Відкриваю чорний мішок, а він… Лежить у вишиванці. На заставці фото з дружиною та десяток пропущених від «коханої» – госпітальєрка Роксі

Роксі – парамедикиня добровольчого батальйону “Госпітальєри”, а також одна з “янголів-охоронців” для наших захисниць та захисників на лінії зіткнення. Власну місію з початком повномасштабної війни дівчина розпочала як медикиня ТРО, а вже згодом, пройшовши вишкіл у госпітальєрів, приєдналась до добровольчого батальйону. Сьогодні власну діяльність Роксі описує словами “заради кожного життя”, а її соціальні мережі стали фотощоденником істинної боротьби за це життя, яку марковано «чуттєвим» контентом.

Фото: особистий архів Роксі

В інтерв’ю для Букв Роксі розповіла про найскладніший етап евакуації, прохання важкопоранених, відчуття провини від неможливості фізично врятувати людину, алгоритм надання допомоги, який необхідно знати кожному українцю, а також про хлопця, який два дні виборював право на життя.

– Роксі, які «гарячі» напрямки охоплює Ваша діяльність? Чи можемо ми наочно проілюстрували усі етапи евакуації? Як на кожному етапі здійснюється забезпечення стабільного стану пораненого?

– Здебільшого працюю на Донеччині, Авдіївський напрямок. Ми співпрацюємо зі Збройними Силами, безпосередньо в умовах бойових дій. У нас є декілька етапів евакуації. Я працювала майже на кожному з них.

Кейс евакуація: екіпаж їде на позиції, забирає поранених на визначеній точці та надає необхідну допомогу, дорогою до наступного етапу. Зазвичай, це зупинка та контроль кровотечі, забезпечення функціональності дихання. Цей етап потребує миттєвого реагування.

Медевак: це як цивільна швидка. На цьому етапі працюють і парамедики, і лікарі.

Стабілізаційний пункт: тут поранених повторно оглядають та за необхідності проводять хірургічне втручання до перевезення в шпиталь. От на цьому етапі я ще не бувала.

Реанімаційний автобус “Австрійка” :  шпиталь на колесах. Екіпаж “Австрійки” розвантажує прифронтові шпиталі та везе поранених до профільних лікарень. В дорозі ми підтримуємо стабільний стан бійців і у випадку будь-якого порушення, рятуємо їх життя знову.

Фото: особистий архів Роксі

– Розуміємо, що процес евакуації, в умовах безперервних бойових дій, це завжди додаткові ризики як для пораненого, так і для парамедиків. Що є головним викликом, який змушує вдаватися до кардинальних заходів?

– Найскладнішим під час евакуації є везти одночасно поранених та мертвих. Таке рішення приймається, коли команда розуміє, що якщо не забрати тіла зараз, їх невідомо коли заберуть взагалі, бо йтиме бій. Також, надзвичайно складно евакуювати ще зовсім молодих хлопців. Особливо, коли сильно зачіпає статеві органи.

– Не можу не запитати про Вашого першого пораненого, адже це завжди особливий досвід і те, що визначає Ваш подальший шлях як парамедика. Чи згадаєте свій перший виїзд, його обставини, людей, їх емоції?

– Коли їдемо на точку, як правило не знаємо, які саме поранення мають бійці. Тому, я дуже хвилювалась, чи зможу надати належну допомогу. Боялась, що не відразу зможу “зреагувати”.  Так вийшло, що поранений на моїй першій евакуаційній місії був один. У нього була мінно-вибухова травма. На щастя, я дуже компетентна в цьому питанні,  тому допомогу надала якісно. Ми досі підтримуємо зв’язок. Тоді він втрачав свідомість через кожні 10 хвилин, а коли “прокидався” кликав мене заміж і називав янголом. Тоді команда похвалила і сказала, що я на своєму місці. На правильному. Так відчуваю зараз і я.

Фото: особистий архів Роксі

Фото: особистий архів Роксі

– Зважаючи на те, що «Госпітальєри» беруть активну участь у російсько-українській війні з 2014-го року, чи забезпечені Ви необхідними, для надання якісної та оперативної допомоги, ресурсами?

– Турнікети, гемостатики, оклюзійні наліпки і ще багато багато всього є постійною потребою. Держава нас не фінансує. Ми добровольці. Розхідники, медикаменти, паливо, одяг – все завдяки волонтерам, пожертвам, донатам. Знайти актуальні потреби та реквізити можна на офіційному сайті Госпітальєрів.

– Ваша місія пов’язана із порятунком, тож  іноді це приховує завищені очікування щодо можливостей парамедиків в умовах війни. Проте це також і про трагічний досвід, який Ви пропускаєте крізь себе. Чи готові Ви поділитися, що стало для Вас таким досвідом? 

