«Заходжу зі своїм смілянським суржиком»: як Діана Андруник фотографувала Зеленського, Джонсона та арабських шейхів

У її портфоліо – зйомки в команді Володимира Зеленського, робота з Борисом Джонсоном, контракти в ОАЕ та кадри з передової під Бахмутом для Bloomberg. Сьогодні Діана Андруник уже 17 років професійно займається фотографією, але її шлях до перших осіб держав розпочався у зовсім іншому місці. Випускниця Академії МВС та юристка-криміналістка за освітою, вона мала розслідувати злочини, але натомість почала фіксувати їх через об’єктив камери – щоправда, у зовсім іншому, соціальному сенсі. Наразі головний фокус її життя – це масштабні артпроєкти про інклюзивність, ветеранок та оголену красу жінок із надбаною інвалідністю, які підкорюють Нью-Йорк та Лондон.

Про те, як смілянський суржик допомагає розслабити перших осіб держав, чому оголене тіло в Україні досі залишається стигмою, про перенесену контузію та болісну втрату коріння в еміграції – Діана Андруник розповіла в інтерв’ю Буквам.

– Ти знімала у команді Зеленського та працювала як фотографка для Бориса Джонсона. Чим відрізняється робота з політиками?

– Інколи мені здається, що якраз саме з політиками найлегше працювати. Зазвичай починаю з жарту, і тоді людина розслабляється. І це дуже класно спрацьовує з серйозними людьми. Звісно, набагато простіше, коли політик український. Тоді я зі своїм смілянським суржиком заходжу з козирів.

Гумор розслабляє супермедійних людей, які керують великими бізнесами та які очолюють країни. Та ти з ними поводишся як із людиною, з якою могла щойно познайомитися в булочній.

– Як довго ти працюєш фотографинею?

– Вже 17 років займаюся фотографією професійно.

– Чому ти обрала саме фото?

– Коли я навчалася в академії при МВС України, у мене була…

– МВС?

– Так, МВС.

– Ти стати мала поліцейською?

– Я юрист-криміналіст. З моїм професором з криміналістики у нас був спір про те, яку техніку краще використовувати на місці злочинів.

Я вважала, що діжитал-камери, а він – плівкові камери. На що я йому сказала, що на плівкових камерах можуть бути артефакти (інколи на плівці з’являються рисочки чи розводи від зміни температури, при якій зберігалася плівка), а він сказав, що в фотошопі можна зробити фейки.

Він взяв мене “на слабо”. Після того я почала писати наукові статті, захищати дипломну на тему технічних засобів на місці злочину. Саме так почалася моя робота фотографинею. Навчаючись на криміналіста, я взяла до рук фотокамеру.

– Знімала щось на місці злочину?

– Ні, тільки писала про це. Першим я зняла подільський забіг для медіа “Платформа”, де працювала як фотограф-волонтерка.

Джерело: Діана Андруник

– Яким був шлях від людини, яка зацікавилася фото, щоб знімати місця злочинів, до тієї, хто тепер знімає перших осіб та соціальні артпроєкти, які мають виставки у Нью-Йорку, Лондоні, Києві?

– Шлях був тернистим. Коли я починала, не було шкіл фотографії. Лише якісь курси. Я проходила всі курси, які тільки знаходила. Дуже хотілося працювати, але людині, у якої немає портфоліо, не дають можливість знімати комерцію.

Щоб набратися досвіду, я бралася за всі волонтерські ініціативи, знімала безкоштовно великі події, знайомилася з людьми. Здається, першою оплачуваною роботою був репортаж у Мистецькому Арсеналі.

Потім я знімала фуд-фотографію для Ектора Хіменеса Браво, допомагала знімати книжки, працювала в його кулінарній школі. Потім працювала в Еміратах. Мала контракт з найбільшою нафтовидобувною компанією ОАЕ. Знімала шейхів.

