Історії від читачів Букв до Дня пам’яті жертв Голодоморів
В останню суботу листопада в Україні вшановують жертв Голодомору 1932-1933 років та масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років.
Метою штучного голоду на українських землях було знищення української ідентичності для остаточного впокорення України.
Навіть через десятиліття після поразки Визвольних змагань 1917-1921 років і панування більшовицької влади, в Україні відбувались часті та масові протести проти російських емісарів та колаборантів.
У серпні 1932 року Сталін писав секретарю ЦК ВКП(б) Кагановичу про те, що Радянський Союз “може втратити Україну”. Пам’ятаючи настанову Леніна про те, що “без українського хліба радянська влада у російських губерніях неминуче загине”, сказану ще в 1919 році, російська влада вирішила остаточно вирішити “українську проблему” та заразом гарантувати збереження своєї влади.
Сьогодні Букви розповідатимуть спогади наших читачів та їхніх рідних про цей злочин російської влади проти українського народу.
Дякуємо усім, хто поділився з нами цим вічним болем. Вічна пам’ять убитим за те, що хотіли бути українцями і жити на українській землі!
Євген Чубук
В одній зі згурівських могил на Київщині покояться жертва політичних репресій та жертва Голодомору.
На фото — мій прапрадід Тимофій Данилович Пшик (1870–1933 рр.). Він був вільним господарем. Як і шість його попередніх поколінь, тяжко працював на своїй Богом даній українській землі, вирощував хліб.
Так було, поки до Згурівки не прийшли смерть і голод — серп і молот. Совєтською тоталітарною машиною та місцевим люмпеном його визнали куркулем і “ворогом народу”. У 1930 році в його родини забрали все: землю, худобу, млин, реманент. Але до колгоспу Тимофій Данилович не пішов. Він був авторитетним господарем у Згурівці, тому за його прикладом так вчинили й багато інших одноосібників.
Кривава совєтська система цього не пробачила. Місцеві червоні активісти згадали про непокірного “куркуля” майже через три роки: викликали його до сільради та жорстоко побили.
Від тих травм прапрадід невдовзі помер. Це сталося в 1933 році. Разом із ним у його могилі на козацькому кладовищі в Згурівці похована також жінка, яку було вбито голодом. Тоді не кожна родина могла викопати могилу своїм померлим. Хто не мав сил, залишав тіла просто на кладовищі або на вулиці.
Нещодавно я з’ясував, що та жінка також була нашою родичкою і походила з козацького роду Івченків.
Так і до сьогодні: в одній згурівській могилі покояться жертва Голодомору та жертва політичних репресій. Їх убили за прагнення до свободи, за любов до рідної землі, за те, що вони були українцями.
Тимофій Данилович Пшик у 1991 році офіційно реабілітований Україною як жертва політичних репресій.
Дочка Тимофія Пшика — Пелагея (моя прабабуся) — у тій же Згурівці наприкінці городу поховала дитину, яка померла від голоду.
Голодомор, як геноцид українського народу, торкнувся кожної української родини, кожного з нас. Голодом були вбиті ті, кого ми не побачили, і ті, хто не з’явився на світ. Ми втратили мільйони українців, які могли працювати, давати нові українські життя, творити Українську державу.
Пам’ятаю! Не пробачу! Всім прийдешнім поколінням передам!
Євген Чубук, фермер, згурівчанин у десяти поколіннях.
Джерело: Євген Чубук
koval_kova13
Колись мала нагоду в університеті долучитися до збирання фольклору. Тоді записала від своєї прабабусі історію про те, як її матір водила її та молодшу сестричку до сусіднього міста в дитячий інтернат, щоб діти раз на день мали, що поїсти. Бо вдома не було нічого — страшний голод.
Дорога пролягала через ліс. Взимку було дуже тяжко: взутися не було у що, йшли босі по снігу, в мороз. І от якось увечері, коли вже було темно, іде моя прапрабабуся з доньками і бачить, що назустріч щось рухається. Жінка зрозуміла, що це щось недобре, бо воно ніг не мало — пливло у повітрі. Вона почала читати “Отче наш”, і та мана зникла. Всі троє це бачили.
