Голобородько помер, хай живе Голобородько – чи можливі і чого чекати від виборів, до яких закликає Федоров

Раптове звернення Михайла Федорова напередодні голосування за його наступника в МО викликало очікуваний ажіотаж – адже він перший з владної команди, хто прямо закликав до проведення виборів під час війни, критикуючи систему управління державою – яку ж сам 7 років допомагав створювати. І цим дещо нагадав ще одного напівміфічного персонажа української політики – народного улюбленця та “реального” кандидата на виборах 2019 року, Василя Голобородька.

У своєму звернення Михайло Федоров говорить абсолютно правильні речі: Україні потрібне стабільне управління і довгострокові стратегії досягнення визначеного результату в умовах війни; потрібен демократичний процес та процедури, а не персоналістські примхи; потрібна легітимність і довіра до інституцій, а не вимушене прийняття реальності, яка нав’язана війною; потрібна боротьба з корупцією, бо це хвороба, яка живиться за рахунок наших шансів на майбутнє; потрібне професійне управління, а не особиста лояльність…

Щоправда, говорить всі ці правильні речі Федоров після того, як його звільнили з тієї команди, яку він критикує і ключовим членом якої він був упродовж 7 років (і хотів залишитись).

Коли Володимир Зеленський балотувався на посаду президента 7 років тому, він не мав жодного політичного чи бюрократичного бекграунду, тому експлуатував образ “свого хлопця” та “людини з народу”, хоч був безкінечно далеким від цього образу. Доларовий мультимільйонер, який зробив кар’єру – спочатку сценічну, а потім і політичну, завдяки українським олігархам, які потребували інструмента стримування державної влади – для виборців виглядав “позасистемною” людиною.

Українські виборці – ті, або батьки тих, хто сьогодні є ядром протестів – бачили не реального Зеленського, а те, що хотіли в ньому бачити. Цьому значно допомагало те, що Зеленський не мав політичної позиції як такої – він не був ні проукраїнським, ні проросійським, ні консерватором, ні лібералом, ні етатистом, ні лібертаріанцем…був ніким, тому кожен домальовував до образу Зеленського свої уявлення про нього. Нерідко можна було почути, як двоє людей говорили один одному, що Зеленський дасть більше свободи бізнесу і “приструнить цих бариг” – повністю погоджуючись один з одним і з обома взаємовиключними тезами.

Михайло Федоров, навіть попри 7 років у команді Зеленського, зараз займає ту саму позицію. Потенційні виборці бачать в ньому успішного реформатора, але не згадують численних скандалів зі зламом державних реєстрів чи проблем з Дією.

Бачать борця з корупцією, але не помічають, що Федоров не називає жодних імен корупціонерів (а без імен це лише порожні балачки) і вже точно не пам’ятають корупційних історій з закупівлею дронів у підпорядкованих Федорову на той час структурах, які зараз розслідує НАБУ.

Бачать успішного міністра оборони, хоч за час перебування на посаді Федоров не встиг навіть завершити формування команди в Міноборони, як це зауважив очільник фонду “Повернись живим” Тарас Чмут в інтерв’ю УП, і вже точно не встиг провести реформи – просто тому, що за 6 місяців це фізично нереально, незалежно від прізвищ.

У Федорові зрештою бачать альтернативу Зеленському, не згадуючи, що Федоров є і результатом Зеленського, і хотів би залишатись в команді Зеленського – якби це залежало від Федорова. Проблема тільки в тому, що вихід з кризи, в якій опинилась Україна полягає не у заміні Голобородька на новішу модель, а у відмові від персоналістського підходу до управління державою – як про це каже й сам Федоров, зрештою.

Адже навіть якщо романтичний погляд українців на Володимира Зеленського зразка 2019, чи Михайла Федорова зразка 2026 року, мав би реальне підґрунтя – то ні перший, ні другий все одно не в змозі управляти державою самотужки. Жоден президент і жоден міністр не можуть нормально виконувати свої функції без Верховної Ради – бо саме там ухвалюються фундаменти реформ, розподіляються бюджети і вирішуються ключові питання державного управління. І якщо Володимир Зеленський може розраховувати на монобільшість, зобов’язану йому потраплянням у парламент, то на що може розраховувати Михайло Федоров? Власну харизму?

Незважаючи на всі заклики, проведення виборів під час воєнного стану неможливе – не лише з безпекових, а й з суто формальних причин. Навіть електронне голосування потребуватиме років підготовки і численних змін до законодавства – процесів, які той же Федоров міг запустити, але не зробив цього, доки це не зачепило його особисто.

Для того, щоб законно переобрати парламент, необхідне припинення чи скасування воєнного стану – це закріплено на рівні Конституції. Яку не можна змінити під час дії воєнного стану без кількох окремих голосувань і всеукраїнського референдуму, призначеного президентом. Який вочевидь не зацікавлений у таких змінах.

А для того, щоб переобрати президента, необхідно змінити закон “Про правовий режим воєнного стану”, за що має проголосувати президентська монобільшість і підписати президент – за умови, що на той час вже буде готове виборче законодавство та інфраструктура, які дозволять голосувати військовим, ВПО, біженцям…що значно складніше, ніж просто кілька голосувань.

Але найголовніше у виборах – не законодавчий фундамент чи технічна реалізація, а довіра до результатів – і як наслідок, легітимність обраної влади. Яка буде підірвана кожним сумнівом, кожним згорілим бюлетенем, кожним недорахованим голосом військового чи переселенця, які не змогли проголосувати…

То чи може Михайло Федоров запропонувати альтернативу тому устрою, який він допоміг створити і роками підтримував? Може. Для цього йому доведеться сформувати свою політичну програму (не загальні фрази за все хороше проти всього поганого – а перелік конкретних рішень, хто має їх ухвалити і які результати за який період вони мають принести), залучити однодумців серед чинних народних депутатів (які стануть його майбутньою партією, коли вибори можливо буде провести), заручитись підтримкою суспільства, яке спроможне тиснути на нардепів та спробувати втілити своє бачення розвитку країни.

Чи можливо це в існуючих умовах? Скоріше так, ніж ні. Хоча проведення виборів є малорельним, існують реалістичні механізми для втілення тих пропозицій, про які каже Федоров, чи про які казали ряд інших політиків до нього. Це формування уряду національної єдності у Верховній Раді (в якому Федоров може зайняти хоч посаду міністра оборони, хоч будь-яку іншу, на яку погодиться) і впровадження цим урядом та парламентом рішень, спрямованих на ліквідацію кризи, в яку нас привів той формат управління, який існував досі.

Чи може Федоров втілити ту альтернативу, про яку він каже? Ми цього не знаємо і не дізнаємось, доки сам він не перейде від загальних фраз про боротьбу з корупцією до конкретики – прізвищ корупціонерів в МО та реальних причин його відставки. Інакше ми говоримо про заміну одного голобородька на іншого – і вже сам Федоров стане головною мішенню протестів через деякий час.