«Брат не знає, що його дружина хвора. Діти можуть залишитися сиротами» – сестра полоненого

Два роки тому Маріуполь зазнав найбільш руйнівних атак агресора, від яких українські захисники відбивались попри значну нестачу озброєння. Відтоді вже два роки оборонці Маріуполя перебувають в ув’язненні, до того ж ні бійців морської піхоти, ні “Азову” – Росія майже не передає для обмінів. Додатково вже відомі випадки, коли захисникам Маріуполя, незалежно від того, до якого підрозділу вони належать, були винесені вироки за нібито скоєння воєнних злочинів.

Олег Нечаєв – військовослужбовець морських сил, підписав контракт про військову службу ще до початку повномасштабного вторгнення, а вже після – опинився в епіцентрі ключових подій оборони Маріуполя. Допоки Олег перебував в оточеному місті, його родина також намагалась виїхати з окупованого Мелітополя. Тоді ж у дружини захисника Олександри виявили рак молочних залоз, що, як вже пізніше припускали лікарі, особливо швидко поширився через стрес. На початку вересня 2022 року родина вирішила виїхати з окупації, відколи розпочалась подвійна боротьба – за звільнення Олега та життя його дружини. Розуміючи, що ситуація є вкрай хиткою, а терміни повернення брата з полону невідомі – Марія, сестра Олега, стала опікуном двох його дітей. Відтак зараз вона виховує чотирьох дітей: молодшому з них, сину Олега, п’ять років, найстаршому, Маріїному, одинадцять. 

Фото: особистий архів Марії

Також Марія є учасницею тематичних груп щодо військовополонених у Телеграмі, де повернені з російського ув’язнення та рідні полонених обмінюються інформацією. У такий спосіб, Марія має багато відомостей щодо переміщення бійців 501 батальйону (до якого належить Олег) колоніями та СІЗО в окупації та на території Росії. Зокрема, відомо, що після Оленівки Олега перевели до Таганрога, Ростовської області, згодом – до Ряжська, Рязанської. Також є відомості, що наприкінці грудня 2022 – початку січня 2023 року ймовірно була спроба звільнити Олега.

Станом на сьогодні, боротьба за повернення захисника триває, й до неї також активно залучений його молодший син Артем, який разом із тіткою відвідує акції на підтримку військовополонених. Так, хлопця можна побачити серед жінок та дітей із плакатом: “У моєї мами рак. Поверніть мені тата”. Водночас Марія продовжує відвідувати зустрічі з представниками Координаційного штабу, Уповноваженим з прав людини, а також є залученою до низки дипломатичних місій – все заради того, аби родина возз’єдналась, а Олег встиг побачити дружину живою.

Букви поспілкувались з Марією, аби відтворити хронологію подій, якою вона була для родини в період оточення Маріуполя й під час перебування в окупації у Мелітополі. А також більше про недотримані росіянами вимоги щодо листів полоненим, перевезення бійців батальйону й самостійний збір інформації щодо бранців – Марія розповідає в інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів Марії

– Хочу розпочати із загальних відомостей щодо Олега. Знаю, що він підписав контракт про військову службу ще до повномасштабної війни. Власне, чим було зумовлено це рішення, і на якій посаді він первісно опинився? 

– Рішення, аби долучитися до військової служби, він ухвалив самостійно у 2020 році. Тоді ніхто його не відмовляв, адже й подумати не могли, що буде війна таких масштабів. Він – доросла свідома людина, тому ми передусім його підтримали. Але якби ми знали про те, що буде далі… Звісно, це правильно – захищати свою країну та рідну домівку. Але коли ти знаєш, що там перебуває твоя близька людина, ти вже навряд чи будеш так вважати. Це дуже сильні переживання, особливо, якщо ти знаєш, що зараз проходить твоя рідна людина. Бо, коли я знала, що брат в Маріуполі й місто беруть в кільце, я просто божеволіла від цих думок. З початком повномасштабної війни Олег перебував на посаді водія.

