«Їх відправили ніби на навчальну евакуацію, але це був нуль»: про зниклих бійців 1-ї ОТБр

1-ша окрема танкова бригада бере участь у відбитті російської агресії з 2014 року. З початком широкомасштабної війни вона теж активізувала свої сили та ресурси, зокрема в обороні Чернігова, що було важливим етапом у битві за Київ. Надалі бригада активно долучалась і до боїв на Донбасі. Загалом, у відкритих джерелах, є чимало згадок про здобутки бригади, серед яких: збиття російських безпілотників, захоплений трофейний російський танк та відбиття численних населених пунктів від агресора.

Нещодавно до редакції Букв звернулася Інна – цивільна дружина Артема Головіна, військовослужбовця 1-ї окремої танкової бригади, який з жовтня 2024 року є безвісти зниклим. За словами Інни, лише в жовтні, поблизу селища Богоявленка, неподалік від Вугледару, кількість зниклих військових цієї бригади може становити понад 60 осіб.

Складність становища зниклих бійців 1-ї танкової бригади полягає в тому, що на момент виконання бойового завдання вони перебували у підпорядкуванні іншої бригади, бійці якої також зникали на цих позиціях. Зважаючи на це, командування бригади, у підпорядкуванні якої вони знаходилися, може не володіти інформацією про кожного такого бійця. Це значно ускладнює процес розслідування та підтвердження фактів їх зникнення.

Детальніше щодо умов прикомандирування до іншої бригади, можливого відправлення бійців на бойове завдання замість навчання, того, з чим вони йшли на позиції, а також про те, що могло статися з бійцями в день їхнього зникнення, чи є про них інформація на рівні бригади, і як деяким рідним не повертають речі їхніх близьких – Інна розповіла в інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів Інни (на фото: Артем Головін)

– Інно, Ви наразі займаєтесь двома бригадами: 1-ю танковою бригадою та 37-ю бригадою морської піхоти. Чи правильно я розумію, що 37-ма бригада була основною силою в Богоявленці, а бійців 1-ї танкової бригади до них прикомандирували?

– Так, їх прикомандирували до 37-ї бригади, але фактично в усній формі. Бо офіційного документа про це немає. Їм пояснили, що вони нібито йдуть “на поміч” до 37-ї, 77-ї та 123-ї бригад, для утримання позицій. Родичам взагалі тривалий час нічого не пояснювали. Лише згодом, коли побратими почали підходити до командирів із чіткими питаннями, їм сказали, що дійсно вся 1-ша танкова бригада прикомандирована до 37-ї. Але ж в усній формі…

– Артем перебував у першій танковій бригаді. Чи могли б Ви розповісти, як він потрапив до цієї бригади? Яким був рівень бойової підготовки в підрозділі, і чи були бійці належно забезпечені перед тим, як опинитися на передовій?

– Артема затримали працівники ТЦК. Взагалі, він є внутрішньо переміщеним з Горлівки, Донецької області. Через війну ми разом із маленькою дитиною переїхали на вільну територію України. Тут винаймали будинок, виховуючи мою старшу доньку від першого шлюбу та нашу спільну молодшу.

Працював Артем на СхідГЗК (комбінат), але вимушено звільнився, оскільки через те, що там належно не виплачували заробітну плату, була певна заборгованість. Ми працювали на одному підприємстві. Та вирішили, що саме він звільниться, бо знайти нову роботу йому буде простіше, ніж мені. 

Потім Артем почав займатися більш важкою фізичною працею – їздив до лісу, вантажив дрова. І ось якось, дорогою по трасі, його буквально витягли з машини працівники ТЦК і посадили в бус. Зупинилися у Кропивницькому, де за 20 хвилин він пройшов ВЛК, його, звісно, визнали придатним – і все.

Спершу він місяць перебував на навчанні у місті Капітанівка. Далі до них приїжджали так звані “покупці” – люди, які пропонували долучитися до конкретної бригади. Артем до останнього приглядався до різних варіантів, щоб обрати кращу бригаду. Бо теж багато чув про ті, де особовий склад, на жаль, не жаліють.

