явилось багато російського контенту, зникли українські канали. Була українська література і мова в школах. Це не дуже викорінювалось, хоч і викладалось погано й дуже рідко та безініціативно. Вже з 2022 року почали стежити за мовою і тоном цієї мови в кожного. Наприклад, я на роботі начальнику одного разу сказала, що “ось заходив якийсь дивний ДНРівець”, то він дуже різко та зневажливо відреагував: “ДНРівець? А ти тоді хто така, ЛНРівка?”. Тобто, до 2022 року можна було казати ДНРівець, а зараз ніби різко стало не можна.

Фото: особистий архів Тії

– Якщо я правильно розумію, Ви мешкали у Макіївці до 2023 року, фактично виїхали через рік з початку повномасштабної війни. Як змінилась безпекова ситуація у місті з 2022 року? Чи посилився окупаційний режим, зокрема якщо говорити про заходи, спрямовані на місцеве населення?

– Почнемо з реклами. Абсолютно все було заклеєно банерами “Донбасс – Россия навсегда”, або ж оці “Z” чи “V”. Йдеш крізь державну установу, а там всі вікна заклеєні “зетками”, якісь лозунги типу “за мир” тощо. Навіть люди, які були за окупацію, почали боятися виходити на вулицю, бо були ситуації, коли розповсюдилися чутки про те, що в Макіївку приїхали чеченці. Це було якось так: “тепер хохлам буде дуже погано, але ми також не будемо виходити на вулицю, бо знаємо, що чеченці роблять з жінками, чоловіками та дітьми”. Тобто, в один момент вони сподіваються, що “хохлам буде погано”, а в інший – розуміють, що погано буде і для них. 

Також, почало з’являтися ще більше неадекватних військових. Вони заполонили буквально все. Чоловіки з лютого перестали виходити на вулицю, хтось навіть описував це словами: “який жах, я виходжу на вулицю і бачу абсолютно жіноче місто. тому що гребуть усіх”. І дійсно чоловіків переховували, бо і по квартирах ходили, і на вулиці усіх хапали. Немає руки – та то таке. Після інфаркту – немає проблем. Навіть якщо в тебе була бронь у вигляді папірця, ти міг вийти на вулицю, не сподобатись людині, яка тебе зупинила – далі цей папірець просто рветься, і тебе відправляють кудись в спортзал на холодну підлогу посеред зими, щоб ти там проходив навчання, а потім тебе в одній касці кинули на поле зіткнення. І, на диво, паралельно з цим, родини таких чоловіків не помічали, що щось коїться не так.

Фото: особистий архів Тії

Я також протягом періоду до свого виїзду практично постійно просиділа вдома. Щоправда, мені довелось працювати, але для того, щоб зібрати собі речі в дорогу. Насправді практика виїзду в Україну була доволі поширена протягом цих років. Але дуже багато людей поверталось, тому що не змогли знайти собі прихисток, або ж, тому що, на жаль, не існує програм реінтеграції ВПО в Україні. Хтось повертався, бо їм було некомфортно, я ж особисто знала людей, яким не сподобалось жити в Харкові, бо вони зазнали проявів зневаги щодо донецьких.

– Тіє, яким Ви запам’ятали свою рідну Макіївку під час евакуації? Тобто, якщо говорити в контексті, що це був останній, саме на момент повномасштабної війни, образ рідного міста в пам’яті.

– Це було дуже тривожно. Я навіть перед виїздом об’їздила усі пам’ятні місця, сфотографувала їх, зустрілась з усіма, ким могла. Щодо батьків, я поставила їх перед фактом щодо свого виїзду. Знаю, що зробила їм цим рішенням не дуже приємно, місцями й не дуже зручно. Вони дійсно люблячі батьки, як би дивно це не звучало. Однак в певний момент стає дуже складно дивитися на людей з опозиційними поглядам якось по-іншому, аніж як саме на таких людей. Я готувала їх до свого виїзду і вони зрозуміли це на моменті, коли у кімнаті з’явилась переноска для кота і валіза. Потім, в ніч до від’їзду, я поставила їх перед фактом, що на 10 ранку в мене автобус у Ростов, а далі я їду. Лише через місяць вони дізналися, що я у Харкові.

 Я виїжджала вранці й загалом так сталось, що куди ти не їдеш Донбасом – завжди проїжджаєш крізь поля, посадки й терикони. Ти їдеш, сонце палить і думаєш: “блін, я не знаю, коли зможу повернутися, і мені так погано буде без цих териконів…”. Я точно знала, що без рідних териконів мені буде дуже погано… А місто було дуже сонячним, як і завжди. Але воно таке дещо пом’яте, сумне, йому справді дуже погано протягом останніх років, як би там його не чепурили, й які б парки там не будували…

Фото: особистий архів Тії

– Знаю, що Ви виїжджали без документів. І загалом, для людей, що виїхали з окупованих територій, особливо якщо без родичів, може бути проблемою оформлення документів. Чи можете більше розповісти про цю проблематику з Вашого досвіду?

