«Зап’ястя було перебите, все трималося лише на сухожиллях» – «Мазунчик», боєць 3 ОШБр

Нещодавно Патронатна служба “Янголи” оголосила про перший в Україні збір на протези зі значною метою – 20 мільйонів гривень для вісьмох військових із двох підрозділів: 3-ї штурмової бригади та 12-ї бригади “Азов”. Кошти потрібні для придбання функціональних та біонічних протезів, які можуть максимально наближено відновити у захисників функціональність рук та ніг.

У Патронатній службі пояснюють, що розпочали збір через проблеми з підходами до протезування на державному рівні. Наразі держава компенсує максимум 2 мільйони гривень за протез або інший засіб реабілітації, тоді як вартість на них може досягати 4 мільйонів. Тож тим, кому потрібен такий протез, доводиться шукати додаткові кошти, адже державного відшкодування однаково не вистачає. Натомість, завдяки збору “Янголів” військові зможуть отримати повноцінні протези, а не обмежені первинні.

“Цей збір зараз критично необхідний, бо нашим хлопцям потрібні протези вже давно, “на вчора”. Ми не можемо чекати, поки Міністерство соціальної політики змінить свій підхід чи законодавство. Підхід “спершу навчіться, а потім отримайте” – вже не підходить, коли на кону здоров’я та здатність бійців до захисту країни.

Наразі збір йде важко, бо, мабуть, донатити на дрони чи техніку значно популярніше і зрозуміліше для людей, аніж на протези. Проте наші бійці заслуговують на не меншу підтримку. Кожен, хто приєднується до збору, фактично виконує роль держави для цих бійців і допомагає повернути їм здоров’я. Адже другий рік поспіль кошти, виділені державою на протези військовим, повертаються в бюджет”, – наголошують у Патронатній службі в коментарі для Букв.

Усі бійці, для яких триває збір, мають різні травми, тож ступінь і суми необхідного протезування для кожного з них теж є різними. Наприклад, для бійця Третьої штурмової бригади на псевдо “Мазунчик” ціль складає 1 мільйон гривень. Власне, про це, а також те, яким було рішення стати на захист держави у 19 років, підготовку до служби паралельно з навчанням, військовий вишкіл за кордоном, перший бойовий виїзд в Авдіївку, поранення та етапи, які доводиться проходити перед протезуванням – захисник розповів в інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів захисника

– Розпочнемо зі спогадів про довоєнне життя, точніше до моменту, як Ви вступили у військо. Чим Ви займалися в той час? Чи навчалися, чи працювали? Адже, якщо я не помиляюся, на момент початку повномасштабної війни Вам було 18-19 років.

– Так, на початку повномасштабної війни мені було 19 років. Я на той момент навчався у Вінницькому аграрному університеті на готельно-ресторанній справі і був на третьому курсі. Мені це подобалося. Я ще поєднував навчання з роботою, працюючи офіціантом у досить непоганих місцевих ресторанах. Я планував відкрити свій бізнес, думав, можливо, почати з власної кафешки. Але раптом всі ці плани довелося змінити. 

З початком повномасштабного вторгнення, не буду приховувати, я також злякався, як і всі. Але всередині розумів, що рано чи пізно піду в армію. Потім я дав обіцянку мамі, що закінчу навчання в університеті, адже вона сподівалася, що за цей рік війна завершиться. Вона вірила, що так і буде, і я не встигну потрапити до війська. Проте під час навчання я весь час фізично готувався і продовжував працювати, щоб назбирати грошей на екіпірування. І все ж, згодом, перед своїм двадцять першим днем народження, подав заявку у третю штурмову бригаду.

– Чи одразу у Вас вийшло долучитися до війська? Бо хоча добровольців приймають у військо з 18-ти років, але все ж часто, особливо в перші два роки повномасштабної війни, не всіх приймали…

– Так, трапляються такі совісні люди. Мені особисто не раз казали, що краще залишитися в цивільному, намагалися відмовити. Але коли я прийшов до рекрутингового центру Третьої штурмової бригади, мене вже ніхто не відмовляв. Всі бачили, що я вмотивований, і вони якраз таких хлопців приймають. Єдине, що нам потрібна була згода батьків. І тут, звісно, з мамою були певні непорозуміння: вона не могла повністю прийняти таке рішення. Бо мама є мамою.

