«Без політичної волі подати пенсіонера на обмін – майже неможливо»: син цивільного бранця

Для затримання цивільних громадян, які проживають на окупованих територіях, росіянам не потрібен реальний привід – його, ймовірно, вони сфальсифікують самостійно. Водночас, якщо біографія людини має хоча б якийсь натяк на зв’язок із військовими структурами в минулому або активістську діяльність, це стає підставою для винесення обвинувачень за найтяжчими статтями.

У таких випадках ризикованим стає і статус затриманої людини. Фактично – це цивільний, але формально – “учасник бойових дій”, “терорист”, “шпигун” або навіть “найманець”, як їх нерідко називають росіяни. Незалежно від того, чи дійсно росіяни вважають таких людей небезпечними для себе, чи це один з інструментів терору, це, ймовірно, ускладнює внесення їх до списків обміну.

Букви продовжують серію матеріалів про історії звичайних українців, які, на жаль, опинилися в окупації й через різні обставини вмить стали бранцями Росії. Їх постійно переміщують, їм виносять вироки, вони перебувають в умовах, які не є належними для життя, і не завжди інформацію про них офіційно реєструють.

У матеріалі йтиметься про Олексія Кисельова – військового пенсіонера, колишнього капітана корабля управління ВМС України “Славутич”, який під українським прапором здійснив низку важливих походів, зокрема трансатлантичний. На момент затримання російськими силами Олексій був цивільним громадянином, який опинився в окупації. Його затримали за сфабрикованою справою, що, за версією російської сторони, нібито пов’язана з його участю у подіях, що відбулися до початку повномасштабної війни.

Згідно з висунутим звинуваченням, Олексій нібито брав участь у військовому формуванні, яке Росія визнала терористичним. Після затримання його піддавали тортурам, проводили допити й змушували зізнатися у злочинах, яких він не скоював. Зрештою, Олексієві все ж винесли вирок – 8,5 років ув’язнення в колонії суворого режиму.

Більше про тиск, який зазнав Олексій через проукраїнську позицію ще у 90-х, опір, що чинив у 2014 році під час окупації Криму, про вторгнення росіян на Херсонщину, викрадення й перенесені фізичні тортури, судові процеси як над громадянином РФ, а також якими є труднощі, пов’язані зі статусом “полоненого”, що ускладнюють можливість обміну – в матеріалі для Букв розповів син цивільного заручника, й нині чинний військовослужбовець – Артем Кисельов.

Фото: надано Артемом (з архіву Олексія під час військової служби)

– У Вашого батька доволі насичена біографія, пов’язана і з військовою справою, і з громадською діяльністю. Хотілося б розпочати з того, якою була діяльність Олексія до 2014 року. Саме “довоєнне” життя.

– Саме у військовій справі батько був ще за часів Радянського Союзу. І навіть після поділу Чорноморського флоту (1995 рік), коли більшість кораблів відійшли до Росії, він принципово підіймав над кораблями, де проходив службу, саме український стяг. Тоді було непросто відстоювати свою позицію, адже навіть у тому ж гуртожитку, де він мешкав, були люди, які обрали свій шлях вже як російські військовослужбовці. 

Одного разу сусід прийшов з матросами та зброєю заарештовувати батька на корабель, де він проходив службу. Але тоді на борту не було зброї через те, що корабель саме перебував у ремонті. Тому батько зі старшинами нарізали “зброю” з арматури, щоб захистити себе.

Взагалі, батько був одним із тих, хто стояв біля самих витоків розбудови українського флоту. Згодом він став командиром розвідувального корабля Військово-морських сил України “Славутич”. Цей корабель перебував у поганому стані, але саме батько його відновив і, пізніше, під українським прапором, “Славутич” здійснив похід аж до США.

Вже коли батько пішов на пенсію, як військовослужбовець, він продовжував займатися громадською діяльністю, працював у держструктурах, був підприємцем. Різним займався. Коли почалась Революція Гідності, у 2013 році, тато був на місцевому Майдані у Севастополі. А з початком окупації, теж брав участь у різних мітингах, допомагав нашим військовим у заблокованих частинах й ще багато іншого. 

Перші півроку окупації Криму, до речі, на нього був значний тиск зі сторони окупаційних сил. Потім вони вже якось змирилися з тим, що він на пенсії, і ніби як не може бути загрозою для них. Наприкінці 2014 року тато виїхав до Генічеська, на Херсонщині. І вже відтоді допомагав людям, які теж вимушено поїхали з Криму.

Фото: надано Артемом (з архіву Олексія під час військової служби)

– Власне, на Херсонщині Олексій знову зустрів окупацію. До моменту затримання він вже майже півроку проживав в окупованому місті, тож йому доводилось виходити з дому, пересуватися, і врешті не ховатися. Вам відомо, чим він займався в окупації?

