«Усіх поранених старша медсестра видала росіянам»: мати морпіха, полоненого у Маріуполі

З перших днів повномасштабного вторгнення тоді ще полк “Азов” – заступив на оборону міста Маріуполя. Згодом, як підкріплення, до них приєдналися інші військові формування, зокрема й бійці морської піхоти. Спільними зусиллями захисники міста вели напружені бої у різних його частинах. Проте вже протягом 1–2 березня 2022 року Маріуполь опинився у повному оточенні російських військ. Через загострення ситуації безпосередньо у місті, різні бригади зайняли оборону на окремих об’єктах, які відтоді стали форпостами: “Азовсталь”, підприємство “Азовмаш”, завод імені Ілліча та інші об’єкти.

Усі ці об’єкти щоденно зазнавали масованих авіа- та артилерійських ударів, внаслідок чого кількість загиблих і поранених зростала з кожною годиною.  Медичну допомогу надавали в підвалах заводів, які буквально перетворилися на імпровізовані шпиталі. Інших, кого вдавалося евакуювати, доправляли до місцевих лікарень. Але чи могли ці лікарні залишатися безпечними під постійними обстрілами? Особливо тоді, коли російські сили відверто ігнорували всі норми гуманітарного права, перетворюючи цивільні об’єкти на мішені.

Показовою в цьому контексті є історія морпіха Ярослава Михайлова, який у березні 2022 року отримав важке поранення під час одного зі штурмів заводу імені Ілліча. Його вдалося доправити до однієї з місцевих лікарень, яка саме приймала великий потік поранених, зокрема цивільних. Однак навіть це місце не стало безпечним прихистком. Одна з працівниць медичного персоналу пішла на співпрацю з російськими силами. Незабаром після цього лікарню оточили, і за пораненими бійцями прийшли російські військові. Попри те, що усі мали поранення різного ступеня тяжкості, й потребували лікування.

Більше про поранення та загальний стан захисника перед його зникненням, про те, як доводилося спалювати документи, перебуваючи у лікарні, ймовірну хронологію його потрапляння в полон, офіційне підтвердження статусу сина як полоненого лише через майже два роки, про те, як він змінився за час перебування в російському ув’язненні, свідчення обміняних бійців і важливість контролю колоній – в інтерв’ю для Букв поділилась Лариса, мати захисника.

Фото: особистий архів Лариси

– Давайте розпочнемо з життя Ярослава до повномасштабної війни. Якщо я не помиляюсь, він проходив службу ще до 2022 року.

Розкажіть, будь ласка, про його прихід у військо і чому він обрав морську піхоту? І загалом, чим він займався поза службою?

– Після завершення навчання Ярик вступив до Академії Національної Гвардії у Харкові, але через стан здоров’я його комісували. Після цього він повернувся до цивільного життя, працював, а вже за сім місяців підписав контракт і пішов в армію, обравши морську піхоту. Вже далі він брав участь у зоні проведення ООС, служив на позиціях біля Водяного, що розташоване неподалік Маріуполя. І, власне, з повномасштабною війною, їх перевели до самого Маріуполя, хоча вони й не мали там бути…

Ярослав не надто ділився деталями своєї служби. Розумієте, йому тоді було лише 20 років – ще зовсім юний. Він пішов в армію спершу для себе, бо йому це було цікаво. Він завжди захоплювався військовою тематикою. А так, то Ярик дуже за мене переживав і не хотів травмувати деталями зі служби. Тож, коли приїжджав на ротації, наші розмови були переважно домашніми, цивільними.

Фото: особистий архів Лариси

– Наскільки мені відомо, 36-та бригада опинилася в Маріуполі в лютому 2022 року, хоча, Ви кажете, вони не мали там бути.

Після того як Ярослав прибув до Маріуполя, як часто ви спілкувалися? Про що він розповідав? Де саме вони дислокувалися?

– Щоранку і щовечора Ярик надсилав мені “плюсик”, щоб я знала, що з ним усе гаразд. Знала, що вони перебували спершу на заводі Ілліча. Більше писати він не міг – телефонами користуватися забороняли, бо, розумієте, що тривали бої. Але 8-9 березня зв’язок раптово обірвався, і я почала дуже хвилюватися. Лише 10-го числа він зателефонував сам. Розповів, що, під час штурму, отримав уламкове поранення в ділянку легень і перебуває в другій Маріупольській лікарні. Заспокоїв мене, мовляв, усе добре, він у теплі, і за ним доглядають.

Після цього він телефонував щоранку, але розмови були короткі, буквально по хвилині. І завжди на задньому фоні було чути гуркіт, звуки стрілянини… Бомбардування постійні. Останній дзвінок саме від нього був 17 березня. Я якраз була на ринку, а мороз такий жахливий, що мій телефон навіть не зміг прийняти дзвінок. Тоді я одразу зателефонувала чоловіку, бабусі, попросила їх передзвонити Ярику. Але ми так і не змогли до нього додзвонитися.

