Чи стануть вибори в Румунії, Польщі та Португалії «пірровою перемогою» Європи і України

У кожного, хто розуміє важливість європейської єдності та підтримки України вечір 18 травня викликав хвилювання не менші, ніж визначальні події в особистому житті чи кар’єрі. Другий і перший тури президентських виборів у Румунії та Польщі мали стати першим своєрідним тестом на стійкість європейських демократій. Румунія свій тест, поки що, пройшла, однак перелік причин для радості на цьому завершується, бо до Польщі та Румунії неочікувано додалась Португалія.

У Румунії впевнена перемога Нікушора Дана з розривом у майже 10% не залишила шансів для спроб не визнати результати виборів з боку антиєвропейського дуету його опонентів – Джордже Сіміона та Келіна Джорджеску. 

У Польщі ж перший тур президентських виборів продемонстрував, що попри формальну перемогу проєвропейського кандидата Рафала Тшасковського, його опоненти з ультраправого табору сумарно набрали понад 50% голосів. Якби вони змогли об’єднатися – ймовірно Польща уже вчора змінила б свій курс. Власне, немає жодних гарантій і на те, що цього таки не відбудеться за результатами другого туру.

У цю ж неділю відбулися й дострокові парламентські вибори у Португалії. Попри те, що перемогу там здобув Демократичний альянс, що фактично підтвердило мандат чинного прем’єра Луїша Монтенегро, результати голосування у Португалії є ще більш загрозливими, ніж імовірна перемога ультраправого кандидата у Польщі. Адже партія “Chega!” (“Досить!”), ще одна ультраправа політична сила в Європі, здобула приголомшливих 22,56% голосів. Приголомшливих, тому що 5 років тому “Chega!” були політичними маргіналами з нікчемною підтримкою на рівні 1,5%.

І це в Португалії, на самому заході Європи, далеко від Росії, далеко від загроз, далеко від тих масштабів російського впливу, який існує на сході європейського простору, з власним досвідом диктатури, яка була повалена якихось 50 років тому. 

Можна пригадати й нещодавню перемогу (поки що тільки на місцевих виборах, але з очевидним трендом на зростання) правопопулістської “Партії реформ” Найджела Фараджа у Великій Британії. Перемогу, здобуту коштом британських консерваторів, які після “успішного” Brexit втратили підтримку виборців через передбачувані економічні проблеми Британії, які, теж передбачувано, вихід з ЄС лише поглибив. І те, що зараз лейбористи Кіра Стармера намагаються шляхом окремих угод знову зблизитись з ЄС, вкотре підтверджує, наскільки помилковою була тодішня політика українського улюбленця Бориса Джонсона. Ще одного популіста, якого вже перемолов каток його власної безвідповідальності.

Також ще свіжою є пам’ять про результати виборів в Німеччині, де донедавна маргінальна “Альтернатива для Німеччини” здобула друге місце на виборах і продовжила набирати підтримку після їхнього завершення. При цьому покращили свої позиції в Бундестазі не лише ультраправі з АдН, а й ліві з однойменної партії. Натомість центристські партії значно втратили довіру виборців.

Особливо тривожним це було на тлі складного процесу формування коаліції Фрідріха Мерца, від політичних вмінь якого зараз залежить, без перебільшення, доля всієї Європи. Адже якщо наймогутніша (економічно) країна ЄС впаде до рук ультраправих (які з минулих виборів покращили свій результат вдвічі) – жодна перемога проєвропейських кандидатів у Румунії чи Польщі ЄС та Україну не врятує.

Нескладно помітити, що йдеться не про якийсь окремий ексцес, як, наприклад, присутність в ЄС такого лідера як Віктор Орбан, а про тренд. Стійку тенденцію до зростання популярності ультраправих, а в перспективі й ультралівих сил. І не варто дивуватись, якщо ці сили раптом стануть союзниками – у нинішніх ультраправих значно більше спільного з ультралівими політиками, ніж з центристськими силами чи класичними консерваторами. І цим спільним знаменником є популізм та антиєвропейськість. 

Можна заперечити, посилаючись на досвід Італії, де попри перемогу постфашистських “Братів Італії” та Джорджи Мелоні, збереглась підтримка як України, так і ЄС. Проте, Джорджа Мелоні є саме винятком, а не спростуванням. За ультраправих популістів в нинішньому італійському уряді “відповідає” її заступник з партії “Ліга” Маттео Сальвіні, який не приховує прихильності до Росії. Іншими словами, радикальні сили в Італії просто не отримали вирішального впливу всередині правої коаліції (не останньою чергою через особисту харизму та політичні вміння самої Мелоні), але від цього нікуди не зникли, як самі, так і їхні “брати по популізму” з “Руху п’яти зірок”. 

Сама ж Мелоні зуміла успішно інтегруватись як в італійську, так і в європейську політичну систему, знайшовши в останній опонента на власному полі – в особі Віктора Орбана, який намагається консолідувати навколо себе усі правопопулістичні та деструктивні сили ЄС. 

