«Так боліло тіло, що чекав операцію, бо знав, що хоча б посплю», – «Вітамін», боєць 3 ОШБр

Нещодавно Патронатна служба “Янголи” оголосила про перший в Україні збір на протези зі значною метою – 20 мільйонів гривень для вісьмох військових із двох підрозділів: 3-ї штурмової бригади та 12-ї бригади “Азов”. Кошти потрібні для придбання функціональних та біонічних протезів, які можуть максимально наближено відновити у захисників функціональність рук та ніг. 

Важливо, що для бійців, які очікують на протезування, цей процес не є миттєвим. Їм потрібно проходити численні тренування, щоб відновити силу, зміцнити м’язи тіла та суглоби, а також адаптувати конкретний протез під свої потреби. Реабілітація продовжується і після протезування, коли важливим етапом стає – навчитися відчувати протез, враховуючи його вагу та інші особливості керування. Як зазначають “Янголи”, вони готові надати підтримку бійцям на кожному з цих етапів, а оскільки збір є публічним, за цим процесом надалі зможуть спостерігати й інші.

“Патронатна служба “Янголи” буде з бійцями не лише під час збору коштів, а й після перемоги, скільки б часу не знадобилося. Ми завжди будемо підтримувати бійців та родини 3-ї окремої штурмової бригади та інших азовських підрозділів – як у медичних питаннях, так і в юридичних чи соціальних аспектах. Це не зміниться. 

Ми супроводжуватимемо їх на кожному етапі, бо це не просто збір коштів, це – вияв нашої поваги та обов’язку перед захисниками. І наші збори триватимуть доти, доки триває війна й допоки держава не виконуватиме повною мірою ті функції, які мала б взяти на себе ще вчора. Адже наразі ми бачимо розрив між потребами військових і тим, як на них реагує держава.”, –  наголошують у Патронатній службі в коментарі для Букв.

Усі бійці, для яких триває збір, мають різні травми, тож ступінь і суми необхідного протезування для кожного з них теж є різними. Так, для бійця Третьої штурмової бригади на псевдо “Вітамін” ціль складає 4 мільйони гривень. Більше про те, як разом із братом він потрапив “на артилерію” й чому врешті їх розділили, якою була перша ніч у бліндажі, отримання поранення, що призвело до травмування всього тіла, близько десяти операцій позаду, а також про відчуття “фантомної” руки та про те, як доводиться її тренувати перед протезуванням – Букви поспілкувалися із захисником.

Фото: особистий архів захисника

– Перш ніж говорити про період повномасштабного вторгнення, давайте трішки пригадаємо, яким було Ваше життя до 2022 року. Ким Ви працювали, чому раніше присвячували своє життя?  

– До вступу в армію я займався будівництвом. Це стало для мене і хобі, і роботою одночасно. Я взагалі самоучка і почав працювати в будівництві після строкової служби, у 2000-ні роки. Родини у мене немає: я був одружений, але після розлучення так сталось, що навіть звик жити сам. У мене є батько, брат, який наразі на фронті, і три сестри, які зараз і підтримують мене. А так, довоєнне життя я більше присвячував роботі – це мене заспокоювало, і мені це дуже подобалося.

Фото: особистий архів захисника (з сестрами)

– У який момент Ви зрозуміли, що потрібно залишити улюблену справу, щоб свідомо боронити державу? І якими Ви пригадуєте перші місяці повномасштабного вторгнення?

– У мене цікава історія, бо я особливо ніколи не слідкував за новинами. Я їх взагалі не люблю. І для мене новини про початок вторгнення були іншими. Я був у дорозі, і ось саме зупинився на заправці. Там я вже побачив величезні черги, з магазину все виносили, і було зрозуміло, що щось не так. Тоді мені вже сказали, що почалося повномасштабне вторгнення. З того моменту я навіть новини почав трохи дивитися.

