Найважче – коли ампутують кінцівку захиснику 2005 року – медсестра прифронтового госпіталю

Російсько-українська війна вже залишила і продовжує лишати невиліковні рани на долях багатьох. Найважливіше – розглядати її наслідки, особливо в контексті особистих втрат кожної конкретної людини. Втрата здоров’я, фізичного, чи психологічного, як наслідок війни – те, що навряд чи загоїть час. Говорячи про ці трагічні аспекти, ми стаємо ближчими до розуміння колективного досвіду. Натомість окремої уваги заслуговують люди, які допомагають іншим загоювати ці рани, стають опорою там, де подекуди життя зупинилось. Ці люди відчувають сучасний контекст іншим, найбільш реальним, без прикрас. 

Серед них – медичні працівники, які особливо відзначаються професіоналізмом та відданістю своїй місії: вони працюють на всіх етапах, пов’язаних із наданням допомоги пораненим, навіть у випадках, коли існує загроза для їхнього власного життя. Вкрай важливою є їхня роль у прифронтових містах, де відбувається безперервний потік поранених – як військових, так і мирних цивільних громадян. Вони власним прикладом підкреслюють, як критично важливо у сучасних умовах бути озброєним базовими знаннями для надання допомоги при бойовому пораненні. Для розуміння усіх процесів і масштабів роботи прифронтового госпіталю, Букви звернулись до медичної працівниці, діяльність якої зосереджено на одному з найскладніших напрямків.

Детальніше про перші кроки надання допомоги, наявні проблеми щодо адаптивного одягу для поранених, проведення операцій під час ворожих атак, перші прохання поранених, а також якими є першочергові навички та знання для надання допомоги внаслідок уламкових поранень  – в матеріалі для Букв розповідає Каріна  – медична сестра у прифронтовому госпіталі.

*Матеріал містить чутливі фото

Фото: особистий архів Каріни

– Насамперед, розкажіть, будь ласка, в якому регіоні Ви працюєте? (задля безпеки, без згадки про конкретне місто) Враховуючи розташування госпіталю, наскільки налагодженим є процес транспортування пораненого?

– На цей час, наш шпиталь розгорнуто на Сході, на доволі близькій відстані до лінії фронту і, на скільки цього дозволяє ситуація, для того, аби шлях від стабілізаційного пункту до шпиталю був максимально швидкий. З поля бою попередньо військові потрапляють  у стабілізаційний пункт, де власними силами надають попередню допомогу і своїм транспортом евакуюють пацієнта до госпіталю.

Якщо говорити саме про наш етап надання допомоги, то спочатку пацієнт проходить огляд на наявність поранень, і вже потім, після того, як ми розуміємо, яка саме частина тіла поранена, пацієнту проводять обстеження. Наприклад, якщо є поранення голови, то він їде на КТ, якщо поранення кінцівки – роблять рентген, у випадку поранення живота – роблять УЗД на наявність рідини та рентген, щоб дізнатися, де знаходиться уламок і після певних обстежень хірурги вирішують тактику лікування.

– Можете розповісти, які саме види поранень є найпоширенішими в прифронтовому госпіталі? Чи існує відмінність між пораненнями, що трапляються у військових та цивільних осіб, і як це впливає на стратегії лікування та допомоги?

– Насправді поранення у прифронтовому госпіталі максимально різного характеру. Не можу сказати, що якихось більше, а якихось менше. Поранених цивільних на моєму досвіді було не дуже багато, більше ми опікуємось пораненими військовими. Проте тактика надання невідкладної медичної допомоги особливо не відрізняється. Більшість пацієнтів ми обстежували та відправляли на наступний етап евакуації, якщо його життю нічого не загрожує. А “важких” брали одразу в операційну.

Фото: особистий архів Каріни

– Каріно, можете поділитися, які обов’язки входять у Вашу професійну “рутину”, і можуть бути унікальними, якщо ми говоримо про роботу саме у прифронтовому госпіталі? (відмінності між роботою у відносно мирному місті) За що Ви безпосередньо відповідаєте?

– Я, медична сестра, тому робота і щоденна “рутина” різноманітна. Приймаю пацієнтів, реєструю, виконую призначення лікаря (внутрішньовенні, внутрішньомʼязові інʼєкції), асистую лікарю, коли в цьому є потреба, мию, одягаю, годую, роблю все, аби перебування поранених в шпиталі було максимально комфортним та безболісним. Відмінність з роботою в місті трохи далі від фронту в тому, що ти в роботі 24/7 і в тебе немає робочого графіка, а після чергування ти не йдеш додому до рідних, ти відпочиваєш в перервах між надходженням пацієнтів. Люди дуже цінують таку допомогу і тисячу разів говорять “дякую”. Звичайно інколи їм ніяково, але ми наголошуємо, що це наш обов’язок турбуватись про них тут.