До слова, ситуація Орбана, який зараз стикається з першою серйозною загрозою своїй владі з моменту її здобуття у 2010 році, деким також може розглядатися як виняток з описаного тренду. Але це не так. Популярність Петера Мадяра (колишнього високопоставленого соратника Орбана) та партії “Тиса” пов’язані не з тягою угорського суспільства до цінностей лібералізму та демократії, а радше з втомою від самого Орбана, яка за 15 років перетворив Угорщину на ерзац-Росію. Крім того, перемога “Тиси” ще далеко не гарантована, адже вона опирається переважно на молодь і жителів великих міст, тоді як електорат Орбана – малоосвічені мешканці угорської глибинки, яких він зараз залякує перспективами негараздів через вступ України до ЄС.

До чого цей екскурс в результати європейських виборів? 

Абсолютно очевидним є те, що майбутнє України нерозривно пов’язане з демократичною Європою. Чи в нинішньому форматі Європейського Союзу, чи в форматі іншого об’єднання, яке включатиме ЄС, чи його частину, яка залишиться на демократичних засадах, та інші країни, зацікавлені в фізичній та економічній безпеці з опорою на Європу – Канаду, Туреччину, Австралію, Японію, Південну Корею тощо. В будь-якому випадку, саме спільні цінності та спільні інтереси визначають коло наших союзників.

За цих умов для України є життєво необхідним встигнути “застрибнути в останній вагон” Європейського Союзу, як з точки зору економічних спроможностей, так і заради безпеки, яка в наших умовах можлива лише в колективному форматі. І саме руйнування такої моделі безпеки (частково – ще до її створення) є першочерговою метою Росії. І частиною цієї мети є руйнування “українського тилу” шляхом створення навколо України поясу популістичних режимів – Джорджеску/Сіміона в Румунії, Навроцького в Польщі, Орбана в Угорщині, Фіцо в Словаччині, Додона/Стояногло в Молдові. 

Якщо Росії це вдасться, то політика лідерів Європи, в особі Німеччини, Франції, Італії, Великої Британії – не матиме особливого значення для того, щоб Росія змогла досягти своїх цілей в Україні. Лише уявіть наслідки відмови урядів Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини і Польщі пропустити через свою територію чергову партію зброї для України під фальшивими гаслами необхідності встановлення (російського) миру…

Саме тому настільки важливими є ті політичні та електоральні процеси, про які йшлося на початку. 

Так, поки що популісти програли. Але результати виборів Румунії демонструють, що ця поразка є лише прелюдією до наступної великої битви цінностей – на виборах до парламенту. Адже ті 45% румунів, які проголосували за Джордже Сіміона, нікуди не зникнуть і чекатимуть реваншу. Ба більше – їхні погляди впливатимуть і на політику та заяви кандидатів від демократичних сил.

Так, ліберальний кандидат переміг під час першого туру виборів у загалом консервативній Польщі. Але сумарний результат ультраправих кандидатів перевищує такий у кандидатів ліберальних, а розрив між Тшасковським і Навроцьким складає менше, ніж 2%. 

Так, АдН програла у Німеччині – але якщо Фрідріх Мерц не зможе втримати коаліцію, то наступний Бундестаг і канцлер Німеччини будуть ультраправими популістами, прихильними до Росії.

А що буде у Франції, де за два роки вибір, найімовірніше, буде між ультраправим наступником Марін Ле Пен Жорданом Барделлою та ультралівим Жан-Люком Меланшоном? Що буде у Великій Британії, де повним ходом відбувається зростання підтримки популістів Найджела Фараджа?

В цих умовах Україні слід уже “на вчора” шукати контакти з представниками усіх цих політсил, пояснювати, що їхні проблеми лише посиляться, якщо Україна програє війну з Росією, хоча б тому, що мільйонам українських біженців не буде іншої дороги, і жодні закриті кордони їх не стримають. Пояснювати, що перемога Росії не принесе дешеві енергоносії в Європу, адже саме Росія диктуватиме умови в таких випадках. Працювати з переселенцями з України, допомагати з формуванням горизонтальних зв’язків в європейських суспільствах, що може зсунути баланс думок на нашу користь.

На жаль, вся подібна робота була провалена за каденції очільника МЗС Дмитра Кулеби, та не розпочата за каденції Андрія Сибіги. Ставка на талант і особисту харизму Володимира Зеленського замість всесторонньої дипломатичної роботи, хоч і працювала певний час, але уже сьогодні її результати завдячують радше тому, що нинішні лідери ЄС є політиками цінностей, на відміну від їхніх конкурентів з популістичних політсил. У разі зміни влади у країнах Європи, нові лідери не матимуть ні цих цінностей, ні зобов’язань в контексті своїх попередніх рішень та заяв і запросто зможуть згорнути підтримку України задля власних електоральних інтересів.

Вікно можливостей для нас закривається. {оч воно трималось довше, ніж можна було уявити (і довше, ніж очікувала Росія), але наближається нова реальність, провісником якої став Дональд Трамп. Реальність, у якій погляди європейських урядів, за жахливою іронією, нагадуватимуть ті погляди, з якими до влади прийшов сам Володимир Зеленський, а не ті, що спонукали Джо Байдена та лідерів Європи підтримувати Україну ціною власного політичного капіталу.

P.S. “Піррова перемога” – термін, що походить з праці римського історика Плутарха, який описав результати битви при Аускулі, що відбулась у 279 р. до н.е. між арміями грецького царя Пірра та Риму. Формально, перемогли греки, однак зазнали таких втрат, що їхній цар визнав: “Ще одна така перемога і я залишуся без війська”. Термін означає успіх, що дістався ціною втрат, більших, ніж зазнав переможений.