Чекав деокупацію, аби приєднатися до ЗСУ: про ветерана АТО й засудженого цивільного бранця

Окуповуючи українські території, Росія прагне також встановити повний контроль над населенням. Будь-які прояви спротиву суворо придушуються через залякування та репресії. Людей змушують мовчати, переслідують за спроби захистити свої права чи зберегти українську ідентичність. Окупанти використовують різні методи тиску, щоб примусити громадян до співпраці – від психологічного тиску і до прямих погроз щодо безпеки їхніх родин. 

Ті, хто не готові прийняти окупаційний режим навіть як тимчасове явище, ризикують не лише стати об’єктом репресій, але й потрапити в російське ув’язнення. Люди, які з різних причин не можуть виїхати з окупованих територій, змушені або приховувати свою позицію, або чинити спротив, що є їхнім правом як громадян, у домівки яких прийшли чужинці.

Букви продовжують серію матеріалів про історії звичайних українців, які, на жаль, опинилися в окупації й через різні обставини вмить стали бранцями Росії. Їх постійно переміщують, їм виносять вироки, вони перебувають в умовах, які не є належними для життя, і не завжди інформацію про них офіційно реєструють.

У цьому матеріалі розповідаємо історію херсонця Павла Запорожця, якому російський суд вже виніс вирок за статтею про “міжнародний тероризм”. Російська сторона звинуватила Павла у тому, що він, начебто співпрацюючи з вищим керівництвом України, готував терористичний акт, спрямований як проти мирних громадян України, так і проти громадян РФ. Згідно зі статтею, за якою Павлу висунуто обвинувачення, його дії нібито були спрямовані на підрив “мирного співіснування держав і народів”.

В окупації херсонець дійсно чинив спротив російським силам, партизанивши, що є його правом як громадянина України. Зокрема, бувши колишнім військовим української армії, він міг виконувати диверсійні завдання проти військ окупантів. Росія, розуміючи цей факт, організувала справу так, що його дії нібито були спрямовані не лише проти російських військ, але й проти своїх мирних цивільних українців.

Більше про службу Павла з 2014 року, його повернення до цивільного життя, причини, через які він не зміг виїхати з окупованого Херсона, партизанську діяльність, затримання та три місяці у катівні, тортури електричним струмом, а також про вирок, судові процеси й допомогу російського адвоката – для Букв поділилась Лідія, сестра цивільного заручника.

Фото: особистий архів родини

– У багатьох джерелах зазначено, що на момент повномасштабного вторгнення, Павло був фактично військовим ветераном. Чи можете трішки розповісти про військо в житті Вашого брата?

– Павло – це воїн, людина правди й справедливості. Він завжди казав: “Хто, як не я?”. І ось, коли росіяни почали вторгнення у 2014 році, Павло добровільно пішов до військкомату й отримав направлення для підписання контракту з ЗСУ. Як би ми не намагалися його відмовити, у нього був твердий аргумент: “Росія вже окупувала Донецьк і Крим. Мій рідний дім за 60 кілометрів від кордону з Кримом. Завтра росіяни можуть увірватися в мій дім”. 

Він розумів, що має насамперед захищати свою домівку. Тож так вступив до лав ЗСУ й ось протягом 2014-2017 років служив на посаді артилериста, командуючи розрахунком “Урагану” (реактивна система залпового вогню). Розумієте, Павло завжди викладався на повну й глибоко переживав усе, що відбувалося. Він також втрачав побратимів… І через три роки служби, звісно, виснажився й на той момент прийняв рішення залишити військо й піти у цивільне життя. Павло повернувся до своєї по-справжньому рідної професії юриста, що завжди дуже йому подобалось.

У 2021 році він одружився, мав величезні плани на подружнє життя, на народження дітей. Але сталося саме так, як він передбачав ще у 2014 році – росіяни вдерлися до його рідного дому.

Фото: особистий архів родини (Павло з дружиною)

– Щодо перших місяців окупації Херсону. Розумію, що це було непросто від самого початку, але чи намагався Павло виїхати з міста? 

– Окупація сталася дуже швидко, і виїхати з Херсона вільно було можливо лише перші 2-3 дні. Можливо, в ці дні ми не встигли правильно зорієнтуватися, адже вся наша родина була “розкидана” по області, і в паніці було важко зрозуміти, куди саме бігти. До того ж, коли росіяни вже були на околицях, вони дуже сильно обстрілювали місто. В перші дні окупації було багато загиблих вулицями міста, в машинах… Просто був хаос.