У мене взагалі старша сестра і брат живуть у Польщі. І ось, дізнавшись новини про війну, сестра телефонує мені зі словами: “Скажи брату, щоб він не їхав додому, бо хоче воювати”. Я ж думаю: що я можу сказати? Якщо хоче – хай їде. Це його рішення. І ось так вона його переконувала, щоб він не їхав в Україну – до вересня 2022 року. А потім він приїжджає до мене і каже, що йому потрібно здати військовий квиток і поміняти фотографію. Так і поїхали. Там ми вже мусили пройти огляд у лікарів. Проходили огляд три дні, все як має бути. Бо це вже зараз так прискорено, а тоді було більше “цивільненько”.

На той момент наша головна мотивація не була такою, що “потрібно йти у військо”. Наша головна мотивація – це бажання допомагати. Неважливо, на якому місці. Ким будемо, тим і будемо. І так сталося, що ми стали частиною тоді ще ССО “Азов”, а згодом – вже Третьої штурмової бригади. Братові на той момент був 21 рік. Пам’ятаю, як ми їхали на полігон автобусом: нас прямо запитували: чи готові ми померти, чи готові щодня бачити кров, чи готові довго бути без родини й інше. Далі вже нас почали розподіляти за напрямками, хто до чого готовий.

Фото: особистий архів захисника (з братом)

Фото: особистий архів захисника

– Ви, до речі, згадували, що у Вас був досвід служби в армії. Чи це якось вплинуло на Ваш розподіл? І взагалі, який рід військ найбільше цікавив особисто Вас?

– Я взагалі спершу хотів служити в піхоті, але мене не взяли. Пішов в артилерію, брат, до речі, також. І ось тоді вже з вересня ми почали навчання, а в грудні 2022 року – поїхали на перші бойові. Ми з братом в одному підрозділі, але в різних розрахунках (артилерійський екіпаж). Хоча, спочатку взагалі були разом в одному розрахунку, але потім нас розділили, щоб, як казали, якщо “прилетить” – не загинули одразу два брати.

До речі, є ще одна цікава історія. У нашій родині всі знали, що брат пішов у військо, але про мене ніхто не здогадувався. Я не хотів, щоб вони хвилювалися. Сестра ледве відпустила брата, і я боявся, що дізнавшись про мене, вона взагалі залишить роботу та приїде до України. Бувало, що вони не могли додзвонитися до мене, тож телефонували братові, запитуючи, чи він знає, де я зник. Але він теж нічого не розповідав. І все ж, через місяць, хтось із нашого села їм розповів. Так вони і дізналися, що “ще й другий брат у війську”.

Я взагалі планував зробити такий “сюрприз” і повідомити їм, коли мені вже видадуть форму, але з цим тоді була біда, і довелося чекати. В результаті, родина просто прийняла це, адже що ще залишалося робити? Я вже місяць як був у війську. Хоча я також дуже переживав, щоб вони не нервували. Це було складно морально.

Фото: особистий архів захисника

Фото: особистий архів захисника

– На якому напрямку Ви опинилися вперше? Розкажіть трішки про те, за що Ви відповідали. Бо артилерія – це ж фактично постійне перебування “на чеку”.

– У грудні 2022 року у нас був перший виїзд на міномети. Потім ми були під Бахмутом, поблизу Кліщіївки та Андріївки. Мене призначили командиром гармати, і найбільше переживань було саме через те, що під моїм командуванням ще п’ять людей. Бо коли ти просто йдеш солдатом, тобі однаково, бо ти відповідаєш тільки за себе, а коли в тебе є люди – це дуже тяжко. Але потім я якось заспокоївся і “втягнувся”. Ми, в основному, прикривали піхоту. Знаєте, я розумів, куди йду, тому для мене був лише один вихід: або перемога, або труна. Не було навіть такого поняття, як поранення, бо я думав, що якщо буде якесь влучання – то тебе вже просто не “зберуть”.