Фото: особистий архів Інни

І ось приїхав “покупець” з Першої танкової бригади. Розумієте, були великі обіцянки… 1 жовтня його забрали до цієї бригади в місто Гончарівське. Там видали форму, а вже на четвертий день перебування в частині відправили на “нуль” – нібито для евакуації, забирати “200” та “300”. Хоча, як їм пояснили, це щось на зразок навчання, аби вони розуміли, з чим доведеться мати справу.

Та пробули вони там недовго. Загалом, щодо забезпечення – більша частина хлопців самостійно купувала собі форму, бронежилети, берці, адже все, що видавали, було вживаним і відповідного стану.

Далі, 18 жовтня, їх знову відправили на позицію. У хлопців було всього по шість магазинів до автомата Калашникова та по три гранати на кожного. З цим вони йшли проти танків, FPV-дронів та іншої важкої артилерії. Їм сказали, що цього буде достатньо, адже вони нібито йдуть лише утримувати позиції на третій лінії фронту. Однак з’ясувалося, що це був самий “нуль” – ще й територія, майже повністю окупована противником.

А ще, у 37-й бригаді кожному бійцю видавали MP3-плеєри, на яких нібито були записані молитви. Це звучить дивно й навіть насторожує… Мені теж мають надіслати такий плеєр, і ось я хочу особисто послухати.

– Тобто, з 18-го жовтня Артем є безвісти зниклим? Знаю, що дізнатися обставини зникнення бійця, який був прикомандирований з іншої бригади – важче, бо його не знає навіть командування. Чи відомі Вам обставини зникнення Артема?

– Я спілкувалась з побратимом, якому Артем зранку 19-го жовтня ще нібито надавав медичну допомогу. Виходить, що з 18-го на 19-е жовтня почався сильний артобстріл, і було дуже багато поранених. Артем залишився вцілілим і надавав допомогу іншим. Єдиного цього пораненого побратима евакуювали, а решта залишилась на полі бою. Він не знає, що сталося з іншими хлопцями. 

Фото: особистий архів Інни

Казав лише, що один із них точно загинув через важке поранення, бо втратив забагато крові… З Артемом за документами був ще побратим Ігор, який також зник безвісти. Наразі його цивільна дружина через адвокатів займається цією справою. Фактично, вона воює з військовою частиною, адже частина блокує навіть звернення ТЦК.

Евакуації тіл загиблих не було. Якщо “орки” могли забрати тіла – то слава богу. Та коли я спілкувалась з побратимами, вони казали, що звідти не забирають ані “200”, ані “300”. Я знаю лише трьох військових, яких за весь час евакуювали з поля бою. І після цього всі, кого відправляли на ті позиції – вже не поверталися. Це немов бермудський трикутник. Наразі усю бригаду фактично “розбили”, і вона на доукомплектуванні.

*Водночас, відомо, що підрозділи саме 37-ї бригади морської піхоти, станом на січень 2025 року, дають відсіч ворогу на Курахівському напрямку.

– Чи вдалося Вам встановити контакт з іншими побратимами Артема? Можливо, є військові, які виходили на ці позиції раніше. Чи розповідали вони більше про бойові завдання, які їм доводилося виконувати на цьому напрямку?

– Всі військові дуже обурені. Перший бойовий вихід Артема був з 4-го на 5-те жовтня і, коли він повернувся, плакав мені прямо в слухавку. Я ніколи раніше не бачила його сліз… 

І коли я спілкувалась з сестрою іншого бійця, який теж є безвісти зниклим, вона розповіла, що їй телефонував брат і також плакав. Це була ситуація, яка вибила хлопців з колії. Вони не були готові побачити те, що побачили. Їх навіть морально ніхто не підготував… Зрозуміло, що це не дитячий садок, але хоча б морально їх могли підготувати до того, що вони йдуть забирати поранених та загиблих. Натомість їм сказали лише те, що це буде навчання. 

Фото: особистий архів Інни

Ті хлопці, які вийшли з позицій до того, як туди 18-го жовтня зайшов Артем, розповідали, що евакуаційна машина їх навіть не дочекалась… Вони вибирались самостійно, близько 12-ти годин пішки йшли лісами та полями. Пощастило, що у них був хороший “поводир”, який їх все ж вивів. Але коли вони прийшли в частину, їх там ніби не очікували побачити живими. Сказали: “Якщо ви такі живучі, тоді завтра зранку підете штурмувати”. Хлопці, звісно, почали відмовлятися, бо вони ж не штурмовики, а санітари-стрільці.