Вони були настільки голодні, що мали галюцинації. Бабуся не уточнювала, як часто їх забирали з того інтернату додому. Проте хлібну скибку та воду вони мали. Діти дуже хворіли від голоду і вмирали. За притулком було братське кладовище, всипане саморобними хрестами без імен.
Вижила моя прабабуся, а її сестричка померла. Навіть не знають, де її поховали.
Є ще друга історія про те, як на нашій вулиці зникла дитина однієї жінки. Ця жінка прийшла до своєї сусідки просити хоч щось поїсти. Виявилося, що в казані з варивом плавали нігтики малої дитини — тієї самої.
Господи, пишу це все, і мені хочеться кричати від жаху…
Інесса Ярошенко
Хочу розповісти історію про Голодомор на Київщині, Тетіївський район.
Моя покійна прабабуся народилася 1926 року на Київщині. Вона пережила багато важких історичних моментів, але найстрашнішим для неї був Голодомор 1932–1933 років. Бабуся казала, що це був найжахливіший рік у її житті. Вона та двоє її менших братиків вижили дивом.
Вона розповідала, що постійно приїжджали люди у формі та штрикали шпичками все подвір’я — землю, стіни, дах, пеньки. Все, що знаходили, забирали. Маленькі діти плакали й хотіли їсти, але їжі зовсім не було. Мати пішла на цукровий завод і зіскребла зі жомової ями старий смердючий жом. З нього вона зліпила пампушки і напекла в печі. Коли діти жадібно почали їх їсти, то зрозуміли, що їжа була дуже смердючою та огидною. Після цих пампушок у дітей сильно здуло животи, і вони не могли встати. Потім у них опухли руки й ноги, а голова стала такою важкою, що її було неможливо підняти.
Бабуся розповідала, що по селі їздила підвода й збирала померлих на вила. Сьогодні вони їхали однією вулицею, завтра — іншою, і вивозили тіла на кладовище до великої ями. Але траплялося таке, що людина падала, лежала, не могла встати, але ще була жива. А підвода їхала, і таку людину вантажили до мертвих. І хоча вона кричала: “Я ще живий!”, їй відповідали: “Завтра цією вулицею їхати не буду!”. І везли живих разом із мертвими до ями, де тих, хто ще був живий, закидали мертвими тілами, а вибратися з ями вони вже не мали сили.
Їли все: бур’яни, насіння з бур’янів, жаб, ґлей із дерев. У селі повиїдали всіх котів і собак, почалися акти канібалізму.
Коли настала зима, вона була неймовірно важкою. Тільки Бог допоміг моїй бабусі й її братикам вижити.
З настанням весни діти, голі та босі, вибігли на город і почали безсилими руками розгрібати сніг, щоб знайти перші паростки трав.
Цю історію я чула від своєї прабабусі Павліни сотні разів. І завжди наприкінці вона казала: “Тільки б голоду та війни не було!”. Але, на жаль, знову прийшли ті кати й знову хочуть скидати нас у ті ями.
Олена Андрущак
Історія Голодомору. Це відбувалося в селі Халаїдове, тепер Уманського району.
Мої дідусь Мороз Петро Степанович (1889–1974) та бабуся Мороз Агафія (Гапка) Лазорівна (1901–1967) народили 11 дітей, але вижили лише п’ятеро. У 1933 році за один тиждень від голоду померли троє дітей: Василь (1921 р. н.), Пилип (1927) та Ваня (1933).
У бабусі не було молока, щоб годувати найменших. Для старших вона ходила по селу з чашкою, просячи молока. Хоча колись сім’я була заможною: тримали дві корови та пару коней, але їх забрали до колгоспу. У родині залишили лише телицю, яку восени 1932 року довелося зарізати й закопати в березі.