Запам’ятав дуже першу ніч у бліндажі. Ми приїхали на позицію, а бліндаж ще не накритий, не замаскований і ось ми мали швиденько закрити бліндаж та замаскуватися, так би мовити. Там вже й ночували як ті “тюльки” в банці. І ось тоді, під час першого виїзду, мене настрашив цей темний простір. Я прокинувся, і у мене відчуття, ніби не вистачає повітря. Аж задихаюсь немов. Вийшов на вулицю, а там хоча й над головами стріляють, а мені навпаки спокійніше. Я прямо спальний мішок взяв, і сидів на вулиці. А це й ще мороз був… Намагався побільше подихати тим повітрям. А далі вже, звісно, якось адаптувався. 

Фото: особистий архів захисника

– До речі, щодо адаптації. Ви перебували на фронті від зими до літа. І, якщо я правильно розумію, безперервно. Що для вас було найважчим – і в психологічному, і в фізичному плані?

– Чим довше ти перебуваєш на фронті, тим важче саме психологічно. Знаєте, добре, що у нас була машина, і я міг хоча б на неї відволіктися: десь потрібно щось підкрутити, десь скло замінити, зробити ще щось. Але всерівно це накопичувалось, і потім в один момент мало виплеснутись. Бувало, так вискажешся, що посваришся з хлопцями. Звісно, ненадовго. Я ще помітив, що всім дуже піднімає бойовий дух похвала. Інколи, після чотирьох днів на позиціях, ми відчували, що нашу роботу не помічають, і ставали такими потухшими, злими. А ще й коли немає чіткого графіку сну… Це все дуже виснажує морально. Бо десь 4-5 місяців ми дійсно безперервно перебували на фронті. Так, були дні, щоб відіспатися десь ближче до тилу, але ж це всерівно не дім. 

Фото: особистий архів захисника

– Скажіть, чи пам’ятаєте Ви той день, коли отримали поранення? Поділитесь? Бо знаю, що масштаби поранення дуже сильні, і стосуються не лише перенесеної ампутації.

– День поранення я пам’ятаю чудово. Ми “відстрілялися”, і всі якраз пішли на відпочинок. Я ж вирішив оглянути гармату й раптом чую, як щось гуде. Зазвичай такий звук чути за 10-12 секунд до удару, але через попередні випадки у мене вже були проблеми зі слухом, тому я почув гул буквально за кілька секунд. Спочатку просто прислухався, а потім кинувся бігти. Забіг у траншею по коліна, і тут тільки “бах” і мене аж відкинуло до стінки. Це було влучання ланцета, такого на вигляд ніби білого літачка. І ось далі чув лише цей свист та шум. 

Потім дивлюсь – а моя рука ледве тримається на шкірі. І через декілька секунд відчуваю, що мене вже тягне побратим. Мені сказали, що вибуховою хвилею мене прибило до стінки траншеї, уся права нога була повністю “покоцана”, плюс переломи та перебита ліва рука. Мене дотягли до бліндажа і почали зрізати одяг. Як зараз пам’ятаю, як кричу їм: “Зніміть рукавицю з тієї руки!”. Бо я навіть ще відчував кінчики пальців.

Фото: особистий архів захисника

Фото: особистий архів захисника

– При таких численних пораненнях дуже важливо не зволікати з наданням належної медичної допомоги саме в лікарні. Як швидко вас вдалося евакуювати, враховуючи, що це дуже складний напрямок? І що було далі?

– Мене евакуювали досить швидко. Пам’ятаю, як на пікапі вивозили до зеленої зони, де стояли швидкі. Вони чекали іншого важкого “300”, про якого їм повідомили, але швидко допомогли і мені. Далі все потемніло, і я прокинувся вже в лікарні в Дніпрі від болю в нозі. Я бачив, що руки немає, але болю в ній не відчував – усе перейшло в ногу. Знаю, що мене перед цим ввели у кому, щоб доставити до лікарні. 

