Евакуація — це лише початок. Про справжню ціну порятунку тварин та в чому вона вимірюється

Багато хто вважає, що евакуація завершується, коли тварину вивозять із зони бойових дій. Насправді ж саме в цей момент починається найскладніший і найдовший етап її порятунку.

Про це під час форуму «Зоосвідомі» розповіла засновниця фонду «12 вартових» Лала Тарапакіна. За її словами, головний виклик волонтерів сьогодні полягає у забезпеченні для врятованої тварини повного шляху до нового життя: лікування, соціалізації, адаптації та відповідального прилаштування.

«Для мене герої — це люди, які утримують притулки й щодня опікуються врятованими тваринами. Адже врятувати тварину в бронежилеті — це лише одна мить. Найважче починається потім», — наголосила вона.

За словами Тарапакіної, команда «12 вартових» працює як ветеринарно-рятувальна служба повного циклу — від евакуації до адопції. Окрім вивезення тварин із прифронтових територій, фонд займається ветеринарною допомогою, стерилізацією, підтримкою притулків, реабілітацією та пошуком нових родин. У різні періоди через систему допомоги проходило від 100 до 400 тварин на місяць, нині — близько 50–100. Скоротити кількість евакуацій довелося через суттєве зростання їхньої вартості та зміну безпекових стандартів роботи.

Форум “Зоосвідомі”

Якщо раніше у Краматорську тварини могли перебувати на стабілізаційному пункті кілька тижнів, проходити лікування, стерилізацію та підготовку до переїзду, то сьогодні через постійні обстріли цей етап довелося скоротити до одного-двох днів. Завдання команди — якнайшвидше вивезти тварину у безпечніше місце. «Форс-мажор став нашою новою реальністю. Кожен із нас щодня вчиться опановувати хаос», — зазначає Лала.

Саме тому, пояснює вона, вартість евакуації складається не лише з транспорту чи пального.

Паливо, ремонт автомобілів після пошкоджень, ургентна ветеринарна допомога, перетримки, стерилізація, вакцинація, лікування, робота кінологів, соціалізація великих собак, пошук родин, контроль умов проживання після адопції — усе це є частиною одного безперервного процесу.

За підрахунками команди фонду, базова вартість повного циклу допомоги одній евакуйованій тварині становить понад шість тисяч гривень. І це лише за умови, що вона не має важких травм чи хронічних захворювань. Найдорожчий пацієнт команди потребував лікування майже на 300 тисяч гривень.

Втім, нематеріальну частину ціни цієї роботи неможливо порахувати. Постійний стрес, психологічне виснаження та емоційне навантаження стали щоденною реальністю ветеринарно-рятувальної команди. За словами Лали Тарапакіної, саме ці витрати залишаються найбільш непомітними, хоча часто є найважчими.

Особливо складною залишається доля великих собак.

Після пережитого стресу, вибухів, голоду або тривалого життя на ланцюгу багато з них потребують місяців поведінкової реабілітації. Саме тому фонд інвестує у кінологічні перетримки, а не шукає родини «на емоціях». «Ми не прилаштовуємо собак, щоб люди відчули себе рятівниками. Ми хочемо бути впевненими, що беремо відповідальність за кожне рішення», — пояснює Лала Тарапакіна.

Окремий виклик — місця для тимчасового утримання тварин. На думку Лали, українська система допомоги має поступово переходити від моделі великих притулків до центрів адопції. Якщо тварини роками залишаються у притулку, система перестає рухатися вперед і втрачає можливість рятувати нових. Саме тому команда розвиває мережу різних форматів перетримок. Патронатні родини беруть літніх і паліативних тварин, приватні перетримки працюють із великими собаками, яких свого часу евакуювали із зон бойових дій, спеціалізовані кінологічні центри допомагають тваринам із важкими поведінковими травмами, а частину врятованих собак і котів тимчасово прихистили самі члени команди.

Форум “Зоосвідомі”

Ще одна проблема, яка загострилася за останній рік, — зміна характеру звернень із прифронтових територій. Якщо раніше люди просили допомогти перевезти своїх домашніх улюбленців, то тепер дедалі частіше звучить лише одне прохання: «Заберіть».

«Ми не працюємо для того, щоб засуджувати людей. Ми працюємо для того, щоб рятувати тварин», — каже Тарапакіна.

Водночас вона наголошує: рятувати лише заради самого порятунку недостатньо. На її переконання, необхідно змінювати культуру відповідального ставлення до тварин — від освіти дітей до розвитку місцевих спільнот, підтримки стерилізаційних програм і побудови партнерств із бізнесом.

Не менш важливо, щоб медіа також говорили про системні проблеми, а не лише про окремі резонансні історії. Під час виступу Лала Тарапакіна згадала випадок із собакою, яка випадково потрапила у зелений барвник. Попри великий інтерес журналістів, команда свідомо відмовилася від численних інтерв’ю, адже не хотіла перетворювати окрему історію на інформаційний хайп. Натомість медіа важливо говорити про волонтерів, які щодня працюють на прифронтових територія та розповідати їхні історії.

Окремо варто звернути увагу й на очікування міжнародних партнерів. За словами Лали, донори нерідко прагнуть бачити героїчні кадри евакуацій під обстрілами. Водночас найбільше ресурсів потребує саме менш помітна щоденна робота — стерилізація, лікування, реабілітація, перетримки та пошук нових родин. Саме вона визначає, чи стане порятунок справді успішним. «Ми не можемо рятувати заради картинки. Треба розповідати весь ланцюг цієї історії, бо за кожним порятунком стоїть дуже багато людей», — підсумувала вона.

Головною думкою свого виступу Лала Тарапакіна назвала необхідність переходу від емоційних реакцій до системних рішень. За її словами, лише відповідальність, здатність працювати системно та об’єднання зусиль українського суспільства й міжнародних партнерів дозволять змінити культуру порятунку тварин в Україні: «Світ рятує не любов. Світ рятують системність, адекватність і емпатія».