– У Генічеську ще деякий час діяв активний рух на підтримку України. Місцеве населення всіма діями показувало, що вони проти російського. І батько був одним із таких, при цьому займався ще й волонтерством. Тому стовідсотково посилена увага до нього була. 

Росіяни зазвичай спершу “тихо” збирають інформацію про людину: відстежують її діяльність, контакти з іншими, а вже потім діють – переважно затримуючи. До того ж мер Генічеську був одним із тих, хто “наводив” на місцевих, які, наприклад, мали зв’язок з військом або якось підтримували Україну. Тобто, голова міста співпрацював з окупаційними силами. Тому, коли батька затримували, вони знали його біографію дуже детально.

Фото: надано Артемом

– Щодо затримання Олексія в різних джерелах версії відрізняються. Десь сказано про те, що його викрали посеред вулиці, а десь про те, що увірвалися до будинку. Чи вдалось встановити, як відбулося затримання? 

– Взагалі, батька викрали на вулиці, а додому прийшли вже потім, з обшуками. Це сталося буквально на порозі офісу Червоного Хреста, де він числився робітником. Посеред дня зупинився мікроавтобус, з нього вийшли двоє людей в чорному, без розпізнавальних знаків, і повезли його в невідомому напрямку.

Наступні п’ять днів він перебував у підвалі, де його жорстоко катували: били, застосовували електрострум, змушуючи зізнатися чи надати інформацію про місцевих жителів, які, на їхню думку, чинили їм опір. Після цього його перевезли до адміністративного кордону з Кримом і передали російській ФСБ. У своїх документах росіяни сфальсифікували обставини, вказавши, що нібито він сам намагався перетнути адмінкордон. Це було зроблено для того, щоб формально виправдати його затримання.

Фото: надано Артемом

– Ви кажете про “привід” затримання, а коли вперше стало відомо саме про офіційні звинувачення, які йому висувають, і те, на базі яких умовно “доказів” вони побудували справу?

– Все було доволі швидко. Коли батька відвезли до “кордону” з Кримом, його ж одразу звинуватили в тому, що він нібито готував людей, які числились  у добровольчому батальйоні імені Номана Челебіджихана (батальйон було створено у 2016 році під час блокади на адміністративному кордоні з окупованим Кримом), який заборонений на території Російської Федерації. Йому “приписали” статтю за тероризм. 

Були навіть так звані “свідки”, одного з яких батько знав особисто, бо раніше навіть допомагав цій людині. Не можемо точно сказати, чи йому щось пообіцяли, чи залякали, але він дав свідчення про те, що батько нібито забезпечував батальйон якимись засобами, навчав бійців управлінню морськими суднами, базовому військовому вишколу та інше. 

Це звинувачення побудовано на тому, що нібито батько займався цим ще у 2016 році. Тоді, коли насправді біля адмінкордону він допомагав звичайним людям, які виїжджали з Криму. Загалом, з початком повномасштабної війни багато мешканців Херсонщини, зокрема кримських татар, стали об’єктами таких обвинувачень.

– Наскільки я розумію, з Вами спершу зв’язався адвокат, якого Росія призначила формально. Згодом Вашого батька представляв інший адвокат. Можете розповісти про нього та про те, яку допомогу він надавав?

– Так, був адвокат, якого призначила Росія, але він не зв’язувався з нами, та й ми його потім замінили. Бо хоч справа і вигадана, але ми хотіли боротися. Звісно, це було важко і майже неможливо, але краще спробувати, ніж погоджуватися на такого “адвоката диявола”. І наш новий адвокат дійсно допоміг. Спочатку батькові обіцяли вирок від 15 років ув’язнення до довічного терміну. В результаті, дали 8 з половиною років. Я так розумію, що врахували й той факт, що він майже два роки провів у СІЗО, тобто, це вже 10 років в загальному. 

Фото: надано Артемом (із зали суду)

Для пенсіонера, якому шістдесят, навіть 15 років – забагато. А так, термін скоротився майже вдвічі. Це справді показник роботи адвоката, але, наскільки мені відомо, зараз у нього забрали адвокатську ліцензію. На жаль, такі люди не можуть нескінченно протистояти російському режиму. Бо ми знаємо, що навіть за якийсь “не такий” допис у соціальних мережах у Росії можна опинитися у в’язниці.

Наш адвокат встиг підготувати документи для подання апеляції, і зараз цим процесом буде займатися нова людина. Тому наразі ми проходимо непростий етап, адже новому адвокату потрібно швидко ознайомитися з чотирма томами справи й бути так само налаштованим на боротьбу з системою у своїй державі.