– З розгортанням повномасштабної війни Олег перебував у Маріуполі й згодом підрозділ обладнав позиції на заводі ім. Ілліча та “Азовмаші”. Протягом цього періоду наскільки Вам вдавалось підтримувати зв’язок з братом? Чи відома Вам хронологія подій до його потрапляння на “Азовмаш”?

– З братом, відколи розпочалась повномасштабна війна, я розмовляла рази два. Тоді він весь час мене заспокоював, бо знав, як важко я переношу те, що відчувають інші люди. Мені завжди кажуть: “Маша, так не можна, побережи себе”, але я не можу по-іншому. Олег це розумів, тому оберігав і мене, і маму. Лише просив передавати слухавку моєму чоловікові. Пам’ятаю, як я йому кажу: “Олег, я бачу, скільки військової техніки пересувається містом, будьте обережні”. Він тоді відповідає: “Машо, ми про все знаємо, по нас з чого тільки не стріляли…”. А чоловікові він казав про те, що немає чим здійснювати опір, що в них закінчились боєприпаси та їжа, чекають на підкріплення.

Фото: особистий архів Марії

Спершу, коли я йому писала, він лише ставив “+”, в нас була така домовленість, аби я точно знала, що він живий. В березні зв’язок вже був не завжди, тому Олег міг зникнути навіть на тиждень. 20 березня я написала йому повідомлення, розповіла, що молилась за нього. Він тоді просто поставив сердечко, певно не маючи змоги відповісти. Наприкінці березня він зміг додзвонитися дружині, десь о п’ятій ранку, зі словами: “покажи мені дітей”. Вона показала йому маму та дітей, а потім зв’язок просто перервався. До цього він ще казав чоловікові, аби ми ставились до ситуації серйозно, їхали до мами в село й підготували погреби з усіма запасами. Він не розумів, чому ми не діємо, але місто було під окупацією, тому сильних боїв ми не відчували.

Були випадки, що будівлю СБУ розбомбили, інші державні установи. Також на сусідній вулиці була стрілянина танків. Нас тоді не було, але, як потім розповідала сусідка зі сльозами на очах, вона перечікувала це під столом і, чесно кажучи, перенесла значний стрес. До нас на подвір’я прилетів уламок від танка, який дотепер там лежить. Чоловік сказав, що буде на згадку. Також на даху залишилась невелика діра. Це все з того, що ми відчували, не кажучи про те, що місто було фактично розграбоване ще з перших днів. Вся техніка заходила через наше місто, було дуже багато російських військових, чеченців, бурятів…

– Маріє, продовжуючи тему окупації у Мелітополі. Чи впливало це на рівень загальної обізнаності щодо ситуації в країні, зокрема в Маріуполі? Чи відчували Ви загрозу для своєї родини через те, що Ваш брат є безпосередньо військовим?

– Так, у нас були знайомі, які розповідали страшні історії щодо того, як до них приїжджали російські військові. Особисто до мене додому вони не навідувалися, але ходили в селищі, де мешкає мама. Тоді ми ховали усі фотографії, документи, речі, я особисто була готова говорити з ними, якщо вони прийдуть. Хоча, знаючи те, як я боюсь, я б себе напевно видала. 

Моя донька тоді не дуже розуміла, як варто себе поводити, але, звісно, знала про війну. Всі ми періодично чули вибухи, особливо в період, коли саме з України були прильоти по росіянах. Наш будинок розташовано неподалік військової частини, тож нам було дуже гучно, до чого ще додавалась сильна вібрація. Коли ми вже виїхали до Києва, боялися навіть шуму чайника, гуркоту дверей. Бо пам’ятаємо, що минулого року не було світла і, наприклад, коли не працював ліфт, хтось підіймається сходами, не зачиняє двері й потім їх зачиняє протяг. Дуже ми тоді здригалися. Зараз вже трішки відійшли, але це сильно відобразилось на нас, мої діти навіть спілкувались з психологом. Я також вже майже два роки працюю з психологом, який каже, що моя проблема в тому, що мій брат досі в полоні. І все стане краще лише після того, як його повернуть.

