До Бога ближчі, ніж до Москви: у цей день 1941-го радянська влада вбила чотирьох служителів УГКЦ

26 червня 1941 року в різних куточках Львівщини радянська влада закатувала чотирьох українських греко-католиків – отця Миколу Конрада, ієромонаха Северіяна Барника, дяка Володимира Прийму та отця-доктора Андрія Іщака. Усі четверо стали жертвами системної політики радянського режиму, спрямованої на знищення УГКЦ як джерела не лише духовного, а й національного опору.

Після захоплення Галичини у 1939-му СРСР розпочав наступ на Греко-Католицьку Церкву, розглядаючи її як загрозу для “єдиної і правильної” радянської дійсності. УГКЦ таврували як осередок “буржуазного націоналізму”, літературу забороняли, парафії ліквідовували, священників переслідували, а на вірян тиснули, пропонуючи заміну – Російську православну церкву в радянському виконанні, де українськості не залишали шансів.

Отець Микола Конрад, народжений у родині, що поєднала католицьку віру з інтелектуальним підходом, був блискучим викладачем, доктором богослов’я, філософом і духовним наставником майбутнього патріарха Йосипа Сліпого.

Отець Микола Конрад, джерело: Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету

Після закриття Львівської богословської академії опинився в Страдчі, де, замість рятувати себе, вирішив служити місцевим. Саме за це його й убили – дорогою від хворої парафіянки, разом із дяком Володимиром Приймою, простим чоловіком, хористом і диригентом, у якого не було жодного іншого “злочину”, крім вірності Богові й людям.

Володимир Прийма, Джерело: Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету

Северіян Барник, ієромонах-василіянин, був душею молоді, видавцем дитячого журналу, катехитом та душпастирем, який не залишив свій монастир у Дрогобичі навіть тоді, коли було зрозуміло: НКВС приходить не розмовляти. Його тіло знайшли після втечі Червоної армії. Спотворене, але впізнане.

Отець Северіян Степан Бараник, Джерело: Ваврик М., о. По василіянських манастирях, Торонто 1958, с. 158

Андрій Іщак – ще один приклад того, що радянська влада нищила не лише активних проповідників, а всіх, хто був освіченим, мислячим і не готовим до колаборації. Він закінчив навчання у Львові та Інсбруку, здобув ступінь доктора богослов’я, викладав догматику й канонічне право. У роки Першої світової був польовим капеланом легіону Січових Стрільців, згодом – викладачем, парафіяльним священником у Сихові. У червні 1941 року його арештували відступаючі радянські війська, вивели до лісу і вбили пострілами в живіт. На пропозицію сховатися відповів: “Пастир не кидає отару”.

Отець Андрій Іщак, Джерело: Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету

Усі четверо – Конрад, Прийма, Барник та Іщак – були беатифіковані Папою Іваном Павлом ІІ у 2001 році як мученики за віру. Проте сама беатифікація – не межа, а лише початок осмислення: скільки ще таких убивств приховано за словами “стабільність”, “порядок”, “інтернаціоналізм”? На понівечених життях скількох українців побудовані строкаті церкви РПЦ (чи, як вони раніше звалися у нас, УПЦ МП)?

Політика СРСР щодо УГКЦ – це не помилки чи перегини, а чіткий план з ліквідації: заборона літератури, розпуск семінарій, примусове “возз’єднання” з РПЦ, переслідування, катування, знищення. Все – під вивіскою “братерства народів”, де для українців не було місця бути самими собою.

Церква, яку боялася радянська влада, бо вона була живою, українською і мислячою, продовжувала існувати підпільно аж до 1990 року. Імена мучеників 26 червня – це не лише сторінка в історії церкви. Це лакмус радянської жорстокості й доказ: під будь-якою владою можна залишитися людиною. Але часто – ціною життя.

Сьогодні, в умовах нової війни на винищення всього українського, ми знову бачимо, як московська церква – зокрема в гібридній рясі УПЦ – намагається стати інструментом окупації, де “благословляють” вбивства, виправдовують агресію, моляться не за мир, а за “побєду”, і відмовляються відспівувати українських захисників. Як не переставляй літери в абревіатурі, як не забирай прокляте “МП”, істина лишається незмінною: Росію ворогом вони не назвали і не назвуть. І не вкажуть на очевидне: російська імперська ідеологія, яка у свій час зокрема й породила РПЦ, націлена на винищення українців фізично, інтелектуально та духовно. А “віра” для імперців є лиш одним з інструментів геноциду.

Урок мучеників 1941-го – це не про минуле. Це про наш сучасний вибір: не дати вбити живу віру (у Бога та/чи в Україну), не віддати ворожим наративам святі слова, не мовчати, коли знову хочуть зруйнувати все українське під соусом “скрєп” і “духовності”. Та пам’ятати: бути людиною – іноді означає заплатити життям, але ніколи – зрадити себе.

Рішення президент РФ Володимира Путіна звернутися безпосередньо до очільника США Дональда Трампа напередодні запровадження Вашингтоном нових економічних обмежень проти Росії та її торговельних партнерів демонструє, що Кремль усвідомлює вразливість російської економіки. Це суперечить постійним заявам російських чиновників про “стійкість” та “нечутливість” до санкцій, які вони використовують як для внутрішньої пропаганди, так і для спроб відмовити Захід від посилення тиску.