Фото: особистий архів Лариси

– Тобто, я правильно розумію, що після цього дзвінка зв’язок із сином остаточно перервався, так? З яких саме зачіпок чи свідчень надалі вдалося встановити хронологію потрапляння Ярослава у полон?

– Так, з того моменту два місяці про сина нічого не було чути. Десь всередині травня на мене вийшла медсестра, яка доглядала за Яриком у Маріупольській лікарні. Вона побачила наші оголошення про його зникнення. І ось вона мене заспокоїла, розповіла, що стан Ярослава на момент перед зникненням вже був стабільний, дренажі зняли, і він почувався краще. Ще подякувала мені за сина, сказала, що він дуже мужній і сміливий, усім допомагав. Єдине, що коли хлопці потрапили до лікарні, то свої документи палили, і навіть хворі їм давали цивільний одяг, щоб ніхто не дізнався, що вони військові.

Бо тоді росіяни не знали, що в цій лікарні перебувають військові. Але, ось з її слів з’ясувалося, що 17-го березня всіх поранених бійців, які перебували в лікарні, переважно з 36-ї бригади, старша медсестра видала російським військовим. Їх просто вивели з лікарні та, ймовірно, взяли в полон.

Дізнавшись про це, я тоді одразу побігла до військкомату, до поліції, почала оформлювати заяви про зникнення сина. А далі залишалося лише чекати, що з’явиться хоча б якась інформація. Але її не було. Це був початок повномасштабної війни, зникало багато людей, особливо в Маріуполі, і ніхто не знав, що робити, куди бігти, до кого звертатися.

Фото: особистий архів Лариси

– На одному з ресурсів є інформація про те, що станом на вересень 2024 року Ярослав перебуває у полоні.

Тобто, наразі Ваш син є офіційно підтвердженим в Росії як військовополонений? Коли з’явилася інформація, яка підтверджує цей факт?

– Взагалі, ще у липні 2022 року мені зателефонувала мати побратима та сказала, що мій син у полоні. А вже в серпні наше НІБ (Національне інформаційне бюро) надіслали заяву про те, що моя дитина отримала статус “безвісти зниклого”. Ми, як родини полонених, почали шукати волонтерів, щоб дізнатися хоч щось про наших рідних, може, передати їм якісь передачки. Тоді ж ще не було ні обмінів, ні розуміння, чи ведуться якісь перемовини. 

8-го грудня 2022 року мені написала дівчина, у якої чоловік утримується в полоні разом з моїм сином. Тоді ще дозволяли листуватися, і за два місяці я отримала два листи від Ярика. Однак з березня 2023 року зв’язок обірвався. На Великдень ми ще надіслали нашим рідним посилку, і на цьому все. Потім виявилося, що в них тоді був карантин – виявили коросту, воші… З того часу ми можемо дізнаватися щось тільки від хлопців, яких звільняють. І крайній раз така звістка була на 24 серпня цього року. Ярик передає “привіти” через своїх побратимів, так сказати.

Взагалі, лише через 20 місяців перебування мого сина у полоні, Червоний хрест і Російська Федерація офіційно підтвердили його статус як військовополоненого. Але це підтвердження нічого не змінило. Зі мною ніхто не зв’язується, ніякої інформації не надають. Усе, що вдалося дізнатися, ми, родичі, досягли своїми силами.

Фото: особистий архів Лариси

– Ви кажете, що найбільше отримуєте інформації про сина саме зі свідчень звільнених полонених. Чи вдалося вам дізнатися від звільнених бійців щось про умови утримання Ярослава – яке ставлення до них, де саме їх утримують, що це за колонія чи СІЗО?

– У першому місці утримання казали, що був певний пресинг, коли за якусь дрібницю могли побити. Наприклад, з їдальні винесеш шматок хліба – тебе б’ють. Знаю, що там вони й працювали. А ще те, що мого сина прозвали “Фізруком”, бо він якось зарядку в бараці всім показував. Там, де він зараз перебуває, умови більш менш прийнятні, вже особливо нікого не чіпають. Спочатку так, били всіх, але зараз зрозуміли, що це не дає результату. Єдине, що один звільнений хлопець казав, що ось саме азовців найбільше жахають. 

По здоров’ю у Ярика все відносно добре. У нього були певні проблеми з носоглоткою, тому хронічний кашель є. Але загалом, нібито нічого більше не турбує. Звісно, що він також схуд дуже, бо, самі розумієте, яка там їжа. Це у нас російських полонених годують сповна, а там такого немає. Якось минулого року на одному з російських каналів опублікували показові фото полонених, обрали тих, хто візуально не так схуд. І взагалі, ці фото роблять спеціально зблизька, щоб показати, ніби обличчя у них налиті, і що ніхто не голодує. Але це не так. 

У 2023 році мені надіслали відео з Яриком, де він просив посприяти його якнайшвидшому поверненню додому. Він передав “привіт” братові та сестрам, сказав, що всіх нас любить. Помітно, що він вже тоді схуд, а це було півтора року тому… Я бачила, що він нервує, видно, як руки нервово перебирає, ногою трясе. Мені ще чи здалося, чи це було так насправді, але нібито у нього трохи перекошене обличчя, можливо, через побиття. Або камера так передає, або я накрутила себе, але так мені здалося й відчулося, як матері.