Фото: особистий архів захисника

– Розкажіть про Ваші перші кроки у війську. Знаємо, що в третій штурмовій бригаді дуже сильна підготовка, і це доволі публічно транслюється, аби заохочувати людей. Але я хотіла запитати, як саме це було для Вас. Чи важко?

– Рекрутинговий центр Третьої штурмової, де ми мешкаємо, навчаємось та збираємо всі документи на ВЛК для оформлення й підписання контракту – вже тоді мав непогану армію, і ми розуміли, що таке побратимство. Тож сумнівів не було, єдине, що фізично трохи важко, і тіло казало: “Хочеться ще поспати”, особливо коли йдеться про ранні підйоми. Але якщо в тебе є сила духу – все подолаєш. 

Те, що трохи “підламало” мене – це переживання мами. Вона казала, що просто не витримає. Бо я не збрехав і одразу сказав, куди йду, навпаки, хотів її підготувати перед тим, як вирушу на передову. Врешті-решт, вона поетапно пройшла це усвідомлення, хоча до останнього вірила, що я передумаю. Потім було підписання контракту, і нас відправили на навчання в Британію. Це була перша військова підготовка, ми навчалися там місяць. Але скажу так: ще під час перебування в рекрутинговому центрі Третьої штурмової я отримав настільки сильне навчання, навіть у плані медицини та інших аспектів, що в деяких тактичних питаннях ми могли самостійно навчати цих інструкторів.

Фото: особистий архів захисника

– Чи правильно я розумію, що після навчання Ви відправились саме на передову лінію фронту? Поділитесь, на якому напрямку Ви перебували, і чи Вам доводилось безпосередньо брати участь в наступальних операціях, чи більше утримуватись в обороні? 

– Після навчання в Британії ми повернулися в період, коли Третя штурмова саме відновлювалася після Бахмуту. Ми ще місяць навчалися, хоча спочатку планувалося, що навчання триватиме довше. Але військове командування України змінило плани, і нас відправили закривати “діру” в Авдіївці. Спершу нам сказали, що ми маємо відбити кілька вулиць. Росіяни пробивали зверху і дуже сильно з боку, зі сторони житлових будинків. Нашою ж задачею було спершу штурмувати, і перші дні це в нас виходило. 

Потім, коли підтягнулися їхні сили, ми вже саме утримували позиції. На один дім, де стояли наші хлопці, йшло по 15 російських військових. Наші хлопці їх знищували, потім була перерва, під час якої ми встигали попити води, і через 15-20 хвилин знову починалися ці атаки, поки вони не виснажувалися. І ми, звісно, теж знесилювались. Лише вночі було трішки спокійніше. У них було дуже багато як особового складу, так і снарядів. Тому потім довелося відходити, оскільки вже не залишалося й будинків.

– Розумію, що, для військових, фронт – це передусім зона відповідальності, обов’язку та роботи. Але, я все ж запитаю Вас, як людину, яка перебувала на тій ділянці фронту, що постійно рухається, що було для Вас найважче, як психологічно, так і фізично?

– Для мене, мабуть, найважче було побороти свій страх. Адже це був лише перший вихід, і одразу це Авдіївка. Дуже допомагав бойовий дух, бо за час підготовки я гартував себе не лише фізично, але й психологічно. Набагато складніше було справлятися зі страхом, адже я був командиром групи. Я відповідав за дев’ять людей, які теж майже всі вперше виходили на бойове завдання. Напевно, це було і перевагою, і мінусом водночас. 

Фото: особистий архів захисника

Я розумів, що не лише я можу загинути, а й інші люди можуть загинути через мене. Це також мотивувало. Я мав вивести людей. Загалом, побратимство – це велика мотивація на полі бою. Нас усіх об’єднує те, що ми добровольці. Звісно, були випадки, коли люди, які прийшли добровільно, злякалися, і це тільки погіршувало ситуацію. Але таких людей одиниці. В основному, наша бригада є сильною саме завдяки щиро вмотивованим людям. Тим, з якими ваша взаємодія переростає в сім’ю.