Комнезамівці приходили й проштрикували все подвір’я гвинтівками. У клуні знайшли торбинку з горохом і забрали. З печі забрали горщик із квасолею, а банячок із борщем розбили й вилили. Бабуся так знервувалася, що в неї зовсім пропало молоко.
Діти лежали на печі з опухлими ніжками й животиками, просячи бодай шматочок хліба, але їжі не було. Вижили лише Антося (1923), Маріка (1929) та Микола (1931). Дівчата збирали гнилу картоплю на городі, насіння лободи, яке перетирали, і пекли млинці на сухій сковорідці.
Після Голодомору в родині народилося ще четверо дітей: Дімна (1937), Саша (1939, померла у 1940 від сухот), Павло (1941) та Меланя (1942, померла у 1944 від кору).
У 1947 році, будучи зовсім юним, Микола поїхав на заробітки до Західної України. Він привіз пів мішка зерна, чим врятував родину.
Хіба таке можна забути?
Я почала працювати в школі в молодших класах ще за радянської влади (з 1983 р.). У жодному підручнику для молодших школярів не згадувалося про Голодомор. А вже в підручнику “Читанка для 3 класу” у 2003 році з’явилося оповідання “Хліба”. Прочитавши його, я розпитала свою маму про ті жахливі часи.
На жаль, світлини з тих років не збереглися.
Джерело: архів
Владіслава Чорна
1933 рік, Черкаська область. Голодомор. На той момент моїй прабабусі Парасці було 13 років, а її молодшому братикові Олександру лише три. У їхній родині було п’ятеро: троє дітей і двоє дорослих.
Одного дня у дім вбігли зі страшною звісткою: з Олександриком щось сталося. Параска кинулася до братика. Він лежав на землі, судоми скручували його маленьке тіло, а з рота йшла піна. Вона взяла його на руки, але вже за кілька хвилин життя хлопчика згасло.
З’ясувалося, що доки всі працювали, трирічний Олександр, голодний і беззахисний, знайшов неподалік дурман і наївся його ягід. Параска дивилася, як він помирає у неї на руках, і нічим не могла допомогти.
Їхній родині вдалося пережити Голодомор дивом, адже у селі процвітав канібалізм. Їх врятував батько, який ризикував життям, привозячи продовольство з Кам’янця-Подільського, де він працював. Якимось дивом він переправляв через блокпости борошно й ділився ним із сім’єю.
Прабабуся Параска прожила довге життя — 81 рік. Але біль втрати свого братика переслідував її до останнього дня. За спогадами мого тата, вечорами вона часто сиділа за столом, дивилася у вікно й плакала, згадуючи той страшний день і події 1933 року. Її рана ніколи не загоїлася.
У 1941 році, під час Другої світової війни, старшого брата бабусі Параски забрали до Німеччини. Він двічі тікав, але зрештою загинув у концтаборі.
Коли я дізналася цю історію, мені було 13 років. А моєму братикові — три. Дивлячись на нього, я не могла уявити, який невимовний біль пережила моя прабабуся. Ця історія врізалася в мою пам’ять глибше за всі інші трагедії, які принесла нашій родині епоха Голодомору.
Я хочу вірити, що зараз бабуся Параска знову обіймає свого маленького Олександра — там, де більше немає ні голоду, ні страху. І поруч із ними старший брат. Спочивай з миром, бабусю.
gloriana_of_kyiv
Моя прабабуся Зоя, уродженка Донеччини, мала чоловіка та доньку Лілію. Проте в 20-х роках її чоловіка розстріляли комуністи як куркуля — бо він катав валянки і мав багато вовни, яка тоді вважалася дорогою. Прабабуся залишилася сама з дитиною.
Вона часто розповідала моїй бабусі історію про свою сусідку: коли люди вже були виснажені від голоду, вони домовилися, що якщо Зоя постукає у вікно, сусідка поверне голову, щоб дати знак, що ще жива. Одного разу Зоя стукала й стукала, але сусідка голову не повернула.