Фото: особистий архів Марії

Моя мама взагалі прожила в будинку 40 років, там все було зроблено власноруч… Зараз вона пенсіонерка і каже, що на старості літ залишилась ні з чим. Нам із чоловіком також дуже складно, до війни ми все наживали власною працею, а тепер це залишилось в окупації. До 24 лютого у нас було чудове життя, свій будинок, власна земельна ділянка, у моєї мами був будинок на узбережжі Азовського моря, куди ми їздили на відпочинок кожного літа…

Діти дуже сумували за домашніми улюбленцями. У нас був папуга, який вже помер, кіт та німецька вівчарка, яку дотепер згадує мій племінник Артем. Діти не знають, що ми песика приспали… Його не було на кого залишити, це був член нашої родини, який прожив з нами 11 років. Ми купили його, як одружились з чоловіком, щенятку було 3 місяці. А коли нам довелось виїжджати, у нього була хвороба і потрібно було робити укол кожних два тижні. Ми розуміли, що він може не перенести дорогу, а залишати було ні на кого, тим паче він би нікого до себе не підпустив. Тоді чоловікам довелось викликати ветеринарів, і ми його приспали… Мій чоловік просив у нього вибачення. Зараз мої діти мріють про свій будинок та собачку.

– Знаємо, що люди, які виїжджають з окупованих територій, зазнають фільтрації, й відомі випадки, коли це була дуже ретельна перевірка, зокрема якщо йдеться про родичів військових. Як це було у Вас?

– Загалом, мій чоловік виїжджав з міста неодноразово, ще з початку повномасштабної війни й пізніше, коли Саша захворіла. Треба було діставати ліки, яких не було в місті, аби підняти її на ноги. Моєму чоловікові довелось, скажімо, ризикувати та їздити до Запоріжжя, аби привести ліки. Він проїжджав 26 блокпостів, проходив фільтрацію. Коли повертався до Мелітополя, привозив ліки не лише Саші, а й місцевим жителям та лікарням, рятуючи життя багатьом. Він робив це безкоштовно й про нього навіть писали в соціальних мережах. Коли нам довелось виїжджати, ми взяли дозвіл в комендатурі, що дружина брата хвора, у нас була свіжа виписка з лікарні про те, що в неї рак і вона потребує подальшого лікування. Речей ми брали мінімально, усі фотографії, пов’язані з братом, видалили, щоб не виникло жодних питань. 

Фото: особистий архів Марії
На фото: чоловік Марії

Ми були впевнені, що зможемо виїхати безпроблемно, оскільки й чоловік мав досвід, і я також виїздила у травні. Тоді стався випадок, що моєму синові, на майданчику, діти випадково на гойдалці вибили передні зуби. У Мелітополі відмовились від лікування, бо випадок дуже складний, в нього було пошкоджено піднебіння. Ми тоді поїхали в лікарню до Запоріжжя, нам провели обстеження, лікування ми проходимо дотепер, але зараз ситуація вже значно краща. Син отримав тоді певну психологічну травму, й вже після того, як ми виїхали, під час сеансу з психологом намалював саме зуби. Тобто, це була навіть не війна…

Власне, коли ми врешті виїжджали, моєму чоловікові сказали, що до 35 років не випускають. Тому ми повернулися додому, перепочили, й вже надвечір поїхали до Криму, на Чонгар. Там ми пройшли фільтрацію, на щастя, спокійно. Хоча у моїх дітей навіть не було закордонних паспортів, але нас пропустили у всі країни. На п’яту добу дороги ми заїхали до Києва…

– Повертаючись до подій, вже після потрапляння до полону, я правильно розумію, що протягом двох років Ви не мали можливості вийти на зв’язок з Олегом? Однак, бачили його на відео з російських каналів, зокрема з Оленівської колонії? 

– Спершу можливість була, ми могли написати йому листа, а він би вже його прочитав. Звісно, що я йому писала неодноразово, але від звільнених з полону хлопців знаю, що він їх не отримав. Навіть у грудні була домовленість між нашим омбудсменом Дмитром Лубінцем й Тетяною Москальковою з Росії про те, що 500 людей, які, наприклад, перебувають важкохворими в полоні або перенесли ампутації, матимуть можливість написати листа.