– Скажіть, хто несе відповідальність за бійців, які є прикомандированими з іншої бригади? Припускаю, що ті люди, бойове розпорядження яких військовий виконує. Тобто, це командування 37-ї бригади, так?

– Має бути так. Але в першій танковій бригаді була інша ситуація. Їм в усній формі їхній командир сказав, куди вони мають йти, і ти просто виконуєш це. Тож немає відповіді, хто саме відповідальний. На рівні бригади загалом є дуже багато неточностей.

Наприклад, мені дали контакти одного військового, ім’я якого я не можу назвати, але мені сказали, що це медик. Проте, коли я з ним зв’язалася, він взагалі представився сержантом. Виявилось, що на одного бійця буквально “навісили” обов’язки за різними посадами. І це не єдиний випадок.

Комунікації з командуванням обох бригад ми домагаємось лише через скарги. Я особисто телефонувала до діловода 37-ї бригади, і він не тільки нецензурно висловлювався, але й були випадки, коли блокували рідних. Я розумію, що командування не зобов’язане вести з нами діалог, але ж це по-людськи. Бо у кожного є діти, і ніхто б не хотів, щоб вони опинилися в подібній ситуації.

Фото: особистий архів Інни

Побратими теж спершу щось розповідали, а потім почали відмовлятися. Бо їм можуть погрожувати.

Також у військовій частині багатьом рідним не повертають телефони їхніх близьких, їхні військові квитки. В кого були паспорти, теж не повернули. Лише надсилали права, пропуски на роботу та інші дрібниці. Особисто мені також повернули нібито військову форму мого чоловіка, яка є абсолютно новою і яку явно ніхто не носив. Особистих речей чоловіка в цій посилці я не знайшла.

– Скажіть, про яку приблизну кількість зниклих лише у Богоявленці можна говорити? Як загально, так і, можливо, є окрема статистика щодо зникнень серед числа прикомандированих бійців.

– У Богоявленці, ймовірно, зникло 66 осіб з 16 жовтня по 16 грудня. 60 з них – це бійці 1-ї танкової бригади та 37-ї бригади, зокрема 505-го батальйону. В нашому Об’єднанні родин зниклих бійців наразі є 80 осіб. Але цей список лише збільшується, тому цифра зниклих так само може зростати.

– Чи були протягом цього часу якісь припущення від командування або, можливо, конкретні зачіпки щодо того, що з числа зниклих бійців хтось може перебувати у полоні? 

– Так, з нашої спільноти рідних є троє людей, які нібито мають зачіпки щодо перебування своїх близьких у полоні. Одного військового я навіть сама знайшла на російському каналі. 

Є випадки, коли рідні впізнають на відео своїх близьких, але не можуть добитися офіційного визнання полону. Адже це шалена бюрократія. Тобі потрібно написати заяву в частину про те, що ти знайшов людину, надати ресурс, на якому ти її знайшов, звернутися до слідчого й так далі. Недостатньо лише фото чи відео, на якому людину видно. Це вже інша боротьба, щоб людину визнали в полоні.

Є випадки, коли матері отримують сповіщення про зникнення сина безвісти, а потім до них приїжджають люди у військовій формі і заявляють, що нібито цей військовий пішов у СЗЧ (самовільно залишив місце служби). Також трапляється, що додому приносять повістки, коли людина вже вважається зниклою безвісти. Ймовірно, це також можуть бути шахраї.

Фото: особистий архів Інни

– Повертаючись до становища прикомандированих бійців. Чому пошук таких військових є важчим? Враховуючи, що для нового командування та побратимів вони є незнайомими, а ще, ймовірно, не орієнтуються в місцевості…

– Ще, враховуючи, що вони були прикомандировані буквально в усній формі, командування 37-ї бригади не відчуває відповідальності за пошук таких бійців. 

Скажу більше щодо 37-ї бригади. Її офіційно немов не існує. Вона була створена в інтернеті 23 вересня 2023 року. Рік-півтора живе така бригада, а потім просто зникає. Також, якщо ж говорити про 1-шу танкову бригаду, я хоча б знаю її номер частини, і розумію, куди звертатися, і куди надсилати запити. В 37-й бригаді ситуація складніша, оскільки різні люди належать до різних військових частин. Вона розділена. Поки що це важко пояснити. 