– Наступне питання – лише якщо Ви готові на нього відповісти. Це стосується отримання поранення. Я знаю, що Ви перенесли часткову ампутацію руки, але можу припустити, що це не єдині наслідки. Тож чи готові Ви поділитися, як це сталось?

– Ми тримали позиції на місцевій Новій пошті. Коли проходили групи російських військових – ми їх знищували. Вночі було простіше, до того ж у мене був прилад нічного бачення, що давало певну перевагу. Ось так ми й тримали позиції. Але вдень нас дуже сильно накривала артилерія. Ти сидиш всередині, криша пробивається, снаряди прилітають на вулиці, а там бетон, і немає навіть можливості окопатися. І ось коли ти вже виснажений, у тебе ніби притуплюється відчуття самозахисту. Адже ти не спиш кілька днів, не їси, вже й цигарок немає. Тобі стає всерівно, куди прилетить, ти просто виконуєш свою задачу.

Одного разу я так відволікся, не сховався, хоча й не було куди ховатися, і в той момент прилетів міномет в двох метрах від мене. Мабуть, побачив ворожий дрон, і все відбулося дуже швидко. Осколки потрапили в руку, зап’ястя було перебите, все трималося буквально на сухожиллях. Мене тоді шокувало, що осколки потрапили в стегно. Мені не так було страшно через руку, як через ногу, з якої я просто стікав кров’ю.

Фото: особистий архів захисника

Потім у мене було відчуття, що це немов сон. Бо чи справді це могло статися зі мною? Потім ти приходиш у себе, в кров потрапляє немов адреналін, який тобі допомагає, притуплює біль, і розумієш, що потрібно рятуватися. Мій побратим, який накладав мені турнікети, трішки “загубився”, йому було дуже складно. У цей час нас ще продовжували “накривати”. Як розповідав побратим, я, без частини руки та з пораненням ноги, ще мотивував його бігти до евакуаційної групи. Нам потрібно було пробігти 300-400 метрів, і на кожних п’яти метрах прилітали міни. Це свідчить про те, що у росіян снарядів стільки, скільки в звичайної сім’ї хліба в хаті – дуже багато.

– Ви перенесли ампутацію до ліктьової частини руки. Дозвольте уточнити, чи верхня частина руки не втратила рухливість? І загалом, чи турбують Вас фантомні болі? 

– В основному, враховуючи, що осколки вразили саме зап’ястя, проблем з верхньою частиною руки, яка вціліла, немає. Фантомні болі, так, є, але не дуже сильні. Скажу так: це залежить як від фізичного стану, так і від психологічного, саме з точки зору сприйняття. Якщо починаєш себе “накручувати”, то біль може посилюватися. Але я вже навчився з цим жити. Іноді буває, що “скручує” дуже сильно, але це триває лише секунди. Єдине, що на різкі звуки воно може реагувати, і, на жаль, це ймовірно завадить мені в майбутньому, коли я повернуся в стрій.

– Ви ще казали про поранення в стегнову частину, яке Вас тоді особливо налякало. Чи зараз все загоїлось, чи також є наслідки, зокрема щодо рухливості?

– Так, це було доволі серйозне поранення, адже я втратив багато крові саме через ногу. У взутті аж хлюпало. Ситуація погіршилась й тому, що чомусь послабився турнікет. Але ось в госпіталі я нарахував 4-5 пакетів крові по 250 мілілітрів. Тож, можна припустити, наскільки це серйозно було. Станом на зараз, я переніс декілька операцій на ногу, там залишились два осколки, але вони не заважають моєму життю. Загалом все поетапно реабілітували, тому що спершу нога навіть належно не згиналась. Вже зараз мені довелось випробувати ногу тим, що я піднявся на Говерлу. Тож можу точно сказати, що наразі проблем немає.

Фото: особистий архів захисника

– Наразі триває збір, і протезування стане наступним кроком реабілітації. Чи можете розповісти про етапи, які Вам доводиться проходити перед протезуванням? Аби люди розуміли, що процес не є миттєвим, включає підготовку м’язів та інші процедури.

– Розповім про свій шлях реабілітації поетапно. Найважливіше – це не здатися. Це мені вдалося. Далі почався тривалий процес операцій. Потім мені формували культю. І вже після зняття швів розпочалася реабілітація, в якій працювали також над зміцненням руки. Десь через три місяці після поранення я відвідав протезиста, оскільки виявилося, що на початку мені погано сформували куксу. Від інших військових, знаю, що це чомусь відбувається часто. Це проблема загострених кісток. Тому мене очікувала ще одна операція на руку. 