В Дніпрі у мене ще була така ситуація, коли ніби як контузійний стан, і мені здавалось, що я немов уві сні. Я не розумів, де я є. І в такому стані я почав збирати ось ці трубки з крапельниць, щоб встати і піти… Мені ще тиждень снився один і той самий сон: темрява, темний фургон, снаряди, і ми їдемо в цьому бусику. Потім мене вже перевели у Вінницю, і почались операції – їх було десь до десяти.

Після поранення ще два місяці все страшенно боліло. Знеболювальні майже не допомагали – я просто чекав на операцію, бо знав, що хоча б під наркозом зможу поспати. Інакше сна не було. І тоді я не хотів взагалі нічого. Навіть відповідати на звичайні смс. Тим більше, одна рука, я не можу тримати телефон, і при цьому писати… Все дратувало. Іноді міг і накричати, бо і емоцій не контролював, і погано чув – барабанну перетинку теж вирвало. Це був стан “гірше гіршого”. Після операцій ще сильно хотілося пити, а води не можна. Пам’ятаю, коли мене ще перев’язували на позиції, була шалена спрага. Я тоді зрозумів, як не цінував навіть ту звичайну воду.

Фото: особистий архів захисника

Фото: особистий архів захисника

– Щодо Вашої руки, ми знаємо, що зараз триває збір на протез. А як врешті Ваша нога? Бо, як я розумію з Ваших слів, пораненення були такими, що могли вплинути на її функціональність.

– Так, з ногою була складна ситуація, але спершу мені цього не говорили. У мене були поранення від стегна, і я ще якийсь час навіть сидіти не міг. Виявилося, що ногу взагалі міг втратити – шанс був 50 на 50. Вона довго не відновлювалася, а болю було стільки… Вже навіть палицю мав, щоб з нею спершу ходити. Але постійно намагався найменші дистанції проходити самостійно. Так вже і виснажувався навіть. А так, в основному, багато ходив і виходить, що все частіше залишав ту палицю десь окремо.

Зараз у нижній частині стопи я ще не повністю відчуваю пальці і не можу на них повноцінно спиратися. Проте вже можу ходити і навіть бігати. Я собі пізніше ще й велосипед купив, і тепер всі мої переміщення, по 10 кілометрів – я проїжджаю, розминаю ноги, так би мовити. А ще почав бігати. Ось 31 серпня брав участь у забігу за героїв. Також, нещодавно їздив у гори – то там пройшов 12 кілометрів в один бік, причому не просто по рівній дорозі, а стежками та схилами. І, знаєте, мені це дуже сподобалося. Настільки, що хочеться ще й ще. Мені вже навіть здається, що я цілком повноцінно живу.

Фото: особистий архів захисника

Фото: особистий архів захисника

– Вікторе, хочу повернутися до нашої першочергової мети сьогодні – це збір коштів на протез. Ви зазнали ампутації руки до самої плечової частини. Це важкий випадок. Як Вам доводиться зараз працювати з тілом, аби підготувати його до протезу?

– Треба розуміти, що для протеза замало просто напружити м’язи, щоб відчувати його. У мене ж ця “фантомна” рука залишається. І ось, наприклад, якщо ти направиш усі сили, щоб стиснути кулак сильно, у тебе не вийде. Але якщо спробуєш зробити це поступово та легенько, ти зможеш. Тобто це не означає, що треба “брати силою”. 

Особисто мені найважче зараз управляти пальцями. І ось цьому треба вчитися, і розпізнати цю функцію. У мене було таке, що не всі пальці розпізнають ці датчики на протезі. Але, знаєте, коли ти працюєш з протезом, у тебе на рівні відчуттів навіть втомлюються м’язи. Я сам не уявляю, як це відбувається. Потім 3-4 хвилини відпочиваєш, і знову “рука” може працювати. До того ж, зараз мені чіпляють саме датчики, а коли вже це буде сам протез – то це взагалі додатковий вантаж, з яким теж потрібно окремо вчитися працювати і звикати тілом до цієї ваги.