Потім повернулася в Україну, де у 2017 році відбувся перезапуск українською мовою The Village Україна, і я була їхнім першим фотографом. Далі поїхала в Бангкок, там знімала е-комерс. Ось так я отримала різноманітний професійний та культурний досвід.

В Еміратах мене одночасно вразила і надихнула закритість жінок, до якої примушує їхня країна. Неможливість висловлювати свою точку зору та заборона одягати те, що ти хочеш. Я створила проєкт “Не така, як інші, вона” про жінок з інвалідністю, показуючи їх через оголене тіло. В 2020 році, під час локдауну COVID-19, у мене була виставка у Щербенко Арт Центрі в центрі Києва, де роботи з жінками з інвалідністю висіли у розмірі 90 на 60.

Джерело: Діана Андруник

Заходячи в галерею, людина відчувала, як жінки дивляться звисока, як каріатиди в Давній Греції. Неймовірні жінки та їхні надихаючі історії були в одній кімнаті з враженими величчю людьми. Це також був мій такий журналістський дебют. Я особисто брала інтерв’ю у кожної про те, як це – жити в Україні з набутою інвалідністю. Або народитися з інвалідністю і виборювати все своє свідоме життя право бути поміченою. Право бути красивою. І право бути почутою в своїй інакшості. Люди з інвалідністю досі стикаються з дискримінацією та навіть булінгом.

– Публічну демонстрацію оголеного тіла наше суспільство досі сприймає як сором. Вони не боялися засудження?

– Ні. Я вдячна за їхню сміливість бути відвертими – показати тіло та душу.

Я почула, наскільки кожній з них був важливий цей крок. Бути почутою – це був певний перформанс через тіло. Більшості важко роздягатися перед камерою, а тут ще й роботи максимально величезні. Зараз виставка подорожує Європою, викликаючи фурор.

– Це соціальний проєкт, а не комерційний. Звідки цікавість саме до стигми?

– Я народилася в маленькому місті Сміла Черкаської області. Поїхала звідти на першому курсі університету і більше не поверталася. Там живуть прекрасні люди, з якими ми бачимося в Європі або в Києві, але саме місто нагадує про травму. Мене жорстко булили в школі, а дорослі мене не захищали. Ні директор школи, ні викладачі.

– За що саме тебе булили?

– Мама мене гарно вдягала, я була відмінницею, у мене були брекети. Я завжди голосно висловлювала свою точку зору. Я виділялася з натовпу, і це не подобалося однокласникам та однокласницям. Але дітям з інвалідністю в моїй школі було взагалі дуже погано. Це дало мені травматичний досвід – з одного боку, а з іншого – відчуття несправедливості та бажання цю справедливість відновити. Тому я почала говорити про несправедливість от такими-от проєктами.

– Соціальними проєктами ти показуєш місце злочину.

– Можна і так сказати.

– Які ще були проєкти?

– Ключові – на тему інклюзивності та рівності в армії.

Мені здається, я мала десь 50-60 виставок у період з 2020 по 2026 рік. У 2021 році ми зняли з брендом Anabel Arto та Жіночим ветеранським рухом проєкт про жінок-військових. Вони знімалися в формі і в білизні. Ми підняли тему, що жінки в армії існують і воюють нарівні з чоловіками, але на той момент армія все ще була “чоловічою справою”.

З тих пір жінок в армії стало більше.

Джерело: Діана Андруник

– В Нью-Йорку в червні відбудеться твоя благодійна виставка. Про що вона?

– Не зовсім моя, це буде колективна презентація мистецтва про війну в Україні на благодійному заході, де збиратимуть кошти для війська. Я запропонувала долучити також мого колегу, який зараз воює та досі знімає. Мені б хотілося, щоб усі мої колеги мали таку можливість – навіть воюючи, показувати свої роботи, те, що вони зараз переживають. Так буде трохи легшим повернення на велику землю. Щодо моїх робіт – буду презентувати проєкт, який почала у 2022 році на початку вторгнення, про те, чому жінки воюють. Він дуже гарно “вставляє” мозок вестернам, щоб розуміти, за що ми воюємо і як ми тримаємося. Я говорю про діючих військових та ветеранок з 2014 року. Чому я обрала цю тему? Мені в Європі так простіше пояснювати, чому війна досі відбувається, чому український народ досі стоїть.

