«Паваротті» з окопів: як боєць ЗСУ виступає перед політиками та військовими по всьому світу

Юрій Іваськевич – оперний співак, який став стрільцем-кулеметником. А після важкого поранення на фронті повернувся до культурної діяльності. Він співав усюди – на фронті для бійців, в Конгресі для американських політиків, в Римі та Лондоні – для європейських чиновників та простих громадян на вулицях. Іваськевич із позивним “Паваротті” – один із найвідоміших артистів Культурних сил і Культурного десанту.

Букви поспілкувалися з Юрієм про бойовий досвід, культурну діяльність та про те як бійці на фронті сприймають виступи артистів.

– Коли Ви приєдналися до війська?

– Я пішов до військкомату в перший день вторгнення, але офіційно нас оформили 25 лютого 2022 року. Зібрав речі, попрощався з дружиною. Вона мені сказала: “Якщо ти так вирішив, я тебе тримати не можу”. А у військкоматі спитали: ким був до війни? Я сказав, що музикантом. Мені відповіли: “Тепер будеш стрільцем”. Уже в березні ми були в Донецькій області. Не було часу вчитися на полігоні, із РПГ вчилися стріляти за уроками з YouTube.

– У чому полягала Ваша служба?

– Звичайна піхота. Треба було облаштовувати спостережні пункти, рити окопи, тобто робити бойові позиції. Заходили на нуль, тримали оборону. Іноді ми рухалися вперед і заходили на ворожі позиції. Офіційно моя посада була помічник гранатометника. Насправді я був гранатометником і кулеметником – залежно від ситуації.

– Як довго Ви знаходилися на позиціях?

– По-різному. Максимально – до місяця. Наша головна робота була оборона, ми мали тримати позиції. Що ми й робили. Тоді побратими казали: “Якщо ти вижив у першому бою, то будеш жити”. На жаль, кілька моїх побратимів із тих часів уже загинули, багатьох було поранено.

– Як з’явився Ваш позивний “Паваротті”?

– Хтось із друзів почув, як я співаю, і вирішив називати мене “Паваротті”. Так воно й залишилося. Хоча коли я пішов до війська, то думав, що вже ніколи в житті співати не буду. Мене так переключило, що не міг співати. Вперше зміг це зробити через пів року, коли нас відправили на коротку перепідготовку, щось на кшталт БЗВП. А до цього не було потреби співати. Потім додався і стрес після поранення.

– До речі, про поранення. Як це трапилося?

– Ми зайшли на чергове бойове завдання. Вдалося пройти далеко – це було близько п’яти кілометрів у тил ворога. Ми нормально працювали: коригували, спостерігали, тримали позицію. Наше завдання було закріпитися, що ми успішно зробили. Вирили окопи, облаштували позиції. Згодом до нас мала прийти заміна. Це було вночі, близько 02:30, улітку. Я зайшов трохи далі від хлопців, не дійшов до нашої машини метрів десять. Раптом вибух – і всі впали інстинктивно. Потім підвелися, побачили, що всі цілі, окрім мене. Спочатку відчував шалений біль, але перша думка була інша: який придурок поставив тут шумову гранату. Уже потім я зрозумів, що наступив на міну. А спочатку навіть спробував стати на ногу, частини якої вже не було.

Мені пощастило, що я був близько до машини і мене не довелося нести. Побратими швидко наклали мені турнікет і відразу “кинули” в машину. А на стабілізаційному пункті медики вже надавали допомогу. У лікарні провели ампутацію, дістали ще багато осколків із ноги. Потрапив я туди в липні, а виписали мене у вересні. Потім був ще тривалий процес реабілітації.

– Ви вже мали право демобілізуватися?

– Мав, але Микола Сєрга запросив мене до Культурного десанту. Саме тоді, коли я був на реабілітації. Ми випадково зустрілися. Він почув, як я співаю, і запитав, чи не хотів би до такого підрозділу приєднатися. Розповів, що вони роблять. І я відповів: “Чому б ні?”

– Коли ви виступали на фронті, то що казали бійці? Який від них був зворотній зв’язок?