Потім для Павла можливості виїхати вже не було. Росіяни швидко захопили трасу між Кримом і Херсоном, а також міст на правий берег, взявши під контроль шляхи до Миколаєва. Люди, звісно, продовжували виїжджати, але вже через російські блокпости. 

Павло ж розумів, що на кожному блокпосту перевіряють списки з прізвищами військових та правоохоронців. До того ж, він має татуювання, яке могло вказати на його зв’язок із військовою службою, тож, ймовірно, він би не пройшов фільтрацію. Але він насправді дуже рвався. Звучали навіть такі фрази: “Я дуже добре знаю польові дороги, може мені так рвонути на Миколаїв та виїхати?”. Крім того, він постійно говорив, що, коли українська армія прорве оборону росіян і увійде в Херсон, він приєднається до лав ЗСУ. 

Фото: особистий архів родини (Павло під час служби у 2014 році)

– Чи відомо Вам, якою була діяльність Павла до моменту затримання? Чи перестрічався він з росіянами сам-на-сам? Чи були якісь підозри до нього, враховуючи, що він раніше був військовим? 

– Ні, ніхто не знав, чим саме він займається. Хоча я, звісно, розуміла, що сидіти, склавши руки – він точно не буде. Павло пересувався містом, спостерігав за ситуацією, не ховався. Вже після його затримання ми зрозуміли, що він виконував певні завдання, співпрацюючи з нашими спецслужбами. Брат допомагав у зборі інформації про переміщення російської техніки, місця скупчення їхніх військ і таке інше. Фактично, таких людей було дуже багато, бо вони буквально були очима і вухами нашого війська всередині окупації. Люди насправді чинили спротив цілими сім’ями.

– Розкажіть, будь ласка, коли затримали Вашого брата, як це відбувалось і, попередньо, за якої підозри? І чи були якісь свідки? Бо часто, коли затримує ФСБ, це відбувається показово й за участі “підставних” свідків.

– Павла затримали 9 травня 2022 року. Він зранку вийшов з квартири, а потім просто перестав відповідати на дзвінки. Тоді ми вже зрозуміли, що щось сталось. Хоча, у мене жевріла надія, що він все-таки щось придумав стосовно виїзду. Потім, о 16 годині цього ж дня, росіяни “вибили” з нього свідчення, забрали ключі від квартири та приїхали додому з обшуком. Попередньо звинувачення звучало як “спротив проведення СВО” та “перешкоджання руху російського військового патруля”. Ще йшлося про перешкоджання заходам, присвяченим Дню Перемоги, в яких брали участь громадяни України та РФ, включаючи мирне населення.

Фото: з російських джерел

– Коли особисто Ви й родина зокрема, дізналися про затримання Павла? І коли вперше з’явилась інформація про те, де він може перебувати, які звинувачення йому висувають, чи є у росіян якісь “докази”?

– Коли ми, як родина, зрозуміли, що він затриманий, я, перш за все, почала ходити до так званої “російської адміністрації”, яку росіяни відкрили у Херсоні. Там було безліч людей, які намагалися з’ясувати, куди поділися їхні рідні, адже в місті затримували дуже багато місцевих мешканців. Про те, де саме перебуває Павло, я дізналася наступного дня, а 11 травня ми отримали дзвінок від хлопця, якого відпустили. Він тремтячим голосом сказав, що телефонує на прохання Павла, щоб передати, що він живий. На питання, чи катують їх, він відповів, що не може про це говорити. І все. 

Іноді нам вдавалося передати Павлу речі та їжу, але не завжди. Бували випадки, коли на мене реагували дуже агресивно, буквально з автоматами. Але ми знаємо, що періодично “передачки” все ж доходили до хлопців.

Павло фактично три місяці перебував у катівні в Херсоні. Лише потім, коли його вивезли до Сімферополя, офіційно зареєстрували справу, датовану другим серпня. І ось в документах карної справи йдеться про те, що його взагалі затримали саме у Сімферополі. Загалом, у Росії існують два основні напрямки, за якими вони висувають звинувачення: перший – шпигунство, а другий – міжнародний тероризм, що, власне, і “приписали” Павлу. Це найпоширеніші звинувачення для наших цивільних заручників.

Фото: надано Лідією

– Також в деяких джерелах є інформація, що проти Павла застосували тортури, аби він підписав потрібні документи. Звідки Вам відома ця інформація? І чи можемо ми детальніше розповісти про такі методи “роботи” ФСБ?

– Сам Павло ніколи не розповідав, що саме з ним робили росіяни під час утримання. Про катування ми дізналися з матеріалів карної справи, коли його перевезли до Сімферополя, і адвокат, якого ми залучили, почав працювати над його захистом. І ось коли Павло дізнався, що у нього є юридичний захист, він зрозумів, що може говорити відкрито і захищати себе. 