Я показую, що жінки, на відміну від чоловіків, можуть законно виїхати з країни. Можуть жити більш безпечним життям, але вони йдуть воювати. Або вони досі воюють, ще з 2014-го. І вони красиві.

Їхні історії пронизують навіть мене.

Джерело: Діана Андруник

– Велика сила – протистояти великій імперії, яка прийшла на їхню землю позбавити їх життя.

– Так.

– Де ти зустріла Велику війну, яку Росія почала у 2022-му?

– Недалеко біля Гостомеля. 24 лютого я бачила, як бомбардують місце, де була “Мрія”. Я бачила гелікоптери, я чула вистріли. Ці перші дні локдауну, коли не можна було виходити. Ми слухали, як по вулиці їздять танки.

І потім нас з мамою вивезли два моїх друга, які зараз воюють в ССО. Ми жили в квартирі їхніх друзів. Потім я приїхала до свого улюбленого Жіночого ветеранського руху. Вони мені дали чим займатися. По всьому світу шукали протигази, медикаменти, їжу. Логістика була зі Штатами, Німеччиною, Францією.

В 22-му році знімала для Bloomberg на фронті під Бахмутом. Біля нас розірвався снаряд. Мене оглушило і контузило. Очільнику нашої групи прилетіло в голову. На щастя, він вижив. Я бачила гори трупів.

Пізніше я переїхала в Британію. Перший час я лікувала свій ПТСР та контузію. Потім Bloomberg запропонували співпрацю на певний період. Так я і лишилася.

З 2022 року знімала проєкти, про які “Букви” писали. Наприклад, інсталяція “Харківський балет”, де балерина стояла на триметровій інсталяції з сендбегів – так, як Дюка захищають і в Києві захищають всі статуї. Британці саме створили інсталяцію і запросили мене фотографинею. Ми тоді збирали гроші для театрів, які розбомбила Росія.

Джерело: Діана Андруник

Також виступала в Британському парламенті, офісі Google. Розповідала про авіарозвідку. Про те, що нам потрібна допомога.

– Як британці ставляться до війни Росії в Україні зараз?

– Підтримка не зменшується. Особливо серед британців, які в Дубаї побували нещодавно і побачили, як це вживу, коли парочка якихось дронів літає. Для них це було катастрофічно. Тепер вони ще більше відчувають, що потрібно допомагати Україні. Я не вважаю, що стався якийсь спад, і я не вважаю, що Британія, як і весь інший світ, втомилася від війни.

Вони нас підтримують, і мені навіть здається, що вони потребують нашого досвіду та експертизи у війні. Спеціалістів, які навчать, як знешкоджувати ворога у новій з точки зору технологій війні. Ніхто так не натренований, як українські військові.

– Над яким проєктом ти працюєш зараз?

– Проєкт дуже про особисте.

Про те, як я втрачаю в еміграції зв’язок із землею. Україна – потужна земля і одна з найстаріших культур. І оцей зов крові в мені говорить про те, як мені хочеться додому. Про те, як інші жінки з різних країн внаслідок вимушеної еміграції переживають те саме. Це не тільки про Україну, але ці історії будуть про людське тіло, яке віднаходить зв’язок із землею. Ми всі походимо від природи, такий трохи язичницький проєкт.

Про те, як хочеться знайти оцей реконекшн з власним тілом через взаємодію з природою. Про те, як зовнішні подразники, такі як війни, насилля, голод – роблять неможливою нормальну взаємодію. Тільки переписки в соцмережах та месенджерах і небажання в реалі комунікувати; як хочеться, щоб тіло знову заземлилося і було в первозданному потоці. Але здебільшого це про те, як ми втрачаємо коріння.