Також була домовленість про те, що їм передадуть теплі речі й можна буде покласти фото. Однак місяць тому відбулась зустріч, де нам повідомили, що цього не відбулось. Тобто, дотепер мій брат не знає ні про те, що ми виїхали, ні про те, що його дружина хвора. Його спогади про нас залишились на момент березня 2022 року. Натомість я за цей час бачила Олега на відео, що, ймовірно, записане під час його перебування в Оленівці, а також рік тому з’явилось фото, зроблене в Ряжську.

Фото: з російських джерел

– В одному з інтерв’ю Ви згадували про те, що протягом перебування захисника у полоні Ви отримували недостовірну та маніпулятивну інформацію щодо нього від шахраїв. Можете розповісти про ці випадки детальніше?

– Так, це сталось, коли зв’язок з Олегом перервався. Тоді в Мелітополі вже заглушували зв’язок, ледь мобільний інтернет працював. Вже пізніше почали встановлювати ці радянські антени та ловити російські канали… Власне, до того, як ще був зв’язок із братом, була така ситуація, що його дружині зателефонував хтось, хто шукав побратима Олега. Саша тоді запитала в Олега щодо цього хлопця, але виявилось, що той загинув. І тоді у Фейсбуці вся стрічка була заповнена подібними історіями щодо пошуку родичів. Вже пізніше я також зробила допис стосовно Олега, опублікувала його фото, додала загальні відомості й залишила свій номер телефону. 

Буквально через декілька днів мені написали, що Олег живий, але перебуває в опіковому відділенні.  Я попросила, аби йому надали слухавку, але мене запевняли, що його тільки-но прооперували, він слабкий, не може розмовляти. Вони сказали, що лікарня знаходиться в Запоріжжі, я навіть просила надіслати геолокацію. Вже тоді почався якийсь мороз… Я написала своїй подрузі, яка мешкає в Запоріжжі й також працює лікарем. Тоді вона обдзвонила всі лікарні й усюди підтвердили, що мого брата там немає. Далі цей шахрай почав казати про те, що потрібні гроші на ліки, але я тоді написала текст про те, що його брехню викрито. Він лише залишив реакцію на повідомлення, ніби і погодився з усім. Більше таких випадків не було, але тоді, коли він написав, що брат живий, вся родина плакала – одночасно і від радощів, і від горя. Бо спершу була надія, що він живий, а потім усвідомлення, що його стан важкий, уламкові поранення, опіки…

Фото: з російських джерел

– Маріє, вже зараз, чи володієте Ви інформацією щодо переміщення бійців батальйону, в якому перебував Олег? Зокрема, якщо говорити про свідчення, надані звільненими військовополоненими. Чи передаєте Ви ці показання в наші структури, включаючи Координаційний Штаб?

– Знаю, що абсолютно всіх перевозять з однієї колонії до іншої. Але є така статистика, що багато хлопців 501 батальйону та 36-ї бригади розвозять саме в колонії суворого режиму, зокрема Мордовію. Незрозуміло для чого, але переміщення відбувається постійно, тож простежити складно. Щодо Координаційного штабу, я не соромлюсь сказати навіть на камеру – все, що я знаю про свого брата, зокрема від звільнених хлопців, щодо місцеперебування, стану тощо – все я дізналась сама. Координаційний штаб протягом двох років повторює, що мій брат – в окремому кейсі, вони все знають та співчувають. Хоча жодного разу мені не зателефонували й не запитали, як почуває себе дружина брата… Уповноважений з прав людини цікавився, телефонував мені особисто. 

Так, я вважаю, що Координаційний штаб може докласти зусиль, аби зробити все можливе та неможливе задля повернення мого брата. Бо в нас дуже складна ситуація, і таких випадків дійсно мало. Так, треба приділяти увагу всім, але ми є вразливою категорією, діти можуть залишитися сиротами… З 501 батальйону дотепер повернено дуже мало захисників, хоча вони одними з перших прийняли удар у Маріуполі. Вони були там з найпершого дня. В наших хлопців на заводі Ілліча не було навіть бункера… Однозначно всі, хто були в Маріуполі – всі до одного є героями й захисниками нашої країни. Кожен з них ризикував своїм життям заради держави, хлопці не мали змоги допомогти своїм сім’ям, але вони захищали Україну і тим самим дали час підготуватися іншим підрозділам.