– Проблема в тому, що коли ти виїжджаєш, щоб оформити свої документи, ти маєш або бути певного віку (14 років) зі свідоцтвом про народження, або ти повинен мати з собою свідка й бажано документи, які були в тебе до того. І взагалі, хоча б якийсь доказ, що ти існував у місті та країні загалом. Коли ти виїжджаєш з окупованої території, усі твої документи за ці останні 10 років – або ДНРівські або російські. Наприклад, люди, які виїжджатимуть зараз, матимуть документи лише Росії. 

Насправді на фільтрації все розуміють. Ти такий не перший і, на жаль, не останній. Але з усім тим механізму для розв’язання подібної проблеми досі не вигадали. І це насправді величезна проблема у багатьох сенсах і для всіх. Бо одна справа везти людину, у якої вся база документів біометрична, з фото, відбитками пальців тощо. Інша – везти людину, в якої ти знаєш лише ім’я, прізвище і те, що вона виїхала з окупації. Ти навіть не знаєш, якою є позиція цієї людини й чим вона займалась в окупації. Тож це дуже ризиковано. Але так чи інакше доведеться щось зробити, бо почали виїжджати повнолітні або люди, які не наважувались на це дуже довго через низку вагомих причин.

– Чи відчували Ви страхи чи тривогу після евакуації з рідного міста? Й загалом, чи присутнє у Вас зараз почуття безпеки, враховуючи, що Ви мешкаєте у Харкові – місті, яке постійно зазнає ворожих обстрілів. Адже це також може провокувати певні тригери…

– Зараз я нарешті відчуваю стабільність. Як би це дивно не звучало, але мені простіше жити. Хоча б в моменті, коли мені не забороняють розмовляти українською мовою, нікого не бентежить мій суржик. Це, напевно, якась соціальна безпека, бо в Харкові тобі ніхто не скаже, що ти тут не потрібен, бо ти – сєпар. У Харкові – дуже багато людей, які пройшли той самий шлях, що і я. Ось ця соціальна безпека трішки покращує ситуацію із загальною безпекою. Але коли постійні обстріли – це, звісно, дуже відчувається. Бо я ніколи не жила в місті, де були настільки сильні обстріли. 

Макіївка – це тилове місто. Ні у 2014 році, ні з 2022 року – я такого не бачила і відповідно не відчувала такої сильної загрози в цьому. Здається, коли я їхала крізь Сумщину та околиці Харкова – тоді вже зрозуміла, що таке міста, в яких ведуться бойові дії. І те, що “Донецьк бомбили 10 років” – видається повним абсурдом. Я почала усвідомлювати небезпеку, стала боятися. Тепер за певними загрозами бігаємо з котом в коридор. Не завжди, бо в Харкові тривоги дуже тривалі… Також я пройшла такмед і закликаю до цього інших. Тобто, соціально – мені відчувається безпечно, з усім іншим – зараз насправді ніде в Україні не є безпечно.

Фото: особистий архів Тії

– Скажіть, чи готові Ви детальніше розповісти про власний досвід як внутрішньопереміщеної особи, про виклики, яких Ви зазнали, а також про те, чи можливо все ж почати з нуля, коли війна продовжується?

– Це важке питання, бо я не можу сказати, що починала все з нуля самостійно. Дуже сильно допомогли волонтери з Helping to Leave і “Шляху України”. В цілому, дуже багато небайдужих людей. Наприклад, зараз я живу у квартирі, не в шелтері, не в гуртожитку. Це квартира, яку здають мені – людині без документів. Я плачу за комунальні послуги, а у квартирі мені просто дали можливість пожити. Я мешкаю в Харкові 9 місяців, працюю, з харків’янами пережила блекаути, важку зиму. Кіт, до речі, теж. Поки що досі важко. Бо цей шлях не виглядає дуже простим, але, як казав Василь Стус, “торуй свій шлях – той, що твоїм назвався”. Тож потрібно продовжувати.

– Під час евакуації Ви вивезли із собою свого котика. Насправді це також дуже свідомо – не забувати про чотирилапих друзів. Я правильно розумію, що він з Вами – з дитинства, і сьогодні це також спогад з тих часів, з рідного міста?…

– Він не з самого дитинства, але думаю, що є квінтесенцією найбільш спокійних часів, які я застала, і спогадами про моє улюблене місто. Він – корінний донеччанин. Я підібрала його в Донецьку у 2021 році, в під’їзді дуже близької для мене людини. Так, це дійсно моя опора і дуже важливий знак для мене. Тому він зі мною. Це найкращий матеріальний спогад, який я могла вивезти.

– Насамкінець, звернення до українців…

– По-перше, якщо вам людина з окупованих територій каже, що вона не підтримує окупацію – то, скоріше за все, варто їй повірити. Бо на її місці міг опинитися кожен, особливо ми побачили це з 2022 року. По-друге, обов’язково донатьте. На такмед, на реінтеграцію переселенців, на врятованих тварин, на зброю. Не споживайте російський контент. І, звісно, спілкуйтеся українською, бо російська перетворюється на один величезний тригер, і не лише для переселенців.