За час Голодомору прабабуся не тільки вижила разом із донькою, а й взяла до себе ще двох сиріт — обох звали Іван. Коли я ще їздила до Донецька, моя прабабуся та її діти тулилися на невеличкій ділянці у маленькому будиночку з прибудовою.
Я майже забула їхні обличчя. Іван і другий Іван, наскільки я знаю, вже померли. Зоя також — вона померла ще до 2014 року. Зараз жива лише Лілія, але вона в дуже поважному віці.
Моя бабуся відчула вплив голоду на собі — все дитинство їла лише пиріжки, булочки та млинці. Вона передала цю історію моєму татові, і так я про неї дізналася.
sociofilka
Сім’я за бабциною лінією — лемки, але вона все одно ніколи не дозволяла викидати крихти. А коли я була дуже маленькою, жила з мамою, бабцею і її тіткою, то ця тітка завжди під подушко ховала буханку хліба. Не знаю зовсім історії родини за мамою, але такі ось спогади.
Читаю спогади інших, і мені стає так боляче за всіх цих людей. Так стає страшно, що українців на українців натравлювали, що батьки їли дітей і навпаки. І так моторошно від того, що це все підлаштували наші кати…
Джерело: архів
10.10_d
Моя прабабуся пережила Голодомор і розповідала, що це було дуже страшно. Вони ховали колоски пшениці на “чорний день”, а самі ловили польових мишей і вужів, аби поїсти. Якщо був маленький шматок сала, мокали його у воду, щоб суп був трішки жирнішим. Мокали й одразу витягали та вішали в димарі…
Дехто їв маленьких дітей. Кору з дерев їли…
inka.innochka
Наші прадіди були зі Львівської області. Їх Голодомор майже не зачепив, але бабуся до останніх днів пам’ятає, як із Центральної України до них приходили сім’ями “чорні люди”: худі, голодні, ледве пересувалися, просили шматок хліба та молоко, навіть не могли жувати. Це були страшні роки, бо те, що вони розповідали, не вкладалося в голові. Невже українці (під керівництвом Москви) могли так нищити інших українців?
cult_tela_odessa
Мої прабабуся, прадід і вся сім’я з п’яти дітей були з Миколаївської області. Прадід працював у колгоспі, і це врятувало їхню родину. Зерно відбирали й забороняли покидати село (в містах можна було вижити та знайти роботу). Коли прийшли в дім нашої родини забирати зерно, прабабуся посадила всіх п’ятьох дітей на скриню й сказала: “Не віддам нічого”.
Прадід дітей зі скрині скинув і добровільно віддав зерно. Потім погрузив сім’ю на підводу (що теж було складно, бо відбирали коней і худобу) та перевіз їх в Одесу. Так ми стали одеситами. У місті він працював на будівництві. Завдяки цьому вдалося врятувати сім’ю. Це майже винятковий випадок, бо зазвичай забирали все й забороняли виїзд. Люди в 99% випадків помирали. Радянська влада завжди й скрізь убивала своїх людей. Мені незрозуміла сьогоднішня туга за Совком. Ви що, забули? Чи в іншій реальності жили?
boichenkoart
У родині моєї бабусі всі діти вижили. Її 13 братів, які майже всі загинули у Другу світову. Моя прабабуся була трохи заможнішою за решту односельчан і постійно їздила до Києва обмінювати свої коштовності здебільшого на борошно. Так і вижили. Найстрашніший спогад бабусі — голодні очі сусідів. Її навіть не випускали з двору.
yuliyavowk
Моя прабабуся була найстаршою дитиною в родині. У дитинстві вона часто розповідала про один день свого життя: “Коли скінчилася зима, зійшов сніг, мама зробила оладки з бур’яну й роздала кожній дитині. Вона була щаслива, що всі діти пережили зиму, а значить — вижили. Ми всі жадібно їли, крім найменшого братика. Він узяв оладок до рук і одразу поклав на стіл. Це був останній день його життя…”
Я була зовсім маленькою й мріяла перенестися в часи Голодомору, щоб дати шматочок хліба її малесенькому братику до того, як зійшов сніг.