Фото: особистий архів Марії

– Повертаючись до кадрів, де Артемчик, син Вашого брата, тримає плакат зі словами: “В моєї мами рак. Поверніть нам тата з полону”. Ви розповідали, що мати хлопця дуже травматично проживала полон Олега, що також негативно вплинуло на її здоров’я. Як вона почуває себе сьогодні?

– Останні прогнози не можу сказати, бо не запитую це щоразу… Мені складно. Я запитувала один раз, коли нам сказали, що метастази пішли скрізь. Тоді лікарі говорили, що залишилось від півроку до трьох, хоча морально Саша дуже тримається. Так, дійсно ще в Мелітополі був період, що вона склала руки. Але вже зараз каже: “Я не збираюсь помирати. Я чекаю Олега”. І вона цим живе. Зараз я вже намагаюсь її вберегти, бо знаю, наскільки складно щоразу це проживати. Я присутня майже на всіх зустрічах в Офісі Уповноваженого й всі, хто мене знають, підтвердять, що я ніколи не соромлюсь розповідати про свого брата, про загальну проблематику нашого батальйону.

Фото: особистий архів родини
На фото: Олег з дружиною Олександрою

Я не соромлюсь стати на коліна, хоча мені кажуть, що я не маю цього робити, а навпаки саме Координаційний штаб має ставати на коліна через те, що вони неспроможні повернути брата. Але мені байдуже, бо моя мета – повернути брата. Я також маю проблеми зі здоров’ям через всі ці події… Та мене це не зупиняє, бо знаю, для чого і заради кого це роблю. Задля брата я готова піти у вогонь і воду. Нам важко, але йому набагато важче, тому що додатково він дезінформований…

Сашу ми оберігаємо, важливо, що вона може ходити, не є лежачою. Ні. Просто їй, як і мені, складно про це розповідати, а оскільки для нас важливо, аби вона прожила більше, звісно, що ми хочемо дарувати їй позитивні емоції. Мені б хотілось їй після кожної зустрічі розповідати, що є новини щодо повернення Олега. Спочатку так і було, наприклад, після зустрічі з Кирилом Будановим, коли він особисто записав собі прізвище брата. Тоді були надії, що це вплине. Однак час минає, а обмінів практично немає.

Фото: особистий архів родини

– Дозвольте уточнити, чи залучена Олександра, як дружина Олега, до процесів, пов’язаних з інформуванням щодо полонених?

– Після того, як я дала своє перше інтерв’ю, їй вперше за два роки зателефонували з Координаційного штабу. Тоді запитували все про Олега. Мені хотілось сказати: “а що ви робили два роки?”. Я всю цю інформацію надавала. Навіть дійшло до того, що я почала перевіряти, чи є в них всі ці довідки, які я передавала. Так, Саша про все знає, вона є у всіх чатах щодо військовополонених, зокрема нашого батальйону. Спочатку вона також брала участь в тематичних акціях, ходила на зустрічі, однак зараз, по-перше, їй дуже складно вистояти через болі в спині, що виникли внаслідок перенесеного перелому хребта. Додатково в неї метастази в кістках… Хоча, звісно, ми з нею ходимо на прогулянки, бо важливо рухатися та дихати повітрям. Вона п’є знеболювальні та йде. Єдине, що не ходить на зустрічі, але зараз я безпосередньо представляю їх інтереси.

– Я правильно розумію, що Артемчик часто є залученим до акцій на підтримку військовополонених? Наскільки він розуміє теми, що стосуються полонених, й загалом якою Ви оцінюєте участь дітей у подібних заходах?