У матеріалах справи є його свідчення, які були надані російському слідчому в присутності нашого адвоката. Це правдиві свідчення, а не “вибиті” в катівні. І там він називає навіть позивні, які чув при катуванні, розповідає, хто був більш жорстокий і які методи катувань застосовував. Також в процесах судових засідань є аудіозаписи, де він проговорював, що його катували електричним струмом і застосовували проти нього фізичний вплив.

– Уточню ще з приводу адвоката. Чи можна говорити, що він дійсно був повноправним учасником судового процесу? Бо раніше чула переважно про “призначених” адвокатів, робота яких є формальністю.

– Від адвоката “за призначенням” ми також не відмовлялися. Вона була присутня на судових засіданнях, але не втручалася, наприклад, в досудове слідство і була більш осторонь протягом усього цього часу. Адже з серпня 2022 року по лютий 2023 року Павло перебував у Сімферополі, і в цей період тривав процес досудового слідства. Саме тоді слідчий ФСБ намагався “зібрати” цю справу.

Фото: надано Лідією

Власне, таких адвокатів, як наш (якого родина знайшла самостійно), в Росії мало, адже той, хто захищає наших українців, підлягає переслідуванню з боку російської влади. Але такі адвокати є. 

І виходить, що Павла періодично возили з СІЗО до будівлі ФСБ, де були кабінки, в яких ув’язнених закривали окремо. І з цих кабінок був вихід у спільну велику залу. І в один з таких днів, через маленьку замкову свердловину, Павло зміг передати записку адвокату, який на той час перебував у загальному приміщенні зі своїм підзахисним. Тобто, цей адвокат тоді фактично захищав іншу людину. Павло ж передав цю записку з надією, що він повідомить нас про те, де він перебуває. Бо ми тоді про це не знали.

І ось 10 серпня цей адвокат зателефонував мені. Вже потім, коли він сходив до брата й познайомився з ним, Паша попросив у записці, щоб у нього був саме цей адвокат. Тому надалі у нас навіть не було жодних роздумів про те, щоб знайти когось за меншу вартість таких послуг. Нам потрібен був захист.

Адвоката звати Ладін Олексій. Спочатку він захищав кримських татар, а згодом почав працювати з українськими громадянами. За цей час він неодноразово піддавався переслідуванню та тиску з боку російської влади. Його навіть минулого року заарештовували на 14 діб в СІЗО. Всі ці дії були спрямовані на те, щоб змусити його залишити свою роботу з українцями. І влітку цього року його таки було позбавлено ліцензії та права займатися адвокатською діяльністю. Зараз він навіть не може заходити в СІЗО до заручників.

Хочу пояснити, яке значення має російський адвокат, якого винаймають рідні полонених. По-перше, це психологічний захист заручників. Коли вони знають, що у них є юридична підтримка, це робить їх більш впевненими та стійкими. Люди починають захищати себе в суді, проговорювати, які тортури вони переживали. 

По-друге, російський адвокат захищає від тортур безпосередньо в СІЗО. Наприклад, був випадок, коли одного хлопця серйозно побили. Наступного дня, коли його привезли на суд, адвокат помітив, в якому він стані. Тоді адвокат подав скаргу в слідчий комітет, і за цим фактом була відкрита кримінальна справа проти співробітників СІЗО. В результаті цього хлопця перевели в іншу камеру, де він хоча б мав власне ліжко, медичний працівник оглянув його та навіть надав ліки. Також, завдяки адвокату є можливість реально зменшити термін ув’язнення.

Фото: особистий архів родини

– Я правильно розумію, що, станом на зараз, Вашому брату вже офіційно винесли вирок? Давайте проговоримо, як саме він звучить, який термін передбачає, і хто далі займатиметься справою Павла?

– Так, 30 листопада 2023 року вже було винесено вирок у 12 років позбавлення волі за статтею про міжнародний тероризм. Після цього адвокат подав апеляційну скаргу, яку розглядали досить довго. І 17 липня цього року відбувся розгляд такої скарги, хоча вирок і залишився незмінним. Наразі ми перебуваємо в процесі подання касаційної скарги (звернення до вищої інстанції для перегляду рішення суду). Наразі над справою працює інший адвокат.

– Під час судових процесів чи мали Ви можливість отримувати саме листи від брата? Щоб точно мати розуміння, в якому він стані. І чи є можливість листуватися зараз, коли вирок вже винесено?