До речі, батька судили як громадянина РФ, адже він прописаний у Криму. При цьому, офіційно російська сторона не підтверджує його як полоненого. І виходить, що в Україні батько взагалі вважається безвісти зниклим. Тому, на жаль, без політичної волі подати пенсіонера на обмін – майже неможливо.

Фото: надано Артемом

– Чи відомо про те, в яких умовах перебуває Ваш батько, чи застосовували до нього тортури, як його здоров’я? Бо, якщо я не помиляюсь, ще до винесення вироку він навіть самостійно оголошував голодування, бо йому не надавали медичну допомогу.

– Виходить, що ще коли він був “на підвалі”, тобто до офіційного затримання та потрапляння до СІЗО, йому пошкодили плечовий суглоб внаслідок побиття. Батьку так заламували руки, що він навіть не міг тримати ручку, щоб щось підписати, тож доводилося просити адвоката. Довгий час лікаря йому не надавали, через що він і оголосив голодування. 

До слова, коли батько перебував у СІЗО, в сусідній камері також утримувався Наріман Джелял, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу (28 червня 2024 року Нарімана було повернено на територію України в межах обміну). І ще багато інших кримських політв’язнів.

Наразі знаю лише те, що його етапують. Далі просто чекаємо, що він вже сам надішле якусь вісточку про те, де перебуває. Бо є можливість підтримувати зв’язок через російський додаток “Зонателеком”. Там, через цензуру, багато не напишеш, але хоча б привіт передати можна. До цього батько утримувався у Владимирському централі – в’язниці для особливо небезпечних злочинців, так би мовити. Там йому, до речі, також якийсь час не давали лікаря. Умови, звісно, теж найсуворіші. Зателефонувати рідним чи отримати посилку від нас – відповідно забороняли.

Фото: надано Артемом

– Знаю, що Європейський суд з прав людини прийняв до розгляду звернення щодо викрадення Олексія. Це рідкісний випадок, тож цікавить, чи допомагає це у перебігу справи? Або, можливо, впливає на перспективи звільнення\обміну надалі. 

– Можу сказати, що на Російську Федерацію це навряд чи буде якось буде впливати, адже вони вийшли з цієї асоціації (Росія була виключена з Ради Європи 16 березня 2022 року, а 16 вересня – припинилася дія Європейської конвенції з прав людини (ЕКПЛ) для Росії. Однак формально ЄСПЛ продовжує розглядати справи, що стосуються подій до 16 вересня 2022 року). 

Проте, було б непогано, якби це вплинуло на наших високопосадовців, і ми змогли б “дотиснути” хоча б той аспект, щоб батька визнали цивільним полоненим, а не безвісти зниклим. Тоді почнеться боротьба за те, щоб домогтися його внесення в обміни. Так, підтвердити перебування батька в полоні має російська сторона, але його випадок не єдиний, і держава повинна бути зацікавлена в тому, щоб сприяти поверненню таких категорій людей. Ці люди опинилися на окупованій території, але це наші громадяни.

Також знаю, що для багатьох кримських татар, яких було звільнено, допомогу надавали треті країни. І ось залучення таких країн може стати одним із можливих варіантів звільнення мого батька.

Фото: надано Артемом

– Продовжуючи цю тему, як синові цивільного заручника, якої державної політики або конкретних дій у роботі з питанням заручників Вам наразі не вистачає? Як зараз, так щодо того, як буде діяти держава після їх звільнення.

– Нам потрібно більше працювати у напрямку гарантій для цивільних, які повертаються з полону. Якщо, наприклад, військовослужбовець потрапив у полон, йому продовжує нараховуватися стаж, зберігається його місце, виплати тощо. Хотілося б, щоб у цьому контексті внесли поправки до законодавства і щодо цивільних заручників. Люди роками сидять у російських в’язницях, і хочеться, щоб після повернення вони не залишилися без хоча б мінімальної пенсії. 

Адже людина може повернутися в Україну навіть не додому, бо там окупація, а як внутрішньо переміщена особа. У такої людини більше немає впевненості у тому, що буде навіть завтра… Наприклад, усі рахунки мого батька, зокрема пенсійні виплати – заморожені, і він хвилюється, що після повернення доведеться пройти всі ці “кола пекла” бюрократії, та ще й враховуючи інфляцію. Можуть створюватися, наприклад, групи супроводу. Знаючи, скільки наших громадян досі перебувають у полоні, це має стати стимулом для держави рухатися в цьому напрямку. Потрібно, щоб люди, повернувшись до своєї країни, відчули, що держава підтримувала їх.