Психологічно це було дуже важко: перші два дні після операції були нестерпні болі, як при пораненні. Коли знову зняли шви, я прокидався від того, що моя подушка була в крові. Виявилось, що у мене всередині утворилась велика гематома. І ці гематоми були постійними, я вже почав думати, що не отримаю протез… Тобто, підготовка до протезування справді потребує значного обсягу часу.

Фото: особистий архів захисника

– Якщо я не помиляюсь, після протезування і реабілітації, Ви плануєте повернутися у стрій. Хочеться на цьому зупинитися. Бо більшість людей кажуть, що тих, хто прожив досвід важких поранень, ампутації – мають підмінити нові люди на фронті. Що Ви думаєте щодо цього?

– Ці думки є слушними, але це справа кожного. Особисто я хочу повернутися, але вважаю, що нам також потрібні нові люди, які не стільки “підмінять”, скільки допоможуть ефективно боротися з ворогом. Нам потрібно більше бійців.

Думки про те, аби повернутися до війська, прийшли до мене тоді, коли я зрозумів, що зміг пристосуватися до цього життя. Спершу це пішло від комп’ютера. До повномасштабної війни я любив комп’ютерні ігри, і ось я собі думав: “блін, немає руки, як же я тепер буду грати”. Якісь стратегії – та ні, я таке люблю. І ось я дійшов до того, що знайшов мишку, на якій збоку 12 клавіш. І я просто їх запрограмував на клавіши з клавіатури. І ось так поетапно звикав до такого формату гри. І зараз, скажу, що я граю краще, ніж деякі люди з функціональністю обох рук. 

Потім мій друг запросив мене пограти у симулятор FPV-дронів з джойстиком. Я кілька разів спробував, і зрозумів, що можу управляти навіть без однієї руки. Це дало мені впевненість, що є можливість повернутися до військової служби, зосередившись на дронах.

Загалом, я вже зміг пристосуватися до такого життя, до побуту та обслуговування самого себе. Наразі у мене є первинний протез, я можу щось зачепити “крюком”, як я це називаю. Раніше я навіть не думав, що зуби можуть виконувати таку важливу функцію – щоб за щось зачепитися або щось зав’язати. Єдина проблема, з якою я зараз стикаюся, це догляд за нігтями на правій руці. У цьому я все ще залежу від інших людей.

Фото: особистий архів захисника

– Насамкінець, хочеться повернутися до нашої першочергової мети сьогодні – це збір на протези. Трішки перемістимося в майбутнє: що Ви мрієте зробити найпершим, коли знову зможете “повноцінно” відчувати обидві руки?

– Мабуть, це першочергово полегшить моє життя, як фізично, так і психологічно. От і все. Мені простіше говорити про майбутнє, в якому немає війни. Адже війна має свої плюси: ти починаєш звертати увагу на прості речі. Якщо казати про свої погляди до війни, саме щодо формування сім’ї, я б раніше сказав, що для мене це не головне. Краще б гроші заробити, і вже після 30-ти думати про родину та дітей. Але війна робить тебе старшим. Зараз я знайшов дівчину, і після завершення війни, звісно, хотів би створити родину. Але для цього потрібно, щоб країна була безпечною, без війни.

І, знаєте, мені хотілося б, щоб люди допомагали військовим не лише з огляду на те, що вони захищають державу, а й усвідомлюючи, що всім нам доведеться жити в одному суспільстві. Якщо люди забудуть про нас, вони забудуть і про себе. Бо коли війна закінчиться, нам всім потрібно буде жити разом. Такими, якими ми є. Такими, якими нас зробила війна.

Долучитися до збору на протезування для українських бійців може кожен охочий за посиланням:

https://send.monobank.ua/jar/2HeSaFhFcC?fbclid=PAZXh0bgNhZW0CMTEAAaacAFP3mdB_dDAyB0VHOUn1zRtGPVwt7FbsTsn-DadrdcrnAyNV1_s5zwI_aem_A4ojZiEjoTF_YnZXcdDn1A