Фото: особистий архів захисника

Фото: особистий архів захисника

– Ваша ціль сьогодні – це 4 мільйони на протез. Можемо, будь ласка, на прикладі Вашої ситуації, пояснити читачам, чому з таким ступенем поранення не можна стовідсотково покладатися на протезування за державною програмою?

– Державне протезування дійсно існує, але виділена сума значно менша. Якщо ти хочеш отримати протез, держава може виділити тобі 2 мільйони гривень, але у моєму випадку найдешевший протез, який потрібен, коштує до трьох мільйонів. І в будь-якому випадку доведеться організовувати свої збори, бо цих грошей від держави, якщо ти хочеш якісний протез, не вистачить.

Взагалі, як я помітив ще у реабілітаційному центрі, є дуже багато людей, які масово пропонують різні протези. Часто ті, хто тільки-но втратив кінцівку, в розпачі і нічого не розуміють про функції цих протезів – можуть погодитися на те, що їм пропонують. Але коли ти починаєш поглиблюватися у це питання, розумієш, що не всі хочуть допомогти, адже для деяких – це лише заробіток. А ось щоб взяти хороший протез, тобі ніхто його самостійно не запропонує – ти сам маєш його знайти. Бо там є черги. І так само самостійно ти маєш пройти всі огляди, експертизи, щоб протез підібрали саме під твій випадок.

Фото: особистий архів захисника

– Давайте трішки перемістимося в майбутнє: що Ви мрієте зробити найпершим, коли знову зможете “повноцінно” відчувати обидві руки? І чому зараз головна надія на протезування – це саме донати звичайних людей?

– Насправді, я дуже хочу повернутися на фронт. Я бачу, що можу витримати все, і навіть підйом на ту гору, коли здорові люди здаються, а я йду – підтверджує це. Ще я б хотів спробувати свою функціональну роботу, якою займався до повномасштабної війни. Але, знаєте, у мене виходять навіть ті речі, які підсвідомо, здавалося б, не вдасться зробити. Ось, наприклад, розбити яйце і приготувати собі ту яєчню. Ти пробуєш – і в тебе це виходить. Головне – не обмежувати себе у думках про те, що ти можеш зробити, а що ні. Наше тіло може набагато більше, ніж ми можемо собі уявити.

Я й сам після поранення дуже змінився. Бо я ніколи не був такою людиною, яка, наприклад, любить багато говорити з усіма. Я говорив лише по суті: з мене можна було витягнути тільки те, що мене запитали. І все. Але тепер я сам дивуюсь, як змінився. Хоча іноді буває, що кілька разів на місяць хочеться просто побути одному і помовчати.

Фото: особистий архів захисника

Але є випадки, коли не змовчати. Якось, вже після поранення, я приїхав додому на Різдво. Вирішив зайти в гості до сусідів, а одна з них, дивлячись на мене, каже: “А чи вартує це того, що ти воював?”. І тут я вибухнув. Я з тих пір, буду біля тих сусідів – але до них не зайду. Ти такій людині нічого не можеш пояснити, а мене аж перевертає… Але якщо людина розуміє, що все це “вартує” нашої боротьби – розуміє, чому потрібно допомагати і дякувати. Особисто мені від цього стає дуже тепло. Одне слово “дякую” від незнайомої – здатне зробити так, що ти забуваєш про свої проблеми. Так от, сьогодні це “дякую” – це ще й допомога донатами. І, насправді, будь-якими.

Ми були всі різні за віком, за характером, за сімейним станом… Але врешті нас зібрала одна ціль та мета – знищення ворога, захист нашої держави, сім’ї та просто рідних людей.

Долучитися до збору на протезування для українських бійців може кожен охочий за посиланням:

https://send.monobank.ua/jar/2HeSaFhFcC?fbclid=PAZXh0bgNhZW0CMTEAAaacAFP3mdB_dDAyB0VHOUn1zRtGPVwt7FbsTsn-DadrdcrnAyNV1_s5zwI_aem_A4ojZiEjoTF_YnZXcdDn1A