– Так, можливість отримувати листи була завжди. Дещо обмежено це було тоді, коли він перебував у катівні. Після того, як його перевезли до Сімферополя, на етапі досудового слідства, листування відбувалося через адвоката. Тобто, двічі на місяць адвокат намагався відвідувати Павла в СІЗО, звідки він і писав листи. 

Потім, коли його перевезли до Ростова, процедура написання листів трішки спростилась. З’явився зв’язок через російський застосунок “Зонателеком”. Проте тут вже відбувається ретельний процес цензури – це фактично листування на офіційному рівні. І, знаєте, нам навіть вдавалося підтримувати зв’язок, коли Павла етапували. Тобто, під час зупинок він міг написати нам листа, але це були короткі повідомлення: “Живий, здоровий”. І ось 30 вересня ми отримали лист, що його довезли до Владимирського централу, де він вже має відбувати покарання.

Знаєте, ми вже навіть навчилися розуміти, в якому стані він перебуває, лише через настрій в листах. Бо від нього ніколи не почуєш скарг. Найбільше ми переживаємо за його емоційний стан, адже він не лише “тримає” себе, але й підтримує хлопців поруч. Інколи я розповідаю йому, по яких інстанціях і акціях ми ходимо, куди пишемо листи. А він відповідає: “Все це зрозуміло, але минуло вже два з половиною роки. Що робить наша держава, щоб нас звідси забрати?”. 

Ось, перебуваючи там, вони не розуміють єдиного – чому так довго їх не звільняють? Настає момент розчарування й думок, що про них ніби забули. Тоді ми намагаємось донести, що не все так просто, що держава шукає механізми визволення цивільних… Тоді у них ніби піднімається дух.

Фото: надано Лідією

– Ви не приховуєте, що Павло здійснював партизанські дії, на що має право як громадянин України. Тобто, він до останнього допомагав нашій державі. Як сьогодні держава допомагає Вам? Чи ведеться якась робота?

– Дуже повільно ведеться така робота. Я не можу сказати, що держава взагалі не звільняє цивільних, але процес звільнення цивільних заручників рухається дуже повільно. Ми, як родичі, чуємо від міжнародних громадських організацій, що механізм визволення має знайти саме наша влада, а вже іноземні держави будуть виступати як поручителі у цьому процесі. Але ніхто замість нашої держави це не зробить. 

І якщо Координаційний штаб ще рік тому розповідав нам, що Україна не може диктувати прізвища тих, кого ми хочемо визволити, то зараз багато хто розуміє, що держава це може. Однак немає масовості та окремої категорії саме для цивільних заручників.

– Продовжуючи цю тему, як сестрі цивільного заручника, якої державної політики або конкретних дій у роботі з питанням заручників Вам наразі не вистачає? Як зараз, так щодо того, як буде діяти держава після їх звільнення.

– Думаю, що від більшості рідних цивільних полонених можна почути одне бажання – звільнення наших близьких. 

Я дійсно бачу різницю в тому, як ставляться до звільнених військових і цивільних. Важливо – порушувати питання належного рівня лікування, реабілітації цивільних, їхнього права на вибір щодо мобілізації, їхніх прав загалом. Це кроки, які мають робити державні установи вже зараз, шляхом внесення змін до законодавчих актів у рівності полонених як військових, так і цивільних. 

Але, на жаль, про недосконалість законодавства наші органи влади розуміють лише з практичної площини, з проблем, яким надають розголосу наші громадяни, зазнаючи труднощів, несправедливості, нерівності у правах. 

Чому на державному рівні немає плану навіть щодо тієї ж реабілітації? Бо звільнених цивільних з полону за весь час ми маємо менш як двісті осіб, проти тисяч цивільних громадян України, які залишаються в російському полоні. Тому й питання надання належного медичного супроводу не має масового змісту. Але воно важливе зараз, і буде дуже критичним після масового звільнення хлопців з полону. 

Для нашої родини єдине, чого ми хочемо від держави – це звільнення Павла.

Раніше було й так, що державні органи просили нас не розповсюджувати інформацію про цивільних заручників, бо це нібито могло зашкодити їм. Але минуло вже півтора-два роки, і ми почали задавати собі питання: скільки ще мовчати? 

І лише тепер, коли родичі почали відкрито говорити про своїх близьких, суспільство нарешті дізнається про це. Навіть мої знайомі за кордоном кажуть, що зараз інформації про цивільних заручників стало більше, і світ теж помічає цю проблему. І ось міжнародна спільнота готова підтримати та взяти на поруки наших заручників, але лише Україна може знайти та впровадити механізми їхнього звільнення.