Тож зараз мені важливо, щоб розголос також допоміг зробити так, аби люди уникали цих бригад. Бо в кожній “учебці” надається право вибору, в яку бригаду ти хочеш потрапити. Немає такого, що тебе насильно кудись заберуть.

– Інно, Ви є цивільною дружиною Артема і, наскільки мені відомо, в цьому статусі дуже важко комунікувати з державними структурами і не лише. Проте у Вас є спільна донька. Чи спрощує це ситуацію, чи труднощі все ж існують?

– У мене характер доволі непростий, я дуже бойова. Спершу мені хотіли відмовити у багатьох питаннях. А коли зник мій чоловік, у мене навіть не було сповіщення… 

18-го числа Артем попередив мене, що виходить на позицію на три дні, а, можливо, затримається і на чотири. Вже 21-22 числа я почала бити на сполох та телефонувати побратимам. Коли вони підійшли до командування і попросили перевірити базу даних, щоб дізнатися, що з ним, виявилось, що там вже позначено про те, що Артем “500” (безвісти зниклий). Але про це не знали навіть військові…

Тож далі я пішла до поліції, де мені сказали, що я не є офіційною дружиною, і вони не мають права прийняти мою заяву. Я ж почала спілкуватися з ними, посилаючись на закон. І лише тоді вони зрозуміли, що я не заспокоюсь, тож трішки пом’якшили свою позицію. Я пояснила, що є цивільною дружиною Артема, і ми маємо спільну доньку. І ось коли вони почули про доньку, то прийняли мою заяву.

Фото: особистий архів Інни

Потім я звернулась до ТЦК, де спершу мені взагалі сказали почекати тиждень-два, адже, можливо, мій чоловік ще вийде на зв’язок. Тим паче, що військова частина навіть не подавала інформації про його зникнення. Коли телефонуєш на гарячу лінію частини – там нічого не знають, бо “ведуться пошукові роботи”. 

На моє прохання надіслати відеозапис з дронів, мені відповіли, що це конфіденційні дані частини. Однак з часом з’ясувалося, що дронів просто не запускали, оскільки це надто дорого, а територія була окупована.

Потім я почала спілкуватися з представниками військкомату, доводячи, що вони не мають права відмовляти мені у прийнятті заяви, яку вони повинні відправити на частину, а мені видати номер вихідного листа про відправку цих документів. І ось 1-го листопада, коли я пройшла всі ці процедури, мені надійшло офіційне сповіщення, що Артем є безвісти зниклим. Сповіщення передали мені прямо в руки. Там я вказана як дружина, а ось в інших документах як “опікун спільної дитини”.

– Інно, як Ви сьогодні? Ви писали про те, що через активну діяльність неодноразово зазнавали тиску. Вам, як цивільній людині, що наразі додає сил і сміливості продовжувати цю боротьбу?

– Так, я зазнала погроз як особисто, так і в бік моїх дітей – усе через мою боротьбу. Мені вдалося багато дізнатися. Наприклад, про те, що у 1-й танковій бригаді може бути таке, що командування бере з хлопців чималі суми грошей, аби їх не відправляли на “нуль”. 

Розмір цієї суми – 70-80 тисяч гривень на місяць. Якщо людина служить у цій бригаді 2-3 місяці, вона сплачує ці кошти й числиться нібито на бойовому завданні. Але варто їй лише “оступитися” – і її відправляють на передову. Я навіть отримувала виписки банківських переказів, де видно, що гроші нібито йдуть на рахунки вищого командування.

І це не єдине, що ми, рідні, знаємо. Наша боротьба триває, щоб підтвердити усі припущення і дізнатися більше.

Що дає мені сили? Я просто хочу, щоб у моєї дитини був батько, а в мене – чоловік. Це підтримка, батьківський голос, любов і просто присутність рідної людини у житті. Донька вечорами плаче… Їй усього сім років. Це важкий вік, щоб переживати такий біль.  Але наш шлях один – ми маємо повернути своїх рідних. І покладаємося лише на себе. А ще – ми намагаємося зберегти життя інших. Ніхто не має потрапляти в бригаду, де особовий склад розглядають лише як силу. Бо передусім – це люди.