Фото: особистий архів Лариси

– Вихід в полон з “Азовсталі” був широко висвітлений у світових медіа, і кілька країн-гарантів взяли на себе зобов’язання сприяти звільненню бійців. Тому ситуація з оборонцями “Азовсталі” є більш видимою.

Як це у випадку  з бійцями, які потрапили в полон на Ілліча? Чи ведуть наші структури окремий облік щодо них?

– Я думаю, що навіть якщо такий облік ведеться, публічно цього виносити не стануть. Розумієте, у влади є одне уявлення про ці події, а у нас, у родичів, матерів – інше. Нам доносять лише “потрібну” інформацію, щоб заспокоїти. Чи твоя близька людина полонена, чи безвісти зникла – ти самостійно збираєш інформацію, щоб зрозуміти, в яких обставинах перебував твій рідний перед зникненням. Від держави цього ми не чуємо. Навіть після обміну ніхто не пояснює, як саме відбувся цей обмін, на яких умовах, кого на кого обміняли, хто є в наступних списках на обмін і тому подібне. Надто багато інформації замовчується. А ти, чекаючи на свого сина, перебуваєш у невідомості й поступово божеволієш.

– Як матері полоненого захисника, якої державної політики вам наразі не вистачає, щоб хоча б якось вийти на слід Вашого сина? Наприклад, надсилати запити до Росії, можливо, через треті країни. Або ж посилити співпрацю з міжнародними організаціями?

– Звісно, хотілося б, щоб у перемовному та обмінному процесі брали участь нейтральні держави. Але над цим потрібно працювати. Ми, наприклад, бачимо безліч закордонних візитів нашого президента, під час яких, в своїх промовах, він не згадує про полонених. Відповідно, не бачимо і результатів. 

Хотілося б, аби були якісь перевірки колоній, у яких утримуються наші рідні. Але не так, як раніше, коли Червоний хрест приїздив до колоній, попереджуючи, щоб росіяни мали час підготуватися: облаштувати кухню, показати, як добре вони годують полонених, і таке інше. Про те, що таке відбувалось, свідчать звільнені. Натомість, важливо, щоб ми знали, чи надається нашим рідним медична допомога, якщо вони захворіли. Щоб був контроль харчування, гігієни. І, звісно, хочеться, щоб ми, рідні, про все це були повідомлені першочергово.

Фото: особистий архів Лариси

Ми в інформаційному вакуумі. Якщо на українській стороні є Володимир Золкін та Дмитро Апостол, які хоч якось сповіщають російські родини про своїх рідних, то у російської сторони цього немає взагалі. І так ми роками не бачимо наших синів, чоловіків чи братів.

Розумієте, наша держава стільки фінансів і ресурсів витрачає на забезпечення російських полонених, в той час, коли зовсім не дбає про своїх людей. Є хлопці, які повертаються з полону і помирають тут, вдома, бо їхній стан настільки запущений. Повертаються з хворобами, анорексією, коли вже організм не сприймає їжу. Це не життя, а виживання.

– Ларисо, зараз Ви займаєтесь вихованням молодших дітей і паралельно продовжуєте боротьбу за сина. Як Ваша родина сьогодні? І як Ваш ментальний стан, не лише на третій рік повномасштабної війни, а й на третій рік полону сина?

– Враховуючи життя сімей у прифронтових містах, звісно, у нас спокійніше. Ми з Полтавщини, але, наприклад, сьогодні у нас тривога триває вже 15 годин. Особливо ночі неспокійні, буквально без сну. У дітей, звісно, навчання немає, бо постійно підвищена небезпека. Взагалі, у нас укриття лише в приміщенні школи, бо ми з селища. Якщо йти в школу, то фактично навчання відбувається в укритті. То, переважно, діти вчаться онлайн. Ми ж, з чоловіком займаємось дітьми, нашим господарством, городом, домом. Живемо, не розслабляючись, так би мовити. Бо постійно не дуже втішні прогнози.

А так, то, звісно, постійно чекаємо новин про Ярика. Молодший син, буває, просинається зі словами, що йому брат наснився, сумує дуже, переживає. Донька взагалі попросила на день народження зробити футболки з Яриком. У мене, як мами, серце теж постійно не на місці. Хочеться, аби все нарешті завершилось, повернулося в старе русло… Проте все це вже неможливо, бо і наші люди дуже змінилися. 

Фото: особистий архів Лариси (брат та сестри Ярослава)

І хлопці наші повертаються з фронту, з полону зі зламаною психікою, яких далі, власними силами, підіймають на ноги лише їхні рідні. Бо держава не забезпечує реабілітацію, яку вони потребують. Дружини, літні матері, самі не маючи здоров’я, відновлюють своїх близьких. Діти стають сиротами… З усім цим наразі у людей навіть немає бачення майбутнього. Майже ніхто вже не планує влітку поїздку родиною на море. Кожен живе лише одним днем, але ж наскільки це можливо в умовах виживання, які нам пропонує держава?