Фото: особистий архів Каріни

Фото: особистий архів Каріни

– Давайте детальніше поговоримо в контексті реалій, яких сьогодні зазнають прифронтові госпіталі. Чи забезпечені Ви необхідними, для надання якісної та оперативної допомоги, ресурсами? Враховуючи “особливості” поранень, які потреби є найгострішими?

– Медичне забезпечення на хорошому рівні, але все ж таки значна й основна сила – наші волонтери, з ними наші можливості сильніші. Найбільше болить за те, що досі в нас нічого не вирішили з одягом для поранених і базовими засобами гігієни. Всім цим опікуються волонтери! Хлопці приїжджають повністю голі, або їхній одяг порізаний, брудний, мокрий. І якби не волонтери, я не знаю, в чому б вони їхали від нас на наступний етап евакуації.

Адаптивний одяг – це швидко, зручно та безболісно. При постановці апарата зовнішньої фіксації вони не мають змоги одягнути свій звичайний буденний одяг. Наприклад, потрібно повністю обрізати рукав там, де є поранення, тоді тіло буде в теплі, а поранена рука буде мерзнути, особливо зараз, під час зими. Тому адаптивний одяг значно полегшує відновлення бійців після поранення.

– Чи можете розповісти про заходи безпеки, які діють у прифронтовому госпіталі? Чи були випадки, коли госпіталь опинявся під загрозою атаки, і яким чином вживають заходів для забезпечення безпеки персоналу та пацієнтів у таких ситуаціях?

– Безпека? Мені здається, це слово не про Україну, адже зараз тут немає безпечного місця. Коли чули прильоти, спускали пацієнтів в укриття – там в нас облаштовані місця для пацієнтів, аби їм було комфортно. Якщо триває якась операція, то вона продовжується і під час ударів. Хірурги, анестезіологи, операційні медсестри, анестезисти, санітари – це та команда, яка не залишає пацієнтів навіть під час вибухів, допоки не закінчиться операція.

Так, звичайно є досвід серйозних атак. Це були наші буденні дні, кожен займався своєю роботою, і тут раптом ти чуєш бабах, після якого вилітають вікна, відчиняються двері палат. Пацієнтів одразу відправляли в укриття, хто не міг спуститися – допомагали. Лише операційна не припиняла роботу. 

Фото: особистий архів Каріни

– Чи готові Ви поділитись про конкретний випадок чи історію за час Вашої роботи в прифронтовому госпіталі, яка стала для Вас найтяжчим досвідом і найбільш наочно відображає жорстокі реалії нашої боротьби? 

– Найважче для мене – це діти, які отримували поранення через їхніх “безтолкових” батьків. Якось привезли сімʼю з 4-х людей і серед них була дівчинка років 13, з пораненням нижньої щелепи. І коли її мамі поставили питання “чому ви не виїжджали?”, вона відповіла: «Потому что их укачивает»… А дівчина на все життя залишиться з інвалідністю через маму.

– Які аспекти роботи з пацієнтами, які постраждали внаслідок воєнних дій, є для Вас найтяжчими? Тобто, психологічний тиск, труднощі лікування, рішення, які доводиться приймати, спілкування з родинами тощо;

– Найперше, що просять поранені – це покурити, і телефон, щоб подзвонити дружині або мамі, якби їм боляче не було. Найважче – коли хлопцю 2005 року народження ампутують кінцівку через чиюсь недосвідченість. З часом ти до всього звикаєш і загартовуєшся, і навіть на смерть реагуєш по-іншому… 

Фото: особистий архів Каріни

– Які основні навички або знання було б корисно опанувати громадянам для надання першої допомоги під час виникнення надзвичайних ситуацій? Наприклад, якщо це поширене у прифронтових містах, уламкове поранення;

– Навчання – це завжди корисно! Є така фраза, яку я дуже люблю: «В критичній ситуації ти не підіймаєшся до рівня своїх очікувань, а падаєш до рівня своєї підготовки». Досі залишається актуальною тема зупинки кровотечі, бандажі, турнікети… Зараз є багато тренінгів, де можна отримати корисні знання, щоб не нашкодити, а допомогти. Наші лікарі під час надходження пацієнта передусім завжди звертають увагу на турнікети, час накладання та час конверсії турнікета (якщо вона була). Й інколи час занадто довгий.

– Як би Ви описали  контраст між мирним життям в містах, які не зазнали військових дій, та тими, де життя неминуче під загрозою? Який основний меседж Ви прагнете передати українському народу крізь призму власного досвіду?

– В нас немає мирного життя, кожен куточок нашої України під загрозою, і нам ще потрібно багато зусиль, щоб знищити ворога. Проживати кожен день так, щоб не було соромно дивитись в очі тим, хто кожного дня, ціною власного життя, виборює нашу незалежність.