До Бога ближчі, ніж до Москви: у цей день 1941-го радянська влада вбила чотирьох служителів УГКЦ

26 червня 1941 року в різних куточках Львівщини радянська влада закатувала чотирьох українських греко-католиків – отця Миколу Конрада, ієромонаха Северіяна Барника, дяка Володимира Прийму та отця-доктора Андрія Іщака. Усі четверо стали жертвами системної політики радянського режиму, спрямованої на знищення УГКЦ як джерела не лише духовного, а й національного опору.

Після захоплення Галичини у 1939-му СРСР розпочав наступ на Греко-Католицьку Церкву, розглядаючи її як загрозу для “єдиної і правильної” радянської дійсності. УГКЦ таврували як осередок “буржуазного націоналізму”, літературу забороняли, парафії ліквідовували, священників переслідували, а на вірян тиснули, пропонуючи заміну – Російську православну церкву в радянському виконанні, де українськості не залишали шансів.

Отець Микола Конрад, народжений у родині, що поєднала католицьку віру з інтелектуальним підходом, був блискучим викладачем, доктором богослов’я, філософом і духовним наставником майбутнього патріарха Йосипа Сліпого.

Отець Микола Конрад, джерело: Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету

Після закриття Львівської богословської академії опинився в Страдчі, де, замість рятувати себе, вирішив служити місцевим. Саме за це його й убили – дорогою від хворої парафіянки, разом із дяком Володимиром Приймою, простим чоловіком, хористом і диригентом, у якого не було жодного іншого “злочину”, крім вірності Богові й людям.

Володимир Прийма, Джерело: Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету

Северіян Барник, ієромонах-василіянин, був душею молоді, видавцем дитячого журналу, катехитом та душпастирем, який не залишив свій монастир у Дрогобичі навіть тоді, коли було зрозуміло: НКВС приходить не розмовляти. Його тіло знайшли після втечі Червоної армії. Спотворене, але впізнане.

Отець Северіян Степан Бараник, Джерело: Ваврик М., о. По василіянських манастирях, Торонто 1958, с. 158

Андрій Іщак – ще один приклад того, що радянська влада нищила не лише активних проповідників, а всіх, хто був освіченим, мислячим і не готовим до колаборації. Він закінчив навчання у Львові та Інсбруку, здобув ступінь доктора богослов’я, викладав догматику й канонічне право. У роки Першої світової був польовим капеланом легіону Січових Стрільців, згодом – викладачем, парафіяльним священником у Сихові. У червні 1941 року його арештували відступаючі радянські війська, вивели до лісу і вбили пострілами в живіт. На пропозицію сховатися відповів: “Пастир не кидає отару”.

Отець Андрій Іщак, Джерело: Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету

Усі четверо – Конрад, Прийма, Барник та Іщак – були беатифіковані Папою Іваном Павлом ІІ у 2001 році як мученики за віру. Проте сама беатифікація – не межа, а лише початок осмислення: скільки ще таких убивств приховано за словами “стабільність”, “порядок”, “інтернаціоналізм”? На понівечених життях скількох українців побудовані строкаті церкви РПЦ (чи, як вони раніше звалися у нас, УПЦ МП)?

Політика СРСР щодо УГКЦ – це не помилки чи перегини, а чіткий план з ліквідації: заборона літератури, розпуск семінарій, примусове “возз’єднання” з РПЦ, переслідування, катування, знищення. Все – під вивіскою “братерства народів”, де для українців не було місця бути самими собою.

Церква, яку боялася радянська влада, бо вона була живою, українською і мислячою, продовжувала існувати підпільно аж до 1990 року. Імена мучеників 26 червня – це не лише сторінка в історії церкви. Це лакмус радянської жорстокості й доказ: під будь-якою владою можна залишитися людиною. Але часто – ціною життя.

Сьогодні, в умовах нової війни на винищення всього українського, ми знову бачимо, як московська церква – зокрема в гібридній рясі УПЦ – намагається стати інструментом окупації, де “благословляють” вбивства, виправдовують агресію, моляться не за мир, а за “побєду”, і відмовляються відспівувати українських захисників. Як не переставляй літери в абревіатурі, як не забирай прокляте “МП”, істина лишається незмінною: Росію ворогом вони не назвали і не назвуть. І не вкажуть на очевидне: російська імперська ідеологія, яка у свій час зокрема й породила РПЦ, націлена на винищення українців фізично, інтелектуально та духовно. А “віра” для імперців є лиш одним з інструментів геноциду.

Урок мучеників 1941-го – це не про минуле. Це про наш сучасний вибір: не дати вбити живу віру (у Бога та/чи в Україну), не віддати ворожим наративам святі слова, не мовчати, коли знову хочуть зруйнувати все українське під соусом “скрєп” і “духовності”. Та пам’ятати: бути людиною – іноді означає заплатити життям, але ніколи – зрадити себе.