Джерело: архів
asya.dan
Брата батька моєї прабабусі розкуркулили й відправили до Сибіру. Той залишив моєму прапрадіду своїх трьох дітей, бо в ешелонах вони не виживали. Потім забрав їх у Росію, коли ті стали старші. Нащадки тих дітей живуть у Росії досі й кажуть, щоб ми потерпіли: нас скоро асвабадят.
Софія Стебліна
Моя бабуся народилася під час Голодомору.
Я знаю, що її мати (моя прабабуся) готувала їжу з подорожників та іншої трави.
Вона рятувала не тільки свою дитину, а й інших людей.
kseniya__v__malysheva
Мій прапрадід пропав, коли пішов шукати роботу в сусідніх селах десь у Полтавській області. Пішли разом з односельчанином. Побачили двір із міцним парканом і собаками. Прапрадід пішов у той двір, а товариш — далі по селу. Домовилися зустрітися ввечері.
Товариш прапрадіда його не дочекався. Бачить стареньку й питає: “Чоловіче, що ви тут забули?” Він пояснив, що знайомого чекає. А вона йому: “Тікайте звідси! У цьому дворі торгують м’ясом!” Товариш утік, а прапрадід так і не повернувся.
_im_summerday
У моєї бабусі було семеро братів і сестер. Усі померли в той період, і мама з татом також. Вона була наймолодшою. Під час Другої світової жила в дитячому будинку. У 15 років вийшла заміж за 43-річного чоловіка, бо хотіла вижити. Все життя важко працювала на цукровому заводі, носила мішки. Завжди збирала крихти руками й казала: “Це хліб. Кожна крихта важлива”. Нехай спочиває з миром, Лідія.
dasha_g_s
Моя бабуся розповідала, що їхня мама робила з замерзлого буряка бурячники. Вона працювала в колгоспі й крала кілька жмень пшениці. На цьому й вижили: троє дітей і їхня мама.
mirkel9
Моя бабуся в дитинстві збирала мідії в ставку. Варили їх удома, це була їхня постійна їжа. Хліб, який залишався, ховали в глину. Жахливо то все…
dianaonishchuk7
Мій дідусь вижив після Голодомору один із чотирьох. Наймолодший, який був у колисці, помер, бо маму, яка сіяла колоски, забрали до підвалу, де закривали по 200 людей на кілька днів без доступу до повітря, щоб вони задихнулися і померли. Вона дивом залишилася жива. Її підняли вилами, коли витягали тіла з підвалу, і вона застогнала. Ті, хто це робив, просто скинули її на узбіччя. Так вона вижила. Ще знаю, що одного з братів зʼїли. Він був пухким на вигляд і не повернувся додому.
Дідусь ніколи не хотів говорити про це чи згадувати. Він був дуже травмований. Багато працював і всіх навколо змушував. Тримав трьох корів, засаджував поля картоплею. Консервував усе, що міг, робив по 300 банок тушкованки. Я дуже дивувалася, коли була маленька, навіщо стільки. А зараз розумію, що страх голоду змушував його робити такі великі запаси.
Джерело: архів
millellen
Моя люба бабуся Анастасія пережила Голодомор, єдина вижила в сім’ї, коли була ще дитиною. Подробиць я не знаю. Але так, вона завжди збирала крихти хліба зі столу та робила запаси, бо боялася повторення голоду. Вона казала: “Аби не було війни”. Вона пережила війну, була бойовою медсестрою, витягала поранених із поля бою, надавала їм допомогу. Бабусю, аби ж ти знала…
seeyo_u0o
Моя прабабуся була дитиною під час Голодомору. Їхня мама рвала листя акації, нарізала його, і всі жучки чи червʼяки, що траплялися, теж з’їдали. Врятувало те, що в якоїсь сусідки була коза, яку вона ховала чи то в погребі, чи ще десь. Та жінка ділилася молоком із дітьми. Усім селом берегли ту козу, як могли, і дуже цінували її.