– Я бачу, що їм це корисно. Але це не у словах. Треба бачити їхні очі, бачити їхню реакцію – вона завжди позитивна. Треба підтримувати людей і музикою, і добрим словом.

Наші поети – Артем Полежака, Федір Рудий – я в захваті від їхніх виступів на фронті. Те, як вони несуть поетичне слово! Іноді вони так читають, що потім навіть і співати не треба. Їм вдається знаходити слова для підтримки бійців та налагоджувати хороший настрій. А коли все це разом – гарний спів, музика, сильне читання віршів – це означає, що бійці на годину відволіклися, забули про постійний стрес війни та обстрілів, перезавантажилися, підзарядилися.

Я пригадую свою службу на фронті, коли по кілька годин обстріли, кожні 30 секунд вибух… І коли ти звідти відходиш після кількох днів такого напруження, то вже нічого не тямиш у тому, що навколо відбувається. Довго на фронту неможливо перебувати без шкоди для свого ментального здоров’я. Це ж не фізична рана, яку можна вилікувати. Якщо мозок постійно у такому стресі, то потім витягти людину дуже важко. І наше завдання як артистів – допомогти бійцю відновитися після стресу.

– Ви співаєте різними мовами – і англійською, і італійською. Але, наскільки я зрозуміла, ви цими мовами не спілкуєтесь. Як вдається співати тоді? У чому секрет?

– Більше того, в Італії мені сказали, що я співаю з неаполітанським акцентом. У чому секрет? Слухаєш і запам’ятовуєш.

– Ви так кажете, наче це дуже просто!

– А який може бути секрет? Слухаєш і запам’ятовуєш. Хтось уміє відрізняти найменші відтінки кольору, а хтось може чути найменші нюанси мови. Будь-який музичний твір я завжди слухаю мовою оригіналу. Потім читаю текст, а якщо щось не розумію – побратими допомагають.

– З ким би ви хотіли заспівати з відомих музикантів? Ваш побратим із Культурних сил Тарас Столяр грав зі Стінгом, Боно. У вас є такі люди, з якими ви хотіли б заспівати дуетом чи тріо?

– Найбільше я хотів би заспівати дуетом із Андреа Бочелі. Це геніальний співак. Ви знаєте, музика – це не просто ноти. Музика починається з нот, але ці ноти можна по-різному заспівати, по-різному заграти. Одна й та сама мелодія, одна й та сама гармонія, але хтось внесе в неї справжнє мистецтво, всю душу, і ви скажете: “Вау!”. А хтось просто проспіває ці ноти, і ви скажете: “Ну, гарна пісенька”. А хтось заспіває так, що ви будете дивитися на нього, як у відомому кліпі Ед Ширан дивиться на Андреа Бочелі – як на живого Бога, бо це справжнє мистецтво.

– Культурні сили ще в минулому році випустили у вашому виконанні дуже емоційну пісню “Птахи” – пам’яті загиблих побратимів. Розкажіть про цю пісню

– Я безмежно вдячний Ігору Дріжчаному за те, що він написав цю пісню і за те, що дав можливість мені її заспівати. Сподіваюсь, я її добре виконав.

– Кого із ваших побратимів на фронті ви згадували, коли співали цю пісню?

– Ніколи не забуду Максима Москаленка із позивним “Псих”. Саме він після поранення вивозив мене до стабілізаційного пункту.

На жаль, зараз його вже немає в живих. Він заїжджав туди, куди ніхто більше не наважувався. Він залітав на машині туди, куди всі боялися йти. Дуже сміливою людиною був. Фактично я йому присвятив цю пісню.

– Ви були в США. Кажуть, що там до людей у формі ставляться з шаною, це так?

– Так. Але не лише у них. У нас теж є таке ставлення. До мене в Україні підходять і кажуть: “Можна вам подякувати”. Жінки, літні люди, молоді люди підходять. Дуже приємно бачити, що в нашому суспільстві потихеньку починаються такі позитивні зміни. У США мене вразило те, що американці дуже прості люди в спілкуванні – і громадяни звичайні, і конгресмени. На щастя, вони не знають, що таке війна.