– Цю історію я завжди розповідаю наче вперше. Тоді моє серце розбилось навіки. Ми поїхали забирати саме загиблого бійця і для мене це було першим подібним досвідом. Приїжджаємо на точку евакуації, де я дізнаюсь, що хлопець лише вчора повернувся від родини, лише днями одружився. Далі відкриваю чорний мішок, а він… Лежить у вишиванці. Ще пам’ятаю, що його документи лежали в кишені такі пошарпані, трохи порвані, а дитячий малюнок, в тій же кишені, лежав обережно загорнутий у два файлики. Дістаю телефон, на заставці фото з дружиною та десяток пропущених від «коханої».

Фото: особистий архів Роксі

– Розуміємо, що за кадром залишається багато історій та рішень, багато болю та того, про що краще не казати, аби не травмувати. Тож, чи є на Вашій пам’яті історії дивовижної боротьби за життя із щасливим фіналом, що можуть надихнути?

– Є історія про хлопця, який два дні виборював своє життя. Ми везли бійця, ведмедика 120 кг. Його звати Сергій.  Як тільки він почав приходити в себе, розповів історію свого поранення. Виявилось, що його і двох товаришів «накрили» на позиції. Коли русняві визволителі  вирішили, що після такого не виживають – відступили. Один побратим загинув на місці, другий мав мало шансів… Сергій вирішив боротися за життя. Два дні та дві ночі він повз посадками з потрощеним тазом та вогнепальним пораненнями. Далі, коли закінчилась вода – пив сечу, жував ромашки, які набирались роси та їв колоски пшениці. Згодом відкриті рани почали гноїтися, мухи відклали личинки і почали їсти плоть. В той день пішов дощ і, як каже Сергій, це його і врятувало. Він і став його другим днем народження. Вранці Сергій дістався до посадки з солдатами, але не відразу зрозумів, що то наші. Тоді дуже злякався, бо понад усе хотів жити. Вже сьогодні Сергій лікується, поки на лежачому, але вже дуже хоче бігати.

Фото: особистий архів Роксі

Фото: особистий архів Роксі

– Скажіть, про що найчастіше просять важкопоранені, не усвідомлюючи свого стану? Чи існує відчуття провини або заперечення, коли фізично Ви не встигаєте врятувати людину або виконати прохання, наприклад, про збереження кінцівки?

– Так, часто, ще перебуваючи в шоці, поранені благають врятувати кінцівку, а я з комом в горлі не знаю, що відповісти, бо там без шансів. Але про смерть не думають. Кажуть, що якщо вже потрапили до нас, точно житимуть. Відчуття провини немає. Ми не Боги. А ось головний страх і момент найскладнішого очікування для парамедика – це чекати, поки стихне бій і можна буде забрати поранених. Буває таке, що вони не доживають до евакуації через тяжкі поранення. 

Фото: особистий архів Роксі

Фото: особистий архів Роксі

– Чи дотримуєтесь Ви позиції, що до безпосередньої участі у війні потрібно готуватися кожному? Насамперед, якщо мова про вміння користуватися як зброєю, так і аптечкою. Які базові знання для надання допомоги внаслідок бойового поранення, повинен мати кожен українець?

– Так. Війна торкнеться кожного, це я гарантую. Чим більше люди від неї «втомлюються», тим ближче вона підкрадається. Вміння користуватися аптечкою взагалі обов’язкове для кожного! Вчіться та будьте готовими. Обороняти Батьківщину – наш обов’язок. Наприклад, є такий чудовий алгоритм – MARCH. Це база, яку мають знати всі.

MARCH – алгоритм, який треба виконувати чітко по порядку. Перші три букви варто знати обов’язково.

M – Massive bleeding (масивна кровотеча) близько 70% відсотків смертності у разі поранення – неконтрольована кровотеча. Вміння її приборкати – безцінне вміння.

A – Airway (дихальні шляхи)  Смертність від порушення дихання близько 30%. Тут все просто. Звільнити дихальні шляхи від сторонніх предметів, якщо вони є, далі покласти у стабільне положення, аби запобігти западінню язика та за необхідності встановити назофарингеальний повітропровід.

R – Respiration (респірація; дихання) На цьому етапі працюємо з пораненням грудної клітини.

Фото: особистий архів Роксі

– Яким Ви бачите кадр після перемоги на противагу тим фото, що сьогодні марковані у Ваших соціальних мережах як чуттєвий контент? Чи співголосний їх меседж до тих, що Ви зазвичай хочете донести пораненим?

– Знаєте, для мене, бути парамедиком – це  покликання. На моєму досвіді сотні врятованих життів,  а я досі пам’ятаю їх обличчя… Пораненим я завжди кажу, що поїдемо в Крим, коли вони одужають. Ну і звісно, для нас усіх переможний кадр один – Кремль у вогні. І тоді я буду щаслива. Усі ми.