larina3219
Мій прадідусь пішов за хмизом у ліс і не повернувся. Родина чекала його, але марно. Через кілька днів діти гралися з сусідськими, і ті сказали: “Ми їли м’ясо й зараз їмо”. Полтавщина, село Малі Будища.
k_r_a_n_i_u_m
Мені розповідали історію жінки, яка вбила свою матір і приготувала її м’ясо, щоб нагодувати трьох своїх дітей. Бабуся сама запропонувала це, сказала, що вже стара й не принесе користі, а так діти виживуть. І завдяки цьому вони врятувалися.
alinaslpts
У моєї прабабусі всі в сім’ї вижили, бо в селі був добрий комірник, який дозволяв залишити трохи зерна для дітей. Але в прадідуся, на жаль, вижили не всі. Було багато дітей, але ті, хто вижив після голоду, здебільшого отримали порушення слуху. Мій прадід теж недочував. Учора не стало моєї прабабусі, їй було 94 роки. Але всі історії, які вона розповідала, я пам’ятатиму і передаватиму своїм дітям. У нашій родині ніколи не викидають хліб і завжди тримають крупи про запас.
lesya_26_july
У сім’ї моєї бабусі залишилися тільки вона та прабабуся. Інші діти померли від голоду. Прадід був дуже кволим, і його разом із померлими кинули в яму, щоб “двічі не їздити за мерцями”.
Джерело: Александр Вінербергер
seeyo_u0o
Моя прабабуся була дитиною під час Голодомору. Їхня мама рвала листя акації, нарізала його і годувала дітям. Усе, що потраплялося в листі — жучки чи черв’яки, — теж з’їдалося. Родину врятувало те, що в сусідки була коза, яку вона ховала, чи то в погребі, чи ще десь. Ця жінка ділилася молоком із дітьми. Усім селом берегли ту козу, як могли, і дуже цінували.
larina3219
Мій прадідусь пішов у ліс за хмизом і не повернувся. Родина його не дочекалася. Через кілька днів сусідські діти сказали, що “їли м’ясо і зараз їмо”. Страшні часи були… Полтавщина, село Малі Будища.
alinaslpts
У моєї прабабусі вижили всі діти в родині, бо в селі був добрий комірник, який дозволяв залишити трохи зерна для дітей. А в прадідуся, на жаль, не всі вижили. Ті, хто пережив голод, здебільiого мали порушення слуху. Мій прадід теж недочував.
Учора не стало прабабусі. Їй було 94. Я пам’ятатиму всі її розказані історії та передаватиму їх своїм дітям. У нашій родині хліб ніколи не викидають, і крупи завжди є про запас.
lesya_26_july
У сім’ї моєї бабусі залишилися тільки вона та прабабуся. Інші діти померли від голоду. Прадід був дуже кволим, і його разом із померлими кинули в яму, щоб “двічі не їздити за мерцями”.
olga_life
Мій прадід був настільки голодним, що з’їв хліб, призначений для свого молодшого брата. Через кілька днів хлопчик помер. Прадід усе життя носив у собі цю провину. Він завжди плакав, коли згадував брата, і кожного разу повторював: “Краще б я тоді помер”.
vika_veritas
Моя прабабуся розповідала, як її батька та інших чоловіків із села забрали до в’язниці за те, що зібрали кілька колосків на полі. Коли його повернули, він уже не міг ходити — так його побили. Їжа, яку він міг принести додому, зникла разом із ним.
yaroslav_lviv
Мій дідусь розповідав, що їхня сім’я ховалася в підвалах і їла все, що можна було знайти. Бабуся робила суп із кори дерев і додавала туди рештки картопляної шкірки. Вони вижили тільки завдяки тому, що одна сусідка, яка працювала на колгоспній фермі, іноді приносила пляшечку молока.