– Про те, як його тато потрапив до полону, Артем не знає. Так само, як і про відео вже з полону, бо я не хочу, щоб він це бачив. Головне – він знає, що його батько – військовий, який захищав країну. У нещодавньому інтерв’ю він сказав: “коли повернуть мого тата, я буду плакати від щастя”. 8 травня –Артемів день народження, і він дуже мріє, аби тато був поруч цього дня. Він не бачив тата більше ніж два роки, бо тато був військовослужбовцем контрактником, який приїжджав лише у відпустку. До речі, зараз Артемчик також мріє стати військовим. Вони разом з моїм сином люблять грати в Лего, саме збирати моделі різної військової техніки. Я навіть не розрізняю їх назви, а вони точно знають. Вони цим захоплюються. 

Фото: особистий архів Марії

І, знаєте, я не засуджую рідних полонених, які залучають до акцій дітей. Бо вони ладні піти на все. Діти не бачили два роки своїх батьків… Також є багато внутрішньо переміщених осіб, їм просто немає на кого залишити дитину. Тоді вони вимушені це робити, а деякі ухвалюють це рішення свідомо, щоб суспільство врешті-решт побачило, що навіть дитина не грається на майданчику, а стоїть тут на морозі та благає повернути свого тата. Звісно, прикро, що коли вони виростуть, то матимуть ці спогади. Бо у нас зовсім інша пам’ять про дитинство… Але ми знаємо, для чого це робимо, особливо в нашій ситуації. Не можна чекати, бо не всі хлопці повертаються з полону живими..

– Знаєте, як зараз кажуть, байдужість – це допомога ворогові. Зважаючи на це, яким буде Ваше звернення до українців, аби тема військовополонених продовжувала бути центральною й не зникала з інформаційного простору?

– Я хочу наголосити, що не лише родичі військовополонених мають виходити на акції. Не можна бути байдужими, бо сьогодні війна прийшла до нас, але де гарантії, що завтра не прийде до вас? Українці мають бути об’єднаними як нація. Я завжди кажу, що не можна ділити підрозділи, чи то 501 батальйон, чи то “Азов”. У цій біді ми маємо підтримувати одне одного.

У мене була ситуація, що коли я їхала на чергову акцію, незнайома дівчина побачила у мене в руках плакат. Вона тоді мене запитала, куди я їду й попросила розповісти свою історію. Звісно, що вона була шокована, але одразу виявила ініціативу вийти на акцію зі мною. Людина, яку я зовсім не знаю, стояла на акції з фотографією мого брата. Вже коли ми прощались, вона також зробила фото з Артемчиком, аби викласти їх у соціальні мережі й розповісти нашу історію. Я дуже вдячна цій дівчині й хочу, аби таких людей в нашій країні було більше. Бо два роки перебувати в полоні – це дуже тривалий термін. Там, напевно, один рік потрібно до десяти прирівнювати… Хлопці, які повертаються з полону, виглядають значно старше своїх років.

Фото: особистий архів Марії
На фото: дівчина, про яку йдеться в історії

Звісно, хочеться, щоб в першу чергу повернули тих, хто є важкохворим, бо ми розуміємо, що ворог не буде їх лікувати. Є ситуації, що хлопці повертаються з полону з туберкульозом через неналежні умови. І, уявіть, скільки таких випадків може налічувати. У нас також така ситуація, що часу обмаль, бо діти можуть залишитися сиротами. Так, ми розуміємо, що кількість полонених зростає, зокрема нещодавно цю статистику поповнила ситуація на Авдіївському напрямку й на Донеччині зокрема…

Однак ті хлопці, що потрапили нещодавно, мають ще певний запас внутрішніх сил, а наші хлопці за два роки – дуже виснажені. Бо це також і ретельна робота з підсвідомістю, психологічний тиск, ми знаємо, що їм розповідають про те, що Україна про них забула й не подає в списки обмінів. Додатково це постійний голод, катування й багато іншого, що продовжується вже два роки. Повертати потрібно всіх, але маємо не забувати кричати про тих, хто пройшов пекло Маріуполя й дотепер в полоні. Дуже хочу, щоб кожна людина дочекалась на свого рідного з полону, хоч який це підрозділ, військовий чи цивільна людина.

Фото: особистий архів Марії
На фото: Артем, син Олега