Захист чи небезпека: що означає для України вихід з Конвенції про заборону протипіхотних мін
Україна виходить з Оттавської конвенції: без цього оборона не вистоїть.
15 липня Верховна Рада зупинила дію Оттавської конвенції, яка забороняє виробництво, застосування та накопичення протипіхотних мін. Україна приєдналася до неї у 2005 році, коли не було загрози повномасштабної війни, аби відповідати міжнародним стандартам і захищати цивільних. Натомість Росія конвенцію не підписала й з 2014 року масово використовує міни, отримавши асиметричну перевагу.
Для уряду це вимушений крок задля оборони, для міжнародних партнерів – привід для занепокоєння, адже на кону репутація України та питання захисту цивільних. Які наслідки матиме це рішення для фронту і населення, пояснюю нижче.
Моя позиція: я підтримую вихід України з Оттавської конвенції.
По-перше, оборона понад усе. Україна веде війну з ворогом, який не підписував Оттавську конвенцію і системно застосовує протипіхотні міни, тож ми опиняємося в нерівних умовах. Мінування на лінії фронту – це не наступальні дії і не питання безпеки цивільних, а критично важливий елемент оборонної стратегії: воно закриває підходи до позицій, контролює рубежі, стримує ворога і підвищує боєздатність підрозділів. Крім того, використання мінування для зміцнення обороноздатності підвищує безпеку населення, бо зменшує ризик наступу і втрат територій.
По-друге, Україна виходить із конвенції не сама. У квітні цей крок зробила Латвія, за нею Литва, а вже в червні долучилися Польща, Фінляндія та Естонія. Причина для всіх одна – російська агресія, яка порушила баланс безпеки в Європі. Коли ворог масово застосовує протипіхотні міни, обмеження конвенції більше шкодять нашій обороні, ніж захищають цивільних. Оттавська конвенція, ухвалена ще 1997 року, не відповідає сучасним реаліям і не гарантує безпеки. Україна сумлінно виконувала свої зобов’язання й знищувала запаси боєприпасів, заборонених Оттавською конвенцією, проте жодних важелів впливу чи реальних гарантій безпеки ми не отримали.
По-третє, є альтернативи. Україна веде війну в умовах масового мінування, тож потрібні інструменти, які поєднують обороноздатність і захист населення. Одним із таких є EWIPA (Explosive Weapons in Populated Areas) – міжнародна політична декларація, спрямована на зменшення шкоди цивільним під час війни, яку вже підтримали 88 держав, серед яких Польща та країни Балтії. На відміну від Оттавської конвенції, EWIPA не накладає юридичних зобов’язань щодо знешкодження боєприпасів і не обмежує оборонні можливості держави. Це дає Україні можливість використовувати мінування як засіб стримування ворога, водночас демонструючи готовність мінімізувати шкоду для цивільного населення та декларуючи намір дотримуватися гуманітарних стандартів навіть у складних умовах війни.
Приєднання до EWIPA стало б важливим сигналом для міжнародних партнерів: Україна поєднує обороноздатність із відповідальністю за життя громадян. Це зміцнило б довіру, гарантувало підтримку і фінансування на розмінування та оборону, а також посилило б позиції України на дипломатичному рівні, показуючи, що держава діє виважено й стратегічно.
Наразі важливо, щоб рішення про вихід України з Оттавської конвенції було зрозуміле як міжнародним партнерам, так і громадянам. Асоціація саперів України разом із відповідними державними структурами формує чіткий наратив і готується до міжнародних заходів, зокрема конференції в Токіо (Ukraine Mine Action Conference 2025). Важливо донести: вихід України з конвенції не збільшує ризик для цивільних і не веде до масового мінування, а лише дозволяє державі захищати свої позиції. Будь-яке збільшення кількості мін на урбанізованих українських територіях пов’язане виключно з діями ворога.
Для громадян важливо знати: Україна не мінує населені пункти, а застосовує мінування лише на лінії фронту та кордонах, щоб запобігти наступу ворога і захистити людей. Однак цивільним слід бути обережними, адже будь-який вибухонебезпечний предмет потенційно небезпечний. Не можна ходити по замінованих територіях, самостійно розміновувати боєприпаси або збирати металобрухт із небезпечних предметів. Одночасно держава має посилити нагляд за обігом зброї та боєприпасів і підвищити відповідальність за неналежне поводження з ними, щоб мінімізувати ризики для населення.
Отже, вихід України з Оттавської конвенції – вимушений і своєчасний крок для захисту країни. Водночас важливо мати альтернативну угоду, як, наприклад, EWIPA, щоб демонструвати відповідальність перед міжнародними партнерами. Це зміцнить довіру, гарантуватиме підтримку та фінансування на розмінування і оборону і підтвердить: Україна діє стратегічно і безпечно, захищаючи людей і свої позиції.
Раптове звернення Михайла Федорова напередодні голосування за його наступника в МО викликало очікуваний ажіотаж – адже він перший з владної команди, хто прямо закликав до проведення виборів під час війни, критикуючи систему управління державою – яку ж сам 7 років допомагав створювати. І цим дещо нагадав ще одного напівміфічного персонажа української політики – народного улюбленця та “реального” кандидата на виборах 2019 року, Василя Голобородька.
Нова хвиля обговорень інтерв’ю Олі Полякової Раміні Есхакзай вкотре оголила прірву між привілейованим прошарком українського шоубізнесу та реаліями війни. Заява співачки про те, що Україна нібито перетворилася на “концтабір”, а вона сама стала жертвою “хейту”, викликала закономірне обурення.
У далекому 2017-му співак Дорн дав інтерв’ю «хорошому русскому» Дудю. Дорн назвав війну Росії проти України «ссорой двух братьев». Та додав «младшие братья сказали “нет” всему от старшего брата, “хотим все свое”». Молодшими братами Дорн назвав українців – типовий меншовартісний світогляд, який десятиріччями Росія нав’язувала українцям. Це вже було після анексії Росією Криму та початку війни на Донбасі.
Раптова відставка уряду, яка пішла не за планом, протести реакція на спробу відставкою уряду замаскувати усунення популярного міністра, заміна головнокомандувача як спроба “домовитись посередині” з громадянським суспільством і нарешті відкликання посла зі США з негайним врученням їй підозри – в будь-який інший час такий вир подій міг би викликати припущення про те, що у владі триває серйозна криза, яка перекроїть політичний ландшафт України на наступні роки.
10 липня Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив Петрові Порошенку в позові про скасування указу про накладення санкцій. Для багатьох це було очікувано – зокрема через політизованість справи і можливі наслідки для суддів від скасування указу Володимира Зеленського проти людини, яку він досі бачить своїм головним опонентом, наче вони обидва досі на стадіоні у 2019 році. Тим більшим сюрпризом став унікальний розкол між суддями.