Конфісковане у селян зерно везуть на пункт здачі. Місце і дата зйомки: УССР, 1933 рр
nina_88_kyiv
Моя бабуся пережила Голодомор дитиною. Її родина зберегла життя завдяки тому, що ховали трохи картоплі під підлогою. Дідусь викопав яму в хаті та прикрив її дошками. Але сусіди дізналися, і одного разу прийшли “шукати”. Прадід під час обшуку стояв біля дверей із сокирою, кажучи: “Ви моїх дітей не вб’єте”. У підлогу все ж не подивилися.
polina_smile
Моя прабабуся врятувалася тим, що в селі був млин, і її тато та інші чоловіки з села ночами потайки мелоли зерно, ризикуючи життям. Вони ховали борошно в дуплах дерев, а вдома пекли коржі з борошна і тирси.
marta_heal
Мій прадід був пастухом і ховав частину молока, яку мав здавати до колгоспу. Коли комісія прийшла перевіряти, його спіймали. На щастя, один із перевіряльників виявився знайомим його сім’ї, і прадіда відпустили. Він завжди казав: “Дивом вижили”.
lidiya_soul
Прадідусь якось витягнув із води мертвого коня, який потонув. Усе село збиралося біля нього, щоб розділити м’ясо. Відтоді вони виживали, варячи з цього м’яса суп і сушачи рештки.
oleksii_vasyl
У селі прабабусі в кожній хаті залишали лише одну корову, яка належала не родині, а колгоспу. Вона розповідала, що старші жінки потайки збирали гній цієї корови, бо в ньому можна було знайти зернятка.
Джерело: архів
shmatchenko.I
Ця страшна подія торкнулася майже всіх. Батьки моєї бабусі загинули від голоду під час Голодомору. Бабусі тоді було всього два роки. Вона повзала по них, не розуміючи, що вони вже померли. Старші брат і сестра її виховували. Їли все, що могли знайти: десь гнилу картоплю, ще щось. Навіть не знаю, як вони змогли вижити.
liliya_kolinko
Моя прабабуся Єфросинія переживала важкі часи Голодомору з маленькою дитиною на руках. Її чоловік загинув на війні й так і не побачив, як народилася донька.
Бабуся розповідала, як у них забирали зерно, картоплю й усі запаси. Вона намагалася заховати хоча б кілька крупинок. Варили картопляні шкурки, їли лободу, каші з кропиви тощо. Це було важко слухати, і навіть зараз від цього боляче.
Часто чула від бабусі слова: “Головне, щоб був мир і не було війни та голоду.” У її історії було багато деталей, але я була малою, коли вона це розповідала, тому пам’ятаю тільки окремі фрагменnи.
Володимир Малюта
Моя бабуся розповідала, що радянська влада змушувала дітей працювати зранку до вечора на городі, копати картоплю. У родині було семеро дітей. Вони ходили босі, спали немиті й голодні.
Дякували Богу, що була хоч якась худоба: одна корова на всю сім’ю. Десь діставали борошно, місили тісто й пекли хліб.
Молилися до Ісуса Христа, бо мій дідо казав: “Молитва залізо гне”.
Париж офіційно надав Україні дозвіл на удари по російській території за допомогою французьких ракет великої дальності.
З перших днів повномасштабного вторгнення тоді ще полк “Азов” – заступив на оборону міста Маріуполя….
У четверту суботу листопада Україна об’єднується в скорботі, вшановуючи пам’ять жертв Голодоморів — однієї з…
Жителі тимчасово окупованого Маріуполя скаржаться на умови життя і відсутність належної інфраструктури в місті. Окупаційна влада не змогла відновити систему, зруйновану під час блокади міста. Попри те, що офіційний опалювальний сезон у Маріуполі розпочався 1 листопада, багато будинків досі залишаються без тепла.
За словами колишнього Головнокомандувача ЗСУ, а нині посла України у Великій Британії, глибокі прориви на фронті зараз неможливі через технічно-еволюційний процес, який має завершитись до 2027 року.